5,5 млрд євро у Донбас до срср: як європейські інвестори будували промислову Україну
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Є міф, який радянська історія продавала особливо успішно: нібито українська промисловість почалася з перших п’ятирічок. Насправді ж, коли більшовики лише готувалися переписувати підручники, бельгійці вже вкладали в Донбас суми, які сьогодні перевищують 5,5 млрд євро, британці будували майбутній Донецьк, а французькі, німецькі й американські інвестори ділили між собою українські шахти, заводи та нафтові родовища.
Журналістка Vector Олена Коваль, готуючи цей матеріал до Дня Незалежності, дізналася, чому Україна ще понад 100 років тому стала одним із найбільших центрів іноземних інвестицій у Східній Європі, як європейський капітал створював цілі промислові міста, чому до Донбасу ходив прямий потяг із Брюсселя та що радянський союз успадкував, а не побудував.
В Україну їхали по прибуток
Якби запитати, хто побудував промислову Україну наприкінці XIX — на початку XX століття, багато хто за інерцією згадає радянський союз. Хоча є одна проблема: коли в Україні вже працювали бельгійські металургійні компанії, британські інженери запускали заводи, а французькі банкіри вкладали мільйони у шахти й промисловість, до появи срср залишалися ще десятиліття. Радянська влада охоче привласнила цей спадок, але значна частина заводів, шахт, залізниць і промислових міст виникла завдяки іноземному капіталу, який побачив у регіоні перспективний ринок, а не «відсталу околицю імперії».
Перша велика хвиля інвестицій почалася у 1880-х роках. Нові заводи, фабрики й залізничні колії будували переважно за кошти іноземних інвесторів. На початку XX століття понад чверть усіх іноземних інвестицій, вкладених у промисловість російської імперії, припадала саме на Україну. Іноземному капіталу належало 63% основного капіталу у вугільній промисловості та 90% — у металургії, а великі підприємства з виробництва сільськогосподарської техніки майже повністю контролювали іноземні компанії. Паралельно на заході України, що входив до складу Австро-Угорщини, міжнародні інвестори вкладали сотні мільйонів крон у нафтовидобуток, деревообробку та хімічну промисловість. Для європейського бізнесу Україна вже тоді була місцем, де можна було будувати великі виробництва, запускати нові технології й заробляти значно більше, ніж удома.
Як Донбас став одним із найбільших інвестиційних проєктів Європи
Історія промислового Донбасу почалася задовго до появи радянського союзу. Наприкінці XIX — на початку XX століття регіон став одним із найбільших майданчиків для іноземних інвестицій у Східній Європі. За оцінками істориків, європейські підприємці вклали в його розвиток понад 800 млн золотих франків із Бельгії, Франції, Великої Британії, Німеччини та Швейцарії. На сучасні гроші лише бельгійські інвестиції — 550 млн золотих франків — еквівалентні понад 5,5 млрд євро.
Для російської імперії цей регіон був способом швидко модернізувати військово-промисловий комплекс. Для європейських компаній — територією величезних можливостей. Бельгія першою почала системно інвестувати в місцеву промисловість: створювала вугільні шахти, металургійні підприємства, будувала залізниці та завозила найсучасніше на той час обладнання. Згодом до неї долучилися Франція, Велика Британія та Німеччина. Так сформувалися чотири неофіційні сфери впливу: «бельгійська провінція» навколо Луганська, «німецька земля» на півдні сучасної Донецької області, «французька область» на сході та «англійська область» у центрі регіону.
У 1890-ті роки бельгійці побудували металургійні заводи в Маріуполі і Єнакієвому, французи — у Макіївці, німці — у Краматорську.
На початку XX століття бельгійський і французький капітал контролював 90% усіх іноземних інвестицій у Катеринославській губернії, значна частина якої охоплювала Донбас. До 1900 року тут працювало близько 300 підприємств, більшість із яких належали європейським інвесторам. А вже у 1913 році іноземний капітал забезпечував 70% видобутку вугілля на Донбасі та 86% видобутку руди у Криворізькому басейні.
Як Україна навчилася будувати машини — і хто за це заплатив
У другій половині XIX століття машинобудування в Україні стартувало далеко не з позиції сили. До 1880-х галузь залишалася однією з найвідсталіших: підприємцям було дешевше використовувати ручну працю, а місцеві заводи програвали конкуренцію іноземним виробникам, передусім німецьким. Проте за кілька десятиліть ситуація змінилася. Обсяг машинобудівної та металообробної промисловості без урахування Київщини зріс із 7,5 млн рублів у 1885 році до 37,7 млн рублів у 1895-му.
Головним осередком машинобудування стала Катеринославська губернія. У Південно-Західному краї лідирувала Київщина, тоді як Поділля та Волинь розвивалися значно повільніше. Київ поступово перетворився на великий виробничий вузол: Південноросійський машинобудівний завод випускав залізничні платформи, вагони, парові машини, котли та обладнання для цукрових і винокурних заводів, а з 1915 року — ще й буксирні пароплави. Завод Гретера і Криванека виробляв парові машини, насоси та техніку для цукрової, винокурної й лісопильної промисловості.
Галузь зростала навколо потреб інших бізнесів. Цукрові та винокурні заводи замовляли котли, дифузійні апарати й вакуумне обладнання. Будівництво залізниць підштовхнуло розвиток паровозо- та вагонобудування. Аграрний сектор створив попит на плуги, сівалки, віялки та молотарки. Серед засновників заводів сільськогосподарської техніки іноземці становили майже 35%.
Іноземний капітал працював у важкому машинобудуванні. Паровозобудівні заводи в Харкові та Луганську фінансували німецькі інвестори. На німецькі кошти розвивався і київський завод Гретера і Криванека. Бельгійський капітал стояв за Катеринославським вагонобудівним заводом і бердичівським заводом «Прогрес», який виробляв обладнання для цукрової та винокурної галузей, сільськогосподарські машини й парові котли.
Промислова географія не обмежувалася кількома великими містами. У Фастові працював котельно-механічний завод прусського підприємця Ф. Брандта, у Ржищеві — завод братів Швайсгут, що випускав парові насоси, нафтові двигуни та арматуру. У Києві сільськогосподарську техніку виробляли підприємства товариств «Фільверт і Дєдіна» та «Унгерман і Неєдлі».
На початку XX століття Україна вже мала помітний сектор машинобудування, який обслуговував залізниці, аграрний бізнес і переробну промисловість. Водночас галузь залишалася залежною від іноземних технологій і постачання металу, ціни на який монополії нерідко штучно завищували. Тож індустріалізація виглядала менш схожою на радянське «створили з нуля» і більше — на складну систему приватного капіталу, імпортованих технологій та підприємців, які прийшли сюди задовго до більшовиків.
Нафтова Каліфорнія під Бориславом: як Прикарпаття притягнуло 310 млн крон інвестицій
Наприкінці XIX — на початку XX століття Прикарпаття переживало справжній нафтовий бум. Борислав і Дрогобич стали одним із найпривабливіших регіонів для іноземного капіталу, а напередодні Першої світової війни місцеві родовища забезпечували майже 4% світового видобутку нафти.
Загальний капітал, вкладений у галузь, оцінювався у 310 млн австрійських крон. Майже третина припадала на австрійських інвесторів, ще п’ята частина — на англійських. Німецький, французький і місцевий галицький капітал становили по 12–15%, американський і бельгійський — по 2%.
На початку XX століття австрійське домінування почали відтісняти англійські, німецькі та американські компанії. У 1911 році лише в Бориславі англійським інвесторам належала 71 свердловина з 363, які давали чверть усього видобутку басейну. Уже наступного року німецькі та англійські фірми об’єдналися в концерн, що контролював третину видобутку, усі нафтопроводи району та чотири із семи великих нафтопереробних заводів.
Американська Vacuum Oil Company також швидко зайняла помітне місце на ринку. У 1905 році компанія збудувала два великі заводи у Сілезії та Словаччині. Водночас урядові обмеження дозволяли галицьким підприємцям переробляти лише 25,8% видобутої нафти. Регіон видобував дедалі більше сировини, проте значну частину доданої вартості отримували підприємства за його межами — схема, яка й через століття виглядає до болю знайомою.
Понад 50 компаній за два роки — і швидкий перехід до монополій
Нафтовий бум швидко перетворив Бориславський басейн на поле для акціонерного капіталу. Лише у 1905-1906 роках тут виникло понад 50 компаній із видобутку нафти.
Серед найбільших були:
- «Галицько-Карпатське товариство» зі статутним капіталом 16 млн крон;
- «Сходниця» — 10 млн крон;
- «Галичина» — 6 млн крон.
Епоха сотень дрібних гравців тривала недовго. Їх кількість скоротилася з 344 у 1907 році до 254 у 1910-му, а 15 найбільших підприємств зосередили у своїх руках 75% нафтовидобутку Галичини.
Ринок дедалі більше нагадував сучасну технологічну галузь після хвилі консолідації: спочатку десятки компаній змагалися за родовища, потім найбільші почали скуповувати активи, контролювати інфраструктуру та диктувати ціни.
Картелі, цінові війни й нафта по 1,25 крони
Галицька нафтова промисловість жила в умовах постійної боротьби між видобувниками та нафтопереробними компаніями. Перші хотіли продавати сировину дорожче, другі — купувати її якомога дешевше й заробляти на готових продуктах.
Картель нафтопереробників, створений у 1892 році та відновлений у 1896-му, підняв ціну гасу з 27 до 36 крон за 100 кг. Одночасно закупівельна ціна сирої нафти впала з 4,5 крони у 1900 році до 1,25 крони у 1902-му. Прибуток залишався у переробників, а видобувники отримували дедалі менше.
У відповідь 1903 року за підтримки австрійського банку Creditanstalt виник синдикат «Петролеа», який об’єднав дев’ять десятих усіх нафтовидобувників Галичини. Союз проіснував до 1907 року й розпався через кризу надвиробництва.
Його місце зайняв «Крайовий союз нафтовидобувників». Він об’єднав 75,2% підприємств, які давали понад 80% видобутку. Керівну роль у ньому отримав англійський концерн Premier Oil. Контроль над нафтою поступово переходив від окремих підприємців до великих фінансово-промислових груп.
Від колодязів до свердловин завглибшки понад кілометр
Іноземні інвестиції змінили й саме виробництво. Старі дрібні колодязі закривали, натомість компанії бурили свердловини завглибшки понад 1000 метрів.
Потужність парових двигунів і двигунів внутрішнього згоряння у Дрогобицькому та Станіславівському гірничих округах зросла з 20 000 кінських сил у 1910 році до майже 500 000 у 1913-му. У нафтовій промисловості працювало більше двигунів, ніж у всіх інших галузях Галичини разом.
Результат був відповідним. Видобуток нафти зріс із 326 000 тонн у 1900 році до понад 2,05 млн тонн у 1909-му. Перед Першою світовою війною він скоротився до 1,1 млн тонн у 1913 році.
Після війни галузь уже не повернулася до попереднього масштабу. За польської адміністрації через виснаження родовищ і скорочення інвестицій максимальний показник становив 737 000 тонн у 1923 році, а до 1938-го впав ще вдвічі.
Чому важливо пам’ятати наш шлях
Понад сто років тому Україна вже була магнітом для міжнародного капіталу. Те, що сьогодні нам доводиться заново відкривати власну економічну біографію, — наслідок роботи радянської влади. Вона так старанно переписувала історію, що кілька поколінь виросли з переконанням: великі заводи, промислові міста й індустріалізація почалися лише після 1917 року. Насправді ж вона значно більше вміла привласнювати, ніж будувати.
Інвестори приходять туди, де бачать можливість заробити, а не туди, де їх про це довго просять. 100 років тому вони бачили її в українських степах, шахтах, нафтових родовищах і заводах. Сьогодні Україна знову сперечається за міжнародний капітал. І, можливо, найважливіше не вигадувати нову історію успіху, а згадати, що одного разу вона вже була реальністю.
Більше про це
Корови проти імперій: як подружжя Антоновичів заробило мільйони в США та створило Україні свою «Нобелівку»
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
