Нова епоха економічних воєн. Як геополітичне суперництво змінює світ — колонка NYT
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Після десятиліть глобалізації світ дедалі швидше рухається до економічної фрагментації. Колишній головний економіст МВФ П’єр-Олів’є Гурінша у колонці для The New York Times пояснює, чому боротьба наддержав за стратегічну перевагу робить світ менш безпечним, як економічне суперництво підсилює ризик нових воєн і чому міжнародна співпраця залишається єдиною альтернативою.
Матеріал українською мовою підготувало Бюро перекладів для бізнесу MK:translations. Ми публікуємо адаптований та скорочений переклад.
Минув лише місяць відтоді, як я став економічним радником Міжнародного валютного фонду, коли російські танки вторглися в Україну. Російське вторгнення поставило переді мною завдання, якого я не зовсім очікував, — необхідність реагувати на економічні наслідки війни. Відтоді глобальна економіка намагається втримати курс у вирі конфліктів — економічних, таких як шквал тарифів, запроваджених президентом Трампом, і збройних, як війна на Близькому Сході за участю Сполучених Штатів, Ізраїлю та Ірану.
Досить часто ці потрясіння сприймають як розрізнені порушення звичного порядку, але це не так. Вони є взаємопов’язаними симптомами глибшої фрагментації, яка змінює світову економіку. Ця фрагментація — і геополітична, і геоекономічна — загрожує привести нас до нової епохи воєн. Епохи, яку визначатимуть не обов’язково постійні військові конфлікти, а невпинна прихована течія стратегічного економічного суперництва й примусу, а також дедалі гостріше відчуття економічної незахищеності. І, звісно, дедалі більшу загрозу справжніх воєн.
Рушійною силою цієї трансформації є зміщення світового центру тяжіння. Упродовж десятиліть глобальний економічний порядок залишався відносно стабільним: у його центрі перебували Сполучені Штати, а основою слугувала широка прихильність держав до економічної інтеграції. МВФ, до складу якого входить 191 країна, є наочним свідченням цієї згуртованості. Саме ця система дала потужний поштовх розвитку торгівлі, інвестицій і підвищенню рівня життя. Обсяг міжнародної торгівлі, який нині наближається до $35 трлн на рік, із 1960-го року зріс приблизно у 20 разів, а частка населення світу, що живе в умовах крайньої бідності, скоротилася приблизно з 43% у 1990-му році до лише 10% сьогодні.
Немає нічого дивного в тому, що центр тяжіння у світі зміщується. Це закономірний наслідок того, що бідніші економіки зростають і наздоганяють розвинені країни. Посилення нових держав природним чином перетворює глобальний ландшафт на багатополярний. Передусім, звісно, згадується Китай, однак перевагами більш ніж 60-річного періоду економічного розширення скористалися й багато інших розвинених країн та економік, що формуються, в Азії, Латинській Америці та Східній Європі.
Разом із цим зміщенням посилюється геополітичний тиск, і нині вся система опинилася під серйозним навантаженням. У цьому й полягає парадокс. Економічна інтеграція забезпечила істотні переваги й створила взаємні інтереси, що сприяють збереженню миру. Водночас інтеграція породжує взаємозалежність, а разом із нею — і вразливість. Вона ставить країни в залежність від безперебійного постачання та від ключових торговельних і фінансових каналів у таких сферах як енергетика, критичні мінерали й передові комп’ютерні чипи. А там, де виникає така залежність, з’являються й важелі тиску, якими можна скористатися, — як нещодавно продемонстрував Іран.
У результаті виникає небезпечне замкнене коло. Прагнучи убезпечити себе від ризиків, які вони сприймають як загрозу, країни водночас ризикують ще більше фрагментувати світову економіку. У відповідь вони активніше прагнуть захистити себе — запроваджують тарифи, проводять протекціоністську промислову політику, посилюють фінансове регулювання й експортний контроль та нарощують військові видатки.
Подібну динаміку світ уже спостерігав. На початку XX століття світова економіка вирізнялася високим рівнем інтеграції, а торгівля, потоки капіталу та імміграція, очолювані Британією, сягнули свого піка. За цим настав період інтенсивної деглобалізації, що збігся зі зростанням націоналізму та мілітаризації, а також двома світовими війнами. Вважати, що нинішня економічна інтеграція — і мир — залишаться з нами назавжди, було б небезпечним самозаспокоєнням.
Досі світова економіка демонструвала значну стійкість. У відповідь на війну з Іраном енергетичні ринки пристосувалися, а фінансові зберегли спокій. Такі країни як Китай, Японія, Південна Корея та Сполучені Штати, пом’якшили наслідки перебоїв, залучивши нафтові резерви або перейшовши на інші джерела енергії. Попри загострення торговельної напруженості, у 2025-му році світова торгівля не скоротилася, а, навпаки, зміцнилася. Натомість країни й компанії перебудували торговельні маршрути та ланцюги постачання. Потрясіння, які колись могли спричинити системний крах, цього разу вдалося поглинути.
Але не слід плутати стійкість із невразливістю. Під поверхнею накопичуються ризики. Фінансові системи, побудовані на глибокій інтеграції, передусім довкола долара США, у фрагментованому світі може виявитися дедалі складніше підтримувати. Намагання країн зменшити взаємну залежність у торгівлі або залежність від Сполучених Штатів, у випадку Канади, можуть прокласти нові лінії розлому. Особливо небезпечними вони стають на тлі стрімких технологічних змін, які відкривають нові вразливі місця, пов’язані з криптовалютами, критично важливими мінералами та штучним інтелектом.
Глибинні рушії фрагментації мають внутрішнє походження. У багатьох державах, найпомітніше в багатших, надто багато людей відчувають, що глобалізація не виправдала їхніх сподівань. Нерівність у доходах, можливостях та економічній захищеності породила невдоволення. Ті, хто зазнає найбільших втрат, пам’ятають про них ще досить довго. Ця внутрішньополітична напруженість не менш важлива, ніж будь-яке геополітичне суперництво, і, своєю чергою, здатна його підживлювати.
Питання полягає в тому, якої форми набуде завтрашній багатополярний світ: протиборчих блоків, характерні особливості яких ще тільки вимальовуються, про що свідчать гострі суперечності між учасниками останнього саміту НАТО, чи більш кооперативної системи, заснованої на спільних правилах і подальшій інтеграції. Якщо не скоригувати курс, ми ризикуємо поступово дійти до роз’єднання.
Світові наддержави дедалі активніше шукають стратегічних переваг, виявляють критичні точки, проводять політику, зорієнтовану всередину, та збільшують військові витрати — і все це в ім’я стійкості та суверенітету. Кожна з цих дій окремо може здаватися раціональною, але разом вони роблять світ менш безпечним, менш заможним і менш стабільним.
Економіка — це не все. Утім, розв’язання економічних проблем могло б стати відправною точкою для подолання новітніх геополітичних розколів. Почати слід із визнання ризиків. У світі реального стратегічного суперництва й примусу було б наївно вдавати, ніби нічого не потрібно змінювати. І все ж фрагментація не мусить визначати наше майбутнє. Питання не в тому, чи зміцнювати стійкість, а в тому, як саме це робити.
Один із головних висновків економічної теорії міжнародної торгівлі: розмір економіки має значення. Країни можуть відновлювати економічну вагу, об’єднуючись у кластери співпраці зі спільними правилами та взаємною довірою, і такі об’єднання зміцнюють стійкість, водночас зберігаючи відкритість. Паралельно внутрішня політика має забезпечувати стабільне й збалансоване зростання всередині країн. Посилення соціального захисту та забезпечення справедливих можливостей є необхідними й для внутрішньої єдності, й для глобальної згуртованості.
Важливо й те, що наявні дані свідчать: економічні інструменти примусу — санкції, тарифи та експортні обмеження — рідко дають стратегічну перевагу. Натомість вони часто прискорюють фрагментацію та провокують дії у відповідь. Зрештою, це обертається проти тих, хто їх застосовує. Тому вдаватися до таких засобів слід лише у виняткових випадках.
І нарешті, міжнародні інституції не можуть відступати перед цими викликами, навпаки, співпраця має адаптуватися й поглиблюватися. Спільними проблемами, як-от штучний інтелект, фінансова стабільність, зміна клімату та міграція, неможливо ефективно керувати, якщо кожна країна діятиме самотужки. Багатополярний світ потребує більшої координації, а не меншої.
МВФ і надалі відіграє критично важливу роль. Він допомагає країнам будувати міцніші економіки, а маючи понад $123 млрд чинних кредитних зобов’язань, надає фінансову підтримку в періоди потрясінь і створює майданчик, де співпраця залишається можливою навіть тоді, коли міжнародні відносини загострюються.
Саме з попелу Другої світової війни, одного з найтрагічніших періодів сучасної історії, постали такі інституції як МВФ. Їм було доручено сприяти глобальній економічній співпраці, а отже — економічному зростанню та спільному добробуту. Сьогодні цей ідеал не менш актуальний, ніж будь-коли. Нова епоха воєн можлива, але вона не є неминучою.
Партнерські матеріали
