«Найскладніше для мене тепер — зупинятися». Як креативна директорка The Gate Катя Сенченко волонтерить і працює в Польщі

Перед повномасштабним вторгненням росії в Україну Катя Сенченко працювала креативною директоркою в агентстві The Gate Agency. Тепер вона виїхала в Польщу та реалізує свої креативні вміння там: перекладає, фотографує, пише статті та планує робити фотопроєкт разом із мерією міста Ополе.

Катя розповіла нам, як пережила перші дні повномасштабного вторгнення, допомагала в підготовці коктейлів молотова, виїхала та працює та волонтерить у Польщі.

Про роботу за фахом

За фахом я журналістка, фотографка та контент-мейкерка.

11 років працювала журналісткою та ведучою на телебаченні, у різних телекомпаніях: 5 з яких на «Новому каналі». Певний час була власною кореспонденткою «Нового каналу» на території ЄС.

Після телебачення працювала медіаменеджеркою, а останні два роки — креативною директоркою в The Gate Agency. Ми створювали комерційні фото- та відеопроєкти для українських бізнесів.

Про початок повномасштабної війни та виїзд із Києва

До 24 лютого я не вірила, що росія почне повномасштабне вторгнення. Спілкувалася про це з людьми, думці яких довіряю. Усі казали, що збройна фізична війна тепер не вигідна нікому. Ми живемо в новий час, коли йдуть інформаційні війни. Немов росії вигідно, щоб ми панікували, хвилювалися, тому нам не варто зважати на ці загрози. 

Я намагалася бути спокійною та продовжувати нормальне життя: виконувати свою роботу, платити податки. Та все-таки зібрала всі документи та поклала їх в один рюкзак.

23 лютого я була в Києві. Увечері розмовляла зі своїм хлопцем через відеозв’язок, бо він живе в іншій країні. Розмова затягнулася до третьої ночі. А о 6:00 ранку мене розбудила сусідка зі словами: «Катю, у нас ракетний обстріл. Почалася війна». 

У той же день ми виїхали з Києва разом із сусідкою, сусідом і другом. Я спала лише три години та була в дивному шоковому стані: не могла нормально думати, аналізувати. Зібрала теплі речі, бігові кросівки та форму. Не хотіла навіть брати ноутбук і фотокамеру. Думала, що скоро повернуся додому, але друг переконав усе ж таки їх узяти.

Ми вирушили до батьків моєї сусідки на авто. З одного боку, це було не наймудріше рішення — їхнє село за 20 кілометрів від білоруського кордону. З іншого — навколо нього ліс і болото, нормальних доріг немає. Тож, мабуть, якогось масштабного наступу на те село бути не могло.

Біля білоруського кордону

Уже на наступний день в селі почалися повітряні тривоги. Було страшно. Ми ховалися в льох. Розуміли, що білоруські війська можуть почати наступ будь-якої хвилини.

Ми жили в невеликому селі, але ніхто не збирався приймати окупантів із пиріжками. Усі — дівчата, хлопці без військового досвіду, старі люди — були налаштовані оборонятися, робити хоч щось для самозахисту.

Ми пішли з друзями в сільський магазин, скупили всі великі білі мішки. Передали їх хлопцям, які насипали в них пісок і будували блокпости.

Окрім того, вирішили збирати пляшки та робити коктейлі Молотова, збирати зелені речі та плести «кікімори». Звісно, це лякало. Я дивилася на ці поки що порожні пляшки та до кінця не розуміла, як навіть користуватися «коктейлями». Та якщо в такій ситуації нічого не робити, стає ще страшніше.

Евакуація в Польщу

Одного дня мені написав знайомий. Сказав, що знає чоловіка, який планує везти свою родину до польського кордону. Він мав їхати з населеного пункту, неподалік нашого села. Міг забрати й мене.

Це був хороший варіант. Я навчалася в університеті та певний час працювала в Польщі, у місті Ополе. Тож дуже добре знаю польську, маю в цій країні друзів, знайомих.

Коли прийшло повідомлення, що по мене їдуть, була чергова повітряна тривога, і ми сиділи в льоху. Я швидко побігла в дім, стала збирати речі. 

За кілька хвилин прийшло ще одне повідомлення: дорога, якою їдуть по мене, дуже погана. Машина не може проїхати. Я мала пройти пішки чотири кілометри, щоб сісти в авто. Звісно, іти з важким рюкзаком під час повітряної тривоги, — не найкраща пригода. Та чоловік, який теж жив у нашому домі, запропонував довезти мене мотоциклом.

Це було божевілля. Я їхала мотоциклом і плакала. Сумнівалася, чи правильно я роблю. Розуміла, що фізично ніяк не можу допомогти в Україні, але було соромно.

Чоловік, із яким я їхала в авто, віз свого батька та дівчину. Уночі з 27 на 28 лютого разом із цими людьми ми перейшли кордон. Було холодно (-5 градусів), стояли в черзі п’ять чи шість годин. Це вже не сприймалося, як щось складне. Узагалі, нічого не складно в екстреній ситуації. Просто — так треба, щоб вижити.

Перші дні в Польщі

У Польщі мене зустрів друг. Ми обійнялися з ним і довго плакали вдвох. Друг відвіз мене в Ополе, у дім, де він живе з родиною.

Я поспала, трохи прийшла до тями, і вже наступного дня ми з другом поїхали у волонтерський центр міста Ополе. З першого дня я хотіла щось робити, допомагати. Шукала, у чому можу бути корисною. Я не маю медичного досвіду тазнань чи великої фізичної сили. Та я — комунікаційниця, журналістка, фотографка. Окрім того, знаю польську. Зрозуміла, що саме це — мій шлях і сфера, у якій я можу щось робити.

Спочатку я зробила фотографії для волонтерського центру в Ополе. Потім ми зустріли двох хлопців з України, що працювали в Польщі та хотіли повернутися на Батьківщину, вступити до лав ЗСУ. Ми з другом відвезли цих хлопців до кордону. Я зробила фоторепортаж про них і текст, які надіслала кільком медіа: українським і польським.

Далі написала пам’ятку для біженців: на що можуть розраховувати українські жінки, мами та діти в Польщі.

Регулярно постила інформацію на своїй сторінці на Facebook. У мене досить активна аудиторія, тож іноді я поєднувала людей. Скажімо, хтось шукав контакти волонтерів у якомусь місті чи країні. Я запитала про це в себе на сторінці, і люди знаходили одне одного.

Намагалася бути маленькою ниточкою в системі загальної допомоги, щоб вона працювала ще ефективніше. Це було інформаційне волонтерство.

Також я їздила з польськими скаутами (тут вони називаються гарцери) до кордону, щоб допомагати там перекладом.

Співпраця з агентством ООН у справах біженців

Згодом мені запропонували співпрацю з агентством ООН у справах біженців. 

Я працювала зі знімальною групою, що займається інформаційною підтримкою діяльності ООН. Вони створюють матеріали для сайту, соцмереж, документальне відео. Це була міжнародна команда: оператор із Канади, режисер із Лос-Анджелесу (але, здається, тепер він живе в Женеві), продюсерка з Женеви, авторка з Британії та фотограф із Польщі.

ООН запустила програму Cash Assistance. За нею українці, які зареєструвалися в Польщі, можуть отримати фінансову допомогу — 1500 злотих.

У перший день роботи цієї системи ми брали інтерв’ю в людей, які прийшли по допомогу. Дізнавалися їхні історії: коли приїхали, що підштовхнуло до цього рішення, що найстрашніше вони бачили, як витрачатимуть гроші, чи віднайшли себе в Польщі, де їхні родини. Я допомагала команді з перекладами інтерв’ю.

Знімальна група зверталася до них англійською, а я перекладала. Коли люди чули, що я розмовляю українською, зразу з’являвся інший рівень довіри — ми бралися з ними за руки, обіймалися. Це було дуже природно, само собою. Між нами не було стіни. Коли людина розуміє, що ти з України, одразу йде на контакт. Навіть якщо ви бачитесь вперше у житті. Просто у вас один спільний біль.

Через цю роботу я чула дуже багатьох людей, дізнавалася їхні історії. Часом вони були жахливими.

Люди показували мені власні відео на телефонах. Вони знімали, як над їхніми головами пролітає ракета. Хтось розповідав, що їхня сім’я вирішила їхати з дому після того, як росіяни розбомбили сусідній будинок. Під час інтерв’ю люди плакали. Я думала про те, що мені навіть не довелося зустрітися з війною, не встигла її побачити.

З цією програмою я співпрацювала тиждень. Ми три дні були у Варшаві, потім поїхали в Жешув, Пшемисль, Краків і знову повернулися у столицю Польщі. У всіх містах знімали інтерв’ю, робили матеріали. Це була високопрофесійна команда, водночас — легкі та приємні в спілкуванні люди. 

Така велика організація як ООН не дозволяє собі користуватися безоплатною працею волонтерів. Тож за цю роботу я отримаю гонорар.

Фотопроєкт із мерією міста Ополе

Після співпраці з агенцією ООН я повернулася в Ополе. Скоро почну роботу над іншим проєктом.

Я зробила для мерії короткий матеріал з чотирма героями: людьми з України, які живуть у цьому місті. Він їм дуже сподобався. Мені сказали, що хочуть зробити великий документальний фотопроєкт, зібрати історії 30 людей: українців, яких прийняли в цьому місті.

Я маю робити фотографії людей і записувати їхні історії. Це будуть короткі тексти, до тисячі знаків.

Цей проєкт важливий із кількох аспектів. По-перше, він показує, як маленьке польське місто допомагає українцям, чому ця допомога важлива. По-друге, це документалізація історичного моменту. Те, що зараз робить Польща, — важлива історична подія, її треба зафіксувати та зберегти. Я маю зробити цей фотопроєкт, буде виставка, а далі ці матеріали зберігатимуться в архівах мерії.

Багато українців живе в приватних оселях. Поляки реєструються в спеціальній системі та запрошують до себе людей. Крім того, керівництво воєводства та міста розселяє людей в соціальне житло, — у санаторії, студентські гуртожитки, хостели.

Звісно, в мерії є адреси усіх місць, де живуть українці. Тож знайти людей для проєкту буде нескладно.

Про можливості для українців у Польщі

Польща робить дуже багато для українців. З перших днів війни країна відкрила свої кордони: можна було приїхати не лише із закордонним паспортом, а й з будь-яким іншим документом. Не вимагали документів для тварин, «зелених карт» для автівок. Просто відкрили кордон для усіх українців.

У Польщі українці заповнюють анкету, далі їх вносять у реєстр, і вони можуть отримати базове медичне страхування. Кожному українцю пропонують житло, їжу, дитсадки та школи для дітей. Тепер ще й спростили отримання ідентифікаційного коду (у Польщі він називається PESEL). Він дозволяє українцям відкривати банківські рахунки та працювати. Загалом, українці тут на схожих правах із місцевими. 

Звісно, щоб знайти кваліфіковану роботу в Польщі, треба розмовляти польською. Людям, які не знають мови, легше знайти якусь фізичну роботу — на заводі чи фабриці.

Є чутки, що не всі поляки підтримують таку політику свого уряду. Звісно, вони мають право на це, бо Польща — їхній дім. Але я думаю, що відсоток таких поляків — невеликий. Я дуже багато спілкуюсь із місцевими та не зустріла жодного, який був би проти підтримки українців. Усі відкриті, дружні, хочуть допомагати. 

Про труднощі

Найскладніше для мене тепер — зупинятися. Коли я їздила зі скаутами, то мала фізичне навантаження. Ми були по п’ять годин в дорозі, спали в школі на підлозі, в спальному мішку і на картонці. Далі вдень працювали, але це не було складно. Коли щось робиш, здається, що вкладаєш свою маленьку частинку в перемогу України.

З іншого боку, ти це робиш, щоби загладити відчуття провини перед людьми, які залишилися в небезпеці. Коли тобі складно, на душі — легше. Наче на якийсь відсоток наближуєшся до ситуації в Україні.

Коли ж зупиняєшся, даєш собі відпочити, побути в тиші, — стає ніяково, починаєш себе «їсти». Я розумію, що це відчуття провини — непродуктивне, але воно є. Найскладніше миритися з цим дивним відчуттям біженця: коли тобі все дають, жаліють тебе, а ти сидиш і не знаєш, що робити.

Волонтерів-українців у Польщі дуже багато. Мабуть, 80% серед тих, із ким я співпрацювала, контактувала. Часом охочих допомогти було так багато, що на всіх не вистачало роботи.

У волонтерів тут уже дуже добре налагоджена система. Усе, що завгодно, можна знайти та передати. Усі знають, до кого з яких питань звертатися. 

Про повернення до Києва

У Києві я працювала в агентстві, яке робило комерційні фото- та відеопроєкти. Ми підсилювали комунікацію різних великих компаній. Створювали контент, який розв’язував їхні комунікаційні задачі. Наразі українським компаніям і брендам не до цього. Тож, звісно, ми майже не працюємо. 

Зараз я можу працювати та допомагати людям у Польщі. У Києві такої можливості в мене поки що буде. Якщо я повернуся в місто та буду просто сидіти там, то почну поглинати обмежений ресурс міста — комунальний, продуктовий.

Тому найближчими днями чи тижнями я не збираюся до Києва. Думаю, що тут я можу зробити більше. Бачу себе вдома десь ближче до літа. Узагалі, я дуже хочу в Україну, сумую за близькими людьми, знайомими вуличками та своєю кімнатою.