Чому Європа живе на старі багатства, поки США створюють нові — колонка Project Syndicate
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Чому Європа перетворилася на багатого спадкоємця, який живе на ренту від минулих досягнень, поки США будують майбутнє? У той час як нобелівські лауреати сперечаються про сухі цифри продуктивності, справжня суть розриву залишається поза увагою. Засновник компанії Spark X Самі Махрум у колонці для Project Syndicate пояснює, чому Європа застрягла між «запасом» і «потоком» та які три механізми допоможуть їй знову масштабувати бізнес.
Матеріал українською мовою підготувало Бюро перекладів для бізнесу MK:translations. Ми публікуємо адаптований та скорочений переклад.
Нобелівські лауреати з економіки Пол Кругман і Філіп Агйон сперечаються про методи оцінювання розриву в продуктивності між Європою та Сполученими Штатами, але водночас залишають поза увагою цінність її накопичених активів. Через це вони не помічають головного: Європа користується накопиченим спадком минулого, але досі не перетворила його на основу нового зростання.
Дубай — дискусії про конкурентоспроможність Європи вже давно зосереджені на її дедалі більшому відставанні від Сполучених Штатів, проте суть питання зовсім в іншому. Суть не в тому, чи поглиблюється цей розрив, а в принципово різних способах, якими ці економіки створюють добробут: Європа черпає значну частину свого багатства з накопичених активів, тоді як США постійно створюють нові.
Саме ця відмінність лежить в основі суперечки про те, як оцінювати розрив у продуктивності між США та ЄС. Пол Кругман стверджує, що за паритетом купівельної спроможності відносне становище Європи загалом залишається стабільним. Інший нобелівський лауреат, Філіп Агйон, разом зі своїми співавторами наполягає, що за розрахунками у постійних цінах Європа неухильно втрачала позиції ще з 1990-х років. Проте обидві сторони лише оцінюють розрив, але жодна не пояснює, що саме його спричиняє.
Європа справді менш продуктивна, ніж Сполучені Штати, а за показниками у постійних цінах цей розрив збільшився. Водночас Європа сьогодні багатша, ніж 10 років тому: обсяг виробництва на душу населення зріс, а рівень зайнятості в Європейському Союзі у 2025-му році сягнув рекордних 76,1%. До того ж Європа не сприймає себе як біднішу, адже її багатство значною мірою зосереджене в містах, інституціях і накопиченій репутації.
Отже, уповільнилося не саме накопичення багатства, а темп його оновлення. Саме повільніше оновлення, а не занепад, є визначальною рисою того, що можна назвати «економікою накопичених активів» — на відміну від американської «економіки безперервного потоку».
«Запас» і «потік» — це ідеальні моделі створення багатства, а не категорії бухгалтерського обліку. Економіка накопичених активів отримує стабільні доходи від того, що формувалося протягом тривалого часу: історичних міст, мереж постачальників, відомих брендів із багаторічною історією, довіри до регуляторної системи, технічних знань і суспільної довіри, яка знижує трансакційні витрати. Потокова економіка повинна постійно створювати нове багатство завдяки передовим інноваціям, підприємництву та швидкому масштабуванню. Європа значною мірою спирається на успадковані механізми координації, тоді як Америка залежить від безперервного оновлення.
Безумовно, накопичені європейські активи аж ніяк не є пасивними. Розгалужені мережі постачальників, репутаційний капітал та інституційна довіра забезпечують цілком реальне підвищення продуктивності. Однак після того, як такі активи вже сформовані, частина створюваної ними вартості набуває форми економічної ренти, а не винагороди за продуктивні інвестиції. Власники нерухомості в найпрестижніших районах, усталені гравці ринку, що тримаються завдяки брендам із давньою історією, та захищені від конкуренції галузі привласнюють цей надлишок, контролюючи успадковані активи. Той самий запас, який підвищує ефективність, водночас сприяє закріпленню привілейованого становища.
Приклад індустрії моди Мілана демонструє, як накопичений культурний капітал створює те, що економісти називають «цінністю середовища». Як показує дослідження Лейли Кебір та Олів’є Кревуазьє, присвячене культурній географії швейцарського годинникарства, успадковані культурні ресурси й надалі формують сучасне виробництво. Новий модний бренд може відразу встановити вищу ціну лише завдяки адресі в Мілані, адже саме місце розташування вказує на спадкоємність традицій, витончений смак і автентичність.
Розмежування між економікою накопичених активів і потоковою економікою має важливі наслідки для дискусії про вимірювання продуктивності. Оскільки система національних рахунків зараховує до обсягу виробництва як фактичну, так і умовно нараховану ренту, частина того, що і Кругман, і Агйон вважають зростанням продуктивності, насправді є доходом від успадкованих активів, а не результатом створення нового багатства.
Інакше кажучи, розрив у продуктивності відображає не лише різний рівень економічної динаміки, а й те, якою мірою обсяг виробництва забезпечують успадковані активи, а не створення нового багатства. Дослідження економічного впливу внесення італійських об’єктів до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО показало, що в таких місцевостях швидше зростали і чисельність постійного населення, і частка платників податків із високими доходами, що підживлювало попит на елітне житло. Якщо відкинути ці пасивні рентні доходи від успадкованих активів, динамічне ядро європейської економіки може виявитися слабшим, ніж визнають і Кругман, і Агйон. З цього погляду Європа — це не стільки економіка в занепаді, скільки економіка, яка цілком комфортно живе завдяки надзвичайній спадщині, але ніяк не може перетворити її на нове зростання.
Найвиразніше ця відмінність проявляється у провідних галузях кожної економіки. Галузь, яка найбільше визначає глобальний образ Європи, — це індустрія розкоші: сектор, заснований на накопичених активах, де спадщина й репутація з часом лише зростають у ціні. Флагманами американської економіки є програмне забезпечення і дедалі більшою мірою штучний інтелект, галузі, у яких цінність залежить від постійного розширення технологічних меж.
Обмеження економіки накопичених активів стають очевидними, коли компанії намагаються масштабуватися. Попри те, що в Європі працює понад 35 000 стартапів і чимало компаній світового рівня, масштабування за своєю природою є потоковим процесом. Капіталу в Європі достатньо, але він прив’язаний до наявних активів, фахівці інтегровані в усталені інституції, а ринки й досі залишаються фрагментованими.
Унаслідок цього європейські заощадження значною мірою інвестуються за кордоном. За даними Європейського парламенту, щороку з ЄС виводиться близько 300 млрд євро, або $343 млрд, заощаджень, значна частина яких фінансує американські інновації. У своїй доповіді 2024-го року про конкурентоспроможність Європи колишній прем’єр-міністр Італії Маріо Драґі дійшов схожого висновку: Європі важко перетворити свою наукову досконалість, величезні заощадження та потужну промислову базу на компанії, здатні швидко масштабуватися.
Утім, Європа має кілька інституційних механізмів, що дають змогу перетворювати накопичені активи на новий потік економічної діяльності. Перший із них — виокремлення дочірніх компаній у самостійні підприємства, завдяки чому великі усталені компанії можуть виконувати роль інкубаторів. Нідерландська компанія ASML, яка виробляє передові літографічні установки, необхідні для виготовлення напівпровідників, виникла як спільне підприємство Philips та ASM International, а згодом стала незалежною. Із Philips також були виокремлені NXP та Signify, а із Siemens — Infineon. У кожному випадку накопичені компетенції перетворилися на компанії, створені для нового технологічного циклу.
Другий механізм — спільні підприємства, які об’єднують вже наявні можливості задля створення нового промислового лідера. Airbus, заснований шляхом об’єднання провідних національних авіакосмічних компаній Європи, став єдиним серйозним конкурентом Boeing. За тією самою логікою внаслідок злиття французьких та італійських виробників напівпровідників була створена компанія STMicroelectronics.
І нарешті, не менш важливим механізмом є спрямування накопиченого багатства в довгостроковий капітал. Наприклад, Фонд Novo Nordisk спрямовує доходи від успіхів одного покоління на фінансування досліджень і компаній наступного покоління.
Ці механізми не є європейськими версіями моделі Кремнієвої долини. Вони уособлюють власний європейський спосіб перетворення успадкованих активів на нові рушії зростання. Помилка Європи протягом останніх кількох десятиліть полягала в тому, що вона намагалася прищепити потокову економіку, засновану на венчурному капіталі, до соціально-економічної системи накопичених активів, яка тримається на впливових усталених компаніях, стабільних рентних доходах і поступових змінах. Результатом стала низка короткочасних сплесків венчурного інвестування, які так і не змогли трансформувати економіку загалом.
Замість того, щоб повністю копіювати Кремнієву долину, Європа має створити інституції, здатні вивільнити заблоковані ресурси: великі усталені компанії, які виокремлюють нові підприємства; національних промислових лідерів, які об’єднують свої можливості; а також фонди й сімейний капітал, що підтримують стартапи на етапі масштабування.
Якщо поглянути на дискусію між Кругманом та Агйоном крізь цю призму, стає зрозуміло, що йдеться не стільки про вибір правильного показника продуктивності, скільки про те, чого ці показники не враховують. Хоча вони досить добре оцінюють продуктивність у найбільш передових технологічних галузях, поза їхньою увагою залишається те, наскільки економічні досягнення Європи принаймні, на перший погляд, ґрунтуються на успадкованих активах, потенціал яких ще не використано повною мірою.
Партнерські матеріали
