Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Режим читання
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Завершити
Підтримка Заходу для України в цей час надважлива. Чого лише вартують слова президента США Джо Байдена у Варшаві, які він оголосив 26 березня в Королівському палаці. Утім, попри засудження дій російського президента, американський уряд не квапиться визнавати однозначну перемогу України в цій війні.
Щоб відповісти на запитання, чому так, ми переклали колонку професора Школи передових міжнародних досліджень Університету Дж. Гопкінса та кафедри стратегії Арлі Берка в CSIS (Центр стратегічних і міжнародних досліджень) Еліота А. Коена для The Atlantic.
2007 року я відвідав Ірак у розпал військового конфлікту. Тоді я звернув увагу, що загальноприйнята думка Вашингтону зазвичай відстає від зведень із місць подій на два-чотири тижні. Щось подібне відбувається і сьогодні. Аналітики й експерти неохоче заявляють, що російське вторгнення в Україну призупинене, а війна зайшла в глухий кут. Утім, найімовірніше, правда тут у тому, що українці перемагають.
Тоді чому західні аналітики не можуть цього визнати? Більшість професійних дослідників російської армії спочатку передбачали швидку та рішучу перемогу росіян. Пізніше вони стверджували, що російській стороні треба взяти паузу, щоб зробити висновки щодо власних помилок і перегрупуватися. Уже потім з’явилася думка, що насправді росіяни могли б діяти набагато краще, якби чітко слідували своїй початковій стратегії. Зараз дослідники схиляються до того, що все ще може змінитися. Війна досі триває, а чисельна перевага армії все одно, як і раніше, на користь росії. Подібні провали в аналітиці — предмет для вивчення в майбутньому.
Водночас є досить нечисленні дослідження української армії, які більше схожі на езотеричну диковину. Через це Захід схильний ігнорувати прогрес України, який вона здобула, починаючи з 2014 року, завдяки жорсткому бойовому досвіду й інтенсивній підготовці з боку Сполучених Штатів, Великої Британії та Канади. Українські військові довели не лише свою вмотивованість і вміле керівництво, а й тактичну майстерність. Наприклад, вони об’єднали легку піхоту з протитанковими засобами, безпілотниками й артилерійським вогнем — стратегія для багаторазово знищення російських військових формувань, які набагато більші.
Тож українці не просто захищають свої опорні пункти в міських районах, а й маневрують між ними, ніби слідуючи афоризму прусського військового теоретика Карла фон Клаузевіца про те, що найкращий захист — це щит із добре спрямованих ударів.
У чому слабкість російської армії
Імовірно, ігнорування реальних подій на місцях в Україні частково пов’язане з бажанням учених захистити свою позицію (навіть якщо вони відчувають відразу до неї). У своїх дослідженнях вони більш схильні апелювати даними на папері — акцентувати на технологіях (у росіян є декілька хороших моментів), чисельності (армія росії переважає за кількістю) та доктрині. Це дає змогу інтелектуалам легко ігнорувати відсутність практичного досвіду, замість цього захоплюватися розумовою розвиненістю російської армії, її елегантним тактичним та оперативним мисленням.
Але ця війна змістила увагу на людський чинник. Наприклад, більшість сучасних армій покладається на сильних офіцерів. Саме вони стежать за збереженням транспортних засобів і керують тактикою загону. Російські офіцери сьогодні (як і завжди) слабкі та корумповані. А без цієї дієздатної частини армії навіть велика кількість технологічно складних транспортних засобів, розгорнутих відповідно до переконливої доктрини, у результаті виявиться розбитою або покинутою, а війська потраплять у засідки або загинуть під вогнем.
Тому найбільша перешкода Заходу для озвучування об’єктивної оцінки стосовно конфлікту в Україні — у тому, що ми останні 20 років схильні вважати себе загнаними в глухий кут, неефективними чи некомпетентними. Тож настав час вийти за межі цього відчуття та розглянути реальні факти, які ми бачимо.
росія втрачає приблизно 1000 людей щодня
Доказів того, що Україна виграє цю війну, достатньо. Варто лише уважно придивитися до наявних даних. Відсутність прогресу росіян на лінії фронту — це лише половина картини, яка затьмарюється картами з великими червоними плямами. Це не райони, які наразі під контролем росії, а лише території, на яких вона побувала. Друге — це провал майже всіх десантних ударів росії — її нездатність знищити українські ВПС і ППО. Також багатотижневий параліч 40–мильної колони постачання на північ від Києва — очевидний натяк на негаразди.
Окрім цього, російські втрати приголомшують — від 7000 до 14 000 солдатів загинуло (залежно від того, яким джерелам вірити). Це говорить про те, що (використовуючи стратегію заниження подібних даних) щонайменше 30 000 військових вивели з поля бою пораненими, полоненими або зниклими безвісти. А це не менш як 15% від усіх сил вторгнення. Ця цифра є достатньою, щоб зробити бойові дії більшості підрозділів неефективними. Тому немає жодних підстав думати, що темпи втрат ворога знижуються. За даними західної розвідки, втрати наразі становлять орієнтовно 1000 людей щодня.
Тепер додайте до цього тактичні помилки, які постійно повторюються. Їх можна побачити на відео навіть аматорам. Транспортні засоби скупчуються на дорогах, немає піхоти, яка прикриває фланги, немає тісно скоординованого артилерійського вогню, немає підтримки зверху з боку вертольотів і панічна реакція на засідки.
Співвідношення знищених транспортних засобів 1:1 до тих, які були захоплені або покинуті, свідчить про армію, яка не бажає воювати. Вражає неспроможність росії зосередити свої сили на одному або двох напрямках атаки або взяти велике місто. Це стосується й масових проблем у логістиці та технічному обслуговуванні, які ретельно проаналізовані технічно кваліфікованими спостерігачами.
Належної підтримки у війні росія не отримала та навряд чи отримає
Російська армія кинула в бій понад половину своїх бойових сил. Але за цими силами стоїть дуже мало. Російські резервісти не мають спеціальної підготовки (на відміну від Національної гвардії США, ізраїльських чи фінських резервістів). Путін пообіцяв, що не відправить на війну наступну хвилю призовників. Хоча вже навряд чи він виконає цю обіцянку. Самовдоволене чеченське допоміжне військо зазнало серйозних ударів — вони не звикли до загальновійськових операцій і не підходять для них.
Внутрішньодержавний протест проти війни в росії був придушений. Попри це, сміливі люди періодично все ж таки протестують, а сотні тисяч технічно підкованих молодиків тікають із країни.
Якщо росія й веде кібервійну, то це особливо не помітно. Російські підрозділи радіоелектронних служб не від’єднали український зв’язок. Це призвело до того, що шість генералів загинули через погану шифровку сигналу. Наприклад, коли відчайдушно намагалися покращити жахливу ситуацію на передовій.
До цього додаються негативні індикатори з іншої сторони: жодної капітуляції українців, відсутність помітної паніки, розвалів підрозділів і дуже мало зрадників на місцях. Узяти навіть найбільшу «русофільську рибу», таку як політик Віктор Медведчук. Наразі він відмовчується чи взагалі перебуває поза країною. Окрім цього, з’явилися повідомлення про локальні українські контратаки та відступ росіян на місцях.
Смерті мирних жителів чи дітей не показують світові військові реалії
На цю інформацію не звертали належної уваги. Як стверджував Філіпс П. О’Браєн із Сент-Ендрюського університету (Велика Британія), фотографії зруйнованих лікарень, мертвих дітей і підірваних багатоквартирних будинків точно передають терор і жорстокість цієї війни, але не говорять про військові реалії.
Висловлюючись суворо: якщо росіяни зрівняють місто та вб’ють його мирних жителів, вони навряд чи знищать його захисників. Вони зможуть продовжувати захищатися навіть із-під уламків, щоби помститися загарбникам. Зрештою, так зробили росіяни у своїх містах із німцями 80 років тому.
Журналістика The Wall Street Journal приводить до тями — цим її можна виділити з–поміж інших джерел. Наприклад, на сторінках журналу можна побачити докладні аналітичні репортажі про показові битви, як-от знищення тактичної групи російського батальйону у Вознесенську.
Більшість експертів вузько оцінюють цей конфлікт, малюючи його як протистояння суто росії й України. Однак, як і більшість війн, її ведуть дві коаліції, у яких беруть участь переважно, хоча й не виключно, громадяни росії й України. У росіян є деякі чеченські допоміжні сили, які ще не продемонстрували особливої ефективності (і які рано втратили свого командира). Також росіяни можуть отримати допомогу від сирійців (які будуть ще менш здатні інтегруватися з російськими підрозділами) або отримати напівсоюзника — Білорусь, чиї громадяни вже почали підривати залізничні колії, чия армія може збунтуватися, якщо її змусять вторгнутися в Україну.
В українців також є свої помічники — приблизно 15 000 іноземних добровольців. Деякі з яких, імовірно, не є надкорисними або небезпечними. Утім, є і більш цінні елементи — снайпери, бойові медики й інші фахівці, які воювали в західних арміях. Що ще важливіше — за ними стоїть військова промисловість країн, включно із США, Швецією, Туреччиною та Чеською Республікою. Окрім цього, щодня в Україну стікаються тисячі сучасних озброєнь: найкращі у світі протитанкові та зенітні ракети, а також безпілотники, снайперські гвинтівки та все необхідне для війни.
Щобільше, слід зазначити, що США мали чудову розвідувальну інформацію не тільки про диспозицію росії, а й про її наміри та фактичні операції. Члени розвідувальної спільноти США були би дурнями, якби не ділилися цією інформацією, зокрема в режимі реального часу, з українцями. Судячи зі спритності українських засобів ППО та положення техніки й особового складу, можна припустити, що насправді вони недурні.
Ми повинні задушити російську економіку, посиливши тиск на її еліту
Розмови про патову ситуацію (глухий кут війни) приховують динамічність війни. Що більше ви досягнете успіху, то більше у вас шансів на успіх. Що більше ви зазнаєте невдач, то більша ймовірність того, що ви продовжите зазнавати невдач. Немає публічно доступних доказів того, що росіяни можуть перегрупуватися та поповнити запаси у великих масштабах. Є багато свідчень протилежного.
Якщо українці продовжать перемагати, ми можемо побачити помітніші розвали російських частин і, можливо, масові капітуляції та дезертирство. На жаль, російські військові подвоюватимуть ставку на те, що в них добре виходить — бомбардування міст і вбивства мирних жителів.
Українці роблять свою справу. Настав час озброїти їх у необхідному масштабі й у терміновому порядку — у деяких випадках ми вже це робимо. Ми повинні задушити російську економіку, посиливши тиск на її еліту, яка в більшості своїй не купилася на химерну ідеологію володимира путіна про «пасіонарність» і параноїдальний великоросійський націоналізм.
Ми повинні мобілізувати офіційні та неофіційні органи, щоб проникнути в інформаційний кокон, яким путінський уряд намагається «захистити» російський народ від інформації про те, що тисячі їхніх молодих людей повернуться додому пораненими, або в трунах, або зовсім не повернуться через дурну та погано проведену агресивну війну проти нації, яка тепер буде вічно їх ненавидіти.
Ми повинні розпочати організацію судових розглядів воєнних злочинів і почати називати обвинувачуваних, як це слід було зробити під час Другої світової війни. Насамперед ми повинні оголосити, що буде «план Маршалла» для відновлення української економіки. Адже ніщо так не підвищить їхню впевненість, як знання того, що ми віримо в їхню перемогу та маємо намір допомогти створити гідне майбутнє для людей, готових боротися так рішуче за свою свободу.
Що ж до «кінця гри», то слід розуміти, що путін насправді — дуже погана людина, але не сором’язлива. Коли він захоче «зіскочити», він повідомить нас. А доти спосіб закінчити війну з мінімальними людськими стражданнями — те, чого ми повинні постійно вимагати.
Знайшли помилку? Виділіть її і натисніть Ctrl+Enter
