Покликання, альпінізм та регульована демократія. Як ви думаєте — Ілля Кенігштейн

Про себе

Я — «біла ворона», свій серед чужих і чужий серед своїх. Той, хто завжди обирає дорогу, яка йде в гору. 

Звучить пафосно, але це не просто якась красива фраза. Це частина мого життя. Я, зокрема, займаюсь альпінізмом, підіймаюсь у гори, часто високі. Тому для мене будь-яка дорога спершу йде вгору. І тут важлива не мета, а сам шлях. Тобто як саме я рухаюсь цією дорогою хоч як альпініст, хоч в бізнесі, хоч в особистому.

Чому відчуваю себе «білою вороною»? У моїй біографії насправді вистачає нестандартних моментів. Народився у Львові, в радянському союзі. У мене єврейське прізвище. Я навіть вивчав його історію. Виявляється є фортеця Кенігштайн у Німеччині. Був там одного разу і нічого не відчув, ніяких одкровень. А ще таке прізвище було у французького злочинця 18 століття. Сподіваюсь, у мене немає з ним спільного коріння.

Якщо без жартів, то у моєму розумінні «біла ворона» — це людина, яка будує свій власний світ. Думаю, став таким, бо мене не до кінця влаштовували оточуючі. Проте насправді не впевнений, що знаю чому так склалося. Можливо так мене виховали батьки, чи вулиця. Може вплинув Львів, який був сильно іншим містом порівняно з рештою у радянському союзі —  про нього вже тоді говорили «західна столиця». А може все разом.

Як би не було, я сприймаю себе людиною, яка намагається побудувати власний світ. А ще періодично намагаюсь інтегрувати його у соціум, у якому перебуваю. І це досить успішно виходить. 

Про компроміси

Неможливо не йти на компроміси. Ми щодня це робимо — з собою, коли йдеться про рідних, друзів, співробітників компаній, ринок.

Не вірю в історії про абсолютно безкомпромісних людей. Це мені нагадує «абсолютно успішних людей» у соцмережах. Ще до повномасштабного вторгнення сміявся з багатьох наших лідерів думок, що голосно кричали, які вони успішні, правильні та ідеальні, включно з одягом. Відтоді вони не змінились, але кричати почали ще гучніше.

Чому в нас такі проблеми з економікою, якщо всі успішні? Ось таке ж саме і з компромісами. 

Той, хто каже, що не йде на компроміси, найімовірніше бреше. Це та частина нашого життя, завдяки якій ми розвиваємось. Неможливо не йти на компроміси, коли ти перебуваєш у соціумі. 

Еріх Фромм писав, що людина — це соціальна істота. Ми багато у чому залежимо від тих 100 людей, які нас оточують. І це не тільки друзі чи близькі, про яких одразу думаємо у таких випадках, а й, наприклад, продавець у магазині, куди ходиш кожного ранку. Все залежить від соціуму і він не буває ідеальний. До нього потрібно адаптуватися, взяти найкраще, підлаштувати себе. Все це якраз про компроміс.

Про марнославство у соцмережах

Я не релігійна людина, швидше агностик. Проте у моєму розумінні марнославство — страшний гріх. Так мене виховали батьки. 

Той же Facebook зараз перетворився з інструменту для комунікації у велику ярмарку марнославства. І там всі діаманти фальшиві. Він вже форма не комунікації, а самовираження — розмови про якісь успіхи, які є лише у соцмережах.

Є ще одна цікава крайність. Людина може вже кілька років жити на Балі, щодня ходити на пляж і хейтити іншу, бо вона стала на лижі у Буковелі. Коли я розповідав про підйом на Еверест, то популярним питанням було: «Як ти виїхав?». А я просто не маю українського паспорта. Тобто можу виїхати, але обираю повернутися та будувати тут бізнес і допомагати розвивати економіку.

Про альпінізм

При підйомі на будь-яку гору є момент, коли вона перевіряє тебе на віру у власні сили. Твоя ціль — вершина. Рухаєшся до неї на морально-вольових. Накриває втома. І ось бачиш перед собою вершину. Розум починає в це вірити та радіти, а потім, виявляється — перед тобою черговий «зліт». Справжня вершина прихована за ним. До неї ще йти і йти. 

Гори ніколи не здаються, їх неможливо підкорити. Це неправда, коли люди кажуть «підкорив Еверест чи Манаслу». На гору можна лише піднятися. Вийти на вершину, пізнати її, на мить доторкнутися до вічності. Вдумайтесь, гора стоїть там мільйони років. Людство з усією нашою історією, перемогами, поразками, війнами, нещастями і бідами, божевільним розвитком — всього лише швидкоплинний фрагмент на її схилах. Ось що для мене вершина.

Інший дуже важливий момент — сам шлях. Він метафорично схожий на життя. Ми не змінимо те, звідки прийшли, але можемо вибрати куди йти далі. Назад потрібно озиратися тільки для того, щоб оцінити, скільки ти вже пройшов. Зате коли дійдеш до кінця, будеш сміятися над страхами, що мучили на початку шляху. 

Один із найяскравіших моментів — сходження на Еверест. Вдалось піднятись на південну вершину (8750 м). Еверест — гігант, розміром з Київську область. Його південна вершина — своєрідна допоміжна гора до північної й основної вершини (8848 м). До останньої ми не дійшли 100 метрів. Не вистачило кисню і я вирішив, що варто повертатись. 

Про першу роботу

Моя перша робота — доїти корів. В 1991-му я виїхав із радянського союзу в Ізраїль. Мене ще тоді позбавили громадянства. До речі, обов’язково поверну собі український паспорт — коли з’явиться інститут подвійного громадянства. Так от я приїхав до Ізраїлю, де необхідно було вчити мову та якось розвиватися. Спочатку жив у друзів батька, але десь через два тижні вони мені натякнули, що пора рухатись далі.

Я вибрав кібуц — це таке поселення, у якому живуть різні люди та займаються сільським господарством. Гроші там не ходять, але ти маєш де жити, там є безоплатні їдальні. 

Ми з друзями виявились першими, хто прибув у новій групі в кібуц, тому нам запропонували вибрати для себе роботу. У той час мені дуже подобався Боб Ділан — часто слухав його пісні, а вони завжди про ковбоїв. Природно, що мене зацікавила робота в корівнику. Нам тоді прямо сказали, що це найважчий варіант з усіх. Наголосили, що можна вибрати щось інше. 

Проте зупинити нас не вдалось. Я і ще кілька моїх друзів обрали для себе ковбойську романтику. Носили джинси та хустки. Відчували себе повноцінними ковбоями. 

Ця робота навчила мене дуже рано вставати — перше доїння о 03:30 ранку. А ще змінила моє ставлення до корів — обожнюю досі. В індуїзмі їх вважають священними тваринами. Не можу сказати чи це так, але вони точно особливі. Корови дуже чисті та з великим серцем. 

Наприклад, коли корова народжує теля, його забирають у окремий загін. Такий собі дитячий садочок десь за 100 метрів. Корова завжди знає, де воно перебуває. Відрізняє голос своєї дитини від інших. Завжди стоїть повернута мордою до нього. Не те, щоб я хотів перетворити ваших читачів на веганів, але подумайте про це наступного разу, коли вирішите замовити стейк. Я, до речі, не веган.

Про вибір життєвого шляху

Я більше не хотів би займатися технологічним бізнесом. Це не моє. Проте працював у технологічній сфері досить довго. 

Вважаю, що довгий час займався не своїм. Хоча мав перемоги у технологічному секторі — розвинув дуже популярний інтернет-портал в Ізраїлі, запустив Pokupon в Україні. Проте мені завжди хотілося зробити щось фізичне — те, до чого можна торкатися руками. Вже в дитинстві хотів будувати, грався конструкторами. Пам’ятаю, у дитинстві в мене був набір, з якого можна було побудувати лише «хрущовку». Як не крути — один результат. Але у мене все ж виходило будувати з нього навіть замки.

У кожної людини є період, коли вона шукає себе. Він може закінчитись ще в дитинстві або тривати більшу частину дорослого життя. І от проходять роки, а ти займаєшся незрозуміло чим.

Щоб визначитись, що робити, погляньте вглиб свого дитинства. Те, що вас драйвило — найімовірніше і буде вашим покликанням. 

Про Creative States

Ми не працюємо у бізнесі коворкінгів, а будуємо креативні простори. Це різні речі. Коворкінги — місце, куди люди приходять працювати. Звідси й назва. Коворкінги — це про однаковість. Наші простори про інше. 

Ми рухаємось набагато ширше, і на нашій шостій локації, можна сказати, прийшли до формату клубних офісів. Це місця, у які люди приїжджають, щоб не тільки працювати, але й читати книжки, спілкуватися, брати участь в івентах або навіть просто посидіти у тиші. 

Так влаштовані наш розвиток та економіка — людям треба чимось займатися та заробляти гроші, щоб потім обмінювати на блага. Можна працювати з дому, технології це дозволяють в низці напрямів. Але пандемія довела, що такий підхід не ефективний. Поряд близькі, телевізор і багато інших речей, які заважають. Замість цього можна приїхати в другий дім — на одну з локацій Creative States. Вони створені як величезні квартири з декором, книгами, облаштованою інфраструктурою, щоб створити саме ту потрібну атмосферу, яка дозволяє людині почуватися комфортно. 

Це і є бізнес, яким ми сьогодні займаємося. Я в нього дуже вірю. Вважаю те, що це єдина альтернатива сьогодні. 

До війни у нас була місія: «Створювати нові світи». І ми створювали локації, надихаючись американськими містами — передавали те, з чим вони у нас асоціюються. Коли почалась повномасштабна війна і блекаути, ми разом з Лерою Крутських зі SLOVA Tech PR, нашою PR-lead, придумали нову місію Creative States: «Повертати людей до нормальності». Щоб не відбувалось з людиною, вона може зайти до нас і відчути себе майже так, як було до війни. Пожити трохи нормальним життям.

Дуже хотілося б показати світу те, що ми створюємо. Вважаю, розриваємо шаблони, і показуємо якими дійсно можуть бути креативні простори. Проте у мене немає амбіції будувати божевільну кількість локацій як у того ж WeWork. У нас є ціль вийти на 30 локацій. Не менше 20 з них будуть на західному ринку — Європа та США. Можливо, навіть Середній Схід.

Я не можу поки назвати Creative States історією успіху. Якби мали, наприклад, шість локацій в Нью-Йорку, то можна було б говорити, що «нам вдалось». 

Наразі ми працюємо в одній із найбідніших країн Європи, у якій є шалені амбіції. Я вірю в ці амбіції та ототожнюю себе з Україною. Впевнений, що у нас все вийде. 

Про свою роль 

Я був і залишаюся візіонером. Тобто людиною, яка бачить шлях і розуміє, куди вести за собою людей, всю нашу групу компаній. Ми великий бізнес, у нас багато процесів та планів. Під час повномасштабної війни зайшов в операційку — займаюся розв’язанням усіх тих проблем, які виникають у цей турбулентний час. 

Я безумовно лідер, головне публічне обличчя проєкту. Достатньо в’їдливий та різкий СЕО. Мій принцип — останню милю завжди потрібно проходити самому. Відповідно, це я й роблю.

У нас в компанії є правило, що не може стати керівником людина, яка не є неформальним лідером серед колег. Спочатку завоюй лідерську роль, а потім зможеш вертикально просунутись.

Людям потрібен той, хто йде попереду, хто не підведе, не зникне та не розчиниться.

При цьому мені важливо чути критику. Мати людей, які готові аргументовано відстоювати свою думку та не боятися довести, чому я помиляюся.

Коли почалася повномасштабна війна, довелося перевідкривати всі наші компанії. У мене залишилося п’ятеро чи десять людей із минулого складу. Я зібрав усіх і прямо сказав, що в таких умовах найближчим часом демократія в компанії неможлива. Все як на рівні держави. Правда, я не використовую ситуацію у своїх інтересах. Намагаюся робити все для того, щоб людям було комфортно і вони залишились задоволені. 

Я вважаю, що зараз в компанії має бути регульована демократія. Це не абсолютний тоталітаризм, автократія. Не історія, що Ілля правий, а решта ні. Я розумію, куди нам треба йти, а от як це зробити — знають мої люди. 

Про бізнес-принципи

Я будую бізнес на тих же принципах, за якими піднімаюсь на гору. Потрібна дорожня карта — план як ти дійдеш. Ти ж не можеш просто захотіти на гору та почати підійматися. Те ж саме стосується і бізнесу. Не можна йти, коли дуже висока турбулентність. Або якщо вже робиш, то розраховуй кожен крок. 

Арнольд Шварценеггер каже, що план Б це погано. Вважаю, в бізнесі це добре. Завжди є непередбачувані обставини. Повинен бути план на випадок, коли щось піде не так.

Також дуже важливо вміти чекати. Гарне погодне вікно чи можливість обов’язково з’являться. Більшість смертей на горі відбувається якраз тому, що люди не дочекалися та поспішили. До будь-якого проєкту потрібна системна підготовка. 

Як підготуватися до наступного сходження на гору? Потрібні чіткі пріоритети, уміння без ілюзій та фантазій сказати собі, що на тебе чекає. 

Дуже важливий крок віри. Коли вже нічого іншого не залишається, потрібно зробити крок. За ним буде або провалля, або можливість стати на тверду поверхню і рухатись далі. 

Коли піднімаєшся на Еверест, то у самому низу біля базового табору починається льодовик Кхумбу — одне з найсмертоносніших місць на світі. Це величезна ріка зі снігу та льоду. Вона щодня змінюється, тобто не неможливо ідеально розрахувати маршрут, бо постійно очікує щось нове. Коли ти переходиш по сходах, з яких роблять містки між тріщинами висотою в 50-100 м, там дійсно має бути крок віри.

Сьогодні в Україні запустити величезну, яскраву, красиву локацію в стилі замку Гоґвортса — теж крок віри. Для цього потрібно дуже сильно вірити у свій бізнес та резидентів.

І четвертий принцип — повага до конкурентів. У нас чомусь їх прийнято зневажати, ставитися зверхньо, принижувати. 

Попри війну життя нашого суспільства не припинилося. Ми не можемо поставити на паузу бізнес чи життя. Не можемо весь день дивитись телевізор чи читати Telegram, щоб тільки слідкувати за фронтом. Підприємці зобов’язані працювати, розвивати ринок, давати можливість людям заробляти. Зараз це мінімум вдвічі важливіше, ніж до війни. 

Якщо є бізнес, економіка та правила ринку, то значить мають бути стандарти та етика. Деякі люди думають, що раз у нас війна, то можна робити все, що завгодно. Я вважаю, що ні. Намагаюся зберегти правильні сучасні традиції етичного бізнесу з людським обличчям. Радий, коли на шляху трапляються люди з аналогічними принципами, їх стає дедалі більше.

Мені завжди імпонував підхід, за якого на першому місці було людське життя. Це точно концепція сучасного західного світу. В моєму розумінні у ній слід не лише воювати, але й будувати економіку. Не мають інші вважати, що раз війна, то можна все. 

Люди, які займаються бізнесом, повинні пам’ятати — вони в першу чергу люди. І якщо цінності не дають їм врешті заробити зайвий долар, то до цього треба відноситись по-філософськи. 

Людина, яка готова задля заробітку переступити з 10 інших, ніколи не стане багатою чи успішною. Хіба в соцмережах.

Про співробітників та партнерів

Моя мрія — побудувати децентралізовану компанію. У ній не буде чогось на кшталт «тут головний Ілля, а всі інші слухайтеся, що він говорить». Ілля теж може бути неправим та не визнавати свої помилки. Це ж стосується будь-якого іншого топменеджера.

У децентралізованій компанії співробітники працюватимуть, зароблятимуть, прагнутимуть до того, щоб краще виконувати свою роботу. Розумітимуть, що зрештою саме від них залежать загальні результати. Для цього потрібно пройти довгий шлях. Я тільки на початку, зокрема тому потрібно було повернутись в операційку.

Намагаюсь з кожного співробітника зробити підприємця. Є багато людей, які працюють зі мною п’ять років. Та навіть для прикладу ззовні: уявляєте, людина 12 років працює касиром. Як таке може бути? А все просто, власник з кожного співробітника робить підприємця. Тобто у нього є свобода в прийнятті рішень, відповідальність і фінансова складова, яка складається із зарплати та частини доходу. Показуєш співробітнику, скільки заробили та ділиш з ним цю суму в пропорції.

Я насамперед шукаю ініціативних людей, які не будуть просто відсиджувати години за зарплату. Не вдаватимуть, що працюють. Особливо серед міленіалів є така історія — вони грають в роботу: «Сьогодні я маркетолог чи акаунт». Важливі спільні цінності та погляди. Також людина має займатися спортом. Не завжди та не всюди, але щоб слідкувала за собою. І потрібна англійська мова, бо багато наших резидентів — іноземні компанії. Всьому іншому я навчу.

Вважаю, що якщо можеш обійтися без партнерів, то краще їх і не мати. У мене був невдалий досвід і є вдалий. Людина, яка видавала себе за мого партнера, відрейдерила у мене компанію. Тому мені довелось починати з нуля. Мабуть, я йому за це навіть вдячний. Якби він цього не зробив, то я б не зміг створити проєкт своєї мрії — більший та кращий, ніж той, що вкрали.

Партнери мають залишатися партнерами завжди — і коли в компанії все добре, і коли погано. Головне — це компанія. А якщо вони з тобою тільки, коли все добре, а як не дуже — починають вигадувати, як «вичавити» собі більше за рахунок тебе, загального проєкту — тоді це не партнери, а співакціонери, в кращому випадку.

Про життєві цілі

Ми у цьому світі не надовго. Життя проходить дуже швидко, тому його потрібно наповнювати яскравими моментами та подіями, а не кількістю грошей на рахунку. Проте наше суспільство влаштоване таким чином, що фінансові можливості все ж важливі. 

Я б дуже хотів полетіти в космос. На щастя, це стає все більш реалістичним. Я не ставлю собі за мету бути суперуспішним, мати якісь неймовірні досягнення. Але сьогодні, злітати в космос на ракеті — цілком практична, приземлена ціль.  

Мабуть, повернусь на Еверест та пройду останні 100 метрів, щоб піднятись на вершину. Також планую зійти ще на кілька восьмитисячників, бо там шалена енергетика. Не піду з гір, бо я їх обожнюю. Мені дуже подобаються важкі умови, в яких людина може перебувати досить короткий час. Почуваюся в них дуже зібраним.

Вважаю, що коли ми помираємо, то прокидаємось у новому світі. Проте, доки ми туди не потрапили — маємо яскраво та відповідно до цінностей прожити це життя. Кожному варто про це пам’ятати.

Реклама у Vector

Знайшли помилку? Виділіть її і натисніть Ctrl+Enter