100 років тому одна свердловина під Бориславом давала 3 000 тонн на добу — більше, ніж зараз видобуває вся Україна. Тоді Захід був третім нафтовим регіоном світу, нині ж ми повністю енергозалежні. Саме час запитати, чи потрібен нам нафтовий камбек.
Журналістка Vector Дарія Прудіус кропить ноутбук святою водою після сотень «клондайків», «сицилій» і «ельдорадо» та з’ясовує, як фармацевт зі Львова випадково підсадив пів Європи на нафтову голку і хто викачав усі ресурси.
Як Бог українців нафтою карав (до 1853 року)
За словами геолога Лева Мончака, нафту в Галичині знали ще за часів Київської Русі, але тоді вона була звичайним побутовим засобом — «мазюкою». Нею змащували осі возів, просочували шкіру та змішували з жиром для лікувальних мазей. Замість буріння нафту збирали там, де вона сама виходила на поверхню: у болотах, джерелах або тріщинах ґрунту.
Таке сприйняття зафіксували в топонімах: села Роп’янка, Ріпне чи Ропиця походять від слова «ропа» — так місцеві називали сиру нафту. Крім рідкої ропи видобували озокерит (земний віск), який йшов на свічки та гідроізоляцію.
Перші письмові згадки про «скельну олію» в околицях Дрогобича датуються XVI–XVII століттями — тоді місто навіть отримало привілей освітлювати нею вулиці. Офіційний промисловий видобуток почали у 1711 році в Слободі Рунгурській та у 1771-му в Коломиї. Нафтою займалися «либаки» — дрібні робітники, які відрами вичерпували її із природних джерел або неглибоких ям-криниць.
На той час це був дрібний ремісничий промисел, який не сприймали як індустрію; навпаки — вважали її «карою Божою», що заливала поля й отруювала воду у криницях.
Як ропа зайшла на масовий ринок (1853–1909 рр.)
У 1853‑му львівський фармацевт Йоган Зег та хімік-технолог Ігнацій Лукасевич експериментували із бориславською ропою, щоб отримати від неї гас. Створена ними гасова лампа виявилася дешевшою та ефективнішою за традиційні олії, а відтак принесла гуртових покупців: великі міста, фабрики, армію тощо.
Того ж року через займання нафти в аптеці (вважається нещасним випадком) Зег втратив родину. Патент згодом привласнив Лукасевич — його вважали єдиним винахідником до 1970-х, поки у Віденському архіві не знайшли оригінал патенту на ім’я Зега.
Ринок почав розширюватися. Підприємець Роберт Домс (той самий засновник пива Robert Doms) відкрив в Бориславі перше нафтоперегінне підприємство, а в 1854–1861 роках запустив промисловий видобуток як озокериту, так і нафти. До кінця 1860‑х у Дрогобичі вже працювала мережа рафінерій: із глухої околиці Австро-Угорщини регіон за кілька років перетворився на індустріальний центр XIX ст.
Перші десятиліття видобуток «чорного золота» був хаотичним. Кількість примітивних локальних точок заміняла відсутність складних інженерних рішень. На 1865 рік у Бориславі працювало близько 5 000 копанок — неглибоких ям по 35–40 метрів, кожна давала по 130–140 кг/добу. Про ліцензії, екологію й техніку безпеки не думали: тисячі людей рили землю вручну.
Наприкінці століття в історію зайшли великі гроші та важка техніка. З 1886 року — механізоване ударне буріння, з 1893-го — канатне. У 1895-му відкрили бориславський пісковик — високопродуктивний горизонт, який розігнав видобуток до рекордів. Свердловини пішли нижче кілометра, дебіти зросли в рази.
Запуск залізниці Борислав–Львів у 1872 році спростив логістику, забезпечивши прямий шлях дешевої нафти в Європу. Після цього з 10 600 тонн у 1870-му стали видобувати до 2,1 млн тонн у 1909. У глобальних масштабах — це 5% світового ринку, які поставили Галичину Австро-Угорщину на перше місце в Європі та третє місце у світі поруч із США (Пенсільванія/Каліфорнія) та російською імперією (насправді Баку — нині Азербайджан).
Канадець Вільям Генрі МакҐарві приїхав до Галичини у 1884-му за власним зізнанням, «без грошей, але щоб заробити міліони». Привіз сучасні бурові технології, а в 1895–1896 рр. заснував Галицько-карпатське нафтове акційне товариство з центром у Відні. На той час було найбільшим нафтовим підприємством регіону з акціонерним капіталом — близько 18 млн крон, а контрольний пакет тримав МакҐарві.
Під товариством зібрали нафтові площі, два переробні заводи, завод бурового обладнання, фабрику свічок і електростанцію; частина виходила за межі Галичини. Дивіденди у 1899–1901 рр. трималися на рівні 15–20%, тож прибуток з-під Борислава системно тік до Відня.
Символом технологічного піку стала свердловина «Ойл-Сіті» (Борислав–Трустановичі). У 1908 році вона видавала до 3 000 тонн нафти на добу. Подивитися на неї масово приїжджали туристи, інженери й інвестори.
Свердловинам давали жіночі імена — «Ванда», «Марія» на Битківському родовищі, «Бабетта» у Бориславі. За совєтських часів їх перенумерували.
Нафтовий басейн місцеві засипали прізвиськами: «Галицьке пекло», «Галицьке Ельдорадо», «Новий Клондайк», «Австрійська Сицилія», «Пекло Данте». Але закріпився статус «Галицької Каліфорнії» — як пряма аналогія з американською «золотою лихоманкою».
Як всі ділили нафтові гроші (крім українців)
Першими інвесторами бориславської нафти були єврейські підприємці: орендували землю, вкладали в копанки й малі рафінерії, організовували збут. Наприкінці ХІХ століття дрібних гравців почали поглинати іноземні корпорації.
Між 1905 і 1907 рр. високодебітні свердловини дали рекордні обсяги нафти, до яких інфраструктура (сховища та рафінерії) не була готова. До 1913 року видобуток упав удвічі — з 2 млн до 1,1 млн тонн, проте ціни зросли втричі. Так ринок повністю витіснив дрібних підприємців.
Іноземні інвестиції сягнули 300 млн корон у 1910 році. Фактично український ринок поділили двоє гравців: 51% капіталу — Великій Британії, 45% — Німеччині та 0,5% для Франції, ймовірно, як заохочувальний приз.
Нафту вивозили сирою для перероблення в Австрії та Чехії, а прибутки осідали у Відні, Лондоні й Берліні. Українці з цього майже нічого не зняли. Селяни часто продавали чи віддавали землю за безцінь ще на старті, максимум — здавали в оренду. Пізніше історик та в.о. голови Державної нафтової комісії Володимир Бірчак напише: «Кипуче промислове життя нафтових піль ішло попри нас. Ми його не опанували та й не старалися взяти в свої руки».
Хоча спроби були. Ще у 1882 році в Космачі священник Юліан Драгомирецький із вісьмома партнерами заснував «Галицько-Карпатське нафтове товариство». У 1906 році представники галицької інтелігенції — Левицький, Терлецький та Кость Левицький У контексті, ймовірно, маються на увазі: Іван Левицький — підприємець; Михайло Терлецький — власник фармацевтичного бізнесу у Львові; Кость Левицький — співзасновник УНДП, прем'єр-міністр ЗУНР (1918), голова Національної ради у Львові (з 1941). А також: співзасновник першої української страхової «Дністер», кооперативу «Народна торгівля», Земельного банку. Очолював Крайовий союз кредитовий і ревізійний. — створили нафтове товариство, намагаючись консолідувати дрібні паї селян, щоб ті не переходили до іноземців. Проте у засновників не було технічної бази та величезних коштів, щоб закупити дороге обладнання для глибокого буріння. Восени 1913-го з’явилися «Нафтово-Промислова спілка» та товариство «Доля». Перша світова війна остаточно поховала всі стартапи.
У міжвоєнний період за справу взялися великі кооперативи — «Земельний банк», «Центробанк» та «Маслосоюз». Разом створили спілку з капіталом у 100 000 злотих, яких не вистачало навіть на одну сучасну свердловину.
Єдиний українець, якого закордонні гравці сприймали як конкурента, — митрополит Андрей Шептицький. Його землі в Перегінську сиділи на нафті, митрополія тримала акції «Унії», співпрацювала з «Галіцією».
Які міста насправді виросли — і куди поділася нафта
Нині Борислав — єдине місто у світі прямо на нафтогазовому родовищі. «Бориславнафтогаз» видобуває 100 000 тонн на рік — проти 2 млн у 1909-му. Він став класичним Ельдорадо на периферії, де «чорний скарб» для місцевих приносив болота, гори відходів, отруєну воду і дитячу працю на 12-годинних змінах.
Місто того часу детально описали австрійський юрист та журналіст Саул Рафаель Ляндау та український географ, геополітик Степан Рудницький — і обидва прийшли до схожого висновку.
В Unter jüdischen Proletariern (Відень, 1898) Ляндау зафіксував «гігантське пустище» з хиткими настилами між халупами та 12-годинними змінами по 6 днів на тиждень для робітників, зокрема, дітей. З 9 000 зайнятих у бурінні переважна більшість була євреями. Рудницький у «Нафті Східної Галичини» (Вінніпег, 1922) писав про копані шахти до 100 м, в яких через отруйний газ гинули люди — і відповідальними за це називав «злочинно легкодушних підприємців».
Нафтовий пояс тягнувся від Добромиля до румунського кордону:
- Дрогобич — переробний вузол із рафінерією з 1863 року;
- Тустановичі — передмістя Борислава, де свердловина «Ойл-Сіті» давала 3 000 тонн на добу;
- Східниця у 1894-му спровокувала інвесторський ажіотаж. На сьогодні лишилося 0,5% покладів.
З усієї нафтової смуги нормально розвинувся лише Дрогобич, бо переробляв, а не просто качав. Дрогобицька рафінерія «Галіція» була найбільшим НПЗ — 1 500 робітників, спочатку англійський капітал, потім австрійський, потім польсько-французький. «Польмін» переробляв 4 500 вагонів ропи на місяць і експортував бензин до Англії, Швеції, Данії.
Після 1911-го видобуток пішов вниз. Світова криза добила галузь, нацисти при відступі підпалювали шахти й топили свердловини. Після цього галузь так і не піднялася, а міста деградували.
Як совєти займалися нафтою (1939-1991)
До красних прапорів і бюстів лєніна Галичина встигла змінити кількох окупантів. У вересні 1939-го срср забрав родовища у Польщі, націоналізував приватні компанії. Протягом 1939–1941 Третій Рейх отримував нафту за собівартістю.
Коли Вермахт приніс Другу світову на українські землі, першими цілями стали промисли Дрогобича і Борислава — нацистська преса обіцяла, що місцева нафта подвоїть видобуток Рейху. Відступаючи, совєтські війська підпалили близько 1000 веж у Бориславі. До 1944-го місто давало 157 000 тонн.
У серпні 1944 року совєти повернулися і націоналізували все наново: Дрогобицький НПЗ, «Галіцію», «Польмін», бориславські й надвірнянські промисли. Почали активно бурити: у 1950-му в Долині вдарив фонтан на 30 тонн/добу — Долинське родовище одразу стало першим в Україні. До кінця 1950-х Галичина знову вийшла на 2 млн тонн/рік — рівень австрійського піку.
У 1963-му «Галіцію» і «Польмін» об’єднали в «Дрогобичнафтопереробку» (нині НПК «Галичина»), відкрили Стинавське і Старосамбірське родовища. Борислав до 1967-го подвоїв видобуток до 486 000 тонн.
Після 1971 року інтенсивність спадала. Нові родовища були слабкими, на глибоке буріння (5–6 км) не вистачало обладнання, а совєтські гроші закінчувалися. До жовтня 1992-го Прикарпаття видобуло стомільйонну тонну за весь час промислової розробки. Баланс Бориславського району: 42,8 млн тонн нафти, 261 000 тонн конденсату, 18 млрд кубометрів газу. Цифра вражає — поки не згадаєш, що жодна з цих тонн не залишилася в регіоні.
Нафта, як і раніше, йшла з регіону, який залишили у ролі ресурсної провінції: Відень, потім Варшава, тепер москва. Максимальні 14,5 млн тонн з України видобули у 1972 році, але основну частку вже давали Схід і Полтавщина.
Як Україні знову стати нафтовою державою (з 1991)
Після 1991-го видобуток падав на 5–10% щороку. «Укрнафта» отримала у спадок совєтські свердловини зі старим обладнанням. Дрогобицький НПЗ акціонували, але сировини не вистачало. У 2009-му зупинився «Нафтохімік Прикарпаття» в Надвірній.
Згідно з Worldometer, торік наша країна посіла 50-те місце у світі з 395 млн барелів.
До 2022 року «Укрнафта» бурила по п’ять свердловин щороку. Після повномасштабної темп прискорили до 22-х у 2024-му, а торік — рекордні 25 нових свердловин. У планах — вийти на 200 свердловин за п’ять років.
У 2025 році Україна заплатила $10,5 млрд за імпорт паливно-енергетичних товарів, з них $6,6 млрд потягнули нафта і нафтопродукти. Натомість їхній експорт сукупно приніс $142,1 млн. Для порівняння: у 2024 році сиру нафту взагалі не продавали.
Ми енергозалежні — це факт. Однак глобальна ставка на інше: власний газ, атомна генерація, відновлювана енергетика. АЕС дають понад 50% електрики, у ВДЕ Відновлювані джерела енергії зайшли мільярдні інвестиції. На цьому тлі нафтові 2,8 млн тонн на рік несерйозні. Нового «Ойл Сіті» теж не варто чекати, бо легку нафту на Заході вичерпали, родовища занадто дорогі, та й ЄС із екологічними вимогами нікуди не дінеться.
Зрештою, свердловини ніколи не були єдиним козирем Заходу України. Ще у 1921 році Степан Рудницький показав, що одна тільки Галичина має більше лісів, ніж уся Велика Британія, більше ріллі, ніж Бельгія, Нідерланди і Швейцарія разом, найбільші поклади солі в Європі і єдиний нормальний торговий коридор між Заходом і Сходом. Нафта просто перекрила все це собою.
Зате бюджет не сидить на нафтовій ренті, а політики не змагаються за контроль над курсом бареля. Ми платимо за пальне дорого — але хоча б не продаємо майбутнє країни оптом за нафтові гроші, як це зробила росія чи Венесуела. То чи потрібен нам той нафтовий камбек?