КРЕАТИВ

«Насправді я нічого не вмію, це просто везіння»: як жити з синдромом самозванця

27 Вересня 2021, 14:30
11 хв читання
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
Додати в закладки

Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.

Люксоптика
Партнерський матеріал Партнерський матеріал Матеріал на правах реклами
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Режим читання

Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.

Можна зняти 50 фільмів, керувати компанією-«єдинорогом» чи бути Томом Генксом і водночас не вірити у власні сили. «Минулі рази мені просто щастило, а насправді я нічого не вмію» — типові думки людей з «синдромом самозванця». Насправді цей синдром хоча б раз у своєму житті переживали 70% людей. Інколи це може стимулювати до розвитку, а інколи — гальмувати та наганяти страху.

У спецпроєкті з «Люксоптикою» Vector поговорив із креативним директором BART and FINK Олегом Томіним, директоркою з маркетингу у «Люксоптика» Віолетою Титаренко та засновником івент-агентства S*EVENT Сергієм Неклевою. Вони розповіли нам про те, як їм живеться з цим синдромом, чи є від нього «чарівна пігулка» і де брати сили, щоби кожного разу вгамовувати «самозванця» в собі.

Олег Томін: «Якби я все життя вважав, що я — молодець, то не рухався б уперед»

Олег Томін
Засновник і креативний директор рекламного агентства BART and FINK, режисер. Знімав ролики для «Люксоптики», Roshen, COMFY, work.ua, займається рекламою 15 років.

Як я був «несправжнім режисером»

Маю «синдром самозванця» все життя, чим би не займався. Я був самозванцем-копірайтером, потім самозванцем у ролі креативного директора, тепер до всього я ще і самозванець-режисер. Але з часом я зрозумів, що це скоріше добре, ніж погано. Як тільки починаєш вважати себе професіоналом, який вже відбувся, — застрягаєш на місці. Коли ж думаєш «я — лайно», хочеться довести, що насправді це не так.

У рекламній сфері немає профільної освіти, тому я був впевнений, що мені нічого не світить. Я не вірив, що можу стати копірайтером. Потім так само не вірив, що можу працювати креативним директором. А потім мені здавалося, що я найгірший бізнесмен на світі. З моєю непрактичністю та невмінням рахувати гроші це здавалося чимось нереальним. Але моє агентство працює вже 10 років, і бізнес росте.

Я почав знімати випадково, не маючи жодної освіти та досвіду, і на знімальному майданчику часто повторював, що я несправжній режисер. Мене осмикувала напарниця Аліна Краснянська — мовляв, не кажи так, бо тебе не поважатиме команда.

Перші два роки роботи режисером я взагалі не міг спати перед зніманням. Як тут заснеш, коли тобі дають 2 млн грн і кажуть «витрать їх за знімальний день». Зараз я вже до цього звик — думаєш «та за два мільйони я й знімати нічого не буду, давайте більше, щоби можна було розвернутися».

«Синдром самозванця» досі у мене проявляється, коли довго не можу знайти відповідь та придумати якусь ідею, або коли програю тендер. Відразу з’являються думки про те, що я взагалі нічого хорошого в цьому житті не зробив, і нічого не вмію. А якщо щось і виходило — значить просто пощастило.

Не від сором’язливості, а від марнославства

Для творчої людини «синдром самозванця» — ще й питання марнославства. Тебе турбує, що ти не найкращий. Вважаєш себе гідним того, щоби щось вміти, і тобі не подобається це не вміти. Як тільки ти це усвідомлюєш, тебе відпускає. Як тільки ти миришся з тим, що ти не великий режисер, — стає зрозуміло, що потрібно просто працювати й щось вийде.

Варто усвідомити, що успіх сильно переоцінений. Треба просто займатися улюбленою справою, і тоді будеш у ній тимчасовим самозванцем.

Олег Томін

Рано чи пізно все вийде — головне присвячувати цьому достатньо часу та сил. Навіть Спілберг свого часу був самозванцем, але дуже талановитим. Він забив на цей синдром і просто знімав.

В юності я соромився зізнатися, що чогось не знаю. А зараз зрозумів — чим швидше ти зізнаєшся у своїй некомпетентності, тим швидше усвідомиш, що це треба змінювати. Ще п’ять років тому я не знав, що таке «фокус-пуллер», і нічого страшного — згодом дізнався.

Як лікувати «синдром самозванця»?

Раніше я переймався тим, що я самозванець, а потім стало все одно. Врешті-решт, я не лікую рак та не рятую дітей Африки — ось там було б страшно помилитися. А якщо комусь не сподобається моя реклама — нічого, це лише реклама, вона не повинна подобатися всім.

Олег Томін

Я вважаю, що «синдром самозванця» мусить бути у всіх творчих професіях. Це не те ремесло, де можна прийти до якоїсь межі та сказати: «Ну все, я вже всьому навчився та все знаю». Це така галузь, в якій усі твої вчорашні навички можуть не знадобитися, тому це переростає в синдром «вічного студента», коли ти щодня пробуєш щось нове.

У мене один рецепт боротьби: просто робити, робити й робити. У моєму випадку — знімати, знімати й знімати. У мене немає завдання боротися з цим, я вважаю страх власної некомпетентності найкращим драйвером. Те, ким я сьогодні є, — результат мого «синдрома самозванця». Якби я все життя вважав, що я — молодець, не рухався б уперед.

Віолета Титаренко: «Щоби повірити, що я справді щось можу, працювала цілодобово»

Віолета Титаренко
Директорка з маркетингу у «Люксоптика», закінчила МВА в Києво-Могилянській Бізнес Школі.

Як це — бути наймолодшою у компанії

Мій «синдром самозванця» виник не просто так. Мені було 18, коли я почала працювати у піар-агенції. Знань із піару у мене тоді не було: я вчилася на другому курсі педагогічного університету та мала стати вчителем математики, але потрапила у маркетинг, і мені сподобалося. На нарадах я не розуміла половину слів, а поруч працювали справжні «гуру» рекламного ринку.

Щоби повірити, що я справді щось можу, працювала цілодобово, безперервно щось читала, вчилася та розпитувала. На будь-яких зустрічах у мене було відчуття, що я потрапила сюди випадково та не заслуговую на те, щоб тут перебувати.

Я швидко почала рости — через рік стала акаунт-менеджером, у мене були вже власні проєкти. Але через вік та невеликий досвід мене турбував «синдром самозванця». Його підсилювали оточуючі, які часто говорили «тобі ж тільки 19, ти ще незріла». Навіть коли у 25 я мала вже 7 років досвіду, все одно лишалася молодшою за всіх, хто був на схожих посадах. І мені часто здавалося, що це чиста удача, — я випадково закрила проєкт, випадково змогла домовитися з клієнтом. Я не вірила у власні досягнення. А коли мені вказували навіть на дрібну помилку, дуже стресувала.

З віком ситуація змінилася, і «синдром самозванця» з’являвся, коли мене хвалили. Хотілося сказати: «Та ні, я не молодець, просто пощастило». В такі моменти починаєш переживати, що наступного разу так добре не вийде, і всі розчаруються.

Як лікувати «синдром самозванця»?

«Синдром самозванця» примушує працювати надвідповідально, ти фокусуєшся на своїй справі та намагаєшся довести, що щось можеш. Загалом це продуктивне почуття, — як тільки почнеш думати, що ти кращий за всіх, зупинишся в розвитку. Адже далі зростати вже немає сенсу — ти й так на вершині гори.

З іншого боку, не можна давати «синдрому самозванця» повністю тобою керувати. Адже, керуючися своїми страхами й невпевненістю, можна нескінченно вчитися, але так і не дійти до практики. Ще гірший випадок — не вірити в себе настільки, що взагалі закритися і нічого не робити.

Віолета Титаренко

Упевненості в собі мені додало навчання на МВА. Коли у такому колі з тобою говорять на рівних та прислухаються до твоїх слів, підвищуєш свою самооцінку. Коли тебе приймають люди, які досягнули більше за тебе, це надихає. Утім моя невпевненість в собі була такою сильною, що я не позбулася «синдрому самозванця» і після отримання MBA. Впевнена, що він буває у більшості людей, але долають його ті, хто йде вперед, насолоджуючись своєю справою.

Віолета Титаренко

Мабуть, тільки зараз після 18-ти років роботи у маркетингу «синдром самозванця» починає потроху відпускати. Тепер у моменти невпевненості я більше аналізую, що саме і чому мене турбує, яких навичок мені не вистачає, та шукаю спосіб як це виправити. Навчання, консультації, партнерства, успішно реалізовані проєкти та професійне коло спілкування допомогли мені повірити, що я щось можу і справа не тільки у вдачі. Це мені допомагає ставати більш впевненою — і синдром поступово зникає. І все ж таки головне — любов до своєї справи. Коли любиш, то точно будеш це робити з великою відповідальністю, задоволенням та в найкращий спосіб. І все буде добре!

Сергій Неклева: «Розцінюю «синдром самозванця» як плату за можливість швидше рухатися вперед»

Сергій Неклева

Засновник івент-агентства
S*EVENT, за 17 років організував понад 1000 івентів у всьому світі.

У цій сфері справді багато залежить від удачі

Я — еталонна людина з «синдромом самозванця». Завершуючи кожен проєкт, я замість радості йду додому з відчуттям, що знову пощастило, але можна було б зробити краще.

Утім, я впевнений, що в моїй сфері цей синдром можна назвати драйвером. В Україні індустрію івентів побудували люди з величезним бажанням працювати, але з повною відсутністю профільної освіти та досвіду. Ми просто дивилися на західні приклади та намагалися зробити краще. Розцінюю «синдром самозванця» як плату за можливість швидше рухатися вперед. Тут ми квити з моїм внутрішнім Я.

З досвідом з’являється вміння ігнорувати прояви невпевненості. Збоку може здатися, що ти дуже вправний і професійний. Але ми працюємо в бізнесі, де все відбувається «тут і зараз». Навіть багаторічний досвід роботи не може гарантувати, що у гостей заходу складеться потрібний настрій, що ти вгадаєш із музикою або вибором локації. Тому кожен новий проєкт — це завжди ризики, і все дуже залежить від удачі.

Відчуття, що завжди можеш помилитися і що не все залежить від тебе, залишає в цій професії людей, які вміють швидко реагувати, вчитися новому і комфортно відчувати себе в нестійкому положенні.

Сергій Неклева

Якраз «синдром самозванця» і дозволяє виживати не найсильнішим і не найрозумнішим, а тим, хто швидше за всіх пристосовується до змін.

Як би успішно не пройшов будь-який проєкт, завжди хтось скаже, що це було жахливо. Це ж «смаківщина», як музика, образотворче мистецтво чи кіно. Хтось буде хвалити, хтось хейтити, а комусь просто все одно. Якщо це може стати причиною для переживання, то краще пошукати собі іншу професію.

Як лікувати «синдром самозванця»?

Раніше я напрошувався в проєкти до наших зарубіжних партнерів. Це дуже допомагає — відчуваєш, що працюєш не гірше, а часто навіть ефективніше за них. Але навряд чи є рецепт, який працюватиме для всіх.

Мені здається, боротьба з «синдромом самозванця» полягає в «правилі єнота» зі старого мультфільму. Маленький єнот ходив до річки, бачив власне відображення у воді та лякався його. Поки мама не запропонувала йому посміхнутися у відповідь. І раптом єнот «із річки» теж став посміхатися.

Сергій Неклева

Загалом я не переймаюся своїм «синдромом самозванця». Чи існує синдром відсутності переживань щодо синдромів? Імовірно, це мій варіант.

Мій єдиний лайфхак — жити в мирі з собою. Якщо синдром самозванця не заважає створенню та реалізації проєктів, значить нехай собі буде.


У нашого партнера «Люксоптика» є всі найновіші моделі сонцезахисних окулярів. Приходьте в магазини мережі, щоби відчути себе крутими.

Знайшли помилку? Виділіть її і натисніть Ctrl+Enter

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
КРЕАТИВ
Осідлати хвилю. Навіщо Денис Логвиненко й Ілля Голіцин запустили NFT-агенцію
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
16 Вересня 2021, 10:00 13 хв читання
Завантаження...