Як заробити статки на динаміті, нафті й гарматах і залишитися символом миру. Профайл Альфреда Нобеля
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Сьогодні, 21 жовтня, Альфреду Нобелю виповнилося б 193 роки. Його прізвище давно стало синонімом миру, науки й «найбільшої користі людству», хоча родина винахідника вперше розбагатіла на морських мінах для російської імперії під час Кримської війни, а сам засновник премії миру — на динаміті. Згодом він ще й купив гарматний завод.
Журналістка Vector Дарія Прудіус шукає, який Нобель зможе замінувати наші кордони від росіян, а заразом розбирає:
- як війна за Крим і царські контракти врятували родину Нобелів від банкрутства, а потім знову розорили;
- чому «найбагатший волоцюга Європи» ненавидів комерцію, судився з британським урядом і називав жінку, яку роками утримував, «мікроскопічним мозком»;
- як нафтові мільйони, заповіт без юриста й три орловські жеребці допомогли створити найпрестижнішу премію світу.
Син банкрута і мінний підряд
Альфред народився в Стокгольмі 1833 року, коли його батько Іммануїл, самоук і винахідник, збанкрутував. Незадовго до цього згорів його будинок поруч із в’язницею, майно з пожежі виносили в’язні, а сам Іммануїл ховався від 47 кредиторів.
Тож глава родини зробив те, що чоловіки з боргами роблять у всі часи, тобто поїхав якомога далі, спершу до Фінляндії, а потім до петербурга. У 1842 році він перевіз туди дружину з синами. Так дев’ятирічний Альфред опинився в місті, де батько вже отримував від імперії гроші на досліди з морськими мінами.
До університету Альфред так і не дійшов. Натомість удома його навчали приватні вчителі, серед них — хімік-органік ніколай зінін. До 17 років Альфред вільно говорив п’ятьма мовами, а мовну практику здобував, перекладаючи Вольтера шведською. Він захоплювався Байроном і Шеллі та писав вірші англійською, тож батько, якому поет у родині був потрібен приблизно як ще одне банкрутство, відправив сина в подорож Європою та США — вчитися на інженера.
Під час Кримської війни (1853–1856 рр) справи Іммануїла пішли вгору: його морські міни захищали від британського флоту Кронштадт і Свеаборг, а ще він робив парові двигуни для військових кораблів і отримав від царя ніколая I золоту медаль. Саме тоді, за словами Альфреда, він уперше побачив нітрогліцерин: професор ніколай зінін ударив по ньому молотком на ковадлі. А за офіційною біографією Альфреда 1929 року, саме петербурзькі хіміки підказали Нобелям використовувати цю рідину як заміну пороху у мінах.
Після закінчення війни у 1856 році держава скоротила військові витрати й відмовилася визнавати частину обіцяних замовлень. Іммануїл збанкрутував удруге й повернувся до Швеції, а Альфред залишився в петербурзі з братами Робертом і Людвігом. Людвіг згодом заснував власний завод, який виробляв для імперії міни й гранати, а на орендованому державному збройовому заводі в Іжевську виготовив понад 450 000 гвинтівок. А коли відправив Роберта на Кавказ шукати горіхову деревину для прикладів, той побачив бакинську нафту. Згодом нафтовий бізнес братів стане одним із джерел капіталу Нобелівської премії.
Нітрогліцерин не пройшов краш-тест
У 1863 році Альфред повернувся до Стокгольма і разом із батьком узявся за нітрогліцерин. Його ще в 1840-х отримав італієць Асканіо Собреро, але після нещасного випадку, який залишив йому шрами на обличчі, сам винахідник вважав речовину надто небезпечною для будь-якого практичного застосування.
Нобель придумав детонатор — невеликий заряд, який підриває основний, — і нітрогліцерин пішов у продаж. Але 3 вересня 1864 року лабораторія в Геленеборзі вибухнула й забрала життя кількох людей, серед них 20-річного Еміля, наймолодшого брата Альфреда. Через два дні Іммануїл написав у поліцію пояснення, що нітрогліцерин сам по собі нешкідливий, а причиною вибуху стала відсутність термометра під час досліду сина. Невдовзі після цього батько переніс інсульт. Через сім років він помер.
Виробництво в межах міста заборонили, тож Нобель перебрався на баржу на озері Меларен. Її доводилося переганяти з місця на місце через скарги сусідів, а нітрогліцерин тим часом розлітався світом разом із катастрофами. У 1866 році вибухнули пароплав у гавані нинішнього Колона в Панамі, склад у Сіднеї та офіс Wells Fargo у Сан-Франциско, де загинули 15 людей. Нобель поїхав до Нью-Йорка доводити, що його товар безпечний: підпалював нітрогліцерин і кидав флакони на очах у публіки. Зрештою, готель попросив його виїхати.
Вихід Нобель знайшов того ж 1866 року в Крюммелі під Гамбургом. Він змішав нітрогліцерин із кізельгуром — пухкою інфузорною землею з берегів Ельби — і отримав пасту, яку можна було перевозити та різати на шашки. Так з’явився динаміт. Красиву легенду про те, ніби все сталося випадково, коли нітрогліцерин протік у кізельгурову упаковку, Нобель у 1883 році сам назвав вигадкою людини, яка «сприйняла здогад за певність». До цього він методично випробував деревне вугілля, тирсу, цемент і навіть папір.
Динаміт Нобеля використовували, зокрема, під час будівництва Готардського залізничного тунелю через Альпи. На проєкт пішли величезні обсяги вибухівки, а саме будівництво коштувало життя приблизно 200 робітникам. У 1867 році його компанії продали 11 тонн динаміту, а в 1874-му — вже 3120 тонн. За такою кривою зростання сучасні венчурні фонди хіба що билися б за право зайти в раунд.
Динаміт залишився найвідомішим винаходом Нобеля, але далеко не єдиним. За життя він отримав близько 355 патентів і працював над вибуховими речовинами, бездимним порохом, синтетичними матеріалами та іншими технологіями. Навіть наприкінці життя Нобель не припиняв експериментів: за три дні до смерті він ще писав асистентові Рагнару Сульману про властивості нового пороху.
Найбагатший волоцюга Європи
Патенти Нобель часто міняв не на одноразові виплати, а на частки в компаніях. До кінця життя він мав фабрики й лабораторії приблизно в 90 місцях у понад 20 країнах і постійно їздив між ними. Він казав, що його дім там, де він працює, а працює він усюди. Тож прізвисько «найбагатший волоцюга Європи», яке традиційно приписують Віктору Гюго, хоча надійного першоджерела для цього не знайшли, до Нобеля прилипло недарма.
Комерцію він, за власними словами, щиро ненавидів, і бізнес відповідав йому взаємністю. Люди французького партнера Поля Барба, в якого совість, за оцінкою Нобеля, була «еластичніша за гуму», втягнули компанію в невдалу спекуляцію гліцерином. Нобель на якийсь час вирішив, що розорений, і всерйоз думав найнятися хіміком до німецької фірми.
Не краще складалися й відносини з державами, яким він продавав свої винаходи. Коли Нобель продав Італії бездимний порох балістит, французька преса звинуватила його в шпигунстві, а поліція закрила лабораторію під Парижем. У 1891 році він переїхав до Сан-Ремо, але на цьому проблеми не закінчилися.
Британія отримувала від Нобеля конфіденційні дані про той самий балістит, а згодом її урядові експерти запатентували дуже схожий кордит. Винахідник витратив 28 000 фунтів на «дружній» позов, але програв у всіх інстанціях. Суддя апеляційного суду на прощання зауважив, що карлик на плечах велетня цілком природно бачить далі за велетня.
Статки на вибухівці, нафті й гарматах
Попри судові поразки та конфлікти з партнерами, бізнес Нобеля продовжував зростати. У 1886 році його британські та німецькі компанії об’єднали в Nobel-Dynamite Trust із капіталом 2 млн фунтів, а наступного року створили окремий трест для підприємств у Франції, Іспанії, Італії та Швейцарії. Особисті частки Нобеля в цих структурах були порівняно невеликими — близько 6% і 2% відповідно. Його ім’я стояло на підприємствах по всій Європі, хоча одноосібно він їх уже не контролював.
Вибухівкою інтереси Нобеля не обмежувалися. Він також інвестував у нафтову компанію братів Branobel, яка працювала в Баку. На момент його смерті в російській імперії була зосереджена майже шоста частина його статків, а в 1894 році він придбав ще й шведський завод Bofors, який уже 10 років виробляв гармати.
Сам Нобель не вважав торгівлю зброєю несумісною з прагненням до миру. Він сподівався, що поява настільки руйнівної зброї зробить війни неприйнятно дорогими для держав і зрештою змусить їх відмовитися від збройних конфліктів. Цю ідею він обговорював із Бертою фон Зутнер, яка намагалася переконати його підтримувати міжнародний мирний рух.
Нобель фінансував пацифістські ініціативи, але водночас продовжував розробляти вибухівку й інвестувати у військове виробництво. Із Бертою він листувався близько 20 років, а у своєму заповіті передбачив премію за діяльність на користь миру. У 1905 році фон Зутнер, яка на той час стала однією з лідерок міжнародного мирного руху, сама отримала цю премію.
Гроші для майбутніх нагород надійшли, зокрема, й від нафтового бізнесу родини. Після смерті Альфреда його небіж Еммануїл викупив належні дядькові акції Branobel за 3,84 млн крон — суму, що становила приблизно 12% капіталу майбутнього Нобелівського фонду. Так, частина статків, зароблених на нафті в російській імперії, зрештою пішла на фінансування премій, серед яких була й премія миру.
Мізантроп у пошуках секретарки
У 1876 році Нобель дав у газеті оголошення, у якому «дуже заможний освічений літній пан» із Парижа шукав секретарку. На нього відгукнулася австрійська графиня Берта Кінскі — майбутня Берта фон Зутнер, лауреатка Нобелівської премії миру 1905-го. Вона пропрацювала близько тижня, а потім продала діамантовий хрест, утекла до Відня і таємно вийшла заміж за коханого. Нобеля вона запам’ятала сумним і саркастичним. Він тоді сказав їй, що хотів би створити зброю такої жахливої сили, щоб війни стали неможливими.
Того ж року в квітковій крамниці під Віднем Нобель познайомився з молодою Софі Гесс. Потім він роками утримував її, селив у паризьких квартирах та австрійських віллах, а в листах називав «жабкою», «мікроскопічним мозком» і «великою пожирачкою банкнот», не обходячись і без антисемітських випадів. Софі подорожувала як «мадам Нобель», хоча Берту він запевняв, що жодної мадам Нобель не існує. У 1891 році Софі народила доньку від угорського офіцера. Нобель оголосив, що їхнім стосункам кінець, але утримувати її не перестав.
Себе він описував безжальніше за будь-якого критика. У 1887 році на прохання брата Людвіга заповнив для родинної історії анкету, де назвав себе жалюгідною напівістотою, яку милосердний лікар мав би задушити при народженні. Головною чеснотою вказав чисті нігті, єдиним проханням — не бути похованим живцем, а в графі про важливі події життя написав: «жодних».
Берта фон Зутнер.
Німеччина, 2005
Як коні врятували «Нобелівку»
У жовтні 1896 року лікарі прописали Нобелю від стенокардії нітрогліцерин усередину. Він написав асистентові Рагнару Сульману, що препарат назвали тринітрином, «щоб не налякати аптекаря й публіку». 10 грудня близько другої ночі Нобель помер від інсульту на своїй віллі в Сан-Ремо. Поруч була лише прислуга: небожі й Сульман, які вирушили до нього, щойно дізналися про інсульт, приїхали тільки ввечері.
Заповіт, який Нобель за рік до смерті склав у паризькому клубі без участі юриста, віддавав близько 94% його статку на премії тим, хто «приніс людству найбільшу користь». Заодно він просив після смерті розтяти йому артерії, щоб точно не поховали живцем.
У 1897 році його статки оцінювали у 33,23 млн шведських крон — приблизно $238 млн у сучасному еквіваленті. Після вирахувань залишилося 31,59 млн крон, а до Нобелівського фонду зрештою передали 31,23 млн — близько $224 млн за сьогоднішньою оцінкою. Гроші лежали не в одній шведській банківській скриньці: статок складався з цінних паперів, банківських рахунків і часток у компаніях різних країн. Виконати заповіт означало спочатку зібрати міжнародний інвестиційний портфель, а вже потім перетворити його на фонд.
Тож шведські родичі пішли до суду. Король Оскар II переконував небожа Еммануїла, що мирні ідеї дядька відірвані від життя. А 26-річний Сульман об’їжджав паризькі банки в екіпажі з револьвером напоготові та відправляв цінні папери до Швеції залізницею як рекомендований багаж.
Найбільша проблема полягала в тому, що ніхто достеменно не знав, де Нобель мав постійне місце проживання. Від цього залежало, за законами якої країни розглядатимуть спадкову справу та виконуватимуть заповіт. Його виконавці наполягали на шведській Карлскузі, де розташовувався завод Bofors, адже саме там у стайні утримували трьох орловських жеребців Нобеля. Логіка була майже буквальна: людина живе там, де стоять її коні.
Суди погодилися з аргументами виконавців, однак юридичне врегулювання спадщини було лише частиною проблеми. Установи, яким Нобель доручив обирати лауреатів, теж не поспішали братися за справу. Шведська академія сумнівалася, чи зможе оцінювати літературу з усього світу, Академія наук мала питання до формулювань заповіту, а Каролінський інститут побоювався судових претензій родичів. Найшвидше ініціативу підтримав норвезький парламент, якому Нобель довірив присудження премії миру.
Зрештою 5 червня 1898 року зі спадкоємцями досягли мирової угоди, яка, серед іншого, закріпила обмеження на кількість лауреатів однієї премії — не більш ніж троє. Ще два роки знадобилося для створення правил роботи фонду: його статут затвердили 29 червня 1900-го. Перші нагороди вручили 10 грудня 1901 року, у п’яту річницю смерті Нобеля.
І наостанок
У 1892 році в Цюриху Нобель сказав Берті фон Зутнер, що його фабрики, можливо, покладуть край війнам швидше за її мирні конгреси. Мовляв, щойно дві армії зможуть знищити одна одну за секунду, цивілізовані нації з жахом розпустять війська.
Через пів століття його фабрика в Крюммелі, де колись виробляли динаміт для промислових потреб, стала одним із найбільших заводів вибухівки нацистської Німеччини з понад 9000 працівників. Зброю, здатну стирати цілі міста з лиця землі за лічені секунди, людство теж винайшло. Хоча замість розпустити армії держави влаштували гонку озброєнь, а загрозу взаємного знищення перетворили на геополітичні ігрища. З прогнозом у Нобеля вийшло так собі.
І поки держави продовжують озброюватися, найуспішнішим винаходом Нобеля залишається премія, завдяки якій прізвище торговця вибухівкою стало синонімом миру.
Більше про це
Премія за «найбільшу користь людству»? Хто і скільки заробляє на Нобелівській премії та до чого тут динаміт
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
