Сучасний світ зробив нас майже безпорадними перед дрібними незручностями технологій минулого, водночас підігріваючи ностальгію за речами, які, здається, здатні повернути нас у спокійніші часи.
У статті для The New Yorker Ганіф Абдурракіб розгортає цю ностальгію як симптом ширшого культурного зсуву — від прийняття складності до залежності від безшовного комфорту, який водночас полегшує життя і позбавляє його відчуття зусилля та випадковості.
Матеріал українською мовою підготувало Бюро перекладів для бізнесу MK:translations. Ми публікуємо адаптований та скорочений переклад.
Моя близька подруга зітхає, кладе телефон на стіл трохи далі від себе і каже, що хоче закохатися по-старому. За останній рік вона повторювала це безліч разів: на вечірках, спільних вечерях, у майже зовсім темному старому бруклінському барі, де співак виконував цілком пристойний кавер на Can’t Help Falling in Love. Ця пісня настільки органічно вплелася в наш стан самотності й туги, ніби й була написана саме для цього вечора.
І ось сьогодні вона говорить це знову — за обідом, який жоден із нас не бажає завершувати, адже ми бачимося надто рідко. А ще вона просто більше не може дивитися на обличчя чергової людини на екрані та в одну мить вирішувати, чи здатна ця людина викликати в ній достатній інтерес, щоб захотіти романтичного продовження.
Коли вона каже, що хоче закохатися по-старому, я щоразу відповідаю, що розумію, що вона має на увазі. Те, чому вона опирається, — це не лише застосунок для знайомств як технологія, це те, що цей застосунок робить із нашим мозком, нав’язуючи ідею постійної зручності та перетворюючи пошук іншої людини на щось схоже на онлайн-шопінг.
Моя подруга хоче закохатися по-старому, тому що її батьки познайомилися в сімдесятих на ринку, коли обидва потягнулися за тим самим товаром — історія, яку вона рідко може згадувати без сліз. І я кажу, що розумію її, бо йдеться принаймні частково про готовність відмовитися від зручності, навіть ціною миттєвого задоволення.
Бути людиною непросто: жити у світі, безмежному й майже неможливому для осягнення, де у власному житті ти здаєшся собі цілим всесвітом, а в масштабі вічності — лише ледь помітною піщинкою.
У цьому теж є певна незручність: вірити, що твоє одне-єдине життя може по-справжньому зустрітися з іншим, і що для цього доведеться шукати людину в реальному світі, докладаючи зусиль.
Останнім часом я витрачаю надто багато часу, зважуючи для себе всі «за» і «проти» різноманітних незручностей. Мені хочеться свідомо приймати дрібний дискомфорт, якщо він здатен бодай трохи повернути відчуття живої присутності у власному житті й у світі довкола. Наприклад, зимового суботнього ранку я прокидаюся вдосвіта, щоб допомогти найкращій подрузі з переїздом. Це, безперечно, створює незручності для тієї частини мене, яка воліла б повалятися в ліжку ще годину. Хоча слово «воліла» тут не зовсім точне, адже цю додаткову годину я, найімовірніше, все одно провів би без сну, безцільно гортаючи стрічку поганих новин у телефоні.
У ту мить, коли ми з подругою збираємо ліжко для її сина, це здається просто ще однією справою. Але майже одразу після цього мене охоплює думка про те, якою гарною була сама можливість розділити з нею ще одну важливу мить її життя. Я бачив цю жінку в багатьох квартирах і будинках. Я спостерігав, як вона стала люблячою матір’ю, яка в день переїзду насамперед облаштовує дитячу кімнату ще до того, як решта речей у новому домі знайде своє місце.
Усвідомлення того, що цей спогад залишиться зі мною назавжди, з лишком окупає весь той душевний та емоційний опір, який довелося подолати, щоб підвестися з теплого ліжка й поставити ноги на холодну підлогу.
Схоже, не я один замислююся над прихованими перевагами незручностей. Для цього явища навіть з’явився окремий термін — frictionmaxxing. Так називають прагнення свідомо додавати у своє життя дрібні незручності, щоб не розчинитися у легкості екранів, що заколисує.
Суботнім ранком, коли мені не потрібно допомагати друзям з переїздом, я лежу в ліжку й гортаю Instagram. В одному з відео чоловік, схожий на представника покоління дев’яностих, каже, що хоче повернути ті часи. Він хоче знову мати відеомагнітофон. Хоче культові аркадні автомати, в які потрібно кидати монетки по чверті долара. Хоче Walkman і касети, які можна вставляти в нього.
Схоже, через те, що я затримуюся на цьому ролику трохи довше, стрічка одразу пропонує рекламу оновленого Sony Walkman. У коментарях люди одностайно заявляють, що саме такого пристрою вони й чекали. Ностальгія за Walkman та відеомагнітофонами, звісно, є лише одним із проявів ширшої одержимості не таким вже й далеким минулим. Люди з насолодою поринають у ностальгію за тим, що було десять, двадцять чи тридцять років тому, дістають старі фотографії й викладають їх у соцмережі.
Для багатьох із нас 2016 рік навряд чи був ідеальним, але принаймні він не був цим, теперішнім, далеким від ідеалу часом. Ми тужимо за якоюсь попередньою епохою, навіть якщо насправді не прагнемо повернутися до неї буквально.
Туга за минулим часто знаходить вихід у дещо порожній ностальгії за дрібницями та артефактами минулої епохи: якщо дев’яності вже не повернути, можна принаймні наповнити своє життя предметами, які хоча б на мить повертають нас у минуле.
По правді кажучи, я не маю права нікого за це засуджувати. Я сам нав’язливо пропагую фізичні носії всім, хто готовий слухати. Можу довго говорити про те, чому важливо мати зовнішні жорсткі диски й способи зберігати те, що любиш, адже одного дня цього контенту може просто не виявитися на стримінгових сервісах.
У мене вдома стоїть CD-програвач, а в шафі припадає пилом відеомагнітофон. Та водночас я не можу не думати про те, скільки зусиль вимагали від людини старі пристрої, якщо порівняти їх із сьогоденням, де майже все дістається без жодних зусиль і де нас переконують, що будь-який контент завжди у нас під рукою.
Це міф. Міф, який чудово продається.
Я не можу не думати про те, що існують набагато масштабніші та важливіші незручності, до яких американці, відверто кажучи, не мають ані достатньої рішучості, ані внутрішньої витривалості. Одним із таких прикладів може бути масове політичне повстання, що ставить під загрозу безпеку, стабільність і комфорт усіх його учасників.
Мені доводилося бачити, наскільки далеко люди готові зайти, коли йдеться про подібні випробування. Пригадую літо 2020-го, коли країну охопили протести на тлі першого літа пандемії, а в моїй спільноті багато людей не могли задовольнити свої найелементарніші матеріальні потреби.
Упродовж майже місяця, повертаючись після денних протестів, люди сідали за швейні машинки, готували пакунки для літніх сусідів, закуповували продукти для тих, у кого спорожніли кухонні шафи. І багато хто з нас робив це ціною власного сну, часу, який можна було провести з близькими вдома, або ж усупереч природному потягу до комфорту.
Я повертаюся думками саме до того часу, бо то був, мабуть, єдиний період у моєму житті, коли я бодай наблизився до відповіді на запитання: «Як люди збудують новий світ, коли цей остаточно зруйнується?»
У дитинстві я користувався Walkman значно довше, ніж будь-хто з моїх знайомих. Однією з причин було те, що наша родина не мала зайвих грошей, тож оновлення електроніки завжди відкладалося на потім.
У нас стояв величезний, незграбний комп’ютер, який ледве працював, тоді як у більшості моїх друзів вже були Sega та Nintendo. Моя мама друкувала на старій друкарській машинці. Мої старші брат і сестра виросли на касетах, тому вдома ми слухали музику або на програвачі платівок, або на касетниках. Тож у мене не просто був Walkman — це був Walkman, який до мене вже двічі переходив у спадок.
Пізніші моделі вже мали функцію автоматичної зупинки, коли пристрій виявляв порожню ділянку стрічки, тож можна було легко переходити від однієї пісні до іншої. Але з тим Walkman, який був у мене, перемотування вперед або повернення на початок композиції більше нагадувало гру в здогадки.
Якщо слухати одну й ту саму пісню достатньо часто, з часом можна було навчитися майже безпомилково вгадувати потрібний момент. Тож ти або зупиняв занадто рано, або відмотував надто далеко назад і опинявся посеред попередньої пісні — аж поки не потрапляв майже туди, куди треба, і цього виявлялося достатньо.
Свої перші уроки терпіння й уважності я отримав від двокасетного магнітофона, що дістався мені не новим і багато років стояв у моїй дитячій кімнаті. Іноді я годинами чекав, поки по радіо прозвучить пісня, яку хотів записати на касету. Я терпляче чекав, поки діджей закінчить вступні слова, і тільки після цього натискав кнопку Record, аби не записати його голос на касету.
А якщо він втручався наприкінці композиції, я вимикав запис. Я також дізнався, що, якщо хочеш уникнути різкого клацання, яким закінчується касета, потрібно спершу затиснути кнопку Pause, а вже потім натискати Stop.
І в Walkman, і в магнітофоні в моїй кімнаті стрічка іноді застрягала в механізмі, тоді потрібно було обережно дістати касету й, використовуючи олівець, вручну намотати стрічку назад у корпус, аби не знищити дорогоцінний архів пісень.
Я зберігаю теплі спогади про ті моменти, та коли я бачу, як люди сумують за речами з вісімдесятих і дев’яностих, сам я не відчуваю особливої ностальгії за ними.
Розмірковуючи про співвідношення між незручностями та тим, що вони дають, я дедалі частіше думаю про різницю між тим, чого прагне серце, і тим, із чим насправді здатні впоратися наші мозок і тіло.
Світ, в якому ми живемо сьогодні, не підготував більшість людей до повернення дрібних, але постійних клопотів, які супроводжували технології минулого. І водночас безперервний комфорт — або принаймні нав’язлива обіцянка такого комфорту — змінює наш спосіб мислення так, що ностальгія стає майже неминучою.
Світ рухається так стрімко, що здається, ніби він підхоплює людей у невпинний потік руху вперед, який, серед іншого, намагається перетворити індивідуальність на ще один красивий, але порожній міф.