Антиінтелектуальна революція Кремнієвої долини. Чому техноеліта воює з самою ідеєю мислення

Кремнієва долина десятиліттями продавала себе як територію майбутнього — місце, де найрозумніші люди планети створюють технології, що змінюють світ. Але останні кілька років ця індустрія дедалі частіше звучить не як середовище інтелектуалів, а як клуб людей, які щиро ненавидять сам процес мислення. CEO AI-компаній пояснюють, чому творчість — це «незручна рутина», техномільярдери висміюють гуманітарну освіту, а чат-боти обіцяють позбавити людство потреби щось вчити, писати чи навіть формулювати власні думки.

За фасадом розмов про інновації проступає значно дивніша ідеологія: знання має цінність лише тоді, коли його можна автоматизувати, масштабувати й перетворити на SaaS-підписку. Усе інше — від мистецтва до критичного мислення — здається технологічній еліті прикрою неефективністю, йдеться у статті The Nation.

Матеріал українською мовою підготувало Бюро перекладів для бізнесу MK:translations. Ми публікуємо адаптований та скорочений переклад.

---

Активіст Браян Патрік (@pano.dime) веде акаунт в Instagram, в якому щодня протягом 2026 року публікує якусь чергову безглузду заяву одного з керівників AI-компаній. Я не можу викинути з голови його допис за 15 число, де він цитує генерального директора компанії Suno Майкі Шульмана, який заявив, що музиканти ненавидять сам процес створення музики. «Сьогодні створювати музику не так вже й приємно. Це забирає купу часу, потребує багаторічної практики, потрібно або досконало володіти інструментом, або майстерно працювати з програмами для створення музики. Думаю, більшості людей не подобається більша частина часу, який вони витрачають на створення музики».

Для кожного професійного музиканта, якого я знаю, це стало б відкриттям. А я живу в районі Брукліна, що межує з кварталом, який я подумки називаю Dad Band Land — своєрідною «країною татусевих гуртів», де мешкає непропорційно багато колишніх інді-рокерів із дітьми. Мене не стільки вразила безглуздість цієї заяви, скільки зухвала впевненість невігласа, який не сумнівається у власній правоті. Саме це й є характерною рисою антиінтелектуалізму Кремнієвої долини.

За спостереженням історика Річарда Гофстедтера, агресивний антиінтелектуалізм давно став характерною рисою американської культури, але здебільшого він був спрямований проти освіченої еліти з боку широких мас.

Сьогоднішня версія антиінтелектуалізму примітна тим, що пронизує саму американську еліту. Вона ґрунтується на базовому переконанні технологічних олігархів у тому, що вони вже опанували все, що тільки можна, і більше їм нічого вчитися.

У цьому замкненому, технократичному баченні навчання вони вважають, що глибока інтелектуальна праця, скажімо, написання складної музичної композиції, практично позбавлена внутрішньої цінності. Ця зневага стала рушійною силою їхніх нападок на вищу освіту, гуманітарні дисципліни та саму ідею знання заради знання, адже, на їхню думку, все це не має іншого сенсу, ніж бути оцифрованим і монетизованим.

Прикладів більш ніж достатньо: хрестовий похід Пітера Тіля проти університетської освіти та його програма, яка фінансує старшокласників, готових відмовитися від вступу до коледжу, хвастощі Марка Андріссена про те, що він свідомо уникає самоаналізу та радісне пророцтво колеги Тіля з Palantir Алекса Карпа про те, що штучний інтелект найбільше вдарить по освічених жінках. Їх зовсім не турбує те, що, виступаючи проти знання заради знання, вони самі є прямими бенефіціарами привілейованої освіти. Як переконані монополісти, вони дійшли до того, що вважають критичне мислення власною ексклюзивною територією.

Усім іншим, на їхню думку, немає потреби обтяжувати себе труднощами навчання, адже їм відведено лише роль покірних виконавців у технологічних імперіях майбутнього.

Іронія цієї позиції полягає в тому, що в американському суспільстві майже немає сфери, яка була б менш сприятливою для серйозного мислення, ніж Кремнієва долина, за винятком, хіба що, політичних васалів технологічної індустрії в адміністрації Трампа. Прихильники алгоритмічного панування звеличують чат-боти й технократичні «швидкі рішення» для мислення та роздумів і самі покладаються на них, хоча ці системи регулярно вигадують неіснуючі факти та схильні догоджати користувачеві.

Як зазначалося в недавній статті The New York Times, присвяченій буму AI-чат-ботів, «дослідники виявили, що майже дюжина провідних моделей вирізняється вираженою схильністю до підлабузництва». Вони «ставали на бік користувача в міжособистісних конфліктах на 49 % частіше, ніж це робили люди, навіть коли користувач розповідав про ситуації, в яких він порушував закон, завдавав шкоди іншим або брехав». Ці підлабузницькі інтелектуальні консьєржі епохи AI зменшують когнітивне напруження для користувачів, тим самим додатково послаблюючи їхню спроможність думати.

Дослідження MIT Media Lab під назвою «Як ChatGPT впливає на ваш мозок» показало, що користувачі великих мовних моделей «послідовно демонстрували гірші результати на нейронному, мовному та поведінковому рівнях». Технологічним олігархам вдалося довести до деградації навіть сам процес мислення.

Той, хто знайомий із безрадісним, позбавленим справжньої допитливості та відгородженим від зовнішнього світу мисленням Кремнієвої долини, навряд чи буде здивований. Технологічні олігархи створили нову технологію для мислення, покликану «спалювати» мозок користувачів, після того, як самі фактично зробили собі лоботомію за тим самим принципом. Технологічна еліта давно навчила себе не думати самостійно, покладаючись на численних людей (і технології), які аналізують складні матеріали та готують для них стислі висновки. А в професійному житті вони оточують себе підлабузниками та однодумцями, які схвально кивають у відповідь на будь-яку їхню думку.

Бета-версію тих крінжових сцен поклоніння «великому лідеру», що стали обов’язковою частиною кожної наради в кабінеті Трампа, свого часу довели до досконалості саме в переговорних кімнатах Кремнієвої долини.

Ця дбайливо виплекана бульбашка привілеїв дозволяє технологічним олігархам уникати будь-якого дискомфорту, пов’язаного з переосмисленням власного способу життя або зіткненням бодай із найменшими труднощами. Кілька років тому в Twitter з’явився допис, який напрочуд влучно передав ментальні наслідки такого способу життя: «Бути мільярдером, мабуть, означає жити в стані повного безумства». Можна купити собі нові зуби та нову шкіру, усі твої крісла коштують по 20 000 доларів і важать по 2 000 фунтів. Твоє життя — це безперервний ланцюг реалізованих власних уподобань. Якщо говорити про когнітивні порушення, то це, мабуть, як щодня отримувати копитом по голові».

Ідеологія інтелектуального сепаратизму, який сповідують технологічні магнати, також коріниться у двох ключових хворобах американського суспільства: загальному презирстві до інтелектуального класу та настороженому ставленні, а подекуди й відвертій ворожості, заможних верств до підвищення класового статусу, яка й досі значною мірою залежить від доступу до вищої освіти.

Книга Річарда Гофстедтера «Антиінтелектуалізм в американському житті», яка здобула Пулітцерівську премію в 1964 році, подекуди може здаватися застарілою, але вона надзвичайно переконливо виводить догми антиінтелектуалізму з американської засновницької міфології, зокрема з культу «людини, яка створила себе сама», який так шанує бізнес-клас. Насправді цей образ завжди був зручною легендою, покликаною приховати глибокі тріщини в системі, де влада належить діловій аристократії.

Тепер, коли значна частина американських статків є успадкованою або стала результатом удачі та стрімкого зростання вартості активів, яке непропорційно перевищує реальний внесок будь-якого засновника чи CEO, мільярдери-підприємці й власники бізнесу ще менше заслуговують на звання «людей, які зробили себе самі», ніж будь-коли раніше.

І все ж цей міф живе й далі. Його легко впізнати в наполегливому переконанні технологічної олігархії, що вона нічим не зобов’язана суспільству, адже всім завдячує виключно власному прометеївському генію. Саме ця логіка підживлює ідею Кремнієвої долини про повне відмежування олігархів від усіх незручностей суспільного співіснування з рештою недосконалого людства та про створення утопічної «мережевої держави» силами та в інтересах технологічної еліти. У менш пафосному вимірі ця сама логіка пояснює небажання технологічних олігархів сплачувати справедливу частку податків, а також їхні спроби викачувати ресурси з державного сектору через шкільні ваучери, приватизацію та захоплення регуляторних органів.

На певному рівні наші технологічні магнати усвідомлюють, що їхні статки побудовані на праці інших людей. І, як і інші магнати, які збагатилися шляхом привласнення спільних ресурсів, вони бояться того дня, коли працівники зможуть вийти за межі заздалегідь відведеного їм соціального статусу або просто стануть менш керованими, бо використають власний розум, щоб організуватися та виступити проти своїх власників та керівників.

Простежити сучасну історію цього страху можна у напруженні між суто академічними дисциплінами та професійною освітою, яке виникло в американському суспільстві одночасно з появою сучасних бізнес-шкіл. Бізнес-освіта канонізувала підготовку майбутніх керівників, покликаних захоплювати командні висоти індустріального капіталізму, і приділяла інтелектуальному розвитку не більше ніж формальну увагу.

Навіть у межах цієї моделі, яка урочисто закріплювала агресивно інструменталізований підхід до знання, ранні бізнес-школи остерігалися будь-якого навчання, здатного спонукати студентів критично оцінювати компетентність управлінського класу. Як пише Гофстедтер: «Коли декан Гарвардської школи бізнесу Воллес Донем запропонував одній із бізнес-шкіл Середнього Заходу запровадити курс із проблем профспілкового руху, йому відповіли: “Ми не хочемо, щоб наші студенти звертали увагу на будь-що, що може викликати у них запитання щодо менеджменту чи бізнес-політики”».

Та сама добровільна інтелектуальна короткозорість пронизує й сміливі декларації технологічних олігархів про безконфліктний суспільний порядок, побудований на такому поширенні знань, яке працює на користь їхніх класових інтересів. Зрештою, чимала частина статків Кремнієвої долини побудована на результатах інтелектуальної праці інших людей, часто створених в університетському середовищі за державний кошт. STEM-дисципліни, які вони проголошують авангардом суспільного прогресу, спираються не лише на природничі та технічні науки, а й на гуманітарні дисципліни.

Однак, оскільки справжня допитливість і знання як самоцінність їм не близькі, вони вперто ігнорують той інтелектуальний фундамент, на якому стоїть їхній успіх. Натомість вони наймають лінгвістів для вдосконалення великих мовних моделей своїх AI-імперій, водночас зневажливо ставлячись до людей, які присвячують себе лінгвістиці.

Крім того, вони не проти час від часу погратися у представників робітничого класу у стилі Джей Ді Венса. Знову ж таки, наслідуючи псевдопопулістську риторику руху MAGA, технологічні олігархи по-вітменівськи оспівують чесноти «забутих американських трудівників», хоча, звісно, ніколи не віддадуть власних дітей до училища на зварювальника і не радитимуть їм ставати техніками з обслуговування систем опалення, вентиляції та кондиціонування. І цілком закономірно, що олігархи Кремнієвої долини, які очолювали один із найнепоступливіших трудових картелів в американській корпоративній історії, запекло противляться об’єднанню кваліфікованих робітників у профспілки.

Як донька електромонтера з місцевого відділення IBEW, який і в поважному віці продовжував працювати на висоті та брати додаткові підряди, я одразу чую в цій риториці цей характерний присмак зверхньої поблажливості, особливо коли венчурні інвестори вимовляють слова «гідна праця». Так, це справді гідна праця, але це також фізично виснажлива праця, яка з віком руйнує здоров’я і має цілком відчутну межу доходу. Без профспілок робота в цих галузях майже не гарантує ані безпеки, ані соціального захисту в країні з крихкою системою соціальної підтримки — системою, яку ті самі олігархи охоче знищили б остаточно.

Але правда полягає в тому, що олігархи потребують працівників значно більше, ніж працівники потребують олігархів. І вони це чудово розуміють, попри недавню заяву Марка Андріссена про те, що «без нас [технологічних олігархів] буде лише застій».

Цей акцент на робітничих професіях та їхній особливій цінності саме для чоловіків із робітничого класу добре узгоджується з ще однією рисою світогляду, притаманною колу Джей Ді Венса та технологічній тусовці загалом: реакційним переконанням олігархів, що гендерні ієрархії є нібито природним наслідком меритократії, а не патріархату. Якщо жінки сьогодні отримують більше магістерських ступенів, ніж чоловіки, то, за цією логікою, виходить, що сама магістерська освіта не має жодної цінності.

Одним із найочевидніших проявів цієї реакційної гендерної ідеології є культ фізичної сили серед технобратів. По-дитячому вони вважають її перевагою, якої жінки не здатні досягти, і використовують як інструмент суперництва між чоловіками. У цьому теж немає нічого нового. Підсумовуючи ставлення XIX століття до інтелектуального життя, Гофстедтер пише, що «вважалося, ніби освіта існує не для розвитку особливих якостей розуму, а для того, щоб забезпечити людині можливість особистого просування». З цією метою безпосереднє залучення до практичних завдань життя вважалося кориснішою формою навчання, тоді як інтелектуальні та культурні заняття трактувалися як відірвані від реальності, немужні й непрактичні».

Культ особистого просування, який сповідують технобрати, служить не лише для того, щоб захищати рів, яким вони обнесли власний клас. Знання, спрямоване на цілі, відмінні від особистого успіху, становить для них загрозу з простої причини: поінформоване суспільство — це суспільство активних громадян. Неможливо вимагати автоматичної покори касті технологічних «мудреців» від людей, які навчилися розуміти власну роль як рушіїв суспільного прогресу.

---

Це ще один парадокс удаваної інтелектуальності, яку демонструє технологічна еліта Кремнієвої долини. Ті самі люди, які люблять вихвалятися власним високим IQ, нарікають на брак критичного мислення в суспільстві та скаржаться, що всі довкола надто емоційні, демонструють разючу нездатність критично осмислити власну когнітивну природу.

Саме здатність замислюватися над власним існуванням і передавати складні знання з покоління в покоління відрізняє людину від тварин. Цей процес, завдяки якому наш вид продовжує існувати, ґрунтується на складних нейрологічних механізмах і потребує тих самих інтелектуальних здібностей, до яких ці люди ставляться з догматичною й погано поінформованою зневагою.

Емоції, зрештою, є еволюційною адаптацією, яка сприяє просоціальній поведінці, а не якоюсь безглуздою зайвою рисою, притаманною лише жінкам (до речі, її більш ніж достатньо і в поведінці самопроголошених прихильників «чистої логіки» з технологічного братства — це стає очевидним після короткого перегляду їхніх соціальних мереж, сповнених образ і нарікань). У своїй улюбленій публічній риториці технологічна еліта охоче повторює банальні й беззмістовні сентенції свого головного (і в буквальному сенсі) лисого ідеолога Марка Андріссена, який відкрито хвалиться тим, що свідомо уникає будь-яких форм метакогніції, аби взагалі ні над чим особливо не замислюватися.

Мабуть, це звільняє його мозок від будь-яких тривожних роздумів, окрім центральної теми всього світогляду: величі Марка Андріссена та майбутнього його спадщини й банківських рахунків.

Інтелектуалізм потрібен нам тому, що без нього неможлива ліберальна демократія. І саме тому ці люди, а це майже виключно чоловіки, так його не люблять.

Головним символом антиінтелектуалізму, виплеканого Кремнієвою долиною, є самопроголошений неореакційний блогер Кертіс Ярвін — улюблений автор Марка Андріссена, Джей Ді Венса та Пітера Тіля. Ярвін відкрито підтримує расистську псевдонауку та пропагує бачення автократичного правління, яке припало б до смаку будь-якому технологічному барону. У його уявленні Каліфорнія має перетворитися на своєрідну феодальну монархію, де CEO-король керує всім як «просвічений» авторитарний правитель. Якщо технологічні олігархи й мають улюбленого мислителя, якому делегують мислення за себе, то це саме він.

Ось як Ярвін пропонує оцінювати ідеального главу держави: «Ми можемо визначити відповідальність у фінансових термінах. Якщо розглядати Каліфорнію як прибуткову корпорацію — капітальний актив, метою якого є максимізація виробництва готівки, то отримаємо визначення відповідальності, яке є не лише точним та однозначним, а й кількісно вимірюваним». У цій логіці сенс існування держави та уряду зводиться до отримання прибутку, а контроль над усією системою має належати технологічному CEO. Докучливому Volk, тобто простолюду, відводиться роль вдячних васалів своїх володарів. Будь-яка спроба осмислити власне життя як щось значуще лише зруйнувала б монархічні фантазії Ярвіна. Диктатура, але в корпоративній упаковці.

Неважко зрозуміти, чому Андріссен та його поплічники вважають генієм людину, яка стверджує, що технологічний CEO має стати диктатором Каліфорнії. Але в цій історії є похмуро-комічний момент: кожен із них, очевидно, уявляє, що таким авторитарним правителем був би хтось на кшталт нього самого, а не інший накопичувач багатств, який цілком міг би побачити загрозу у самому існуванні цих людей та їхніх монополістичних імперій. Один-єдиний вступний курс із політичної теорії або філософії змусив би їх бодай на п’ять хвилин замислитися над перевагами й ризиками такого сценарію та його історичними аналогами.

Але хіба можна очікувати, що заклопотані володарі Кремнієвої долини витрачатимуть час на читання довгих книжок і роздуми над складними нюансами та суперечностями, коли попереду ще стільки подкастів і мемів для X? Зрештою, час — це гроші.

У баченні Ярвіна зловісні сили демократії уособлює задушливий блок суспільного консенсусу, який він називає «Собором»: освітні установи, журналісти, творці культури. Імовірно, до цього табору належу й я, письменниця середнього класу з Брукліна, яка вірить у ліберальну демократію і віддає свою дитину до державної школи. Ярвін сказав би, що я «промиваю вам мізки», переконуючи відкинути його ідею «CEO-диктатора», і що саму цю ідею неможливо спростувати по суті — її можна пояснити лише змовою.

Зрештою, саме в цьому й полягає суть. Антиінтелектуальні ярвіністи з технологічного світу цінують порядок більше, ніж зміни — а точніше, такий порядок, за якого саме вони залишаються при владі й не змушені турбуватися через такі прикрі речі, як демографічні зміни, конкуренція або ймовірність того, що вони можуть помилятися.

Вони охоче говорять про інновації, але ненавидять ту глибоку розумову працю та творчість, з яких народжуються новизна й оригінальна думка. Такі речі цікавлять їх лише тоді, коли їх можна перетворити на підписку за $20 на місяць, а потім — на критично важливе корпоративне програмне забезпечення.

Ця модель монетизації чужої розумової праці зробить їх ще більш астрономічно багатими, фінансуючи нескінченний потік самітів TechCrunch і виступів на TED, де вони можуть займатися єдиною справді важливою для себе діяльністю: по-дитячому змагатися один з одним, немов дошкільнята на майданчику, які вихваляються, у кого кращі іграшки.

Вони не хочуть думати, а коли й обмінюються ідеями, то лише прокручують по колу ті самі думки, які вже здобули мляву, бездумну згоду їхніх побратимів із привілейованого класу. І якби комусь із них раптом спала на думку справді нова, а отже, незнайома ідея, вона навряд чи пережила б токсичну циркуляцію елітних пересудів, яку вони перетворили на дискурс удаваного всезнання самозакоханих магнатів.

М’яко кажучи, це вкрай тривожний стан речей. Ці люди мають надто багато влади і визнають надто мало обмежень щодо того, як саме можуть нею скористатися. Вони високо цінують власну експертизу, але автоматично висміюють експертизу інших — особливо тих, хто має сміливість вимагати права голосу в суспільному житті й впливу на те, як влаштоване наше суспільство, не погоджуючись із тим, що багатство має бути єдиним мірилом суспільного блага. Та поки що вони продовжують демонструвати свої справжні наміри, а це вразливість, якою можуть скористатися ті, хто прагне виявитися розумнішим за них.

Реклама у Vector

Знайшли помилку? Виділіть її і натисніть Ctrl+Enter