Тютюнова дуополія Сумщини XIX століття: як дві родини-конкуренти перетворили регіон на центр тютюнового ринку
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Сьогодні за славнозвісну Винниківську фабрику нібито просять $170 млн, поки кожна шоста пачка 17,6% ринку в тіні, то це майже 1/6 від загального обсягу — безакцизна, а е-акциз схожий на горизонт, який віддаляється щоразу, як держава до нього підходить. Це іронічно, адже два століття тому катерина ІІ створила на Сумщині першу тютюнову контору через ті самі проблеми.
Журналістка Vector Дарія Прудіус нагадує, що паління шкодить вашому здоровʼю, й розповідає, як провінційні Ромни стали першим українським тютюновим хабом, чому друге покоління магнатів здало сімейний бізнес — і що з цієї забутої індустрії варто прочитати нинішнім власникам Винниківської фабрики, поки ті переписують активи на доньок.
Де тютюн був раніше за імперію
Тютюнові плантації у Полтавській губернії Хоча історично (наприклад, у XIX ст.) Ромни входили до Полтавської губернії, зараз це Сумська область (нині Сумська область) процвітали задовго до появи російської адміністрації. Ще у XVII столітті козаки завезли сюди насіння тютюнових рослин. Села Житнє та Погреби під Ромнами, які мали власну ринкову інфраструктуру, перехрестям торгових шляхів і найбільшим ярмарком, стали ключовими вузлами Лівобережжя. Дослідники вважають 1604 рік точкою відліку промислового тютюнництва в Україні, із прив’язкою саме до Ромен.
Перші спроби імперії врізатись у цей бізнес у довгостроковій перспективі провалювалися. Так, державна мануфактура в Охтирці, відкрита у 1716 році за наказом петра I, пропрацювала лише 20 років. Через 47 років за гетьмана Кирила Розумовського у Ромнах запустили тютюнову контору. Її створення часто приписують катерині II, але насправді імперія просто намагалася обкласти податками готовий бізнес, який роками процвітав без петербурга.
Далі все розвивалося за стандартним колоніальним сценарієм: Лівобережжя перетворили на тютюновий цех, а Правобережжя закріпили за цукром. Сформувався чіткий ланцюг: селяни вирощували сировину, єврейські підприємці забезпечували логістику, а виробники наповнювали бюджет. У 1838 році петербург запровадив акцизний збір — одну з перших сучасних фіскальних систем, яка дивним чином співіснувала з кріпацтвом. Протягом XIX століття правила переписували кожні 10–15 років (акцизні реформи 1848–1900 рр.), проте саме в цей період роменські фабрики пережили розквіт.
До другої половини XIX століття Ромни виросли до повноцінного промислового кластера. Запуск Лібаво-Роменської залізниці у 1873 році відкрив прямий шлях до Балтійського моря та глобальних ринків. Місто стрімко трансформувалося: тут працювало 37 заводів, найбільший Іллінський ярмарок, а населення за 40 років зросло практично втричі (до 45 300). На цьому піку дві купецькі родини створили так звану «роменську тютюнову дуополію».
Купець і промисловець із паровими машинами
Коли 1879 року в центрі Ромен відкрилася тютюнова фабрика Адріана Римаренка, це кардинально змінило повітове місто, принісши сюди парові машини, повний цикл виробництва та конвеєрне пакування. До 1887 року підприємство стало одним із найпотужніших на Лівобережжі: там працювало вже 211 людей (чоловіків, жінок і підлітків), що на той час становило близько третини всіх промислових робітників міста.
Римаренки грали в технологію і об’єм. Наприкінці XIX століття фабрика щороку виробляла понад 100 000 пудів тютюнових виробів: махорку, нюхальний тютюн, сигарети. Так, середня роменська фабрика Римаренка випускала приблизно у 50 разів більше, ніж середня фабрика імперії. Продукція йшла як на внутрішній ринок, так і на експорт до Європи — якраз через вихід до Балтики, завдяки Лібаво-Роменській залізниці.
Паралельно в місті працював Федір Євграфович Вахрамєєв — купець І гільдії, поміщик, власник фабрики «Південний край». Статус І гільдії тоді означав право на гуртову торгівлю, банківські операції, закордонні поїздки — тобто реальний вихід за межі повіту. Вахрамєєв побудував власну мережу закупівлі сировини у селян без посередників, інвестував у нерухомість і самостійно контролював логістику. Це дозволило йому налагодити широкий експорт махорки, яка заповнювала ринки, за даними регіональних істориків, до москви, петербурга, на Кавказ, у Балтію, Німеччину.
Найцікавіше у Вахрамєєвській моделі — внутрішня соціальна інфраструктура фабрики. При виробництві працювала позичково-ощадна каса: робітники могли відкладати частину заробітку або брати короткотермінові кредити. У 1880-х в імперії вже працювали державні ощадні каси (з 1842 року) і ссудо-ощадні товариства (з 1870-х), але заводська каса — це корпоративна ініціатива, вбудована у виробничі процеси, з одним джерелом довіри — власником.
Обидва роменські бізнеси працювали повністю в легальному акцизному полі. Тобто декларували обсяги, платили збір, продавали продукцію з марками, проходили імперський фіскальний контроль.
Як на одному поколінні згорнулася ціла фабрика
У 1887 році Адріан Римаренко володів топфабрикою Лівобережжя, але вже за шість років його бізнес почав розвалюватися. Точних біографічних даних про засновника немає, проте факт залишається фактом: його молодший син Адріан народився 1893-го вже в сім’ї «збіднілого промисловця».
Римаренки збанкрутували ще до більшовиків, воєн та революцій. Бізнес закрився за нормальних ринкових умов у розпал тютюнового буму — класична історія, де перше покоління створило імперію, а друге не захотіло її підтримувати.
Прямих паперів про банкрутство ми не знайшли, але фінал зрозумілий по дітях: старший син Петро став дрібним чиновником у Полтаві, а молодший, попри престижний інженерний диплом, до сімейної справи так і не повернувся.
У 1921 році Адріан Римаренко стає священником у Ромнах, але після приходу більшовиків переходить на нелегальне служіння в Києві. Його арешт у 1930-му мав закінчитися розстрілом або таборами, проте Римаренка відпустили через критичний стан здоров’я — що було практично неможливим для в’язниць ДПУ того часу.
Пересидівши окупацію в київських монастирях, він виїжджає до Берліна, а згодом — до США. Там син промисловця засновує знаменитий монастир під Нью-Йорком і стає архієпископом, до якого в гості приїздять Солженіцин та Ростропович. Помер у 1978 році вже в статусі святого для закордонної православної церкви.
У 2017 році в Ромнах вулицю Тельмана перейменували на вулицю Римаренків. Цю табличку повісили на честь молодшого сина.
З Вахрамєєвими історія обривається ще різкіше. У відкритих джерелах усе закінчується на самому Федорі Євграфовичі. Про його дітей, спадкоємців чи долю бренду «Південний край» немає жодної інформації.
Бренд зник зачисту, сьогодні навіть прізвище власника часто пишуть із помилками. Фабрика просто розчинилася в історії, не залишивши по собі навіть легенди про еміграцію.
Та сама гра, але навиворіт
У лютому 2026-го ринок обговорював чутки про продаж Винниківської тютюнової фабрики за $170 млн європейським інвесторам. Попри легальний дохід у $100 млн, бекграунд підприємства залишається токсичним: за даними Kantar, саме тут виробляють до 60% нелегальних цигарок країни, переважно через схему Duty Free. Це дозволяє економити 30–35 грн акцизу на кожній пачці, що у 2025 році обійшлося держбюджету у понад 28 млрд грн втрат.
Формально багаторічний власник Григорій Козловський вийшов із бізнесу ще у 2023-му, проте контроль залишився «сімейним». Виробничі потужності переписані на його доньку, ключові торгові марки (Marvel, Strong) — на доньку колишнього партнера, а брендами JIN-LING та Compliment оперує торговий дім Олексія Різника.
У структурі 1879 року все було публічно: Римаренко — власник і директор, Вахрамєєв — офіційний купець І гільдії. Обидва платили акциз і експортували товар через державну митницю. У 2026-му конфігурація інша: власник ховається за доньками та довіреними особами, а акциз обходять через схему Duty Free, продаючи «експортні» пачки на внутрішньому ринку.
Держава намагається повернути контроль: до 2028 року акциз має зрости до 90 євро за 1 000 сигарет, а з листопада 2026-го запускається «еАкциз» із цифровим кодуванням. Проте за пів року до старту система досі не протестована. Фактично, українська влада повторює маневр колоніальної адміністрації 1763 року: намагається налагодити облік там, де величезний капітал уже давно навчився працювати в тіні.
Різниця в тому, що тоді Ромни приймали контору як даність: плантаторам, купцям і фабрикантам було вигідніше платити регульований збір, ніж грати з митницею. У 2026-му частина ринку обрала протилежне рішення.
Є ще одна деталь, яка ріже очі. Вахрамєєв у 1880-х відкривав позичково-ощадну касу для робітників і особисто годував 40 школярів. Козловський у 2010-х приватизував землю навколо озера під курортний комплекс Emily Resort — кейс розслідувало НАБУ. Обидва — меценати за термінологією своєї епохи. Але в першому випадку меценатство розширювало соціальну базу бізнесу, а в другому — звузило її до коридорів впливу.
Більше про це
Як «Маслосоюз» за 14 років виріс із сільської молочарні до 57 крамниць і експорту в Маньчжурію
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
