Завезти й (не) зненавидіти. Як нам продають ідею поганих мігрантів
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Українці десятиліттями виїздили працювати до польських теплиць, італійських літніх будинків, чеських та естонських цехів. Навесні 2026-го країну охопив страх протилежного — тепер мігрантів завозитимуть до неї. Очікувано, продає цей страх держава, яка без мігрантів давно спинила б свою економіку, та й існування загалом — рф.
Журналістка Vector Дарія Прудіус розбирає економіку трудової міграції: чи справді дефіцит рук — це нормальний стан країн під час війни і скільки коштує один привезений працівник.
Рахуємо імігранто-паніку
Сюжет вкидів скрізь однаковий: азіати й африканці носять вишиванки, влаштовуються «помічниками ТЦК», забирають роботу, заміняють загиблих на фронті. У квітні в обіг закинули діпфейк голови Чернівецької ОВА Руслана Запаранюка — той нібито закликав заміщати полеглих українців мігрантами з Центральної Азії та Африки.
Насправді ж іноземців в Україні стало вчетверо менше, ніж до війни: тимчасових мешканців-іноземців було 189 000 у 2021-му, а тепер 48 000 (не іммігрантів із посвідками, а саме іноземців). За даними голови ДМС Наталії Науменко, громадян рф в Україні — 155 233, і за весь 2025 рік вони отримали лише 29 дозволів на роботу.
Присутність росії в рази більша за всіх індійців і бангладешців разом узятих, і саме її дискусія не помічає. Заходить це не прямою пропагандою — українські клікбейтмедіа розганяють чужий наратив безоплатно: «Знай.ua» робило заголовки про «заселення індусами» на основі звичайних демографічних прогнозів.
Відтак намальованого AI «засилля імігрантів» немає. Дефіцит, що за ним стоїть, — є, але це не українська особливість. Національний банк фіксує, що брак працівників стримує відновлення й штовхає реальні зарплати вгору майже на 12% у 2026-му. На горизонті десятиліття нам, за оцінкою Міжнародної організації праці, бракуватиме 8,6–8,7 млн працівників; Мінекономіки нарахувало — 4,2–4,6 млн.
Усі завозили, але ніхто не відчиняв двері навстіж
Німеччина завозила «гастарбайтерів» з 1955-го, у 1973-му різко спинила набір — і виявила, що тимчасові робітники не поспішають повертатися додому. Між цими роками до країни завезли 14 млн «тимчасових» іноземних робітників, — 3 млн лишилися назавжди.
Висновок із цього німці інституціалізували нещодавно: із червня 2024-го працює бальна система «карт можливостей» (Chancenkarte) — мінімум шість балів за освіту, досвід, мову й зв’язки з країною, плюс реформований Blue Card і квота для Західних Балканів, подвоєна з 25 000 до 50 000 людей. Загалом це кілька паралельних фільтрів: кваліфікований спеціалізований фахівець із визнаним дипломом отримує картку без накопичення балів, балканська квота взагалі не вимагає кваліфікації — достатньо офера. Спільне одне: фільтр спрацьовує наперед, до приїзду, а не за фактом.
Країни Перської затоки показують протилежний досвід — як прив’язати й не інтегрувати. Класична система кафала Правова система спонсорства, яка використовується в країнах Перської затоки (зокрема в ОАЕ, Саудівській Аравії, Катарі) для контролю та регулювання праці іноземних мігрантів тримала робітника на гачку у спонсора-роботодавця: без його згоди не можна ні змінити роботу, ні виїхати з країни, правозахисники називали це сучасним рабством.
Тож Катар провів три хвилі реформ:
- у 2018-му скасував обов’язковий дозвіл роботодавця на виїзд для більшості категорій;
- у 2020-му — поширив це право на решту;
- а Законом № 18/2020 дозволив змінювати роботодавця без дозволу спонсора навіть до завершення контракту.
Формальні зміни, однак, не прибрали практичних важелів: штрафи за «втечу» від роботодавця не змінили — залишений без попередження роботодавець може ініціювати арешт і депортацію.
Ізраїль — чи не найточніше для нас дзеркало. До 7 жовтня 2023-го на будівництві працювало близько 80 000 палестинців і ще 26 000 іноземців; з безпекових причин палестинців відрізали, активність галузі впала приблизно вдвічі, а Банк Ізраїлю порахував втрати лише від будівельного сектору в 25 млрд шекелів за IV квартал 2023-го. Відповідь — двосторонні угоди про найм: за рік завезли 16 000 індійців на будівництво, а від початку війни зайшло понад 85 000 іноземних працівників, Індія лідирує з майже 24 880 — до лютого 2026-го загальна кількість іноземних робітників у країні сягнула 230 000, удвічі більше, ніж до жовтня 2023-го. Вузьке місце те саме, що в нас: оформлення тягнеться місяцями.
Щоправда, різницю видно у цінниках: індійський робітник в Ізраїлі підписує контракт на близько 1 500 євро на місяць, тоді як середня зарплата в українській економіці — вдвічі менша. За того самого працівника Україна конкурує з тими, хто платить більше. Фільтр тут — міждержавна угода та ціна.
Японія вибрала шлях, який українська дискусія навіть не розглядає. Замість нарощувати завезення, країна його коригує: ціль за програмою Specified Skilled Worker знизили з 820 000 до приблизно 805 000, розраховуючи натомість на приріст продуктивності від цифрових технологій — паралельно ухваливши нову програму зайнятості, що у сумі дає 1,23 млн іноземних робітників до 2028-го.
Україна вже будує мініатюрну кафалу?
Залучення одного іноземця коштує роботодавцю від кількох тисяч до десятків тисяч гривень лише на оформлення — плюс переїзд, житло й адаптація зверху. За чинним законом дозвіл прив’язаний до конкретного роботодавця і конкретної посади: при звільненні роботодавець зобов’язаний анулювати його протягом десяти днів, і дозвіл на тимчасове проживання відповідно падає. Загалом, це той самий механізм залежності, який Японія цьогоріч намагається демонтувати як неробочий, а Україна вписує його тоді, коли світовий тренд іде в протилежний бік.
OECD ОЕСР — Організація економічного співробітництва та розвитку, або у французькому варіанті — OCDE на даних 25 країн за 2006–2018 рр. показує, що чистий фіскальний внесок мігрантів зазвичай малий — у коридорі від −1% до +1% ВВП; вони сплачують податків більше, ніж отримують, а головний чинник — це зайнятість. Витіснення місцевих за зарплатами мізерне або нульове. Втім, усе залежить від кваліфікації.
За розрахунками Спільного дослідницького центру ЄС, молодий низькокваліфікований мігрант обходиться бюджету в мінус 11 000 євро, кваліфікований дає плюс 154 000, висококваліфікований — плюс 440 000. А переважна більшість нових трудових мігрантів в Україні — це будівництво, виробництво і логістика, тобто найслабша частина цього фіскального плюса. Меблева фабрика на Закарпатті вже найняла близько 150–160 робітників з Бангладеш — це перший великий публічний кейс такого формату.
Донор і реципієнт одночасно
Ймовірно, сьогодні Україна застрягла в точці, де треба робити дві протилежні речі: завозити на роботи, від яких відмовляються свої, і водночас утримувати освічених, яких цивілізовані сусіди залюбки чекають у себе. Польща дає вимір другої втрати. Українські біженці принесли 2,7% її ВВП у 2024-му, 69% працездатних зайняті — майже як поляки. Але регульовані професії вимагають польського громадянства, а дипломи довго не визнають — понад 40% зайнятих українців у Польщі вважають себе кваліфікованішими за свою роботу, тож лікарі чи інженери нерідко йдуть мити підлоги. Так, повертатиметься вже не той інженер, що виїхав, а людина з 3-річним досвідом миття підлог.
І поки сперечаємося «мігрант чи українець», ігноруємо важливу деталь: завезення людей — це не готове рішення, а лише спроба відкласти модернізацію.
Так, Південна Корея за два роки скоротила квоти на низькокваліфіковану працю вдвічі (зі 165 000 до 80 000), оскільки ринок стабілізувався, а бізнес у 2025 році не вибрав і п’ятої частини ліміту. Японія свідомо обмежує імпорт робочої сили, роблячи ставку на роботизацію. Україна ж на фундаментальне питання «люди чи машини» відповіді досі не має.
Інституційно держава не готова до змін. Стратегія міграційної політики до 2035 року, станом на квітень 2026-го, залишається лише грантовим проєктом Інституту демографії, а не затвердженим Кабміном документом — травневі круглі столи лише підтверджують, що уряд досі намагається переконати, а не виконує рішення.
Держслужба зайнятості реєструє дозволи, але реального обліку немає: ніхто не знає, де ці люди і чи доїхали вони взагалі, адже доїжджає лише від половини до двох третин заявлених.
Паралельно для тих, хто поїхав від нас, спливає статус тимчасового захисту українців у ЄС: він діє лише до 4 березня 2027 року, і Брюссель уже готує стратегію виходу з нього.
Справжня загроза — не міфічна «навала», а ризик побудувати найгіршу міграційну модель з можливих. Україна впевнено копіює чужі помилки: катарську прив’язку працівника до конкретного роботодавця без німецького жорсткого відбору за балами та без японської ставки на продуктивність. Юридично закріпачити людей уже встигли, а от навчитися відбирати й рахувати — ні.
Як наслідок, медіапростір атакують координовані російською ГРУ AI-відео із вигаданими загрозами, тоді як реальний іноземець кладе асфальт під Черкасами під загрозою депортації.
Більше про це
BlackRock — вишка всіх Волл-стрітів: як невидима влада зробила компанію центром фінансової системи світу
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
