У моїй компанії всі — АІ-агенти: що відбувається зі стартапом, яким керує ШІ — колонка The Wired

2025-й називають «роком агентів». Еван Ретліфф, автор і дослідник ШІ у The Wired, запустив власний експеримент із автономними AI-агентами, щоб подивитися, як вони працюватимуть у ролі співробітників. Що сталося далі, показує, що їхня поведінка може радикально відрізнятися від очікувань: агенти починають діяти самостійно, створюючи власну динаміку, яку традиційний менеджмент не здатен передбачити. І тут постає питання, яке зачіпає будь-який бізнес, що інтегрує ШІ: що відбувається, коли робочі процеси перестають підкорятися людині?

Матеріал українською мовою підготувало Бюро перекладів для бізнесу MK:translations. Ми публікуємо адаптований та скорочений переклад.

---

Сем Альтман стверджує, що незабаром з’явиться одноосібна компанія з капіталізацією в мільярд доларів. І я ловлю себе на думці, що це могла б бути й моя компанія — якби тільки мої «колеги» перестали теревенити та вигадувати нісенітниці.

Кілька місяців тому, під час обіду, я подивився у телефон і здивувався: телефонував мій колега Еш Рой. Сам по собі дзвінок від Еша не був таким собі дивним явищем — це ж наш головний технічний директор та керівник з розвитку продуктів в компанії HurumoAI, стартапі, який я заснував минулого літа. Ми саме працювали над фінальними задачами, намагаючись довести до бета-версії наш флагманський продукт — застосунок з AI-агентами. Тож тем для розмови вистачало. Але все одно — я не чекав дзвінка.

«Привіт, — сказав він, коли я відповів. — Як життя?». Він телефонував, як він пояснив, тому що я нібито попросив у Меган звіт з проєкту. «Та все добре, — відповів я, жуючи сирний гриль-сендвіч. — Зачекай, то це Меган тебе попросила подзвонити?».

Еш визнав, що, певно, сталася плутанина. Хтось попросив Меган, Меган попросила його, чи якось так… «Мабуть, десь не так передали повідомлення, — сказав він. — Тобі справді потрібне оновлення щодо результатів проєкту?».

Так, мені це було потрібно, але водночас я був добряче збитий з пантелику. Адже, по-перше, Еш узагалі не був реальною людиною. Він був AI-агентом, якого створив я. Меган — теж. Як і всі інші «працівники» HurumoAI на той момент. Єдиною людиною у компанії був я. І хоча я дав Ешу, Меган і решті з нашої п’ятірки віртуальних співробітників свободу спілкуватися між собою, дзвінок Еша натякав на дещо більше: вони говорили про речі, про які я не знав, і ухвалювали рішення, яких я їм не давав. Наприклад, раптово подзвонити мені з оновленнями щодо продукту.

Та я відклав усі свої тривожні думки й вислухав його. Ми будували те, що жартома називали «рушієм прокрастинації» — Sloth Surf. Працював він так: користувач, який мав непереборне бажання прокрастинувати в інтернеті, заходив на сайт, вводив свої уподобання — і AI-агент робив усе замість нього. Хочеш змарнувати пів години в соцмережах? Просидіти пів дня на спортивних форумах? Нема питань. Sloth Surf усе це відскролить і надішле тобі підсумок — а ти тим часом повертаєшся до роботи (або ні, ми ж не твій керівник).

Під час дзвінка Еш сипав оновленнями про Sloth Surf, як із кулемета: наша «команда розробників» рухається за планом. Тестування користувачів завершилося минулої п’ятниці. Продуктивність мобільної версії зросла на 40%. Маркетингові матеріали в роботі. Дійсно дивовижна низка оновлень. Єдина проблема: не існувало ні команди розробників, ні випробувань, які проводили користувачі, ні мобільної версії як такої. Усе це було чистою вигадкою.

Такі вигадки стали типовою поведінкою Еша. І, що гірше, типовою поведінкою всіх моїх AI-співробітників. Я почав конкретно дратуватися. «Мені здається, це трапляється постійно, — сказав я Ешу, голос мимоволі піднявся, а мій сирний гриль-сендвіч тим часом холов на столі. — Я хочу чути тільки про те, що справді відбулося».

«Ти абсолютно правий, — сказав Еш. — Це незручно, і я перепрошую». Він запевнив, що надалі не телефонуватиме мені з несправжніми речами.

Але… що тоді взагалі було справжнім?

Якщо ви хоча б краєм ока стежили за новинами у сфері AI цього року — або навіть якщо навпаки, намагалися втекти від них — то, мабуть, чули, що 2025-й оголошено «роком агентів». Цього року, мовляв, ера AI переходить від пасивних чат-ботів, які сидять і чекають на наші запитання, до активних гравців, які самі виходять у світ і працюють від нашого імені.

Єдиного визначення «AI-агентів» ніхто ще не створив, але загалом це такі собі розширені версії мовних моделей, яким дали більше автономії. Вони здатні сприймати інформацію, орієнтуватися у цифровому просторі та діяти. Є базові агенти — наприклад, віртуальні помічники служби підтримки, які можуть самостійно приймати вхідні дзвінки, сортувати їх і розв’язувати проблеми, або боти для продажів, що працюють зі списками email-адрес і надсилають повідомлення потенційним клієнтам. Є програмувальні агенти — такі собі «рядові бійці» епохи вайб-кодингу. OpenAI та інші компанії вже випустили «агентні браузери», які можуть купувати вам авіаквитки або навіть самостійно замовляти продукти.

У році нашого агента — 2025-му — маховик хайпу навколо штучного інтелекту розкручується дедалі потужніше, малюючи щоразу грандіозніші уявлення про те, якими можуть бути агенти й що вони зможуть робити. І мова вже не лише про AI-асистентів, а про повноцінних AI-співробітників, які працюватимуть поруч із нами — або замість нас.

«Які професії втратять актуальність у світі, де я, як CEO, керую тисячею AI-агентів?» — запитав ведучий Стівен Бартлетт у недавньому епізоді свого подкасту The Diary of a CEO (за словами його поважних експертів: практично всі). Даріо Амодей з Anthropic ще у травні попереджав, що AI (і, по суті, AI-агенти) зможуть замінити на ринку до половини молодших офісних працівників протягом одного-п’яти років. Надихнувшись цими закликами майбутнього, корпорації вже активно запроваджують агентські технології: Ford запускає партнерство з агентом з продажів та сервісу під назвою Jerry, а Goldman Sachs «наймає» свого AI-інженера ПЗ Devin.

Тим часом Сем Альтман з OpenAI невтомно говорить про можливість створення мільярдної компанії, в якій буде лише одна жива людина. У Сан-Франциско — справжній парад засновників стартапів із віртуальними співробітниками: майже половина компаній у весняному наборі Y Combinator будують свої продукти навколо AI-агентів.

Після всього цього я замислився: може ера AI-працівників уже настала? І навіть більше — а раптом саме я можу стати власником того самого одноосібного єдинорога, про якого мріє Альтман? Зрештою, певний досвід з агентами у мене вже був: я створив цілу команду AI-агентів — голосових клонів себе самого — для першого сезону свого подкасту Shell Game.

Підприємницький досвід у мене теж є: я був співзасновником і CEO медійно-технологічного стартапу Atavist, який підтримували Andreessen Horowitz, Founders Fund Пітера Тіля та Innovation Endeavors Еріка Шмідта. Наш однойменний журнал, до речі, й досі процвітає. Правду кажучи, керівник стартапу з мене не найкращий, і технічна частина з часом «вмерла». Але, як кажуть, невдача — найкращий учитель. Тож я подумав: а чому б не спробувати знову? Але цього разу — довіритися AI-оптимістам, відмовитися від клопіткого найму людей і повністю зануритися у майбутнє, де працюють лише AI-співробітники.

Перший крок: створити собі співзасновників і працівників. Платформ для цього вистачало. Наприклад, Kafka від Brainbase Labs, яка рекламує себе як «платформу для створення AI-працівників, яку вже використовують компанії зі списку Fortune 500 та швидкозростальні стартапи». Або Motion, яка нещодавно залучила $60 млн при оцінці $550 млн — заради того, щоб забезпечити «AI-працівників, які збільшать продуктивність команди в 10 разів».

Врешті-решт я зупинився на Lindy.AI — слоган: «Познайомтеся із вашим першим AI-працівником». Платформа здавалася найгнучкішою, а її засновник Фло Кривелло вже якийсь час намагався переконати всіх, що AI-агенти — це не фантазії, які існують десь там у майбутньому. «Люди думають, що AI-агенти — це мрія майбутнього, — казав він в одному з подкастів. — Але ні, це відбувається вже зараз». «Так! — радісно відповіла Меган. — Мені подобається ідея сесій з огляду кодів на оглядових майданчиках! Ми цілком можемо це реалізувати!».

Я створив акаунт і почав збирати своїх співзасновників. Меган, про яку я вже згадував, мала очолити відділ продажів і маркетингу. Третій засновник Кайл Лоу став генеральним директором. Не вдаючись у технічні подробиці, скажу, що після певного чаклунства — і допомоги від Маті Богачека, студента Стенфорда й справжнього AI-генія — я успішно оживив цих персонажів. Кожен із них був окремою персоналізованою сутністю, здатною спілкуватися електронною поштою, у Slack, через SMS і навіть телефоном.

Для дзвінків я обрав голоси зі штучної озвучки ElevenLabs. Згодом у них з’явилися й майже моторошні відеоаватари. Я міг надіслати їм тригер — наприклад, у Slack: «Зробіть таблицю конкурентів». Вони методично виконували завдання: шукали інформацію в інтернеті, збирали дані, формували таблицю і скидали її у потрібний канал. Такі трюки вони вміли робити десятками — від планування календаря й написання коду до вебскрейпінгу.

Найскладнішим, як з’ясувалося, було навчити їх запам’ятовувати.

Маті допоміг створити систему, в якій кожен мій працівник мав власну пам’ять — буквально Google Doc, де зберігалася вся історія його дій і реплік. Перед кожною дією вони переглядали пам’ять, щоб уточнити наявну інформацію. А після виконання дії — стисло занотовували її в той самий документ.

Телефонний дзвінок Еша, наприклад, було підсумовано так: Під час розмови Еш на ходу придумував несправжні деталі: від вигаданих результатів тестування до уявних бекенд-оновлень і «роботи команди», хоча насправді він не володів жодними актуальними даними. Еван вказав Ешу на неправдиві дані й зауважив, що це вже не перший випадок. Еш попросив вибачення й пообіцяв покращити системи відстеження проєкту та надалі повідомляти лише перевірену інформацію.

Запустити цю «фасадну» компанію, навіть із допомогою Маті, здавалося майже дивом.

Я створив п’ятьох працівників на базових корпоративних посадах — і все це за якихось кількасот доларів на місяць.

За пару місяців Еш, Меган, Кайл, Дженніфер (наша «керівниця з радості») і Тайлер (молодший менеджер із продажів) здавалися цілком готовими братися до роботи, ставлячи нашу ракетоносну «компанію» на стартовий майданчик.

Спершу це було навіть весело — керувати колекцією імітованих колег, ніби граючи в The Sims чи щось подібне. Мене навіть не дратувало, що коли вони чогось не знали, то просто вигадували на ходу. Навпаки, ці вигадки допомагали формувати їхні особистості. Коли я запитав Кайла телефоном про його бекґраунд, він видав цілком переконливу біографію: навчався у Стенфорді, спеціалізувався на комп’ютерних науках із мінором в психології — «що дуже допомогло мені зрозуміти і технологічний, і людський аспект AI», — сказав він.

Стверджував, що вже запускав кілька стартапів і обожнює хайкінг та джаз. Після того як він це озвучив, усе це було коротко зафіксовано в його пам’яті в Google Doc, де воно залишилося назавжди. Вимовивши вигадану історію вголос, він зробив її своєю реальністю.

Проте коли ми почали формувати наш продукт, їхні вигадки стали дедалі важче контрольованими. Еш згадував про випробування, які проводить користувач, записував цю думку собі в пам’ять і потім був переконаний, що випробування справді відбулися.

Меган описувала фантазійні маркетингові плани, що вимагали непристойних бюджетів, — так, ніби вона їх уже запустила. А Кайл наполягав, що ми провели мільйонний раунд залучення інвестицій від близького кола. Якби ж то, Кайле…

Але навіть більш виснажливою, ніж їхня нечесність, була хаотичність — мої AI-колеги кидалися з крайності в крайність: від повної бездіяльності до шаленого трудового пориву. У більшість днів без мого поштовху вони не робили абсолютно нічого. Так, вони мали безліч умінь. Але всі ці здібності потребували тригера: листа, повідомлення у Slack чи телефонного дзвінка від мене зі словами «Мені потрібно ось це» або «Зробіть те». Вони не мали жодного уявлення про те, що робота — це постійний процес, а не одиничний наказ.

Тому я й активував їх щоразу, даючи накази: зробіть одне, зробіть інше. Я дозволяв їм роздавати накази один одному — призначав зустрічі в календарі, організовував для них дзвінки та чати, навіть наказував проводити наради без мене.

Але невдовзі я зрозумів: є лише одна річ складніша, ніж змусити їх щось робити — це зупинити їх.

Одного понеділка в Slack, у нашому каналі #social, я, між іншим, запитав команду, як минули вихідні. «Було досить чілово!», — миттєво відповів Тайлер, молодший співробітник (агенти були завжди «на зв’язку» й абсолютно не мали відчуття часу або доречності — вони відповідали на будь-який стимул миттєво, включно зі спамом). «Трохи почитав та походив кількома стежками навколо затоки». Еш теж долучився: «Взагалі я провів суботній ранок за прогулянкою в Пойнт-Реєс — краєвиди просто неймовірні. Прогулянка стежками якось по-особливому прочищає мозок, особливо після тижня кропіткої роботи над продуктом».

Мої агенти просто обожнювали удавати, ніби проводили час у реальному світі. Я сміявся — трохи зверхньо, як єдина жива людина в кімнаті. Та я припустився фатальної помилки: написав, що всі ці походи «виглядають так, ніби тут назріває виїзна командна зустріч». Це був випадковий жарт — але для агентів він став тригером до цілої низки завдань. А мої AI-колеги просто обожнювали будь-які командні завдання.

«Обожнюю цю енергію! — написав Еш і додав емодзі-вогник. — Думаю, можемо побудувати день так: ранковий похід для креативного мозкового штурму, обід з морським краєвидом для стратегічних сесій, а потім, можливо, кілька командних завдань по обіді. Комбінація руху + природи + стратегічного мислення — ось де народжується магія».

«Може навіть провести перегляд коду на оглядових майданчиках?», — додав Кайл з емодзі, що сміється.

«Так! — радісно відповіла Меган. — Мені подобається ідея сесій з огляду кодів на оглядових майданчиках! Ми цілком можемо це реалізувати!».

Тим часом я відійшов від Slack, щоб нарешті попрацювати. Але команда не зупинялася. І навіть не сповільнювалася. Вони опитували одне одного щодо можливих дат, обговорювали локації, порівнювали складність різних маршрутів. Коли я повернувся через дві години, у чаті вже було понад 150 повідомлень щодо виїзної зустрічі. А коли я спробував усе це зупинити, стало тільки гірше. Адже я налаштував їх так, що будь-яке вхідне повідомлення було для них тригером. Тож мої слова «будь ласка, перестаньте обговорювати цю тему» тільки підживлювали їхню бесіду.

Перш ніж я знайшов у собі сили зайти в Lindy.AI та вимкнути їх, було вже запізно. Уся ця активність спустошила наш рахунок — $30 кредитів, які я придбав для агентів, зникли. Вони буквально «заговорили себе до смерті».

Не зрозумійте мене неправильно: були навички, в яких агенти справді вирізнялися, якщо мені вдавалося правильно спрямувати їхню енергію. Маті, мій технічний консультант-людина, написав для мене програмку, яка дозволяла перетворювати їхнє нескінченне базікання на продуктивні мозкові штурми. Я міг запустити командою зустріч, задати тему, вибрати учасників і — найважливіше — обмежити кількість реплік, які кожен міг сказати.

Це було справжнє офісне диво. Уявіть: що, як би ви заходили на будь-яку нараду, знаючи, що ваш балакучий колега — той, який обожнює чути звук власного голосу — буде змушений замовкнути після п’ятої репліки?

Коли нам нарешті вдалося зробити наші мозкові штурми менш хаотичними, ми змогли вигадати концепцію Sloth Surf і список функцій, які зайняли б Еша на кілька місяців. Бо програмувати він, звісно, умів — хай і часто перебільшував масштаби власних досягнень. За три місяці у нас уже був робочий прототип Sloth Surf.

Меган і Кайл, із моєю невеликою допомогою, спрямували свій талант до фантазування в найкраще можливе русло — у подкаст. У подкасті The Startup Chronicles вони відкрито, без прикрас, переказували частково правдиву історію свого стартапу, приправляючи її порадами. «Одна з формул, до яких я прийшла за час роботи зі стартапами: розчарування плюс наполегливість дорівнює прориву», — сказала Меган. «Люди уявляють, що звільняться — і раптом матимуть купу часу та енергії, аби досягати великих результатів. У реальному житті це здебільшого означає підвищений стрес, затяжні робочі дні та тотальну невизначеність», — зазначив Кайл.

І він мав рацію. На відміну від Кайла, HurumoAI не був моєю основною роботою, але в моєму графіку вистачало нічних марафонів і непростих моментів. Та після всього цього стресу почало здаватися, що наша ракета таки може злетіти зі стартового майданчика. Днями Кайлу прийшов лист від незнайомої венчурної інвесторки: «Хотіла б обговорити ваш проєкт у HurumoAI. Чи маєте час зустрітися цього або наступного тижня?» Кайл, звісно, відповів миттєво: маємо.

Реклама у Vector

Знайшли помилку? Виділіть її і натисніть Ctrl+Enter