«Софіївка» та «Подільський Версаль» за 5 річних бюджетів: як збудувати мінідержаву і продати росіянам за безцінь — кейс Потоцьких
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Софіївський парк щороку відвідує до 500 000 людей Офіційної статистики відвідувачів немає. У різні роки публічні джерела вказували від 150 000 після початку повномасштабної війни до понад 500 000 у довоєнний час. , і кожен екскурсовод розповідає історію про велике кохання до «грекині-красуні». Менш романтична «Софіївка» — це 15 млн злотих або п’ять річних доходів найбагатшого магната Правобережної України. На момент будівництва сім’я Потоцьких лише на Київщині контролювала 159 міст і сіл, понад 400 000 кріпаків, власну піхоту, друкарню, театр і колекцію Тіціана з Рембрандтом.
Журналістка Vector Дарія Прудіус перевіряє, чи не радився Потоцький з «Веронікою Феншуй Офіс» перед тим, як віддав половину Польщі росіянам, та розповідає про те, як найбагатша родина Правобережжя XVIII століття зібрала фабрики, армію і колекцію європейського живопису, і чому все це посипалося.
Своя держава на кріпацькій праці
Резиденцією Потоцьких був Тульчин — палац, бібліотека, театр з оркестром, кінний завод, каретна фабрика, друкарня та власна піхота. За мірками XVIII століття, це була повноцінна мінідержава, тільки приватна і з одним акціонером.
Тульчинський театр мав трупу в 200 акторів і репертуар із 5–7 опер. Коли польський король Станіслав Август Понятовський 17 травня 1787-го року дорогою на зустріч із Катериною в Каневі відвідав його, то назвав Тульчин «некоронованим королівством». Єдиний аналог у тогочасній Східній Європі — театр у садибі Сапег у Ружанах, який нині лежить суцільною руїною в Білорусі.
Тульчинська бібліотека налічувала 17 000 томів. Після конфіскацій, революцій і більшовиків від неї не лишилося нічого задокументованого.
Станіслав Щенсний Потоцький контролював понад 150 000 підданих. Економіка цього господарства була проста до непристойності: земля давала врожай, кріпаки обробляли її безоплатно, різниця осідала в магнатській кишені. Безкоштовна робоча сила — це і була вся маржа.
Найближчий аналог у тогочасній Європі — Ост-Індська компанія: приватна структура з власною армією, що поводилася як суверен. З однією поправкою — Потоцькі цей суверенітет отримали не за хартією, а за правом сильного на чужій землі.
Окремий актив — шлюбна стратегія роду. Потоцькі протягом XVI–XVIII століть системно одружувалися з багатими вдовами або спадкоємицями. Кожен такий шлюб фактично був корпоративною угодою: приєднання земель, боргів і мережі клієнтів.
Справжні гроші Щенсний, як і більшість українських тогочасних магнатів XVIII століття, робив на зерні й поташі (лужній солі калію). Пшеницю гнали на експорт через чорноморські порти, поташ випалювали з лісу — обидва товари мали стабільний попит по всій Європі.
А тепер уперед на століття. Якщо Щенсний заробляв на пшениці й поташі, то його нащадки-родичі з Антонінської гілки за наступні десятиліття активно взялися за буряк. Юзеф Миколай Потоцький увійшов в історію як «цукровий король із Поділля». Великий завод у Шепетівці, який модернізували до рафінадного, постачав в усю імперію та в Іран. Мережа буряко-цукрового виробництва була розкидана на Правобережжі: Клембівка, Кременчуки, Шепетівка (їх збудував дід Юзефа), а сам Юзеф додав четвертий — у Корці.
Буряковий цукор у ХІХ столітті був тим, чим у ХХ стане нафта: захищений ринок, дешева праця на полях і маржа, від якої паморочилося в голові. Цукор коштував удвічі дорожче за м’ясо, а власники заводів, за свідченнями сучасників, не знали, куди подіти зароблене.
На прибутки з буряка Юзеф полював у Індії, на Цейлоні, у Сомалі й Судані, привозив до маєтку зубрів і писав про власні сафарі. «З Чарторийським краще жити, з Радзивіллом — пити, у Браніцьких — куштувати, а в Потоцьких — служити» — приказка, якою польська шляхта ранжувала найбільші роди.
Зворотний бік тієї ж маржі — родич Щенсного, Антоній Протазій Потоцький, який був директором Чорноморської торгової компанії та експортував товари через Херсон. На початку 1790-х його статок оцінювали в 60–70 млн злотих, але це була пікова позначка банкіра, яку він швидко довів до мінуса через кілька років політичних змін. Протазій став першим, але далеко не останнім у цій історії Потоцьким, хто збанкрутував через геополітику, а не ринок чи конкурентів.
Хто така Софія Потоцька
До Тульчина Софія прожила життя, яке коханці магната годиться хіба переказувати пошепки гувернантці. Народилася Софія 1760-го в Бурсі, у бідній грецькій родині торговця худобою пана Константіноса Главані. Ще до повноліття дівчини її разом із сестрою рідна матір продала польському послу в Стамбулі — той займався трафіком для польського короля. Так Софія вперше стала коханкою, а потім куртизанкою. У 1779-му майбутню пані Потоцьку перекупив і взяв за дружину польський офіцер Юзеф де Вітт, син коменданта Кам’янця-Подільського.
Краса була чи не єдиним капіталом неграмотної дівчини з провінції, тому Софія навчилася розігрувати її до останньої карти. На європейському турне 1781-го року її приймали король Станіслав Август, прусський Фрідріх II, австрійський Йосиф II і Марія-Антуанетта; у Парижі вона встигла побувати коханкою обох братів французького короля — майбутніх Людовіка XVIII і Карла X. За ці вміння її прозвали «найкрасивішою жінкою Європи».
Проте до чого ж тут росія?
російська імперія зайшла під час війни 1787–1792 рр. Софія стала коханкою григорія потьомкіна — головнокомандувача й фаворита катерини II. Її тогочасний чоловік де Вітт вів агентурну мережу потьомкіна в Південній Польщі та в Хотині.
Софія по-сімейному допомагала бізнесу чоловіка: її старша сестра була за турецьким пашею Хотина, тому канал у ворожий табір ішов прямо через родину. У нагороду потьомкін зробив де Вітта губернатором Херсона, а Софії доручив неофіційно вести турецько-польські зв’язки. У 1791-му вона вже супроводжувала головнокомандувача до петербурга, де її представили дворянству як його офіційну коханку.
У роки війни «найсильнішим патроном в кімнаті» була імперія катерини II — туди Софія й проторувала собі шлях, адже патрон означав захист і статус. Коли Щенсний помер 1805-го, вдові за законом світив посаг, а оскільки вона його не приносила, світила тільки бідність. Втім, Софія змогла прибрати майже весь статок Потоцьких, що убезпечив її від такої участі.
Увіковічнити кохання за п’ять річних бюджетів
Тепер про сам подарунок. У 1796-му році, коли тільки підбирали ландшафтний дизайн для «Софіївки», Софія де Вітт ще була коханкою Щенсного. Магнат мав законну дружину Юзефіну Мнішек. Оформити шлюб Софія та Щенсний змогли лише через три роки (1798), після розлучення Потоцького.
Проєкт парку розробив військовий інженер Людвік Метцель, а реалізовувати змусили кріпаків. До 800 людей шість років поспіль вручну довбали граніт, рили ставки, тягли каміння й висаджували дерева на голій місцевості.
Загальний цінник у 15 млн злотих дорівнював п’яти річним доходам роду. Проте за шість років будівництва (1796–1802) проєкт з’їдав близько 2,5 млн на рік, а щорічний прибуток становив понад 3 млн злотих. Щось схоже бачимо зараз у мегаяхті Безоса за $500 млн: такий собі статутний актив не приносив кеш-флоу чи профіту, але досить органічно вписався у загальний портфель. Щенсний спокійно тягнув будівництво з поточних рахунків.
Парк вийшов красивим — чи не єдина позиція в усій історії родини, що не викликає запитань.
Як усе посипалося
Багатство Потоцьких трималося на двох опорах: безоплатній праці кріпаків і близькості до влади. Обидві вони підпиляли власноруч.
У 1792-му році Станіслав Щенсний став маршалком Торговицької конфедерації — групи магнатів, що виступили проти прогресивної Конституції 3 травня й фактично запросили московську армію придушити реформи. Конфедерацію зліпили за прямого потурання катерини II. Як наслідок, отримали другий і третій поділи Речі Посполитої, кінець польської держави й перехід Правобережжя під московську корону. Тобто, найбагатша родина регіону поставила на чужого суверена проти власної держави — і програла обох.
Особистий фінал Щенсного вийшов дуже органічним: після того, як Торговиця став синонімом зради, а дружина Софія відкрито перейшла до його сина Юрія, Станіслав Потоцький доживав у Тульчині, зацькований манією переслідування й переконаний, що його отруять. Помер у 1805-му.
Фан факт: коли Софія Потоцька померла в 1822-му році в Берліні, доньки, всупереч санітарним правилам, набальзамували її тіло, нарядили та посадили в карету — і везли через кордони, щоденно вкриваючи її свіжими трояндами. У цьому ексцентричному перформансі насправді була логістика: Софія заповіла поховати її в Умані, тому тіло таким чином доправляли в місто, де й поховали в крипті базиліанської церкви.
Далі для Потоцьких почалася чорна смуга. Після польських повстань 1831-го та 1863-го років російська влада конфіскувала частину їхніх володінь — так родина втратила й «Софіївку».
Скасування кріпацтва у 1861-му році не стало катастрофою. Навпаки: вільнонаймані працівники на бурякових полях Правобережжя виявилися ефективнішими за кріпаків, а цукрова галузь пішла в ріст. Потоцькі модернізували заводи й на новій економіці заробляли навіть більше, ніж за часів панщини. Прибутків вистачало і на запуск нових підприємств, і на значно екзотичніші витрати — наприклад, африканські сафарі.
Справжній кінець імперії Потоцьких настав уже після революції. У 1917–1920 роках більшовики націоналізували їхні заводи, землю та нерухомість. Резиденцію в Антонінах спалили разом із колекцією мистецтва. Після цього родина остаточно втратила свої статки й опинилася в еміграції.
Кому дістався парк
Українські кріпаки будували парк для жінки, яка стелилася під російський триколор значно частіше, ніж належить пристойній коханці. Втім, «Софіївку» ні вони, ні Потоцькі не вберегли. Після листопадового повстання у 1832-му імперія конфіскувала родинний маєток у сина Софії Олександра Потоцького. микола I передарував парк своїй дружині — той став «Царициним садом». московська імперія завжди вміла перейменувати чуже на своє. Через століття вона ж у совєтській редакції націоналізувала рештки родинного добра, поки самі Потоцькі доживали в паризькій і варшавській еміграції.
Сьогодні «Софіївка» — національний дендропарк. Гранітні гроти, які вручну вирізали кріпаки, пережили й польського магната, і московську царицю, і більшовиків. Парк дістався правнукам тих, хто його будував. А в Польщі прізвище «Потоцький» досі є синонімом зрадника.
Партнерські матеріали
