«Чи можна купити справедливість?». Олеся Михайленко — про про те, чому не всі мають однакові шанси на успіх
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Олеся Михайленко — банківська та фінансова юристка, економічна блогерка. Робота з кредитуванням бізнесу привела її до економіки, а згодом — до питань, на які не відповісти самим лише підрахунком прибутків і витрат. Хто насправді має шанс досягти успіху? Де закінчується вільна конкуренція? І чому навіть економічно вигідне рішення може бути несправедливим?
Vector став інформаційним партнером подкасту «Сто брендів» від «Бесіда Медіа». У межах партнерства ми публікуємо скорочені й адаптовані версії найцікавіших розмов подкасту. У цьому випуску Олеся Михайленко разом із ведучим Артемом Беседою говорила про економіку та мораль, американську мрію, соціальну державу, спадкові статки, монополії та можливості змінити свій соціальний статус.
Економіка починається там, де цифр уже недостатньо
Я працювала юристкою в банківській і фінансовій практиці. Коли займаєшся наданням фінансування, треба розуміти, як банк оцінює бізнес, на які показники дивиться й чи зможе компанія обслуговувати кредит. Через це я почала заглиблюватися в економіку. Згодом це вийшло далеко за межі знань, потрібних для моєї роботи.
Я ще в школі любила економіку, навіть була призеркою Всеукраїнської олімпіади. Але зараз вважаю, що в шкільній економіці було забагато математики. Економіка, попри популярну думку, — соціальна наука. Вона вивчає, як розподіляти обмежені ресурси між необмеженими бажаннями людей. І в цьому є дуже важливі етичні питання.
Іноді рішення неможливо прийняти лише за критерієм ефективності. Наприклад, бізнес у капіталістичній економіці прагне максимізувати прибуток. Якщо дивитися тільки на цю мету, компанія може мати цілком логічні економічні аргументи. Але ми чуємо їх і думаємо: як взагалі можна було таке запропонувати? Це момент, коли справедливість стає важливішою за ефективність.
Ми звикли, що економіка має дати відповідь у цифрах. Але в історії з розрахунками вигоди від передчасної смерті курців питання виявляється іншим: чи справедливо прийняти рішення, через яке люди, які ще навіть не почали курити, можуть померти раніше? Економіка має відповідати й на такі моральні питання.
А якщо ти не знаєш, ким народишся?
Є хороший спосіб думати про складні етичні рішення — «заслона незнання». Уяви, що ти маєш встановити правила суспільства, але не знаєш, ким у ньому будеш: багатою людиною чи бідною, здоровою чи хворою. Яке рішення ти тоді приймеш?
Для мене найближчий підхід — думати про людину, якій у цій системі буде найгірше. Коли приймаєш рішення з такої позиції, намагаєшся зробити його справедливішим. Це не означає, що всі погодяться з таким критерієм: хтось скаже, що важливіший найбільший загальний позитивний ефект для суспільства.
Це вже інший підхід — утилітаризм. Він передбачає, що рішення має давати найкращий сумарний результат, навіть якщо хтось від цього постраждає. Є й ліберальний підхід, який ставить найвище права та свободи окремої людини. У кожного підходу є своя відповідь на запитання, що саме вважати справедливістю.
Україна за Конституцією є соціальною державою. Але й тут виникають суперечності. Якщо держава має захищати пенсійне забезпечення, що робити з дуже великими пенсіями та надбавками одних людей, коли інші отримують мінімум? Можна дуже довго дискутувати, яке рішення відповідатиме принципу соціальної держави. Я б виходила з позиції того, кому найгірше.
Американська мрія не враховує удачу
Сполучені Штати дуже сильно захоплюються меритократією. Це уявлення, що той, хто більше працює і докладає більше зусиль, заслуговує на більшу винагороду. На цьому значною мірою тримається концепція американської мрії: працюй, пробивайся — і ти зможеш досягти успіху.
Але соціальний клас, у якому ти опиняєшся, твоя освіта, можливості та навіть здоров’я дуже часто залежать від речей, на які ти не впливаєш. Де ти народився, у якій сім’ї, скільки грошей було в батьків. Дві людини можуть однаково багато працювати, але одна не матиме доступу до тієї освіти чи можливостей, які мала інша.
Це не означає, що потрібно заперечувати талант, підприємництво чи справедливу винагороду за працю. Є люди, які справді більше досягають завдяки своїм здібностям і зусиллям. Але треба визнати, що частина цього успіху залежить від удачі. І, можливо, варто хоча б частково компенсувати невдачу тих, кому пощастило менше.
Саме тому мені близький принцип соціальної держави. У скандинавських країнах намагаються підтримувати людей, які опинилися у вразливих обставинах: через хворобу, травму, народження дитини. Суть у тому, щоб людина мала певну опору незалежно від того, наскільки щасливо склалися її стартові умови.
У соціального захисту теж є ціна
Я розумію аргументи на користь американської моделі. Вона добре винагороджує людей, які мають талант і готові багато ризикувати. Саме за таких умов може з’являтися багато нових продуктів і винаходів. Натомість країнам із сильним соціальним захистом потрібно знаходити кошти, щоб цю систему забезпечувати.
Для цього часто потрібні високі податки. І частина підприємців, які не хочуть їх платити, може переїжджати в інші країни. Виходить складний баланс: ти хочеш підтримати тих, кому менше пощастило, але водночас не втратити людей, чий талант і робота створюють економічну цінність.
Тому я не кажу, що Україні треба просто зараз скопіювати скандинавську модель, суттєво підвищити податки й запровадити широкі соціальні пільги. Я не думаю, що ми можемо собі це дозволити. Можливо, певний час після війни нам потрібна буде модель, яка сильніше винагороджуватиме підприємницький талант, щоб люди залишалися тут або поверталися.
Не кожна думка може бути «своєю правдою»
Я вважаю небезпечною тезу, що істини взагалі немає. Із неї дуже легко перейти до думки, що всієї правди ми ніколи не дізнаємося, що в кожного свій дискурс і своя версія подій. Такі аргументи можуть використовувати режими, зокрема росія, коли намагаються подати свою версію як ще одну можливу правду.
Історії про те, як навіть місяць народження може впливати на успіх дитини у спорті, добре показують, що не все залежить від наших зусиль. Коли ти розумієш, наскільки багато випадкових обставин впливає на життя інших людей, стає важче автоматично вважати себе кращою людиною тільки тому, що тобі вдалося більше.
У мене теж була дуже сильна зверхність. Коли я ознайомилася з роботами Майкла Сендела про справедливість і меритократію, то трохи спустилася на землю. Тепер намагаюся пам’ятати, що я не знаю бекграунду іншої людини. Якщо вона не може чогось зробити, це не означає, що я автоматично краща й заслуговую на більше ресурсів.
Чи можна заплатити, щоб замість тебе воював інший?
У Майкла Сендела є лекції про призов на військову службу. Він розглядає історичний приклад, коли людину обирали до війська за жеребом, але вона могла заплатити іншій, щоб та пішла замість неї. З одного боку, людина, яка погоджується служити за гроші, начебто сама ухвалює вільне рішення.
З іншого боку, це переважно бідні люди, для яких такий платіж може бути чи не єдиним способом прогодувати сім’ю. Наскільки вільним є їхнє рішення, якщо воно зумовлене дуже складним матеріальним становищем? Через це питання справедливості виявляється набагато складнішим, ніж просто домовленість двох людей.
У цій дискусії проста лотерея без можливості викупу виглядає одним із найбільш справедливих способів відбору: вона не залежить від статків та інших якостей людини. І я бачу певну схожість із тим, що відбувається в Україні. Але можливість уникати призову завдяки грошам чи доступним лише окремим людям механізмам знову порушує питання справедливості.
Сендел наводить і приклад безкоштовної театральної вистави в Нью-Йорку, на яку квитки видавали в живій черзі. Знайшлися люди, які почали стояти в цій черзі за гроші замість заможніших глядачів. Економічно все ніби раціонально: час має ціну. Але тоді зникає сама ідея, заради якої виставу зробили доступною кожному.
Коли успіх передають у спадок
Мене дуже зачіпає питання спадкового успіху. За дослідженнями, про які я читала щодо США та деяких країн ЄС, частка бізнесів, заснованих самими підприємцями, зменшується, а частка бізнесів, які люди отримують від батьків, збільшується. В Україні я не впевнена, що ми маємо достатньо даних, аби зробити такий самий висновок.
Виходить, що місце народження, країна й сім’я можуть мати більше значення для того, чи буде в тебе успішний бізнес, ніж твій підприємницький талант. Декому просто пощастило народитися в родині, де батьки чи дідусі вже створили великий бізнес, а він тепер приносить прибуток наступним поколінням.
Дехто називає це поверненням феодалізму. Колись прибуток отримували від землі, яка належала тобі завдяки родинному імені. Тепер це може бути великий бізнес, яким володіє сім’я. Людина одержує доходи значною мірою тому, що належить до певного роду. Для опису такої ситуації навіть використовують слово «неофеодалізм».
Є ще поняття «технофеодалізм», але воно описує іншу ситуацію. Власником умовної землі стає корпорація, а інші люди можуть заробляти лише тоді, коли вона дозволяє їм працювати на своїй платформі. Наприклад, розробник залежить від доступу до магазину застосунків. І це вже питання не тільки статків окремих сімей, а й влади великих платформ.
Монополії можуть зламати сам принцип конкуренції
У ринковій економіці передбачається, що компанії конкурують за споживача, пропонують йому кращу ціну, і так врівноважуються попит та пропозиція. Але цей принцип перестає нормально працювати, коли новим компаніям майже неможливо зайти на ринок, а кілька великих гравців уже контролюють його.
Є природні монополії, де паралельна інфраструктура була б просто економічно невиправданою, як у випадку з електромережами. Але є й монополії, які виростають із ринкової переваги великих компаній. Вони можуть дешевше закуповувати чи виробляти, витісняти малих гравців, а згодом диктувати умови споживачам. Коли гравців кілька й доступ нових обмежений, це вже олігополія.
Саме тому потрібні сильні антимонопольні інституції. Якщо компанія знає, що зловживання її становищем виявлять і за нього буде відповідальність, у неї менше бажання так діяти. А коли нерівність і концентрація ресурсів зростають, у суспільстві накопичується невдоволення. Це може стати сприятливим ґрунтом для політиків, які обіцяють прості рішення складних економічних проблем.
Найбільша проблема — коли соціальний ліфт не працює
Моя магістерська робота в Київській школі економіки присвячена соціальним ліфтам в Україні. Я поки що не завершила це дослідження, у нас не дуже багато даних. Але в мене є попереднє припущення: можливо, найбільша проблема — навіть не соціальна нерівність, а погана соціальна мобільність, коли талановита людина не може перейти до іншого рівня життя.
В Україні, як мені здається, для такої мобільності є кілька шляхів. Це можливість просуватися по службі в армії, можливість створювати бізнес у галузях, де раніше було більше вільного простору, і доступ до безоплатної вищої освіти за результатами вступу. Але це тільки аргументи на користь гіпотези — я ще не можу сказати напевно, що соціальні ліфти в нас працюють краще, ніж у західних країнах.
Багато в житті залежить від удачі, але це не означає, що не треба докладати зусиль. Мені не подобається, коли складну думку зводять до крайності: або все залежить від людини, або нічого від неї не залежить. У житті майже завжди поєднується і те, й інше. Нам просто важче визнавати складність світу, ніж пояснювати його одним простим правилом.
Більше про це
«Івенти — це вже червоний океан». Марк Заболотний — про маркетинг Forbes, конкуренцію за увагу, квитки й людей
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
