Магнати, які спалили спадок на українське мистецтво і померли банкрутами — кейс Тарновських
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
На картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану» є чоловік, якого більшість не впізнає — хоча без нього її не існувало б. Василь Тарновський-молодший, олігарх Чернігівської губернії, продавши все за 1 млн карбованців, все одно не покрив боргів і помер у бідності. Через 125 років росія розбомбила музей у Чернігові, де зберігалася колекція.
Журналістка Vector Дарія Прудіус не засуджує Василя, бо сама витратила зарплату на дуже потрібний вінтаж і розповідає, як козацький рід із Прилуччини побудував аграрну імперію, створив перший артхаб України — та чому спадкоємці померли банкрутами.
Звідки гроші у Тарновських
Тарновські — козацька старшина з Правобережжя, яка в другій половині XVII ст. перебралася на Прилуччину під прізвиськом Ляшко. За кілька поколінь рід вбудувався в нову ієрархію: спочатку полкова верхівка, потім дворянство, далі землі у трьох губерніях.
До середини XIX ст. рід тримав диверсифікований аграрний бізнес із центром у Качанівці — маєтку на річці Смош під Ічнею. 568 га ландшафтного парку з 125 га водного плеса, палац у стилі класицизму, церква, господарські корпуси, кінний завод, горілчані заводи, вовняна фабрика. Качанівка працювала як операційна база: звідси керували землями, торгували, тут жила родина.
Головний актив побудував Григорій Тарновський. У 1846 році заклав Парафіївський цукровий завод у сусідньому селищі — за 20 км від Качанівки. Запустив виробництво 1852-го: парові машини замість застарілих «вогняних» технологій, вільнонаймана праця замість кріпацької — прогресивний менеджмент для епохи, коли кріпосне право ще існувало.
У перший же сезон завод виробив цукру, патоки й жому на значні на той час 500 000 рублів. До кінця 1850-х Парафіївський завод став найпотужнішим цукровим підприємством губернії.
У 1853 році у віці 65–69 років помер Григорій Тарновський — його дружина померла того ж дня. Оскільки подружжя не мало дітей, маєток успадкував близький родич — Василь Тарновський-старший. Він закінчив юридичний факультет московського університету, керував маєтком, вивчав життя селян Київської губернії й був одним із небагатьох поміщиків, які публічно виступали проти кріпацтва.
У 1858–1859 рр. засідав у Чернігівському губернському комітеті з підготовки селянської реформи, потім — у редакційних комісіях у петербурзі. Паралельно фінансував видання «Записок о Южной Руси» та «Чорної ради» Куліша. Підтримував мережу, закладену Григорієм, і зберіг маєток у робочому стані. Василь-старший помер у 1866-му. Власність перейшла до сина.
По масштабу: на українських землях середини XIX ст. цукор був тим, чим сьогодні є tech-бізнес — сферою, де крутилися найбільші гроші і формувалися найвпливовіші клани:
- Терещенки до кінця століття виробляли 10% усього цукру імперії.
- Бродські через Олександрівське товариство контролювали 25% ринку.
- Харитоненки будували цілі міста на цукрових грошах, а на сьогодні були мільярдерами.
Тарновські в цій лізі не були в лідерах, але входили до сотні заможних родин Лівобережжя. Загалом достатньо багаті, щоб ризикувати, але недостатньо, щоб ризики проходили безболісно.
Качанівка — перший артхаб України
Григорій Тарновський, окрім заводів, мав ще й масонську ідентичність. Він був членом Полтавської ложі «Любов до Істини», заснованої навесні 1818 року, де оратором виступав Іван Котляревський, а серед братів засідали Семен Кочубей, Василь Капніст і Василь Лукашевич. Ложа мала прямий зв’язок із декабристським рухом: вона втягувала козацьку знать у політичну активність і готувала ґрунт для Союзу благоденства. Після заборони масонства 1822 року зібрання стали таємними — і Качанівка стала одним із місць, де вони продовжувалися.
Масонський контакт дав Григорію мережу, яку він монетизував у вплив. Качанівка стала місцем, куди з’їжджалася інтелектуальна еліта Лівобережжя й петербурга — і де вона жила тижнями на повному утриманні. Гостьовий альбом маєтку зберіг 608 автографів за 70 років — це лог мережі, де кожен запис означав людину, яка отримала простір, їжу, контакти й час для роботи.
У 1843 році Григорій запросив Тараса Шевченка. Той привіз картину «Катерина» — у Качанівці її вперше публічно демонстрували. Після цього Шевченко повертався щонайменше чотири рази, робив ескізи для майбутніх робіт і закохався в Надію Тарновську — сестру майбутнього спадкоємця маєтку. Пропонував одружитися — кілька разів отримав відмову. Надія пережила поета на 30 років і так ніколи і не вийшла заміж.
Глінка працював тут над оперою «Руслан і Людмила» — альтанка, де він писав, досі стоїть і носить його ім’я. Гоголь, Куліш, Костомаров, Максимович, Марко Вовчок, Яворницький — список гостей читається як зміст хрестоматії з української літератури та історії XIX ст. Пізніше Рєпін приїхав до Качанівки 1880 року і працював над «Запорожцями», використовуючи козацькі реліквії з колекції Тарновських як натуру — шаблі, одяг, клейноди. Василь-молодший позував для одного з персонажів.
Григорій Тарновський запустив модель, яку сьогодні називають artist-in-residence: приватний простір, де митець отримує житло, утримання, доступ до матеріалів і — найцінніше — нетворкінг з мережею людей, які генерують ідеї в сусідній кімнаті.
Як хобі з’їло всі гроші
Василь Тарновський-молодший успадкував Качанівку від батька і з нею завод, землі, господарства та статус. Цілком міг продовжити бізнес-модель, натомість почав збирати колекцію. Винятково українську.
Козацька зброя, гетьманські універсали, клейноди, портрети, рукописи, стародруки, археологічні знахідки — це в російській імперії, де тільки слово «українське» було політичним жестом. Тарновський скуповував речі, які підтверджували існування окремої української культурної традиції.
Шевченкіана стала найціннішою частиною зібрання: 758 предметів, серед них 18 оригінальних листів Шевченка, близько 30 автографів творів, включно з «Щоденником», понад 20 особистих документів поета. Козацький відділ — близько 1000 предметів: зброя, військове спорядження, побутові й культові речі, пов’язані з іменами Мазепи, Палія, Полуботка, Дуніна-Борковського. Для археологічного розділу Тарновський купив землю на Княжій горі в Черкаській губернії й кілька років оплачував розкопки — наймав археологів і фінансував наукову обробку знахідок задовго до того, як державне фінансування науки стало нормою.
Крім колекції, Тарновський тримав на собі ще кілька проєктів: фінансував видання журналу «Кіевская старина» — єдиного тоді часопису, що систематично публікував матеріали з української історії, — брав участь у заснуванні Київського міського музею й утримував могилу Шевченка в Каневі, де за власний кошт поставив хрест і встановив барельєф. Для консультацій щодо колекції залучав Антоновича, Лазаревського, Яворницького — тобто першу лінію тогочасної української історичної науки.
Burn rate виявився нестерпним. Колекція росла, прибуток від заводу — ні. Тарновський не реінвестував у виробництво, не модернізував, не розширював. Гроші йшли на шаблі, грамоти, рукописи, розкопки. До середини 1890-х борги з’їли все.
У 1897 році Василь продав Качанівку — палац, парк, завод, землі — Павлу Харитоненку за 1 млн карбованців. Той був з іншої ліги: родина контролювала цукрові заводи по всій Лівобережній Україні, мала представництво на Всесвітній виставці в Парижі 1900. Для Харитоненка мільйон за Качанівку — оперативна покупка. Для Тарновського — кінець: мільйон не покрив боргів.
Колекцію Василь у 1896 році передав Чернігівському губернському земству — з умовою, що вона залишиться в місті. У 1902 році, вже після його смерті, на базі зібрання відкрився Музей українських старожитностей імені Тарновського — перший і єдиний в російській імперії музей такого типу. Борис Грінченко організував колекцію й каталогізував фонди, назвавши її «величезним українським національним скарбом».
Тарновський помер у 1899-му, через два роки після продажу. 61 рік, фактичне банкрутство, жодного маєтку. Харитоненко у 1903–1904 повністю реконструював Парафіївський завод, встановив електротягу, перейменував на Оленівський — і передав нащадкам робочий бізнес. Натомість передав колекцію, яка не генерувала кешфлоу, не масштабувалася і не мала ринкової ціни.
Що залишилося і кого знижили
За наступні 125 років садок пройшов через власну форму знищення. Колекція після 1902 року жила в Чернігові, потім — совєтська перетасовка. У 1923-му п’ять чернігівських музеїв злили в один державний. У 1933-му шевченкіану вилучили й перевезли до Києва — частина тепер в Інституті літератури НАН, частина в Національному музеї Шевченка. Решта залишилася в Чернігівському історичному музеї, який у 1991-му отримав ім’я Тарновського. Сьогодні фонд — понад 170 000 одиниць, один із 20 найбільших музейних зібрань країни. Колекція розпорошена по кількох інституціях.
11 березня 2022 року, під час облоги Чернігова, будівлю Музею українських старожитностей — неоготичну споруду початку XX ст., що пережила більшовицькі обстріли 1918–1919 років і Другу світову — росіяни зруйнували до стану без даху й зовнішніх стін. Персонал за тиждень до удару встиг розібрати постійну експозицію й евакуювати фонди. Після руйнування World Monuments Fund увійшов у програму стабілізації конструкцій — роботи тривають.
Парафіївський цукровий завод після Харитоненка працював безперервно — через націоналізацію 1919-го, совєтську індустріалізацію, війну, незалежність. У 2011 році його зупинили, а у 2020-му приватні власники знесли повністю.
Єдине, чому дали право на існування, — палац. Совєтська влада перетворила Качанівку на виправну колонію, потім на туберкульозний шпиталь, потім на санаторій. Інтер’єри постраждали, але комплекс зберігся: палац, церква, альтанка Глінки, 570 гектарів парку, каскад ставків. Нині це національний заповідник, куди можна поїхати на екскурсію.
Вибір у Тарновського був простий: зберегти завод або зібрати колекцію. Він вибрав колекцію — і в заповіті від 25 жовтня 1897 року прописав, що музей носитиме його ім’я, а опікуном завжди буде старший у роді. У 1982-му Качанівка отримала статус Національного історико-культурного заповідника. Сьогодні працює як музей, готель у флігелі та кав’ярня.
Більше про це
Тютюнова дуополія Сумщини XIX століття: як дві родини-конкуренти перетворили регіон на центр тютюнового ринку
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
