Навіщо і скільки українські підприємці інвестують у мистецтво — кейси Юлкки та Стаха Возняків, Володимира Піруса та Максима Волошина
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
У 1860 році Платон Симиренко анонімно профінансував «Кобзаря». У 2026 році український бізнес усе ще намагається помацати культуру грошима, вкладаючись в артпроєкти, генеративні яйця, дизайнерські капсули й дорогі стенди на культовому Art Basel.
Цього тижня (15–21 червня) у Базелі, який є найпрестижнішим майданчиком світового мистецтва, Volooshyn Gallery працює одразу у двох треках: на Liste Art Fair Basel і найпрестижнішій секції — Art Basel Unlimited, де Україна стоїть вперше.
Журналістка Vector Дарія Прудіус розпитала чотирьох підприємців, які перетворили колекціонування на корисні інструменти:
- Стах Возняк — співзасновник логістичної компаії Forward Group;
- Юлкка Возняк — засновниця фешн-бренду Londi;
- Володимир Пірус — підприємець, LP і венчур-партнер ZAS Ventures, суперангел у ZAS Angels;
- Максим Волошин — співзасновник Voloshyn Gallery.
Бізнес платив за мистецтво ще до того, як почали рахувати прибутки
Звичка українського капіталу вкладатися в мистецтво старша за сам капітал. Княжий Київ будував Софію як політичну заяву — демонстрацію того, що молода держава грає в одній лізі з Константинополем.
Гетьманщина пішла далі: лише Іван Мазепа вклав в архітектуру понад 1,5 млн злотих — майже вдесятеро більше за річний бюджет козацької держави. Частину його спадщини, зокрема Микільський собор, совєтська влада знесла.
Інші відомі приклади:
- Платон Симиренко перетворив свій хутір на місце зустрічі інтелігенції. Фінансував перші 6 500 примірників «Кобзаря» — Шевченко віддавав борг книжками. А коли в книзі надрукували «Коштом Платона Симиренка», меценат образився, бо принципово давав гроші анонімно.
- Василь Симиренко 40 років віддавав десяту частину прибутку на культуру — його коштом жили «Київська старовина», газета «Рада», переклад «Іліади» українською, а гонорари отримували Драгоманов, Коцюбинський і Грінченко. Усе майно заповів ГО «Товариству для підмоги українській літературі, науці і штуці».
- Варвара і Богдан Ханенки зібрали понад 400 полотен, 8 000 гравюр і близько 300 виробів із золота та срібла, від Веласкеса до Рубенса, і заповіли все Києву: 1919 року зібрання стало музеєм.
- Терещенки витрачали 80% прибутків на благодійність — звели будівлю нинішнього Національного художнього музею та КПІ ім. І. Сікорського, а їхнє зібрання лягло в основу Київської картинної галереї.
- Тарновські створили у своєму маєтку перший історичний артхаб, який зібрав 608 автографів у гостьовому альбомі; фінансували десятків митців від Рєпіна до Куліша та зібрали 10 000 раритетних реліквій, з яких у Чернігові відкрили перший музей українських старожитностей (1902).
На 70 років масштабне колекціонування серед українців практично зникло, адже приватний капітал або не міг собі його дозволити, або інвестував у російську культуру. Відроджувалося воно хвилями разом із капіталом.
А що за кордоном?
У Парижі мільярдери перетворили мистецтво на конкуренцію між собою: Бернар Арно відкрив Fondation Louis Vuitton, а Франсуа Піно з колекцією понад 10 000 робіт відповів музеєм у колишній біржовій будівлі. Чи варто писати, що столиця Франції лише виграла від цього? Так формується зв’язок між бізнесом і мистецтвом.
Американські кейси ще ближчі до героїв нашого матеріалу — буквально. Володимир Пірус, топ-колекціонер Voloshyn Gallery та близький друг родини засновників артпростору, у розмові з Vector згадує The Broad у Лос-Анджелесі: фінансист-мільярдер Елі Броуд вклав $140 млн у будівлю, віддав зібрані із дружиною Едіт 2 000 артоб’єктів і зробив вхід безоплатним. Саме таке Пірус хоче побудувати в Києві, а потім і в інших містах.
Однак для країни, де великі приватні збірки лише починають шукати своє місце, найпоказовішим є польський кейс. Мільярдерка Ґражина Кульчик роками пропонувала Варшаві створити музей сучасного мистецтва на базі свого надбання, але місто відмовилося докладати 7 млн злотих на рік для його утримання. Тому колекція поїхала до Швейцарії, де Кульчик відкрила власний музей Muzeum Susch. Варшава пізніше збудувала музей сама, але 600 експонатів від Кульжик втратила.
Двері, які не відкриває пітчдек
Сцену, з якої варто починати будь-яку розмову про мистецтво в бізнесі, описує Стах Возняк, співзасновник Forward Group. Під час бізнес-поїздки до Лос-Анджелеса разом із дружиною Юлккою Возняк, засновницею Londi, йому написала мисткиня, у якої колись придбав роботу: «Тут моя виставка, ось запрошення». Так, вони потрапили на приватний показ у великій віллі, де поміж колекції дорогого мистецтва спілкувалися впливові гості. Саме цей кейс підсвітив відчутний сайд-ефект їхнього хобі — їх відразу сприйняли як колекціонерів із високим статусом.
Модель проста і стара, як, власне, аукціонні доми. Артсередовище працює через закриті події, на які купити квиток можна лише репутацією: приватні аукціони, превʼю, вечері колекціонерів. Максим Волошин, кофаундер Voloshyn Gallery — чи не найактивнішої української галереї на міжнародних ярмарках, — пояснює: артінвестору простіше познайомитися з бізнесменами топового рівня, бо «у вас є спільна тема — мистецтво». За його словами, меценатство відкриває для підприємців чимало дверей наглобальній арені.
Іноді їх відчиняють в обидва боки, як-от коли лондонський інвестор, приїхавши до Києва, попросив у Стаха добірку митців із колекції — і захотів полотно Ігоря Некрахи, на якому зображена нічна заправка в Харкові. Картина була важлива самому Возняку, частково через логістичний сюжет. Він її продав. «Я так декілька продав — просто як жест, щоб вибудувати кращі стосунки», — додає він.
Схожа історія вийшла і зі скульптурами. Возняк купив кілька робіт, які одразу попросили на виставку в Нідерландах. Там їх розкупили швидше, ніж він встиг побачити. Український крафт, каже, має колосальний потенціал у світі, особливо від скульпторів із Полтавщини, хоча багатьох із них немає навіть в інтернеті чи соцмережах.
Поріг входу від $50 до кількох мільйонів
Нижня планка українського артринку лежить на виставках без кураторського відбору, де твори початківців коштують $50–100. «Це прямо собівартість. Ми інколи просто купуємо ці роботи, щоб підтримати митців. У колекцію вони не йдуть — я можу їх комусь дарувати», — каже Стах Возняк.
Сходинка вище — аукціони: одну з робіт Дмитра Молдованова викупив за $1 900. Середня ціна українського контемпорарі, за його словами, — близько $3 000 за витвір.
Колекція Стаха та Юлкки Возняків — 200–300 обʼєктів, зібраних з осені 2022 року. Формальної експертизи пара не робила, але якщо помножити середні $3 000 на кількість робіт, її умовна вартість вийде орієнтовно $750 000. Втім, сума далеко не точна, адже чимало творів їм дарують або продають за зниженою ціною.
Найдорожчою серед контемпорарі-авторів називають картину Ірини Максимової за приблизно 20 000 євро, тоді як за роботу відомої Марії Примаченко найбільше віддали $20 000.
Колекція Володимира Піруса — інша вагова категорія на приблизно 350 одиниць: від інсталяцій Жанни Кадирової до музейного рівня скульптур Нікіти Кадана й однієї з пʼяти едицій Open Group — тієї самої звукової експозиції Repeat After Me II, яку на 60-му Венеційського бієнале представили у Польському павільйоні (2024).
Загалом за велику війну вклав у мистецтво орієнтовно $2,5 млн, а 90% збірки — від українських авторів. Інвестор поставив собі за мету зібрати одну з найбільших приватних збірок українського сучасного мистецтва і показати її світу. Так, за десятиліття полювання на скарби Володимир не продав жодного витвору зі свого надбання.
За словами Піруса, правильно зібраний мистецький капітал за 10 років може дати приріст від 3 до 5 іксів. «На кожен мільйон доларів, проінвестований на сьогодні, у мене є 3–5», — каже він. Максим Волошин підтвердив це прикладом творів Кадана й Кадирової, які з часу перших покупок Володимира подорожчали втричі, а окремі — уп’ятеро.
А яка температура по ринку?
Зростання до 5х, про яке говорять Пірус та Волошин, — це оцінка самих інсайдерів ринку, а не незалежний аудит. Артсектор України залишається непрозорим: єдиних цінових індексів немає, багато угод відбуваються непублічно, а реальну вартість артоб’єкта підтверджує лише продаж.
Стах Возняк описує це через «індекс Біг-Мака», який показує недооціненість не лише в економіці. У США, за його словами, є «супербульбашка», де стартапи без продукту можуть коштувати сотні мільйонів. У нашому артринку мистецтво живе за гаслом: якість світового рівня, а ціна — народна.
Рекорд на світових торгах 13 років тримає «Кінь. Вечір» Анатолія Криволапа — $186 200 з молотка Phillips (Лондон, 2013). Внутрішньо лідером є «Зійшов місяць над Дніпром» Івана Марчука — $300 000 на Goldens (Київ, 2024). Водночас на глобальному ринку його найвищий цінник у «Щедрої планети» — 96 000 євро (близько $112 000) на Sotheby’s (Лондон, 2026).
А втім, найдорожчу українську картину продали, збираючи на ЗСУ. «Квіти виросли коло четвертого блока» Марії Примаченко викупили за $500 000 (стрим БФ Сергія Притули, 2022). Комерційний максимум інших її робіт — $60 000 за «Квіти у горшку» на лоті «Меркурія» (Львів, 2025).
«Квіти виросли коло четвертого блока» Марія Примаченко.
«Зійшов місяць над Дніпром» Іван Марчук
За оцінкою Стаха, мистецтво в США у середньому коштує у 10х дорожче, ніж в Україні, де твір сучасного художника йде у середньому за $3 000. Покупець фактично заходить на pre-seed, поки ринок не побудує власну інфраструктуру націнки.
Різниця між дешевим і недооціненим полягає у якості активу, і після 2022 року вона зросла. «Раніше в нас робили щось схоже на митців у США, але дешевше. Мені не подобалося купувати підробку. А зараз дуже багато ідентичного мистецтва, яке існує тільки в Україні», — каже Стах.
Хоча не варто забувати, що на сформованих ринках між художником і покупцем стоять ангели комерції — агенти, куратори, комісії, листи очікування. У США, звернувшись напряму до митця в Instagram, найімовірніше, у відповідь отримаєш контакт агента або галереї, яка його представляє. В Україні ж ця дистанція поки сформована лише для популярних артистів.
Підтримувати художника поза системою Володимир Пірус вважає дією, яка не має жодної доданої вартості — «як гріти батареєю вулицю взимку». Сам він ніколи не купить автора, поки не зрозуміє, яка галерея ним займається.
Перше фото — найдорожче полотно з колекції Возняків
Логістичний і модний актив одночасно
Стах Возняк дослідив, що рішення щодо закупівель у логістиці ухвалюють C-level великих корпорацій, які послідовно збирають арт. Тому для логістичного Cargofy У портфелі Forward Group два продукти: Cargofy — AI-помічник для автоперевізників і водіїв; Cargohub — платформа для вантажовідправників та 3PL-операторів. митці спроєктували унікальний діджитал-арт. Нова версія сайту готується з ілюстраціями від різних художників — «супер артистик», як каже сам Возняк, для індустрії, яку він же називає ансексі-бізнесом. Естетика тут не прикраса, а спосіб говорити мовою клієнта, який після роботи їде на превʼю в галерею.
За словами Юлкки, майже кожен великий фешн-бренд має фундацію чи галерею для пошуку свіжих технік і ремесел, адже аудиторія втомилася від одноманітності й масовості. У Londi власна мистецька колекція поки що накопичується самостійно: «Ми працюємо з багатьма художниками, скульпторами та фотографами, які час від часу дарують нам свої роботи».
За цим принципом торік Londi поглинув Archive Place — нішевий бренд прикрас, який понад 10 років розвивала одна мисткиня. Проєкт ріс як суто «мистецький» кейс, для скейлу бракувало бізнес-процесів. Тепер увесь цикл — від виробництва до продажів — закриває команда Londi.
Спершу бренд розглядали як окремий напрям, але це гальмувало б рух і розсіювало фокус. Оскільки аудиторії, чеки та візуальне бачення збігалися, Archive Place інтегрували в компанію як окрему категорію прикрас. Юлкка оцінює реальний потенціал в х100 від того, що є зараз. Надалі бенд масштабуватимуть, а на його базі колаборуватимуть з іншими.
За фешн-ринковим бенчмарком щомісяця на розробку колекцій і колаборацій має йти 5% операційних витрат. Londi ці кошти закладає в окрему статтю колаборацій. Однією з останніх стала капсула Swan In Heart з Іриною Максимовою, яка принесла як продажі, так і нових творчих людей, які проєктно або на фул-тайм зайшли в команду. Тобто, один мистецький дроп закрив і виторг, і рекрутинг, які зазвичай існують окремо.
Тепер у планах щонайменше один артреліз на рік. Наступний вийде восени 2026-го — лінійка з картинами та скульптурами автора, ім’я якого поки не розголошують.
Хочете культурну пораду? Не відкривайте галерею
Логічний наступний крок для людини з капіталом і смаком — відкрити власну галерею. Кілька знайомих художників, бюджет на оренду, контрольований, як здається, ризик. Володимир Пірус та Максим Волошин радять протилежне. Галерея роками працює в мінус і часто повертає вкладене не прямими грошима, а репутацією та нетворкінгом:
«Художник — це як фаундер стартапу: у нього є талант, є бачення, але є певний ризик і довга дистанція. І важливо мати людей, які інвестують свої гроші, свій час, свою віру в художника — хоча навколишній світ думає, що це, можливо, несерйозно, і невідомо, що буде з цим художником через 10 років», — каже Волошин.
Voloshyn Gallery заснували 2016 року у Києві Макс і Юлія Волошини. Це перша українська галерея на європейському ARCOmadrid і та, що відкрила постійну локацію у США (Маямі).
Цього тижня команда Voloshyn тримає одночасно два треки у Базелі. На Liste Art Fair — ярмарку-трампліні для дебютантів і нових імен — показує виставку Юрія Болси Tripped Over a Cloud While Looking at the Ground. Уперше галерея потрапила на Liste 2022 року, коли дві російські галереї люб’язно поступилися своїми стендами на користь українських колег.
Art Basel Unlimited — кураторська секція Art Basel, яка задає тренди сучасного музейного мистецтва. Артшоу на кшталт неї не працюють на продаж: учасники на кшталт арт-інституцій фактично нічим не торгують, а лише демонструють. Цьогоріч Voloshyn Gallery везе туди звукову інсталяцію Нікіти Кадана «Тривога» від головного колекціонера галереї Володимира Піруса.
Для галереї це суцільні витрати — страховка, перевезення, сам внесок за участь. У середньому один івент коштує мінімум $25 000–30 000, а Art Basel Miami Beach зі стендом, страхуванням, перевезенням робіт і монтажем обходиться у $80 000–100 000, на великих стендах — до $120 000.
При цьому викреслити Базель із бюджету артінституції не можна — платформи такого рівня захищають ринок від випадкових перехожих і легітимізують статус учасників.
Хто сьогодні найчастіше купує українців
Як зазначає Максим Волошин, українські заможні клієнти дають приблизно 30–35% продажів Voloshyn Gallery. Найбільший попит мають Нікіта Кадан і Леся Хоменко, далі — Данило Галкін, Олексій Сай і Сана Шахмурадова.
Беруть переважно живопис, а от медіаарт і складні інсталяції йдуть на рівень інституційних колекцій на кшталт PinchukArtCentre. Різниця між «декоративним» і «інституційним» підходом, каже, у тому, що приватні музеї часто збирають тільки зрозуміле й гучне, тоді як серйозні добірки мають бути ширшими — від живопису до відео й експериментальних форматів.
Гроші на артринку є: за словами Волошина, його галерея прибуткова. Проте вийти на окупність за перший рік нікому не вдасться, дехто до профіту може дійти лише за 10 років. «Логіка класичного бізнесу “мінімум дій, максимум результату” — тут не працює взагалі. Ти робиш багато речей, які тобі невигідні, заради глобального трекшену», — ділиться Пірус. — Я дам пораду: не відкривати галерею. І це щиро».
Натомість колекціонерам зі смаком та амбіціями обоє радять створити власну фундацію, яка дозволить відчути себе валідним гравцем ринку. Наприклад, торік Pirus Family Foundation разом із Voloshyn Gallery подарувала роботи Кадана й Хоменко американському ICA Miami. До цього в ICA не було жодного українського художника. А у червні 2026-го в інституцію передали роботу Лесі Хоменко.
У цьому напрямі рухаються Юлкка та Стах Возняки. Поки що зібране ними мистецтво живе всередині бізнесів і складів у Вінниці з правильним температурним режимом. Везти його до Києва небезпечно: нещодавно біля офісу Стаха на Лук’янівці за 150 м упала балістика.
Скільки вкласти, щоб отримати
Навіть для фаундера суто технічного бізнесу мистецтво пропонує статус і доступ, які той може конвертувати в контакти, зокрема з C-level корпорацій.
Хоча прямий монетизований результат від цього виміряти найскладніше. Пірус оцінює страхову вартість у $3–3,15 млн на кожен вкладений мільйон, але сам жодної роботи не продавав і не збирається. Для нього це радше підтримка сучасного мистецтва, ніж інвестиційний актив.
Наступна амбітна станція, на якій прагне припаркуватися Володимир, — великий музей сучасного українського мистецтва на 15 000, з парком скульптур, у Києві. Згодом менший у Маямі, де експонуватимуть також східноєвропейських і латиноамериканських митців. Як приклад масштабу наводить лос-анджелеський The Broad, у якому бачив колекцію, яку оцінює у понад $1 млрд. Окупність пояснює через ефект Більбао: мер міста вклав у музей Гуггенхайма $228,3 млн, який станом на 2021-й згенерував близько $6,5 млрд доходу та підняв ВВП на $5,9 млрд.
Зараз підприємець «придивляється до локацій», а горизонт від старту проєктування закладає на 5–6 років. Чинну київську інфраструктуру вважає несерйозною: «PinchukArtCentre не рахую за музей — це такий бутічок».
Стах Возняк описує артполювання як джерело дофаміну, що живить азарт: кожна вподобана робота існує в єдиному екземплярі, і якщо пропустиш, то на своїх стінах її вішатиме хтось інший. Винятково пощастить, якщо зможеш викупити її згодом на аукціоні або з чужих рук.
Юлкка вважає колекціонування боргом, який належить віддати: «Роботи створені для того, щоб люди на них дивилися. Дуже хочеться уникнути ситуації, коли вони просто зберігаються на складі».
Глобально подружжя прагне перетворити своє надбання на «зліпок суспільної ситуації через мистецтво». Для цього створили окремий бренд — Obrii Gallery, куди зараз оцифровують усі зібрані об’єкти. Поки що в цифрі лише близько 5% від загального пулу — на щастя, колекціонери, на відміну від інвесторів, дедлайнів не ставлять.
Наступний крок подружжя робитиме офлайн — планують відкрити артхаб на Рейтарській. Простір працюватиме як маркетплейс, де презентуватимуть і продаватимуть роботи нових, нетипових митців, яких будуть ловити по регіонах, на виставках чи в гаражах.
Більше про це
Чому інвестори не заходять у ваш бізнес: ключові тейки від співзасновника Green Recovery Fund
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
