«Насправді я нічого не вмію, це просто везіння»: як жити з синдромом самозванця
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Можна зняти 50 фільмів, керувати компанією-«єдинорогом» чи бути Томом Генксом і водночас не вірити у власні сили. «Минулі рази мені просто щастило, а насправді я нічого не вмію» — типові думки людей з «синдромом самозванця». Насправді цей синдром хоча б раз у своєму житті переживали 70% людей. Інколи це може стимулювати до розвитку, а інколи — гальмувати та наганяти страху.
У спецпроєкті з «Люксоптикою» Vector поговорив із креативним директором BART and FINK Олегом Томіним, директоркою з маркетингу у «Люксоптика» Віолетою Титаренко та засновником івент-агентства S*EVENT Сергієм Неклевою. Вони розповіли нам про те, як їм живеться з цим синдромом, чи є від нього «чарівна пігулка» і де брати сили, щоби кожного разу вгамовувати «самозванця» в собі.
Олег Томін: «Якби я все життя вважав, що я — молодець, то не рухався б уперед»
Як я був «несправжнім режисером»
Маю «синдром самозванця» все життя, чим би не займався. Я був самозванцем-копірайтером, потім самозванцем у ролі креативного директора, тепер до всього я ще і самозванець-режисер. Але з часом я зрозумів, що це скоріше добре, ніж погано. Як тільки починаєш вважати себе професіоналом, який вже відбувся, — застрягаєш на місці. Коли ж думаєш «я — лайно», хочеться довести, що насправді це не так.
У рекламній сфері немає профільної освіти, тому я був впевнений, що мені нічого не світить. Я не вірив, що можу стати копірайтером. Потім так само не вірив, що можу працювати креативним директором. А потім мені здавалося, що я найгірший бізнесмен на світі. З моєю непрактичністю та невмінням рахувати гроші це здавалося чимось нереальним. Але моє агентство працює вже 10 років, і бізнес росте.
Я почав знімати випадково, не маючи жодної освіти та досвіду, і на знімальному майданчику часто повторював, що я несправжній режисер. Мене осмикувала напарниця Аліна Краснянська — мовляв, не кажи так, бо тебе не поважатиме команда.
Перші два роки роботи режисером я взагалі не міг спати перед зніманням. Як тут заснеш, коли тобі дають 2 млн грн і кажуть «витрать їх за знімальний день». Зараз я вже до цього звик — думаєш «та за два мільйони я й знімати нічого не буду, давайте більше, щоби можна було розвернутися».
«Синдром самозванця» досі у мене проявляється, коли довго не можу знайти відповідь та придумати якусь ідею, або коли програю тендер. Відразу з’являються думки про те, що я взагалі нічого хорошого в цьому житті не зробив, і нічого не вмію. А якщо щось і виходило — значить просто пощастило.
Не від сором’язливості, а від марнославства
Для творчої людини «синдром самозванця» — ще й питання марнославства. Тебе турбує, що ти не найкращий. Вважаєш себе гідним того, щоби щось вміти, і тобі не подобається це не вміти. Як тільки ти це усвідомлюєш, тебе відпускає. Як тільки ти миришся з тим, що ти не великий режисер, — стає зрозуміло, що потрібно просто працювати й щось вийде.
Варто усвідомити, що успіх сильно переоцінений. Треба просто займатися улюбленою справою, і тоді будеш у ній тимчасовим самозванцем.
Олег Томін
Рано чи пізно все вийде — головне присвячувати цьому достатньо часу та сил. Навіть Спілберг свого часу був самозванцем, але дуже талановитим. Він забив на цей синдром і просто знімав.
В юності я соромився зізнатися, що чогось не знаю. А зараз зрозумів — чим швидше ти зізнаєшся у своїй некомпетентності, тим швидше усвідомиш, що це треба змінювати. Ще п’ять років тому я не знав, що таке «фокус-пуллер», і нічого страшного — згодом дізнався.
Як лікувати «синдром самозванця»?
Раніше я переймався тим, що я самозванець, а потім стало все одно. Врешті-решт, я не лікую рак та не рятую дітей Африки — ось там було б страшно помилитися. А якщо комусь не сподобається моя реклама — нічого, це лише реклама, вона не повинна подобатися всім.
Я вважаю, що «синдром самозванця» мусить бути у всіх творчих професіях. Це не те ремесло, де можна прийти до якоїсь межі та сказати: «Ну все, я вже всьому навчився та все знаю». Це така галузь, в якій усі твої вчорашні навички можуть не знадобитися, тому це переростає в синдром «вічного студента», коли ти щодня пробуєш щось нове.
У мене один рецепт боротьби: просто робити, робити й робити. У моєму випадку — знімати, знімати й знімати. У мене немає завдання боротися з цим, я вважаю страх власної некомпетентності найкращим драйвером. Те, ким я сьогодні є, — результат мого «синдрома самозванця». Якби я все життя вважав, що я — молодець, не рухався б уперед.
Віолета Титаренко: «Щоби повірити, що я справді щось можу, працювала цілодобово»
Як це — бути наймолодшою у компанії
Мій «синдром самозванця» виник не просто так. Мені було 18, коли я почала працювати у піар-агенції. Знань із піару у мене тоді не було: я вчилася на другому курсі педагогічного університету та мала стати вчителем математики, але потрапила у маркетинг, і мені сподобалося. На нарадах я не розуміла половину слів, а поруч працювали справжні «гуру» рекламного ринку.
Щоби повірити, що я справді щось можу, працювала цілодобово, безперервно щось читала, вчилася та розпитувала. На будь-яких зустрічах у мене було відчуття, що я потрапила сюди випадково та не заслуговую на те, щоб тут перебувати.
Я швидко почала рости — через рік стала акаунт-менеджером, у мене були вже власні проєкти. Але через вік та невеликий досвід мене турбував «синдром самозванця». Його підсилювали оточуючі, які часто говорили «тобі ж тільки 19, ти ще незріла». Навіть коли у 25 я мала вже 7 років досвіду, все одно лишалася молодшою за всіх, хто був на схожих посадах. І мені часто здавалося, що це чиста удача, — я випадково закрила проєкт, випадково змогла домовитися з клієнтом. Я не вірила у власні досягнення. А коли мені вказували навіть на дрібну помилку, дуже стресувала.
З віком ситуація змінилася, і «синдром самозванця» з’являвся, коли мене хвалили. Хотілося сказати: «Та ні, я не молодець, просто пощастило». В такі моменти починаєш переживати, що наступного разу так добре не вийде, і всі розчаруються.
Як лікувати «синдром самозванця»?
«Синдром самозванця» примушує працювати надвідповідально, ти фокусуєшся на своїй справі та намагаєшся довести, що щось можеш. Загалом це продуктивне почуття, — як тільки почнеш думати, що ти кращий за всіх, зупинишся в розвитку. Адже далі зростати вже немає сенсу — ти й так на вершині гори.
З іншого боку, не можна давати «синдрому самозванця» повністю тобою керувати. Адже, керуючися своїми страхами й невпевненістю, можна нескінченно вчитися, але так і не дійти до практики. Ще гірший випадок — не вірити в себе настільки, що взагалі закритися і нічого не робити.
Віолета Титаренко
Упевненості в собі мені додало навчання на МВА. Коли у такому колі з тобою говорять на рівних та прислухаються до твоїх слів, підвищуєш свою самооцінку. Коли тебе приймають люди, які досягнули більше за тебе, це надихає. Утім моя невпевненість в собі була такою сильною, що я не позбулася «синдрому самозванця» і після отримання MBA. Впевнена, що він буває у більшості людей, але долають його ті, хто йде вперед, насолоджуючись своєю справою.
Мабуть, тільки зараз після 18-ти років роботи у маркетингу «синдром самозванця» починає потроху відпускати. Тепер у моменти невпевненості я більше аналізую, що саме і чому мене турбує, яких навичок мені не вистачає, та шукаю спосіб як це виправити. Навчання, консультації, партнерства, успішно реалізовані проєкти та професійне коло спілкування допомогли мені повірити, що я щось можу і справа не тільки у вдачі. Це мені допомагає ставати більш впевненою — і синдром поступово зникає. І все ж таки головне — любов до своєї справи. Коли любиш, то точно будеш це робити з великою відповідальністю, задоволенням та в найкращий спосіб. І все буде добре!
Сергій Неклева: «Розцінюю «синдром самозванця» як плату за можливість швидше рухатися вперед»
Засновник івент-агентства S*EVENT, за 17 років організував понад 1000 івентів у всьому світі.
У цій сфері справді багато залежить від удачі
Я — еталонна людина з «синдромом самозванця». Завершуючи кожен проєкт, я замість радості йду додому з відчуттям, що знову пощастило, але можна було б зробити краще.
Утім, я впевнений, що в моїй сфері цей синдром можна назвати драйвером. В Україні індустрію івентів побудували люди з величезним бажанням працювати, але з повною відсутністю профільної освіти та досвіду. Ми просто дивилися на західні приклади та намагалися зробити краще. Розцінюю «синдром самозванця» як плату за можливість швидше рухатися вперед. Тут ми квити з моїм внутрішнім Я.
З досвідом з’являється вміння ігнорувати прояви невпевненості. Збоку може здатися, що ти дуже вправний і професійний. Але ми працюємо в бізнесі, де все відбувається «тут і зараз». Навіть багаторічний досвід роботи не може гарантувати, що у гостей заходу складеться потрібний настрій, що ти вгадаєш із музикою або вибором локації. Тому кожен новий проєкт — це завжди ризики, і все дуже залежить від удачі.
Відчуття, що завжди можеш помилитися і що не все залежить від тебе, залишає в цій професії людей, які вміють швидко реагувати, вчитися новому і комфортно відчувати себе в нестійкому положенні.
Сергій Неклева
Якраз «синдром самозванця» і дозволяє виживати не найсильнішим і не найрозумнішим, а тим, хто швидше за всіх пристосовується до змін.
Як би успішно не пройшов будь-який проєкт, завжди хтось скаже, що це було жахливо. Це ж «смаківщина», як музика, образотворче мистецтво чи кіно. Хтось буде хвалити, хтось хейтити, а комусь просто все одно. Якщо це може стати причиною для переживання, то краще пошукати собі іншу професію.
Як лікувати «синдром самозванця»?
Раніше я напрошувався в проєкти до наших зарубіжних партнерів. Це дуже допомагає — відчуваєш, що працюєш не гірше, а часто навіть ефективніше за них. Але навряд чи є рецепт, який працюватиме для всіх.
Мені здається, боротьба з «синдромом самозванця» полягає в «правилі єнота» зі старого мультфільму. Маленький єнот ходив до річки, бачив власне відображення у воді та лякався його. Поки мама не запропонувала йому посміхнутися у відповідь. І раптом єнот «із річки» теж став посміхатися.
Загалом я не переймаюся своїм «синдромом самозванця». Чи існує синдром відсутності переживань щодо синдромів? Імовірно, це мій варіант.
Мій єдиний лайфхак — жити в мирі з собою. Якщо синдром самозванця не заважає створенню та реалізації проєктів, значить нехай собі буде.
У нашого партнера «Люксоптика» є всі найновіші моделі сонцезахисних окулярів. Приходьте в магазини мережі, щоби відчути себе крутими.
