Робота була моїм життям, допоки мене не звільнили — уривок з книги «Міф про успіх: Переосмислення роботи»

Чи справді гонитва за успіхом приносить щастя? Це запитання ставлять собі багато успішних людей, адже в умовах культури продуктивності ми часто вимірюємо власну цінність лише досягненнями. Видання The Cut опублікувало уривок з книги Самхіти Мукхопадхай, колишньої виконавчої редакторки Teen Vogue, — «Міф про успіх: Переосмислення роботи». У ній авторка показує, як нездорове прагнення до результатів та постійна самовіддача можуть зруйнувати життя, призводячи до фізичного й емоційного виснаження. До слова, 18 червня 2024 року видавництво Random House випускає книгу українською.

Це відверта історія про професійне вигорання, що змушує переосмислити роботу, цінності та знайти шлях до балансу й справжнього щастя. Статтю українською мовою підготувало Бюро перекладів для бізнесу MK:translations. Ми публікуємо адаптований та скорочений переклад.

---

Усе почалося з поганого відгуку про мою діяльність. Начальник сидів навпроти мене в прозорій кімнаті для нарад, я — обличчям до коридору. Він поглянув на мене і сказав: «Вам це точно не сподобається». Серце завмерло, а в голові промайнула думка про забуті серветки. Оцінка — два з п’яти, щось на зразок дорослої «двійки» — була як холодний душ. Він заявив, що я не впоралася з функціями керівниці, не змогла втілити ідеї так, як він очікував, загалом стала розчаруванням, особливо враховуючи, що спочатку на мене покладали стільки надій (або щось подібне, вже не пригадаю). 

Я ніколи не чула жодного поганого слова на свою адресу. Це було для мене справжнім ударом. Я розридалася немов дитина, сльози котилися градом. Це було так принизливо: кожен, хто проходив повз, міг бачити мене. Я хотіла зникнути, розчинитися в повітрі. 

Від розпачу я навіть не могла повернутися до роботи. Замість цього пішла до туалету і написала колезі, щоб вона принесла до кабінки мій светр і сумку. Я хотіла вийти з офісу так, щоб ніхто цього не помітив. Потім сиділа кілька годин у щойно збудованому маленькому парку, здригаючись від ридань. Це був той душевний, гіркий плач, який говорить краще за слова. 

Отак сиділа я на лавочці посеред того дивного заасфальтованого парку в самому серці Нью-Йорка. Раптом до мене звернувся приємний чоловік з характерним нью-йоркським акцентом: «У вас усе гаразд? Може, вам щось потрібно? Не плачте!» Він підійшов до найближчого вуличного торговця і купив мені пляшку води. Поклавши руку мені на плече, незнайомець сказав: «Що б це не було, усе налагодиться».

Я почувалася жахливо ніяково, плачучи на людях так, ніби втратила когось близького. І, певною мірою, так і було: я втратила себе. 

Мене виховували в атмосфері, де працьовитість і зовнішній успіх були визначальними цінностями. А як інакше? Я була дитиною іммігрантів, представницею покоління, яке глибоко увібрало в себе принципи «працюй на межі — відпочивай на повну» і віру в те, що жінка має бути сильною і досягти всього сама. Паралельно з основними роботами: викладанням, громадською діяльністю та цифровими комунікаціями, я знаходила час для творчості: вела блог, писала книги.

Я була редакторкою популярного у 2000-х феміністичного блогу Feministing, де задарма працювала над розвитком спільноти авторок. У журналістиці я отримала свою першу посаду тільки у 37 років, але завдяки багаторічному досвіду фрилансу змогла одразу претендувати на керівну роль. 

Протягом останніх десяти років я стала живим прикладом вислову «вдавай, поки не вдасться». Я не лише сама дотримувалася цієї поради, а й щедро ділилася нею з друзями, підлеглими та колегами. До цього додавалася ще й моя звичка стирати межі між роботою та особистим життям. Якщо мені платили, особливо за щось, чим я дійсно захоплювалася, я відчувала обов’язок працювати вдвічі більше, щоб довести свою цінність. 

Потрібно затримуватись на роботі цілий тиждень, щоб вкластися в цей безсенсовий дедлайн? Як скажете! Хтось із колег не впорався із завданням? Я підстрахую і, можливо, навіть зроблю все сама. Начальник попросив узяти на себе додаткову роботу, яка взагалі не входить у мої обов’язки? Уже працюю над цим.

Я просто не могла сказати «ні», навіть якби захотіла. 

Як жінка покоління X (1965 – 1980 рр.), я зростала на міфах про те, що важка праця — це ключ до всього. І саме це занурювало в глибокий смуток, якщо я бодай трохи уповільнювала темп. Такий підхід допоміг мені побудувати успішну кар’єру, але в сорок років я була абсолютно виснажена. 

Потім я все-таки повернулася в офіс і дотисла решту дня, але наступного ранку зателефонувала й повідомила, що хворію, і решту тижня провела вдома. Справа була не лише в тому, що я не могла встати з ліжка. У мене почалися сильні болі в грудях, а коли вони трохи вщухали, починалися страшні думки: я уявляла, як кидаюся під один з автобусів, які курсують Першою авеню біля мого під’їзду на четвертому поверсі, або думала, що станеться, якщо прийняти жменю призначеного мені заспокійливого. 

Саме тоді я зрозуміла, що мої справи кепські. Я зателефонувала своїй найкращій подрузі. Вона сказала, що ми обов’язково все обговоримо згодом, а зараз я маю негайно повісити слухавку і терміново зв’язатися зі своєю лікаркою. 

Я написала їй електронного листа, лікарка попросила прийти якнайшвидше. Я пояснила, що раніше стикалася з депресивними епізодами, але це було вперше. Вона замінила мені ліки на ті, що допомагають впоратися із тривогою, але без ризику суїцидальних думок, і порадила взяти якомога більше часу для відпочинку — щонайменше місяць, а краще довше. На що відповіла: «Це просто неможливо». Тож ми зійшлися на трьох тижнях. 

Лікарка написала мені довідку, тож деякий час я була «поза грою»: не потрібно було ходити на роботу і стикатися з реальністю, в якій керівники вважали, що я не надто добре виконую свою роботу. Я перетнула ліміт своїх можливостей, хоча тоді ще цього не усвідомлювала. Моя увага була зосереджена лише на тому, щоб одужати й повернутися до роботи. 

---

Я поїхала на тиждень до батьків, але наш затишний будинок на півночі штату фактично перетворився на медичний заклад для догляду за батьком на останній стадії ниркової недостатності. Мама запропонувала мені поїхати в центр оздоровлення, який я раніше відвідувала й лишилася задоволеною. Що я й зробила, провівши решту лікарняного, релаксуючи на підлозі на заняттях з йоги. 

По поверненню в офіс атмосфера, як і очікувалося, була досить напруженою. Мої обов’язки поступово передавали новому співробітнику, який мав сильніший досвід в організаційному управлінні. Зараз я розумію, що сигнали були досить очевидними (це відбувалося ще до незадовільного відгуку керівництва). Але тоді я цього не розуміла. Я підтримувала дружні стосунки з усіма, зокрема й з керівниками. Продовжувала розробляти проєкти, співпрацювати з колегами. Я була впевнена, що залишуся на своєму місці. Адже я — «та, кого всі люблять». Це була моя фішка, моя стратегія виживання. 

Я вважала, що все буде відносно добре, аж поки одного дня, за кілька тижнів після мого повернення, не сталося неминуче: мене звільнили. 

Технічно, це назвали скороченням. Усі запевняли, що справа не в моїх здібностях, а у «стратегічному переорієнтуванні», і я була однією з кількох співробітників, чиї посади ліквідували. Сказали, що моє звільнення можна буде подати іншим як «переведення», і запропонували залишитися у компанії на фрилансі. 

Керівництво зробило все можливе, щоб зберегти мою репутацію, та було вже запізно. Я була розлючена, спустошена й повністю вибита з колії. Відчувала себе обдуреною та зрадженою. Не кажучи вже про мою абсолютно катастрофічну фінансову ситуацію, адже я щойно допомогла батькам переїхати в той затишний будинок на півночі штату і покрила чималу частину витрат. Того вечора, коли я повернулася до своєї квартири після жахливого дня, все навколо наче змінилося. Диван, вікно — усе здавалося чужим. 

Офіційно цього не діагностували, але після того негативного відгуку я пережила те, що тепер розумію як симптоми нервового зриву. Я приймала кілька різних препаратів, пила забагато алкоголю й глушила своє відчуття цілковитої невдачі нічними перекусами. І в розпалі цього всього у мене виходила книга. Замість того, щоб знайти час і розібратися в тому, що зі мною відбувається (а навіть тоді я розуміла, що справа не лише у втраті роботи), мені потрібно було вирушати у книжковий тур. Перельоти по всій країні. Виступи у медіа. Усе це вимагало широких усмішок, ідеально укладеного волосся і готовності бути «на висоті» під час інтерв’ю. 

А потім, через чотири місяці, я отримала електронного листа з запрошенням на співбесіду на посаду редакторки в Teen Vogue. Я погодилася, хоча ще не оговталася від звільнення. Емоційна нестабільність та розмиті межі між роботою й особистим життям не дозволяли мені по-справжньому відновити сили. Зовні ж я виглядала як переможниця, що досягла вершин кар’єри: після успішного книжкового туру я отримала чудову роботу. Мене хвалили за силу духу та стійкість, здатність перетворитися зі звичайної блогерки на важливу гравчиню у нью-йоркських медіа. 

Якийсь нетривалий час я й сама була в ейфорії. Ніби все так чудово: після звільнення я отримала роботу мрії. І я почала працювати, як починають стосунки після розриву, ще не позбувшись своїх почуттів до колишнього. Намагалася заповнити порожнечу новими досягненнями та враженнями: селфі, трендові зачіски, модні наряди. Я була дівчиною, що досягла успіху, сидячи в першому ряду на нью-йоркському тижні моди. 

Моє життя перетворилося на безперервну гонитву. Дні розмивалися в одному нескінченному потоці зустрічей, заходів і робочих завдань. Містом я пересувалася на таксі. Ноги гули в незручному взутті, я ледве дихала в обтислому боді.

Мій день починався о восьмій ранку, коли я прокидалася, хапала телефон, щоб прочитати новини й дізнатися, яке нове пекло мене чекає сьогодні, і зазвичай закінчувався після восьмої вечора — чи то я працювала допізна, чи то була на заході або зустрічі з друзями, а іноді просто тому, що не знала, чим зайнятися вдома у своїй студії (на побачення в мене не було часу — я була занадто зайнята). Цей спосіб життя був надто виснажливим, але я навіть не помічала цього — виконувала важливу роботу, і це було найголовніше.

«Така ціна успіху, — казала я собі, — почуватися жахливо весь час!».

Я не усвідомлювала глибину своєї втоми та розчарування після невдачі на попередній роботі. Хоча я намагалася не помічати цього, моє тіло подавало тривожні сигнали: зайві кілограми, хронічна втома та темні кола під очима стали моїми неминучими супутниками. 

Тепер я розумію, наскільки сильно вірила в міф про жінку, яка «досягла успіху в кар’єрі». Переконувала себе, що це мені подобається. Я безперервно повторювала афірмації: «Це чудово!» чи «Я так щаслива бути тут!». І іноді це дійсно було правдою. Якщо заради роботи потрібно було пожертвувати всім, я готова була це зробити. 

---

А потім почалася пандемія. І хоча перший місяць ізоляції вдома мене дуже лякав, я стала помічати деякі зміни. Болі вщухли, темні кола зникли, а постійне відчуття тривоги відступило. Навіть на екрані Zoom я виглядала свіжішою. Моє тіло, здавалося, дякувало за примусову перерву. І тоді я замислилася: чи є в житті щось більше, ніж ця кар’єра, яку я так тяжко вибудовувала, ця робота, через яку я буквально повільно вмирала? 

Я переїхала за місто, до матері. Те, що я вважала кількома тижнями, перетворилося на п’ять місяців життя в лісах округу Патнем. Коли Нью-Йорк, а потім і вся країна, переживали одну трагедію за іншою: нескінченні людські втрати, порушення звичного ритму життя, зміни в політиці — я гуляла лісами й навіть працювала, дивлячись на дерева замість хмарочосів. Зрештою, я була змушена замислитися над тим, яким насправді може бути шлях до кращого життя. Я усвідомила, що прагнула досягти чужих цілей, регулярно перенапружуючи себе, щоб виконати зобов’язання перед колегами, друзями та сім’єю. 

Я ніколи по-справжньому не давала собі простору, необхідного для адаптації до посади з високою оплатою та надмірним стресом. Я почала дотримуватись принципу «вдавай, поки не вдасться» ще у двадцять років, і навіть у свої сорок іноді дещо вдавала. І я навіть не усвідомлювала цього, тому що постійно перевантажувалася. 

Через роки після того, як я сиділа, ридаючи, на лавочці в парку, я все ще згадувала той день, коли мене звільнили, знову і знову. Під час сеансів терапії я лютувала, звинувачуючи всіх у тому, що сталося, — а потім я поступово почала бачити, наскільки все насправді було складніше. Я почала розуміти те, чого не могла збагнути тоді: я дійсно не процвітала на тій посаді. І це було нормально. 

Так я зробила важливий крок. Я усвідомила те, що намагалася приховати протягом багатьох років: у глибині душі я не була впевнена, що я на своєму місці. 

Спочатку робота з дому здавалася досить ненав’язливою, але незабаром усе стало набагато напруженішим: нескінченні Zoom-зустрічі, нові завдання й перевірки. Тривога через можливі звільнення була сильною, і багато хто з нас намагався працювати ще більше, навіть у світі на межі катастрофи. Іноді проходив цілий день, перш ніж я помічала, що за вікном вже темно, а я навіть не поїла і не почистила зуби. Я була повністю виснажена і не витримувала страшенний тягар керівної посади в цей складний період. 

У березні 2021 року я звільнилася з Teen Vogue. Через пандемію я нарешті отримала час, щоб подумати про те, що справді зробить мене щасливою — виявилося, що це була зовсім не висока посада та постійна робота. Попри всю гламурність роботи в журналі, я відчувала розчарування від цієї гонитви за успіхом і зрозуміла, що хочу більше часу присвячувати творчості, а не керувати невдоволеним колективом в умовах скорочення бюджету, постійної зміни працівників і життя, сповненого нескінченних потрясінь. 

Багато людей цікавились, чому я залишила роботу, про яку мріють усі. «Що ж насправді сталося?» — цікавилися мої доброзичливі, але надто допитливі друзі та родичі. І я відповідала, що це була чудова робота… але не для мене. 

Я все ще боролася з тим, як жити на власних умовах, при цьому забезпечуючи себе. Навіть зараз я дуже рідко беру вихідний. Постійна гонитва за грошима або роботою не припиняється ані на мить. Заробити на існування та мати медичне страхування стало проблематично. У мене не так багато заощаджень, і з підвищенням вартості життя та додатковими фінансовими зобов’язаннями, які я тепер несу, мені довелося взяти кілька підробітків просто заради грошей.

І навіть працюючи таким чином, мені надзвичайно важко відірватися від роботи чи не засмучуватися, якщо справи йдуть погано. Робота, очевидно, не зробить тебе щасливим, але коли вона робить тебе нещасним, стає значно гірше. 

---

«Досягти успіху» — це міф для мене не тому, що я його не досягла. Я досягла успіху, і продовжую цей марафонський забіг: я все ще на біговій доріжці. Я все ще працюю понаднормово. Мені й досі важко виконати всі необхідні завдання, не кажучи вже про те, щоб подумати про якісь більш глобальні речі. Я довгий час перебувала у в’язниці власних амбіцій, застрягла без сценарію для подальшого руху вперед. Тепер я повільно рухаюся в бік виходу. Але тоді доведеться визнати, що успіх виглядає не так, як я думала. 

Реклама у Vector

Знайшли помилку? Виділіть її і натисніть Ctrl+Enter