Що відбувається на закритих ретритах Джеффа Безоса — колонка The Atlantic
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Письменник та кінорежисер Ной Гоулі побував на закритому ретриті Джеффа Безоса — і повернувся з розбитим зап’ястям дружини, висипом на тілі дітей і усвідомленням, що найбагатшим людям планети більше не доступна емпатія. Колонка The Atlantic про те, як мільярдні статки та влада стирають здатність відчувати наслідки власних дій — і чому це стосується не лише Безоса, Маска чи Цукерберга.
Матеріал українською мовою підготувало Бюро перекладів для бізнесу MK:translations. Ми публікуємо адаптований та скорочений переклад.
Наприкінці фільму «Нафта» (англ. There Will Be Blood) 2007-го року режисера Пола Томаса Андерсона герой, нафтовий магнат у виконанні Деніела Дей-Льюїса, старий і багатший за самого Креза, забиває до смерті кеглею для боулінгу проповідника, якого грає Пол Дано. Персонаж Дано, Ілай Сандей, давній антагоніст Деніела Плейнв’ю з тих часів, коли той здобував своє багатство, з’являється, щоб продати йому землю, багату на нафту, про яку він колись мріяв. Але тепер ця земля йому вже не потрібна, бо, як він пояснює в одному з найвідоміших монологів сучасного кіно, він висмоктав з неї всю нафту через сусідню ділянку, як молочний коктейль через соломинку.
Відчайдушно потребуючи грошей, Ілай просить позики. Натомість Плейнв’ю ганяється за ним по боулінг-клубу й із завзяттям його вбиває. Коли все закінчується, заходить дворецький, щоб з’ясувати, що це був за галас. «Я закінчив», — закричав Плейнв’ю.
Скільки б разів я не дивився цей фільм, а дивлюсь я його часто, я жодного разу не сприймав ці слова як «мені кінець» або як передвістя наслідків чи покарання. Навпаки: це означає, що Плейнв’ю, пройшовши шлях накопичення багатства та влади, дістався сфери, де моральні закони вже не мають сили. Іншими словами, він «закінчив» удавати, що правила людського суспільства мають до нього якесь відношення.
У 2018-му році я був гостем на ретриті Campfire, який організовував Джефф Безос у Санта-Барбарі, штат Каліфорнія. Це щорічна подія, на яку засновник Amazon запрошує понад 80 гостей — знаменитостей, митців, інтелектуалів та всіх, кого вважає цікавими, — провести три ночі на приватному курорті. Нещодавно Amazon намагався переманити мій кіно- й телевізійний бізнес із Disney, і хоча я відмовився (а може, саме тому, що відмовився), команда Безоса запросила мене на Campfire, мабуть, щоб продемонструвати, на що здатна його імперія.
Теплого жовтневого четверга до аеропортів у Ван-Найсі та Нью-Йорку подали флот приватних літаків, щоб із комфортом доправити гостей до Санта-Барбари. На той момент я лише приблизно уявляв, хто ще буде: відомі, багаті, впливові люди — і я. Список гостей, як мені сказали, ми отримаємо вже на місці. Можна було приїжджати з родинами. Для кожної дитини передбачалася няня.
Отже, ми з дружиною привезли двох дітей з Остіна до Лос-Анджелеса, а звідти 45 хвилин летіли на північ приватним літаком у товаристві телевізійного магната й коміка. Безос викупив на вихідні весь курорт Biltmore, а також пляжний клуб через дорогу. Він залучив охоронну компанію з Лас-Вегаса, щоб гарантувати нашу безпеку й приватність. Навіть погода здавалася розкішною, а коли нас провели до номерів, дизайнерські подарункові пакети, які ми там знайшли, були наповнені предметами розкоші.
Щоранку ми збиралися в лекційній залі слухати виступи. Якщо ви коли-небудь бачили виступи у форматі TED, ви уявляєте, як це виглядає. Того року, коли я був там, брали інтерв’ю в чинного судді Верховного суду, а невролог розповідав про технологічні прориви у протезуванні. У другій половині дня та ввечері нас заохочували обмінюватися ідеями за напоями й під час вечерь із чотирьох страв, без жодної визначеної мети, тобто, іншими словами, налагоджувати контакти з одним із найвибагливіших кіл талантів у світі. Найчастіше питання, яке я там чув, було: «Що я тут роблю?»
«Що я тут роблю?» — питав співак глем-металу 80-х. «Що я тут роблю?» — питав лауреат Пулітцерівської премії, відомий антрополог, історик, який досліджував інститут президентства. Лише кінозірки та мільярдери не ставили цього запитання: для них це було звично. Виявляється, існує ціла мережа фестивалів ідей. Багато технологічних мільярдерів проводять свої власні, і якщо ти потрапляєш до «правильного списку», то можеш проводити значну частину року, мандруючи світом, їсти ваґю й обговорювати, як зробити світ кращим, із найвідомішим телеведучим в історії.
Так почалися ці вихідні. А ось як вони закінчилися: моя дружина послизнулася на мокрій траві й зламала зап’ястя, а я та обидві наші дитини підхопили ентеровірусну інфекцію. І це не жарт. Одна поїхала додому з рукою в пов’язці, а троє інших вкрилися сверблячими, болючими червоними пухирями по всьому обличчю й тілу. Якщо вам потрібен знак згори, чи правильно проводити час із найбагатшою людиною на планеті, зверніть увагу, коли вам посилають не одну кару, а одразу дві. Скажу лише, що ми більше ніколи не поверталися на Campfire і нас більше ніколи туди не запрошували.
За келихами напоїв другого вечора керівник великого агентства по роботі з талантами запитав мене, що я думаю про ці вихідні. Я відповів: «Я все життя намагався зрозуміти, як влаштований світ. І не здогадувався, що можна просто приїхати сюди й запитати тих, хто ним керує». У певному сенсі це був жарт. Соліст альтернативного кантрі-гурту не керував світом, як і знаний письменник, якого згодом звинуватять у непристойній поведінці. Але опинившись на цьому курорті за ексклюзивним запрошенням, я нарешті зрозумів, що мають на увазі, коли говорять про еліту.
Сидячи в лекційній залі, з олівцями напоготові, слухаючи, як відомий шеф-кухар розповідає про свою гуманітарну діяльність, легко було відчути, що ключ до світових проблем майже в наших руках. І все ж, дивлячись на обличчя, які я раніше бачив лише в журналах або на екрані, у мене раптом з’явилося тривожне відчуття: ось як виглядає пиха успіху. Варто, щоб тебе визнали генієм у чомусь одному — і ти починаєш вірити, що геніальний у всьому.
Нас було 80 осіб із сукупним капіталом, більшим за бюджет невеликого міста, але мізерним у порівнянні зі статками й впливом нашого господаря. Як він сам сприймав усе це — як перший крок до зміни світу чи як показову демонстрацію власного масштабу й впливу?
Того вікенду Безос був постійно на виду: в обтислій футболці, сміючись надто голосно, обіймаючи своїх синів-підлітків. Нещодавно він став другою у світі людиною зі статками близько $112 млрд, близько половини від того, що має сьогодні. Ця цифра, ще донедавна небачена, зробила його унікальним серед 8 млрд людей — і це відчувалося в повітрі. Навіть найбагатші й найвідоміші серед нас тягнулися до енергії цього майже неможливого багатства.
Хоч тоді ми цього ще не знали, але за кілька тижнів перший шлюб Безоса розпався. Найвиразніше, що мені запам’яталося про його дружину того вікенду, — це смуток, хоча сам Безос напоказ грав роль зразкового сім’янина. Озираючись назад, саме ця гра на публіку й найбільше запам’яталася. Безос 2018-го року поводився так, ніби все ще вірив, що думка людей про нього має значення, що його фінансовий та соціальний статус може постраждати від негативної публічності. А також він ще вірив, що його вчинки мають наслідки. Він ще не звільнився, як це зробив Деніел Плейнв’ю, від правил, за якими живуть люди.
Вісім років потому Безос і ще двоє найбагатших людей світу — Марк Цукерберг та Ілон Маск — схоже, остаточно вийшли за межі світу наслідків. Вони пливуть у своєрідній камері сенсорної ізоляції розміром із планету, де їхні дії підлягають лише їхній власній оцінці.
Чим ближче я підходив до світу великих грошей, тим краще розумів: бути по-справжньому багатим — це не означає накопичити достатньо, щоб дозволити собі супер’яхти, приватні літаки чи мільйони акрів землі. Це означає, що все, по суті, втрачає свою вартість. Будь-який актив можна придбати, але нічого неможливо втратити, бо для майбутніх трильйонерів жоден рівень втрат не здатен суттєво змінити їхнє глобальне становище чи особисту владу. Для них слово «поразка» більше нічого не означає.
Це відчуття невразливості має глибокі психологічні наслідки. Якщо все втрачає свою вартість і нічого не має значення, тоді світ і люди існують лише як об’єкти впливу, якщо їх взагалі помічають. Це не те саме, що класичний нарцисизм, де грандіозна, але крихка самооцінка може приховувати глибоку невпевненість. Йдеться про інше: про таке самовизначення, у якому індивід розростається до розміру всесвіту, а сам всесвіт зникає. Коли нещодавно президента Трампа, також мільярдера і, безперечно, найбагатшого президента в історії США, запитали, чи існує хоч якийсь стримувальний чинник його влади, він відповів: «Так, є одна річ. Моя власна мораль. Мій власний розум. Це єдине, що може мене зупинити». Не внутрішнє чи міжнародне право, не воля виборців, не Бог і не вікові моральні засади громадського й релігійного життя.
Багаторічні дослідження у сфері психології розвитку доводять, що моральне мислення формується через наслідки — не стільки через покарання, скільки через досвід впливу власних дій на інших, чесний зворотний зв’язок і потребу приймати реальність такою, якою вона є, а не такою, якою ми хотіли б її бачити. Річ не у тім, що багаті стають злими, річ у тім, що їхнє середовище перестає навчати їх тому, чого люди без великих статків змушені вчитися, просто живучи у світі, який дає відсіч. Коли ти можеш відкупитися від будь-якої помилки, коли можеш звільнити кожного, хто з тобою не згоден, коли твоє коло спілкування складається лише з людей, яким щось від тебе потрібно, — базовий механізм, завдяки якому люди усвідомлюють реальність інших, просто вимикається.
Коли Пітер Тіль сказав: «Я більше не вірю, що свобода і демократія сумісні», — він говорив не про вашу свободу. Він говорив про свою. Вас не існує. Коли Ілон Маск почав «розпилювати» федеральний уряд як частину внутрішнього жарту під назвою DOGE, він робив це з холодною впевненістю людини, для якої ніщо не має значення — ні бідність, ні хаос, ні людські страждання, він просто розважався. Навіть неважливо, що вся ця руйнівна кампанія зрештою не принесла жодної практичної фінансової вигоди, для нього результат був очевидний наперед: він не міг програти, бо сама ідея програшу втратила сенс.
Після виборів 2024-го року правий політичний табір і особливо технологічні мільярдери пережили певний філософський зсув: ідею емпатії почали демонізувати. Ілон Маск назвав емпатію «фундаментальною слабкістю західної цивілізації». Він бачить у ній інструмент, яким ліберальне суспільство тисне на людей, змушуючи їх діяти всупереч власним інтересам. Емпатія — це щось, що з тобою роблять інші: вразливість, яку вони експлуатують, чорний хід, через який отримують доступ до твоїх ресурсів і твоєї волі. Відкидання емпатії як людської цінності дає прикриття тим, хто не хоче відчувати взагалі нічого. Якщо емпатія вважається проблемою, то її відсутність перестає бути слабкістю, вона стає перевагою.
З Безосом я зрештою познайомився в останній день Campfire, за обідом, уже після того, як моя дружина зламала зап’ястя. Я підійшов подякувати за запрошення, і він запитав, чи нам сподобалося. Я сказав, що все було чудово, але, на жаль, того ранку моя дружина послизнулася на мокрій траві, коли гралася в м’яч із нашим шестирічним сином, і зламала зап’ястя.
Напередодні ввечері ми стояли біля басейну в пляжному клубі й дивилися, як група синхроністок виконує бездоганну водну програму. Я говорив із відомим письменником, який сказав: «Я досі не розумію, що я тут роблю». Знаменитий рок-музикант вже готувався почати акустичний сет. Відомий шеф-кухар приготував паелью. Десь глибоко під шкірою вже починалося неприємне запалення.
Наступного ранку моя дружина впала, і я опинився в чорному позашляховику з командою приватної охорони, яка швидко доправила нас до чорного входу приймального відділення лікарні в Санта-Барбарі, де її негайно оглянули й надали допомогу. Ми навіть встигли повернутися, щоб подивитися, як суддя Верховного суду виходить на зв’язок із Вашингтона через Zoom.
— Ну як вам Campfire? — запитав Безос приблизно за годину. І оскільки я людина чесна, та ще й сам колись був господарем заходів, я вирішив, що йому варто знати: сталася неприємність, але його команда зреагувала швидко й була надзвичайно уважною. Я, звісно, ні в чому його не звинувачував і аж ніяк не намагався щось «вибити» з найбагатшої людини на Землі. Натомість я просто намагався встановити з Безосом, як із чоловіком і батьком, короткий людський зв’язок.
Але коли я розповів, що сталося, Безос виглядав приголомшеним. Він не сказав: «Мені дуже шкода». Не спитав: «Чим я можу допомогти?» Натомість лише скривився, і в ту ж мить з’явився помічник, який швидко відвів його в сторону. Коли з’явилася нагода проявити емпатію, бодай показову, він обрав втечу.
За кілька годин, уже в приватному літаку додому, відомий кінопродюсер запропонував моїй дружині плед. Обличчя моїх дітей були вкриті висипом, а в мене під нігтями почали з’являтися червоні пухирі.
Світом завжди керували багаті чоловіки. «Барони-розбійники» Золотої доби були відомі своєю безжальною жагою до збагачення. Вони наймали агентів Пінкертона, щоб ті стріляли по робітниках, які страйкували. Але вони безпосередньо взаємодіяли зі світом довкола, використовуючи свої гроші та владу, щоб силою підлаштовувати його під власну вигоду. І хоча сучасні мільярдери так само маніпулюють суспільством заради максимального прибутку, відбувається ще дещо: втрата зв’язку з реальністю причин і наслідків, із сенсом та історією. Ці люди більше не відчувають потреби змінювати світ, щоб досягти успіху, бо їхній успіх гарантований, незалежно від того, що станеться з рештою з нас.
«Я закінчив», — закричав Деніел Плейнв’ю, щасливо вмостившись на відполірованій підлозі свого власного небесного царства. І хоч він щойно скоїв злочин, він ніколи не почувався таким вільним.
Партнерські матеріали
