7 млн дронів на рік і до 95% компонентів — імпорт: чи реальна повна локалізація deftech-виробництва
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Чи може Україна повністю відмовитися від китайських компонентів у deftech-виробництві? Чому країна, яка цього року виробить 7 млн безпілотників, досі залежить від китайських моторів, камер, чипів і сировини?
Журналістка Vector Олена Коваль поспілкувалася з експертами у сфері defense, щоб зрозуміти, чи справді нам потрібна (і реальна) повна локалізація виробництва в Україні. А ще, про найскладніші етапи локалізації, здорожчання виробів при відмові від імпортних компонентів і рівень залежності від китайських технологій.
Наші співрозмовники:
- Дмитро Толстіков — т.в.о. керівника відділу роботи з постачальниками Flash Army;
- Юрій Шельмук — засновник української miltech-компанії Unwave;
- Денис Гурак — співзасновник та COO/CIO MITS Capital;
- Валерій Зарубін — співзасновник української miltech-компанії BlueBird Tech.
Не все можна локалізувати: як виглядає deftech-виробництво в Україні
Попри стрімкий ривок українського deftech за останні роки, нікуди не зникла базова проблема — критична залежність від імпортної електроніки та компонентів. Попри появу десятків виробників і запуск локальних виробництв, повністю автономної системи всередині країни поки не існує.
В українських безпілотників уже є певний рівень локалізації — антени, фюзеляжі та частково радіоелектроніка. «Якщо брати середній показник по ринку, то українська частка — це приблизно 5-25%», — каже Валерій Зарубін.
Юрій Шельмук пояснює, що навіть у межах українських виробів рівень локалізації сильно залежить від класу продукту. «Наша головна мета сьогодні — максимально зменшити залежність від китайських компонентів. До кінця року плануємо, щоб 85-90% компонентної бази наших виробів були некитайського походження.
Співвідношення залежить від конкретного продукту. Однак, пояснює Юрій Шельмук, у складних системах, як-от комплекс РЕБ «Віха», використовуються спеціалізовані плати, транзистори та інші високотехнологічні компоненти, які виробляються переважно в Кореї, Європі та США.
Рівень залежності
Закордонні компоненти — це переважно електроніка: польотні контролери, відеопередавачі, камери, окремі види двигунів, регуляторів швидкості (ESC), різні мікросхеми. Для виробництва комплексів РЕБ найбільш проблемною ланкою залишаються PCB-плати.
Проте є глобальніша проблема за окремі компоненти — сировина. За словами Дмитра Толстікова, найбільш залежною від імпорту залишається матеріальна основа більшості сучасних безпілотників — карбон:
«Це виняток, який поки неможливо закрити всередині країни. Карбонове волокно закуповують переважно в Китаї у вигляді листів великими партіями. І причина не в технологіях, а в економіці. Запустити власне виробництво карбону в Україні зараз просто невигідно: собівартість буде значно вищою за ціну імпорту».
Саме карбон визначає ключові характеристики сучасних дронів — від ваги до живучості на полі бою. За даними Flash Army, карбонові рами залишаються найбільш затребуваною позицією. Серед усіх компонентів для дронів на них найбільший і найстабільніший попит. «Щомісяця ми отримуємо від 2000 до 3000 замовлень на цю позицію, і це число не залежить від сезону», — зазначає Толстіков.
Наступний рівень залежності ще глибший — це чипи, обчислювальні системи та периферійна електроніка. Денис Гурак пояснює, що мова йдеться про всю обчислювальну логіку сучасних автономних систем. Щоб зробити такі системи, потрібен увесь стек — від кремнію до програмного забезпечення: «З софтом та інтеграцією в Україні все добре, у нас сильні інженери. Але якщо говорити про кінцеві мікросхеми, на кшталт ASIC-чипів, то або їх просто немає, або це поодинокі, закриті проєкти без масштабування», — пояснює Гурак.
Чи можлива повна локалізація
Причина домінування Китаю, за словами Зарубіна, в тому, як побудована сама система виробництва. Це повністю замкнутий цикл, який інші країни поки не можуть повторити.
«Китай — це повністю вертикально інтегрована система. Вони видобувають сировину, переробляють її у матеріали, з матеріалів роблять компонентну базу, з компонентної бази — запчастини, а вже з них — кінцеві вироби. І все це працює в одному великому ланцюгу, який дає їм можливість тримати ціну на рівні, з яким інші просто не можуть конкурувати», — пояснює Зарубін.
Саме тому повна локалізація виробництва упирається у масштаб економічної системи, яку неможливо відтворити за кілька років.
Попри активний розвиток галузі, всі співрозмовники сходяться в одному: повна локалізація виробництва в Україні у найближчі роки — нереальна.
Юрій Шельмук описує це через інфраструктурний розрив: «В Україні просто немає індустрії мікрочипів та багатьох базових мікроелектронних компонентів. Також для створення таких виробництв потрібні роки підготовки спеціалістів, починаючи з професійної та університетської освіти.
Вартість залучення фахівця вже дорожче, ніж в IT. У багатьох випадках простіше та дешевше організувати виробництво в країнах Східної Європи. Тому навіть якщо кінцевий продукт може бути зібраний в Україні, окремі мікрокомпоненти ще довго залишатимуться імпортними».
Денис Гурак говорить, що завжди є економічні, логістичні й політичні фактори, які роблять повне замикання виробництва в межах однієї країни практично неможливим: «100% виробництва в одній країні — це утопія. Набагато важливіше створити стабільні й надійні ланцюги постачання, які не ламаються при першому ж геополітичному шоку».
Проте, якщо країна все ж поставить собі таку ціль, то локалізація може зайняти десятиліття та потребувати мільярдів доларів. Валерій Зарубін пояснює це через історичний масштаб Китаю:
«Китаю знадобилось 30-40 років, щоб пройти шлях від простого виробництва до глобального лідера. Це не відбувається швидко. І навіть якщо уявити різкий геополітичний злам, наприклад, торгівельну блокаду Китаю, все одно на перебудову знадобиться 5-10 років. Але загальний горизонт — це десятки років».
Масштаб попиту
Про залежність від Китаю Валерій Зарубін розповідає на прикладі програми Drone Dominance, в якій бере участь його компанія.
У межах програми 50 компаній розробляють по 50 дронів. Умова — компоненти некитайського виробництва. І для 2500 дронів знайти ці компоненти складно, багато є «переодягненого» Китаю (наприклад, компанія американська, а виробництво по факту в Китаї), бо ніхто в світі цього не робить, зазначає співрозмовник.
«Останні 30 років всі великі компанії делегували виробництво Китаю. І це неможливо змінити за декілька днів. Україна ж виготовляє 7 млн дронів цього року. І якщо для 2500 дронів знайти некитайські компоненти — це кілька тижнів складної роботи, то що можемо говорити про наші масштаби», — каже Валерій.
Важливим моментом також є задоволення попиту. Багато українських miltech-компаній готові відмовлятися від дешевих китайських компонентів на користь наших виробників, каже Зарубін. Проте українські постачальники можуть просто не виготовляти достатню кількість компонентів.
Скільки коштує відмова від імпорту
Юрій Шельмук говорить про повне реінвестування: «Якщо компанія вирішує переходити до повного циклу виробництва, потрібно бути готовими щонайменше п’ять років працювати практично без фокусу на прибутковість і постійно реінвестувати кошти: в команду, технології та R&D».
Найскладніше, за його словами, — це перехід від підрядної моделі до створення власних виробничих потужностей. «Для Unwave це був найскладніший етап. Це означає придбання земельної ділянки, будівництво приміщень, закупівлю обладнання, формування команди та запуск виробничих ліній. Це найдорожчий етап розвитку компанії», — додає Юрій.
Денис Гурак зазначає, що найскладніше й найдорожче — переналаштувати вже розвинене масштабне виробництво на локальні компоненти:
«Сума інвестицій дуже залежить від галузі, специфіки й масштабу виробництва. Може йтися про суми від сотень тисяч до мільйонів доларів».
При локалізації виробництва потрібно бути готовим до того, що зросте вартість розробок і відповідно кінцева ціна виробів. Валерій Зарубін говорить: якщо ми повністю перейдемо на українське виробництво дронів, то потрібно бути готовими, що вони здорожчають у 2-3 рази.
За словами Шельмука, якщо відкинути Китай, українське виробництво дешевше, ніж, наприклад, у США, Європі чи Кореї. Якщо замовляти компоненти для дронів з цих країн, собівартість виробу може зрости на 30-100%.
«Локалізація окремих компонентів може дати й протилежний ефект. Якщо заміщувати компоненти, які постачаються з інших країн, українське виробництво потенційно може бути дешевшим на 30-50%, оскільки собівартість у нас все ще нижча за більшість іноземних ринків, окрім китайського», — пояснює Юрій.
Локалізація як процес
Якщо завтра хтось в Україні відкриє deftech-компанію, то очевидно не зможе виготовляти продукцію з нуля. Але якщо 100% локалізації — завдання з зірочкою на рівні країни, це не означає, що виробникам взагалі не варто її починати.
«Локалізація дає важливу перевагу — значно пришвидшує R&D. Коли компонентна база розташована поруч із розробником, скорочується логістика та час на тестування нових рішень. Для deftech-компаній це може скоротити цикл створення нових продуктів, наприклад, із 2-3 років до року», — Юрій Шельмук.
Зарубін підсумовує: нам не варто відмовлятися від глобальних планів локалізації виробництва на рівні країни.
«Все можливо, потрібен лише час та шалені ідеї підприємців, масштаб мислення, — а гроші, місце, обладнання і люди знайдуться. Ми маємо зараз шанс стати одними з топових у світі, як колись отримала шанс Японія, Корея чи навіть Китай».
Більше про це
1,5 млн євро на пре-прототип радару: як польсько-український стартап Molfar планує наздогнати еволюцію дронів
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
