Збережені закладки

Переглянути додані закладки можна тут.

Історії

Шубка Антоніні Антонівні: как бизнесу быть социально ответственным. Кейс Orange Club и «Жизнелюб»

07 Березня 2019, 14:05
6 хв читання
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
Додати в закладки

Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.

Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Режим читання

Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.

Благотворительные акции могут вызывать жалость и пробивать на слезу, а могут наоборот — сконцентрироваться на позитиве. Главное, чтобы это кому-то помогло. О том, как бизнесу быть социально ответственным и донести свой месседж до клиентов Vector рассказали PR-директор благотворительного фонда «Жизнелюба» Анна Давиденко и PR-директор сети мультибрендовых магазинов Orange Club Александр Снегирев.

Как «Жизнелюб» сотрудничает с бизнесом

Основное правило проекта: все коллаборации должны нести только позитивный окрас в месседжах. По их мнению, в любой, даже самой грустной истории, можно найти позитивный импульс и сделать акцент именно на нем.
Иногда компании приходят в «Жизнелюб» просто чтобы отправить пожертвование, а потом это перерастает в целую группу проектов, говорит Анна Давыденко. «Например, с Uklon мы начинали сотрудничать 2 года назад — компания доставляла обеды с первой точки «Обед без бед». Сегодня мы делаем ряд совместных публичных акций. Для каждой компании мы продумываем свой формат взаимодействия и проявления».

Как появилась идея партнерства «Жизнелюба» и Orange Club

По словам Давиденко, они всегда исходят из проблемы: «В данном случае мы понимали, что нашим жизнелюбам не хватает зимней одежды. Мы провели несколько акций с разными магазинами, а потом к нам обратился Orange Club с полноценной идеей кампании».

Что сделали Orange Club

Сеть магазинов запустила благотворительную акцию #тепловхорошіруки. Они предложили людям принести вещи, которые они по каким-то причинам уже не носят, в магазин. Клиенты получали скидку 15%, а «ненужные» вещи отправляли в фонд «Жизнелюб», где у них появлялись новые владельцы.

Пример постера рекламной кампании Orange Club и «Жизнелюба»


«Механика была довольно простой, — рассказывает Александр Снегирев. — У многих из нас в шкафу есть вещи, которые мы уже не носим, но выбрасывать не хотим. Мы нашли, куда эти вещи можно деть с пользой для дела и рассказали об этом людям. Именно эта польза и стала главным мотивом для всех, кто участвовал в акции».
Orange Club не рассчитывали, что люди поддержат акцию из-за выгоды. Скидка была дополнительной мотивацией. Чтобы определить ее размер, они ничего специально не просчитывали.

«Нам кажется, нельзя заставить людей участвовать в благотворительных проектах. Им это либо нужно, либо нет», — говорит Снегирев.

Математики проекта тоже не существует. Никто не считал доходы и расходы, только количество собранных вещей.

Какие были KPI

Александр Снегирев говорит, что конкретно KPI у них не было. Как и не было понимания, как измерять успех кампании. «Мы не понимали, сколько человек откликнется. Это была первая подобная инициатива и до конца не было ясно, насколько людям близко то, что мы хотели донести. Мы даже и не думали о возможности провала, тем более, проект некоммерческий. Плана «Б» не было. У нас было огромное желание сделать доброе дело, мы трансформировали его в задачу и попробовали выполнить. Вроде, получилось неплохо».
С самого начала все складывалось так, что уверенность в успехе кампании только росла. Люди, которых Orange Club привлекал для создания контента, соглашались поучаствовать, а все, кому они рассказывали о задуманном, говорили, что обязательно поддержат инициативу и принесут вещи для жизнелюбов.

Как придумывали слоганы и вижуал

Над всей коммуникацией работало агентство IamIDEA. Идея заключалась в том, чтобы объединить тех, к кому обращаются, с теми, кому хотят помочь.

«Мы подумали, что одежда, висящая в шкафу, хранит много приятных воспоминаний и было бы правильно найти тех, кому эти воспоминания близки, а возможно, даже нужнее, чем нам. Так родились ключевые сообщения на плакатах», — говорят в агентстве.

Дизайном и копирайтингом тоже занималась команда IamIDEA. «Жизнелюб» задействовал своего фотографа Вику Темнову, которая бесплатно помогает им со съемками. «Чаще всего все, что нам нужно, мы находим бесплатно», — говорит Анна Давиденко.
В процессе подготовки команда агентства познакомилась с руководителем проекта «Топ-модель по-украински» Аленой Звирык, рассказала ей про концепцию и предложила поучаствовать в съемке. Алена согласилась. Так на постерах появились участники шоу. Напарниками по съемке «топ-моделей» стали взрослые модели агентства «Жизнелюб».

Бэкстейдж со съемок рекламной кампании

Какие результаты у кампании

В результате для «Жизнелюба» собрали 900 вещей. Их было в разы больше, но всё, что не попадало под критерии отбора (вещи с пятнами и дефектами), не брали. По словам Александра Снегирева, благодаря кампании удалось найти одежду для более 500 жизнелюбов.

«Мы не знаем, как оценивать результаты — пока не с чем сравнивать. Нам было важно, чтобы вещей хватило всем. Мы хотели подарить радость людям в новогодние праздники и, кажется, всё получилось».

Жизнелюбам передают одежду, которую собрали благодаря акции #тепловхорошіруки


Фонд «Жизнелюб» продолжает искать способы помочь пожилым людям. Если у вашей компании есть идеи, пишите на Facebook-страницу фонда или оставьте заявку на сайте.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Історії

What’s Up CMO? Команда, метрики та болі Дениса Жаданова, VP з маркетингу в Readdle

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
26 Лютого 2019, 15:26 10 хв читання
Історії

What’s Up CMO? Команда, метрики та болі Валерія Грабко, СМО PromoRepublic

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
20 Лютого 2019, 16:29 11 хв читання
Історії

Инфоповод, которого нет: что не так с запуском медиа о марихуане «Канабіс Зараз»

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
16 Січня 2019, 09:56 4 хв читання
Історії

The Correspondent накраудфандив рекордні $2,5 млн. Історія медіа, що привчило читачів платити

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
27 Грудня 2018, 16:58 5 хв читання
КРЕАТИВ

«Факапи роблять нас крутішими». Вовк, Жиляєв і Ваховський про те, чому не треба соромитися помилок

20 Вересня 2021, 11:30
8 хв читання
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
Люксоптика
Партнерський матеріал Партнерський матеріал Матеріал на правах реклами
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.

Можна пройти сотні курсів із усіляких тем, але навіть вони не врятують нас від факапів. Це людський фактор, і він є скрізь. Що ж з ним робити?

Разом із «Люксоптика» ми поговорили про найгучніші, найсмішніші та улюблені факапи Данила Ваховського, Саші Жиляєва і Сергія Вовка. Вони їх не соромляться, а навпаки — дякують за досвід. А тепер і ви зможете навчитися на цих історіях, як правильно ставитися до факапів і стати трішки крутішими.

Данило Ваховський: «Шукаю мотив факапу»

Керуючий партнер Havas PR Kyiv

10 років тому ми з командою рахували бюджет на відеопродакшн проєкту. Я підтвердив його, і ми передали папери клієнту. Він все підписав, а потім виявилося, що договір показали в гривні, а продакшн порахував його в доларах. Цей нюанс повів проєкт у жорсткий мінус. Відтоді в бюджетах я пишу рядок валюти, в якій все пораховано.

У мене завжди не складалися відносини з документами. Я був одним із небагатьох менеджерів на «Новій пошті», через якого компанія отримувала податкові штрафи. Ми не встигали реєструвати податкові накладні, тому що я не туди засовував документи. Так я навчився ніколи не працювати з бухгалтерськими паперами. Я в цьому точно не ефективний.

У команді ми розглядаємо кейси факапів і робимо висновки. Я ніколи не проявляю емоції, коли вони трапляються: не сварю, а розмовляю з командою на рівних. Намагаюся шукати мотив факапу.

Данило Ваховський

Коли я видавав журнал, у нас вийшов PR-матеріал із клієнтом — великою дорожньою компанією. Ми неправильно написали прізвище героя — «Тимофєєв». Стаття виходила українською, і там були нюанси в перекладі. Є два варіанти, як писати прізвище в перекладі: через «е» або «є». Ми написали не так, як він звик. Водночас в офіційних документах він пише так, як зробили ми.

Коли матеріал вийшов, клієнт дуже засмутився, а його PR-менеджер дзвонив нам із докорами. Ми вибачилися і запропонували в наступному номері журналу зробити ще один вихід із героєм, в якому виправимо прізвище.

Перед відправленням номера в друк коректор знову виправила прізвище на такий же неправильний варіант. Ми вийшли зі старою помилкою. Вони знову нам подзвонили, на що я відповів: «Ми зробили все, що змогли».

Помилки допускають всі. Важливо пройти досвід болючих помилок, щоби не відчувати важких емоцій, коли не вийшло, як хотіли.

Данило Ваховський

Для мене головне бути справжнім. Я завжди кажу собі й колегам, що я гарний настільки, наскільки хороший мій останній проєкт. Якщо він близький до досконалості, але в ньому є недоліки, це не страшно. Адже мій наступний проєкт буде без цих помилок.

І пам’ятайте: ідеальних людей немає, крім Кріштіану Роналду.

Сергій Вовк: «Гладенько не буває»

Сергій Вовк
Co-founder & CCO Kyiv Academy of Media Arts

У мене було багато професій і робіт. Одна з перших із працевлаштуванням, трудовою книжкою та зарплатою — журналіст харківської газети «Время».

Факап був смішний: мене акредитували як журналіста на київському кінофестивалі «Молодість» 2004 року. Він відкривався фільмом «Настройщик» Кіри Муратової. Під час самого фестивалю мені навіть вдалося пообідати з режисеркою і її чоловіком.

Після повернення я повинен був зробити матеріал про фільми-переможці в різних номінаціях. Але на «Молодості» я познайомився зі своїм кумиром, Вадимом Рутковським, редактором журналу «ОМ». І ми в місцевому кафе пили коньяк і їли тістечка, а на показах фільмів спали.

Після того, як я повернувся до Харкова, у мене виникли проблеми. Фільмів я не бачив, а значить, написати нічого не міг. Я запропонував редактору написати, як обідав за одним столом із Кірою Муратовою. Так замість матеріалу про «Молодість» вийшов матеріал про Муратову. Це нормальний факап, за радянських часів мене б звільнили.

Я виріс в той час, коли в заголовках бізнес-книг було «найцінніше, що може з вами трапитися, — ваші помилки». Я з покоління, яке ввібрало, що все приходить через помилки в пошуках ідеального результату, гладенько не буває.

Сергій Вовк

Я працював у двох рекламних агентствах, з яких мене звільнили. Це, напевно, мої головні факапи.

Із Leo Burnett мене звільнили за некоректний коментар у Facebook. Коли Паша Вржещ, Ярослав Сердюк і Єгор Петров йшли робити Banda, під постом Паші я написав «бий козлів». Директор розцінив мої слова як образу. Це була усвідомлена безглуздість, я мав на увазі козлів глобально і локально.

За деякий час я вибачився, адже Leo Burnett багато чому мене навчило: там я освоїв рекламу, завів друзів і поїхав вчитися в Miami Ad School, що надихнуло на КАМА.

Це молодість: гарячим двозначним коментом я змусив себе звільнити. Поки я йшов від кабінету директора до столу, у мене вже забрали ноутбук і закрили доступ до пошти, щоб я не написав ще якусь нісенітницю. Я був лідером думок у компанії, всі любили мої листи.

У Ogilvy я кар’єрно і ментально уперся в стелю. Я не виконував роботу і довів справу до звільнення. Це сталося, коли мій бос робив за мене тендерні презентації. Просто я відтягував дедлайни й спеціально доводив до останнього моменту. Після третього випадку мені сказали: «Сергій, вали нафіг».

Але я був непростим хлопцем, оформив це як звільнення. Заявив, що не хочу сам іти, й мені виплатили три зарплати. Їх вистачило на два тижні відпочинку в Стокгольмі.

Сергій Вовк

Коли ми відкривали КАМА, трапився кумедний випадок. Люди прийшли, послухали офіційну частину, випили на барі. Тим часом Слава Балбек із працівниками ще монтували туалети. Відвідувачі вже вишикувалися в чергу і думали, що там хтось закрився й довго сидить.

Для мене це все не факапи, а життя. Факап це процес еволюції. Це класика драматургії: герой — той, хто йде до своєї мети, долаючи труднощі. Факапи дозволяють відчувати себе героєм.

Саша Жиляєв: «Засмучуюсь, але розумію, що без факапів нікуди»

Саша Жиляєв
Head of Marketing Multiplex

Як казав мій колишній керівник в Comfy: все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. І не помиляється той, хто нічого не робить.

У мене сталося багато факапів у Comfy. 2006 року ми відкривали магазини в Донецьку. Я зробив офігенну рекламну кампанію, в яку вклали купу грошей. Але кампанію запустили за три дні до заходу. Це занадто маленький термін, вона не спрацювала, як очікувалося.

Я вдячний моїм босам, що не звільнили мене. Усі факапи обговорювалися з ними не в повчальному тоні. Головне, що ми винесли — розуміння, що ми зробили й більше ніколи такого не робили.

Помилки — це завжди болісно. Коли ти не винен у факапі, а відповідальність частково або повністю падає на тебе, я сильно переживаю.

Саша Жиляєв

У Prom у нас трапився карантинний факап, який не залежав від мене безпосередньо. Ми хотіли зняти рекламу для Prom із «Похитителем Ароматов» «Похититель Ароматов» фешн блогер . Ми все затвердили, але він не міг зніматися в Україні. Блогер живе в Британії, а кордони закриті. Ми до нього теж не могли прилетіти. Єдина країна, де могли знімати, — Молдова.

Ми організували знімальну групу в Кишиневі, купили «Похитителю» квиток із Британії. Але нашій групі на шляху до Молдови надійшов лист. З’ясувалося, що у «Похитителя» COVID-19, і його не випускають із країни.

Саша Жиляєв

Звичайно, ми могли передбачити другого героя, але тоді це було нереально. Ми повністю скасували зйомку, витративши кошти на підготовку. Це була лажа.

Я переживаю факапи емоційно — засмучуюсь, але розумію, що без них нікуди.


У нашого партнера «Люксоптика» є всі найновіші моделі сонцезахисних окулярів. Приходьте в магазини мережі, щоби відчути себе крутими.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Гайди Антизашкварний календар. Чутливі теми червня

Антизашкварний календар. Чутливі теми червня

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
29 Травня 2021, 14:00 5 хв читання
Кейси Як SoftServe організували VR-івент для співробітників за десятки тисяч євро

Як SoftServe організували VR-івент для співробітників за десятки тисяч євро

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
22 Лютого 2021, 15:00 8 хв читання
Історії

Культура поза столицею. Як Надія Парфан і Takflix змінюють українську документалістику

23 Вересня 2021, 12:00
16 хв читання
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
daria-chernina
Дар'я Черніна Відкриваю у підприємців надздібності, показую потойбічну силу компаній.
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.

Ім’я режисерки Надії Парфан — синонім нової хвилі української документалістики. Разом зі своїм чоловіком, продюсером Іллею Гладштейном, 2014 року вони створили фестиваль документального кіно та урбаністики «86», а згодом продакшн Phalanstery Film та дистриб’юторську компанію 86PROKAT. Також серед проєктів Надії — онлайн-платформа українського кіно Takflix.

Журналістка Vector Дар’я Черніна зустрілася з Надією Парфан і дізналась, як побудувати власну справу в кіногалузі.  

Навчання як прокрастинація дорослих рішень

Після перших холодних днів вересня вийшло сонце. Надя запізнювалася, тож я зі знімальною групою Vector спостерігала за ланчем шумної молоді на терасі BURSA на Подолі. За кілька хвилин біля дверей кінотеатру KINO42 з’явилася молода дівчина у бежевому плащі. Разом ми спустилися крутими сходами до підвального приміщення.

«Цей кінотеатр створив мій чоловік Ілля Гладштейн разом із Василем Гроголем. Як правило, орендувати його коштує досить дорого, тому ми тут по блату», — розсміялася режисерка.

Надія зняла пальто і одразу почала налаштовувати світло у приміщенні.

«Ви знали, що тут 42 крісла? Звідси й назва — КINO42. Їх усі викупив Ілля, коли 2018 року закрився легендарний київський кінотеатр „Україна“. Шкода було дуже. Адже саме там 1965 року відбулася прем’єра „Тіні забутих предків“ Параджанова», — Надія сіла у центрі залу, поправляючи волосся. 

Вона вказує на невеличкий бар перед входом у кінозал. «До речі, тут не продають попкорн. Адже цей хрускіт неймовірно відволікає від фільму. Натомість глядачам пропонують крафтовий український сидр. Я, наприклад, дуже люблю ревеневий». 

Закінчивши зйомку, ми піднялися на літню терасу кафе «1818». 

У березні цього року на платформі MEGOGO відбулася прем’єра короткометражної стрічки Надії Парфан «Жінки, що грають в ігри». Це фільм-гра, який крізь призму історій сімох лауреаток премії Women in Arts 2021, повертає глядача у дитинство. «Дівчатка — це окрема субкультура та свій таємничий світ, в якому відбувалося багато магії. Тепер вони виросли й „дали жару“», — розповідає про свій фільм Парфан.

Надія народилась і виросла в Івано-Франківську. Її батьки — інженери, дуже далекі від кіно та мистецтва. «Закінчуючи школу, я вирішила, що хочу вступати до Києво-Могилянської академії на факультет культурології. Звичайно, мої батьки хотіли, аби я вибрала право чи економіку, але це здавалося мені занадто нудним. Лише зараз я розумію, що в їхніх порадах був певний сенс», — посміхається Надія.

Парфан здобула ступінь бакалавра. «У Могилянці мені подобалося. Це була така собі бульбашка, де ти абсолютно ізольована від реального світу. Високе, інтелектуальне, творче середовище. А потім ти опиняєшся на ринку праці зі своїми прочитаними томиками Гегеля. Ти абсолютно не знаєш, куди тобі йти й що робити», — згадує режисерка. 

Після чого продовжує:

«Я 1986-го року народження. Моє покоління взагалі пізно почало думати про ці речі. Зараз люди у 17–20 років вже „роздупльонні“. Вони знають, як влаштований світ, за якою траєкторією треба рухатися».

У мене в цьому віці був вітер у голові. Я нічого не знала про життя, про те, ким я себе бачу. Мені хотілося щось міняти. Але що? Конкретних ідей не було.

Після закінчення університету Надія поїхала до Будапешту отримувати диплом антрополога. Саме там вона вперше взяла камеру в руки й спробувала зняти невеличке есе про українські маршрутки.

«Після річного навчання в Угорщині я повернулася в Україну. Це був 2010 рік. У країні безробіття. І тут я з усіма цими дипломами бралась за будь-яку роботу. Наприклад, перекладала серіали на якомусь телеканалі. За тиждень насиченої роботи мені платили 300 грн, в місяць — 1200. Цих грошей ледве вистачало на харчування», — розповідає Парфан.

У той час вона взагалі не бачила себе у кіно. Все, що відбувалося з нею у наступні роки, Надія назве «випадковістю». Одна з них трапилася в автобусі «Київ-Одеса», який їхав на перший Одеський міжнародний кінофестиваль. Серед його пасажирів був її майбутній партнер Ілля. Він — програмний координатор на найстарішому кінофестивалі країни «Молодість», вона — перекладачка фільмів.

Інший випадок — знайомство з американським оператором і режисером Джонатаном Нардуччі. «Американські  фотографи та режисери часто шукали в підмогу людину, яка знає англійську та розбирається у культурних особливостях. Мову я знала. Плюс у мене багато родичів мешкають у США. Тому я була „інкультурована“ в американськість», — пригадує Надія Парфан.

Нардуччі тоді знімав свою стрічку «Заміж за іноземця». Надія фактично стала його лінійною продюсеркою, але насправді обов’язків було набагато більше. «Я пропрацювала з ним десь три роки скоріш як асистентка режисера. Кажу чесно: це була найкраща кіношкола у світі».

Згодом Парфан отримала стипендію за програмою Фулбрайта та полетіла до США вивчати урбаністику. Пізніше до неї приєднався Ілля. Вони багато подорожували країною, відвідували кінофестивалі та навіть встигли попрацювати crowd-менеджерами на South by Southwest (SXSW — фестиваль музики, кіно та технологій у місті Остін, Техас).

«Цікаво було спостерігати за місцевою децентралізацією. Адже в Україні на початку десятих уся культура була на 99,9% зосереджена в Києві. Окрім того, в американців є свій дух — you can do it (ти можеш все, — ред.). У європейців усе навпаки. Люди знайдуть тисячу й одну причину, чому не треба зараз цього робити. Захопившися, ми повернулися і вирішили спробувати „do it“ — створити тут свій кінофестиваль», — пригадує Надія.

Кінофестиваль кіно та урбаністики «86» стартував в Україні за рік.

Показати українське кіно в регіонах ідея божевільних

Україна дуже змінилася після 2014 року. «Стався культурний бум, все ніби заграло новими фарбами. З’явилися перспективи». Євромайдан, вважає Парфан, сприяв розвитку української документалістики. «До того часу мало хто знімав художнє документальне кіно. Була здебільшого публіцистика».

Тому, за задумом Надії та Іллі, їхній фестиваль мав бути зовсім іншого типу. «Ми хотіли пов’язати кіно з простором. Ще ми принципово не хотіли робити фестиваль у Києві. Я пам’ятаю, коли ми це озвучували, люди крутили пальцем біля скроні. Але ми наполегливо продовжували шукати невеличке містечко для кінофесту», — посміхається Надія.

Варіантів було кілька — Українка, Бахчисарай, Славутич, Шаргород.

«На Славутичі зупинилися випадково. У міськраді банально підняли слухавку. Ми представились і сказали, що плануємо організовувати у них міжнародний кінофестиваль. Вони трохи здивувалися, після чого сказали: ну приїжджайте, подивимося. Так ми й поїхали у Славутич», — каже Парфан.

У фестивалю було троє організаторів:

  • Надія Парфан — співзасновниця та креативна директорка;
  • Ілля Гладштейн — співзасновник та програмний директор;
  • Анна Белінська — виконавча директорка.

«Наша команда складалася з мрійників. Людей, які хотіли, вірили, прагнули якісно іншого досвіду. Всі ми вірили в утопію. Так народилася концепція „86“ — висмикувати людей із рутини й занурювати в інший світ, який існував лише п’ять днів».

Найбільше проблем було з фінансами, адже «86» — некомерційний проєкт. Грошовий бюджет одного року фестивалю складав приблизно $150 000.

«Ця цифра дуже занижена. Адже на фестивалі багато хто працював безкоштовно, деякі речі ми отримували бартером або за зниженими цінами. Реальна вартість „86“ — $250 000 і більше», — каже Парфан.

Інвесторів у фестивалю не було. Зі слів Надії, бізнес не розумів і досі не розуміє, навіщо робити фестиваль немейнстрімного кіно, та ще й у Славутичі. Навіщо інвестувати в культурні проєкти, коли є розважальні. Бізнесу зрозумілий такий формат заходів як Atlas Weekend — там є показники, охоплення.

«За весь час фестивалю нам вдалося знайти кілька анонімних меценатів. Вони невеличкими сумами, але досить доречно нас підтримували. Іншу частину коштів ми збирали по дрібках у міжнародних фондах. Серед них — Фонд Гайнріха Бьолля, Міжнародний Вишеградський фонд, Фонд Фрідріха Еберта, різні екологічні платформи», — розповідає Надія.

Найдорожче обійшлися:

  • Логістика. Усю техніку організатори орендували та везли з Києва.
  • Зарплати.
  • Оплата прав на покази.

«У багатьох були проблеми з тим, як дістатися до Славутича. Місць в автобусах усім не вистачало, транспорт залишав бажати кращого. Тому ми вирішили, що „86“ поїде до глядачів сам. Так на другий рік проведення фестивалю виникла ідея дистриб’юторської компанії 86PROKAT», — згадує Парфан.

Надежда Парфан в KINO42

Згодом сфера діяльності розширилася — з’явився продакшн Phalanstery Film.

«Коли ми працювали над фестивалем, ми багато спілкувалися з представниками галузі, іноземними режисерами. І тоді ми задумали створити кооператив, де всі могли б одне одного потроху просувати, продюсувати, режисувати. Ми хотіли прибрати цей жорсткий поділ на бізнес і мистецтво, уникнути походів до „папіків“ — так ми жартома називаємо досвідчених старших продюсерів», — посміхається Надія.

Сьогодні Парфан не займається 86PROKAT — це ініціатива Іллі. У Phalanstery Film вони працюють разом.

«Інколи ми працюємо вдвох як продюсери. Інколи я режисую, він продюсує. Інколи ми виступаємо у ролі креативних продюсерів. Окрім нас двох, є ще команда фрілансерів. Це звукорежисери, колористи, оператори», — каже Надія.

Фестиваль кіно і урбаністики «86» закрився 2018 року, проіснувавши п’ять років.  

«У «86» є дві кінцівки. Перша — позитивна: ми насправді досягли своїх цілей. Все, що ще у 2013–2014 роках здавалося неймовірним, нам вдалося реалізувати. Тому ми досить швидко стали модними», — каже Парфан.

Пам’ятаю, виходжу під час фестивалю у центр Славутича і дивуюся: це якийсь Берлін! Усі хіпстери з Рейтарської були у нас. Але, як кажуть, із вечірки треба йти на піку. В якийсь момент ми просто зрозуміли, що вже не зможемо перевершити себе.

Відсутність сталого фінансування породжує замкнене коло: для фестивалю потрібні гроші, на пошук яких потрібні гроші. Розірвати це коло могла б гарантована щорічна частка бюджету.

«Здоровою була б ситуація з гарантованими 30% бюджету ($75 000). Мінімально необхідна частка — 15% бюджету ($37 000). У розвинених країнах фестивалі, подібні до „86“, отримують адресне фінансування з місцевого, обласного, федерального чи загальнонаціонального бюджету, від міжнародних фондів, приватного бізнесу. В Україні це — фантастика. Місто Славутич завжди надавало „86“ потужну адміністративну і ресурсну підтримку, але ми жодного разу не отримували грошей із міського бюджету. До обласного бюджету достукатися не вдавалося», — ідеться на сайті фестивалю.

Це була негативна кінцівка. В останній рік фестивалю організатори «86» отримали грант 500 000 грн від Міністерства культури. Проте чиновник із Мінкульту вимагав «відкат» у розмірі 30 000 грн. Як згадує Парфан, спочатку ситуацію намагалися вирішити мирно. Врешті вони зрозуміли, що Мінкульт не збирається виплачувати грант, а тому підключили ЗМІ та зробили з цього публічну кампанію.

«Ми були в боргах. Мали закладати свої кошти, аби розрахуватися з людьми. Через пів року гроші виплатили. Утім, ми були виснажені. Після цього інциденту нам стало зрозуміло, що ми вже не зможемо нормально зробити ще один „86“. Це буде постійна боротьба», — розповідає Надія.

Також у цей час співорганізаторка Анна Белінська поїхала з України. Це також стало причиною закриття.

Реалізувати себе в режисурі

Під час роботи над «86» Надія Парфан почала знімати свій перший повнометражний документальний фільм «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго».

«Він задумувався як короткометражка, на яку я виграла 50 000 грн під час пітчингу Львівської кінокомісії. Це мала бути історія про те, як хор Івано-Франківськтеплокомуненерго їде виступати на Форум видавців у Львові. Таке собі роуд-муві. Проте частина з поїздкою не увійшла у фінальний монтаж. Історія розрослася під час зйомок», — згадує Надія.

Стрічка мала шалений успіх. Її прем’єра відбулася 2019 року під час швейцарського фестивалю Visions du Reel. Українська прем’єра — того ж року на Одеському міжнародному кінофестивалі. Стрічка отримала нагороду «Кіноколо» та Золоту Дзиґу, як найкращий документальний фільм 2019 року. Також він увійшов до рейтингу «Топ-100 найкращих фільмів в історії українського кіно».

Бюджет стрічки — 1,1 млн грн. Фільм виграв пітчинг Держкіно та отримав підтримку від американського телеканалу Current time. Касові збори — 438 871 грн.

«Велику частину фінансового успіху стрічки забезпечив азійський замовник NHK, який її придбав. Багато хто думає, що успіх стрічки — касові збори. Є ще бюджет на промо, про який мало хто говорить. Тобто ти можеш зібрати мільйон, але якщо ти вклав п’ять — історія провальна. Ще треба розуміти, що половину коштів забирає кінотеатр, а половину другої половини — дистриб’ютор. Тобто правовласник отримує лише 25% прибутку», — пояснює математику Парфан.

Netflix із українськими стрічками

Наприкінці 2019 року дебютна робота Парфан вийшла на широкі екрани.

«Кінотеатри — це підприємства. І вони не дуже охоче йдуть на якісь експерименти. Для них найважливіше — гроші. Якщо у кінотеатру буде вибір: показати голлівудський блокбастер чи українське кіно, вони виберуть перше».

На цій хвилі режисерка задумала створити власний майданчик з українськими стрічками. Прототип онлайн-платформи Takflix побачив світ у грудні 2019 року. Як згадує Парфан, у той час у неї не було досвіду ані в діджитал, ані в IT. Вона взялася розробляти концепцію та бренд. Технічну частину взяв на себе друг Надії Євген Голованевський. Надихалися платформою Mubi.

«Найсмішніше те, що Takflix — робоча назва. Коли настав час запускатися, ми зрозуміли, що у нас немає інших варіантів. Перший логотип нам розробив наш друг Сергій Клепик. Ним стала ніби вінтажна смугаста картинка, яка імітувала ефект старих телевізорів», — посміхається Надія.

Серед проблем — наповнення онлайн-кінотеатру. «Takflix — це маленька незалежна платформа, ми не можемо одразу запропонувати правовласникам великі суми за їхні фільми. Ми повертаємо усі кошти з продажів. Але якщо говорити про дистриб’юторів чи агентів із продажу, то вони дивляться на весь цей процес суто як на бізнес. Грубо кажучи, яка платформа більше запропонує, тій вони й віддадуть фільм. І неважливо підходить стрічка аудиторії чи ні», — розповідає Парфан.

Режисерка Надія Парфан про Takflix, фестиваль 86, українську документалістику

На запуск Takflix Надія та Євген витратили по кілька тисяч доларів зі своєї кишені. «Я думаю, це було до $5000», — згадує Надія. Спершу Takflix був онлайн-кінотеатром. Релізи відбувалися раз на місяць. На початку ціна квитка була 60 грн, зараз — 75. 

Згодом вирішили відійти від цієї фінансової моделі. «Все змінила пандемія. Значно зріс попит на контент онлайн. І ми подумали: люди не можуть дивитися один фільм по колу», — говорить засновниця ресурсу.   

Зараз на платформі доступні близько півсотні українських стрічок. Є також кілька варіантів підписок — виключно для патронів. Окрім цього, нещодавно на платформі з’явилася функція «Кінопаті» — інтерфейс для спільного перегляду фільмів онлайн.

У майбутньому історія про західноукраїнський андеграунд

Зараз у Takflix дві цілі. «Якщо глобально — ми хочемо мати найбільшу і найякіснішу колекцію українського кіно онлайн. Друга ціль — технологічне вдосконалення. Наприклад, у нас немає застосунків для мобільних пристроїв та для плазмових телевізорів. Якщо все буде ок, навесні 2022 року у нас з’явиться застосунок на Android, пізніше — на iOS», — каже Надія.

Наразі Парфан знімає соціальний документальний проєкт про бездомних. Його мета  — зробити цих людей більш видимими й зняти з них стигму.

Серед запланованих кінопроєктів — «То моє море» (Перша назва — «Міс Рок-Європа») та «Благовіщення».

«„То моє море“  — фільм про кінець 80-х — початок 90-х років. Про андеграундну культуру Львова та Новояворівська. Історія розповідатиме про зародження української попкультури», — говорить режисерка.

Найближчим часом Надія Парфан почне працювати над сценарієм «Благовіщення» — її першого ігрового фільму. Режисерка каже, що їй стало тісно у документалістиці. «Все, що я хотіла, я спробувала. Треба рухатися далі». 

Фото: Павло Фішар

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Історії

З ким треба переспати, щоб працювати з «Планетою Кіно»? Відповідає агенція Vertigo

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
22 Квітня 2020, 09:40 12 хв читання
Історії

What’s Up CMO? Команда, метрики та болі Тараса Маселко, PR-директора !FEST

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
25 Лютого 2020, 11:26 13 хв читання
Історії

«Украина — это не только зубожіння». Как геймдевелоперы создали комикс, которому не нужна реклама

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
24 Січня 2020, 11:06 8 хв читання
Історії

«Був чуваком, якому більше за всіх треба». Я запустив стартап після 9 років у Fedoriv

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
16 Листопада 2019, 12:20 12 хв читання
Історії

Осідлати хвилю. Навіщо Денис Логвиненко й Ілля Голіцин запустили NFT-агенцію

16 Вересня 2021, 10:00
13 хв читання
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
dmitriy-koshelnik
Дмитро Кошельник Придумую теми, редагую тексти, пишу про компанії і підприємців, чіпляюся до фактів.
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.

У березні 2021-го набрали популярності невзаємозамінні токени або NFT. Вони фіксують право власності на твори мистецтва, цифрові колекційні предмети й навіть реальне майно. Навесні про NFT багато писали як українські та західні медіа, але тема досить швидко вичерпала себе.

Тому новина про запуск українського NFT-агентства CTRL / ART / D виглядала несподівано. До того ж серед його засновників виявився керівний партнер Havas Digital Kyiv Денис Логвиненко. Head of Content Vector Дмитро Кошельник дізнався у Дениса і CEO CTRL / ART / D Іллі Голіцина, навіщо зараз запускати NFT-агенцію, як вона працює і які послуги пропонує. Щоб не обмежуватися теорією, ми залучили до інтерв’ю київського художника Данила Манжоса і розібралися, як можна продати його картини й стріт-арт.

Хто запустив NFT-агенцію

З Іллею і Денисом ми зустрілися на будівельному майданчику за адресою провулок Фізкультури, 30. Там Данило Манжос працював над проєктом з облаштування берега річки Либідь, який відкрили 12 вересня.

Денис і Ілля відповіли на питання, навіщо зараз запускати NFT-агенцію, зі стриманою іронією. Хайп навколо NFT пройшов для медіа, які писали про великі продажі цифрового мистецтва. Сам ринок продовжує активно рости й наближати остаточний перехід людства в онлайн.

Засновники прийшли до цього проєкту з різних сфер. Логвиненко — керівний партнер діджитал-агентства Havas Digital Kyiv. Ще Денис активно пише колонки про інноваційні технології та тренди — від метавсесвітів до реклами в період пандемії.

«Комунікаційний ринок повинен рухатися вперед, слідувати за трендами технологій, маркетингу та інших галузей. Я намагаюся намацати новий напрям, куди можна інтегруватися і рухатися далі. Медіагіганти знімають фільми про новий світ і віртуальну реальність. Ми рухаємося до цифрового та зрозумілішого з точки зору комунікацій життя. Офлайн незабаром стане розкішшю», — пояснює Логвиненко.

NFT можна використовувати для підтвердження і передачі авторського права, а також продажу і перепродажу активів, їхньої прив’язки до певної людини. Це величезний потенційний ринок не тільки для креативної, але й інших галузей.

«Питання в тому, наскільки швидко зорієнтуєтеся в процесі, зробите якісний продукт і зберете команду», — пояснює Денис.

Ілля Голіцин майже п’ять років працював із криптостартапами, маркетингом і з різними приватними проєктами. У CTRL / ART / D Ілля став CEO й ідеологом. Своє бажання працювати з NFT він пояснює швидким зростанням і розвитком галузі.

«Наше завдання — освоїти цю хвилю разом з артистами й медіа, об’єднати аудиторію і розвинути продукт. Зараз розрив великий, нам потрібно швидко наводити мости», — пояснює Ілля.

Чому агенцію запускають саме зараз

Створити NFT-агенцію вирішили, коли зрозуміли, що це не тимчасовий хайп.

«Стало ясно — смартконтракти, довічне роялті, токенізацію активів можна перенести з мистецтва на інший бізнес. Це історія не тільки про арт, спорт, мистецтво, які отримали новий спосіб фінансування або презентування себе. NFT дозволяє обходити стандартний процес продажу своєї творчості й продуктів. Далі вони перейдуть в інші категорії: не тільки бізнесу, а й управління або політики. Ними почнуть користуватися всі», — пояснює Логвиненко.

Він зазначив, що тренд інтеграції людства в віртуальну реальність вже розвивають великі гравці. Наприклад, Facebook оголосив, що перестає бути просто соцмережею і починає створювати метавсесвіт. Це концепція загального віртуального простору, куди увійдуть всі віртуальні світи й доповнена реальність. У такому метавсесвіті людям також знадобиться мистецтво, різні сервіси та послуги. NFT допоможе це забезпечити.

Поточні показники підтверджують потенціал NFT-галузі. За даними Entrepreneur, за перші шість місяців загальна сума продажу NFT досягла $2,5 млрд. Для порівняння, в аналогічний період рік тому цей показник становив лише $13,7 млн. Це зростання на більш ніж 18 000%. Водночас не можна все списати лише на хайп. У липні, наприклад, продажі NFT перевищили $1,2 млрд.

За словами Іллі, індустрія зараз розвивається вже не проривами. Учасники вибудовують чіткі системи. Плюс у галузі працюють відомі представники артринку.

Наприклад, у березні художник Beeple продав свою NFT-роботу Everydays: The First 5000 Days на аукціоні Christie’s за $69,3 млн. Для індустрії тут важлива не ціна, а інші деталі угоди. По-перше, Beeple створював роботу з 2007 року, коли NFT взагалі не було. Тобто реальний художник вирішив продати роботу як NFT. Beeple не з’явився нізвідки: раніше він встиг попрацювати з Apple, Nike, SpaceX, Аріаною Гранде, Джастіном Бібером і іншими знаменитостями. По-друге, NFT-угоду провів лідер світового артринку — аукціонний будинок Christie’s.

За словами Голіцина, є й автори, які поступово розвивалися як учасники саме NFT-ринку. Наприклад, автор під ніком XCOPY випускає NFT-арт приблизно з 2018-го. Спочатку його роботи продавалися приблизно за $50. Зараз їхня вартість досягає і $1,73 млн. Тобто людина кілька років працювала, вбудувалася в ком’юніті й зараз багато заробляє.

Звичайно, хайп теж впливає на ринок, але NFT-галузь явно розвивається і без нього.

Що пропонує агенція

За словами Голіцина, багато людей все ще не розуміють як працює ринок. З точки зору CTRL / ART / D, NFT-маркетплейси — новий простір для митців. Він частково нагадує Instagram. У соцмережах можна запостити одне фото і набрати мільйон підписників (якщо ви вже не знаменитість). Так само на NFT-платформах не вийде виставити роботу і відразу ж продати її за мільйони.

Завдання CTRL / ART / D — спростити клієнту (художнику, музиканту, спортсмену, організації) процес створення продукту, розміщення, продажу та отримання прибутку. Агенція прописує концепцію періодичного випуску робіт, колекцій і сторітеллінга. Артисти займаються виключно творчістю, а всі інші моменти бере на себе CTRL / ART / D, фактично виконуючи роль продюсера.

CTRL / ART / D пропонує комплекс послуг:

  • збирає продукт — оцифровує роботу, створює колаборації з іншим артистом, додає музику або підбирає відповідний формат подачі;
  • аналітику і вибір майданчика — виходячи з особливостей роботи, стану ринку та інших деталей, визначають, на якому NFT-маркетплейсі краще розміститися автору;
  • медійну підтримку — роботи слід висвітлювати в правильних галузевих медіа та ком’юніті;
  • технічну підтримку — від розміщення на платформах до отримання та виведення грошей;
  • юридичну підтримку — правильне оформлення документів, включаючи авторські права й оплату;
  • кібербезпека — консультують, як захиститися від злому гаманця і крадіжки грошей.

За словами Голіцина, регулювання криптовалютної галузі поки не налагоджено. «NFT — один з видів угоди в криптовалюті. Зараз майже неможливо нормально регулювати ці маркери. З таким завданням краще за всіх справляється Естонія. Ми зареєстрували компанію в цій країні, щоб робити все легально і платити податки», — пояснює Голіцин.

Окремо варто розповісти про монетизацію. За словами Дениса Логвиненка, в більшості випадків агенція отримує відсоток із продажу NFT. Конкретні умови промовляють окремо з кожним артистом.

Як переконати артистів випускати NFT

«Найкращий спосіб когось мотивувати — гроші», — вважає Денис Логвиненко. На його думку, NFT дозволяє творцям заробити, не оббиваючи пороги студій та галерей.

Для порівняння, розміщення і продаж роботи в галереї — складний для автора процес. Зазвичай художник ділить заробіток приблизно 80 на 20 не у свою користь. Якщо роботу не купили за пів року, то її прибирають з галереї. Звичайно, художник може звернутися в іншу галерею, але там її, ймовірно, не візьмуть, якщо в минулому не було попиту.

NFT спрощує продаж. Роботу художника ніхто не зніме з маркетплейса. Правда, щоб продати, треба попрацювати над концепцією, розміщенням, просуванням через правильні канали.

NFT можна перетворити в повноцінну систему дистрибуції. До того ж токен дозволяє робити додаткові бонуси для покупців. Наприклад, зашифрувати приховані файли.

Хоча CTRL / ART / D працює лише понад місяць, за словами Голіцина, у неї вже є клієнти. Тепер їхні твори потрібно перетворити в кейси. Зараз агенція в основному працює з українським артистами.

Клієнтів шукають через знайомих і рекомендації. Першим розміщенням NFT стала робота українського художника Валентина Метика «Business woman». 6 вересня вона з’явилася на маркетплейсі Foundation.

«Ми прагнемо на Захід. Хочеться показати криптоколекціонерам, що в Україні є талановиті хлопці. Далі будуть світові колаборації», — пояснює Ілля Голіцин.

Як CTRL / ART / D просуває NFT-роботи

Щоб розібратися, як агенція працює з артистами, ми запропонували Іллі поговорити з Данилом Манжосом. Ось короткий конспект діалогу.

Данило Манжос: Як продати свою роботу у вигляді NFT?

Ілля Голіцин: Токенізувати можна все, що завгодно. Єдине обмеження — фантазія автора. Наприклад, зі стріт-артом можна зробити ролик про те, як ти це робиш. Тут важливо придумати концепцію розміщення роботи й налагодити колаборації з музикантами або кліпмейкерами.

Підготовка до продажу NFT-роботи починається задовго до її розміщення на маркетплейсі. Для початку потрібно розвивати особисті акаунти й сторінки в соцмережах, продумати сторітеллінг, щоб розкрити особистість артиста, його погляди, ідеї й мотивацію.

Данило Манжос: Тут у мене як раз є історія. Либідь — легенда Києва, яку за часів СРСР перетворили в колектор. Своєю роботою я хочу привернути увагу до цієї проблеми.

Ілля Голіцин: Так, тому можна у твоїй роботі передати важливість цієї історії для Києва. У випадку зі стріт-артом я бачу концепцію, пов’язану з відео. Його можна показати на великих екранах. Наприклад, на великих торгових центрах на кшталт Gulliver.

Ще можна використовувати AR. Наприклад, вшити AR-трекер в саму роботу: скануєш його, і запускається AR-фільтр.

Данило Манжос: Таке тут буде найближчим часом.

Ілля Голіцин: Інший варіант — колаборація. Вона допомагає збільшити охоплення, задіяти більшу аудиторію і привернути увагу медіа. Може, у тебе є якийсь улюблений музичний жанр або виконавець, з яким хотілося б співпрацювати?

Данило Манжос: Я б доповнив роботи чимось нейтральним, абстрактно-електронним, але з елементами класики. Ну або панком. Іноді суперестетам не вистачає жорсткого панку.

Ілля Голіцин: Загалом ми розібралися з концепцією і створенням роботи. Наступний крок — просування в ЗМІ й топовими інфлюенсерами. В Україні NFT займається порівняно небагато людей, а тому ми дивимося на Захід. Аудиторія потенційних інвесторів/покупців роботи сидить в Telegram-чатах, Twitter, Discord. Останніми двома у нас майже не користуються. Тому ми допомагаємо з просуванням у цих каналах і з колаборацією з інфлюенсерами.

Далі — розміщення на маркетплейсі. У твоєму випадку я б рекомендував Foundation. На ньому роботи виставляються як в галереї. Аукціон починається, як тільки з’являється попит. Тобто ми виставляємо роботу, вказуючи нижню ціну або взагалі без прив’язки до вартості.

Потім з’являється попит і починається 24-годинний аукціон. Паралельно потрібно проводити активну PR-кампанію, «підігрівати» користувачів в спеціалізованих спільнотах в Twitter, Discord і Telegram. Так ми працюємо з правильною аудиторією і збираємо претендуючих на роботу криптоколекціонеров.

Данило Манжос: А з художниками вже працювали?

Ілля Голіцин: Працювали, але не можу поки розповісти (розмова відбулася до розміщення роботи Валентина Метика, — прим.ред.). Ми підписуємо договір про нерозголошення (NDA), який діє до запуску самої роботи. Наприклад, якби ми з тобою працювали, то підписали б NDA — не повідомляємо деталі запуску, концепції й згенеровані ідеї.

Ще варто згадати про роялті автору з перепродажу роботи. Зазвичай воно становить 10% від вартості роботи. Звичайно, принцип колекціонування передбачає, що власник буде зберігати твір певний час. Водночас воно також буде рости в ціні. Зазвичай під час перепродажі вартість збільшується на 30%.

Це важливий момент за великих тиражів. Наприклад, зробимо 100 колекційних карток, коли ти станеш відомим художником. З ростом твоєї популярності попит і ціна будуть рости. Далі до деяких карток можна прив’язати якусь додаткову можливість взаємодії з тобою — дзвінок, зустріч, відео, бекстейдж роботи.

Ще ми можемо допомогти з керуванням криптогаманцем, перекладом і виведенням коштів. Можемо юридично правильно провести операцію, включаючи оплату податків і комерційне використання роботи.

У кінці розмови художник і підприємець потиснули руки й домовилися поспілкуватися в майбутньому. Чи закінчиться ця зустріч продажем NFT — поки неясно. Але якщо це трапиться, то новина точно з’явиться на Vector.

Фото: Данило Привіт
Арт: Данило Манжос

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Історії Великий брат простежить. Як алгоритми прогнозують злочини, але жертвують правами людини

Великий брат простежить. Як алгоритми прогнозують злочини, але жертвують правами людини

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
15 Вересня 2021, 09:00 12 хв читання
БІЗНЕС

Поїздка довжиною у шість років. Як українці запустили велошеринг Bikenow

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
14 Вересня 2021, 10:52 14 хв читання
Історії

Великий брат простежить. Як алгоритми прогнозують злочини, але жертвують правами людини

15 Вересня 2021, 09:00
12 хв читання
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
daria-chernina
Дар'я Черніна Відкриваю у підприємців надздібності, показую потойбічну силу компаній.
Великий брат простежить. Як алгоритми прогнозують злочини, але жертвують правами людини
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.

Припустімо, у вас немає вищої освіти та постійної роботи. Раптово ви вирішили змінити місце проживання. Якщо випадково опинитеся в районі, де сталося вбивство, то станете потенційним підозрюваним. Так працюють технології передбачення злочинів. А ще вони нагадують сюжет «антиутопій», де безлика система вирішує, чи здатна людина порушити закон.

Редакція Vector розібралася в популярних алгоритмах для прогнозування злочинів у США, а також з’ясувала, як із ними йдуть справи в Україні.

Світ Філіпа Діка в сучасному суспільстві

У кулуарах поліцейської дільниці Нью-Йорка живуть троє буркотливих виродків із величезними головами та атрофованими тілами. Майк, Донна і Джеррі — пророки з аналітичного відділу поліції штату. Навколо них купчиться техніка: приймачі даних, аналізатори, компаратори й інші комп’ютерні механізми. Їхня мета — розшифровувати лепет розумово відсталих провидців. Їхня мова незрозуміла людині. Водночас в будь-якому зі слів або навіть складів цих істот може критися передбачення справжнього злочину.

Відділ, що займається розшифровкою цій какофонії, називається Precrime. Він створений, щоб виявляти й затримувати потенційних зловмисників — тих, хто тільки думав про злочин. У цьому аналітичному відділі працює головний герой оповідання Філіпа Діка «Звіт меншини» Джон Андертон. У систему пророкувань злочинів офіцер поліції вірить непорушно. Адже згідно зі статистикою, Precrime зменшив кількість тяжких злочинів у місті на 99,8%.

Розповідь Діка вперше опублікували 1956 року в журналі наукової фантастики Fantastic Universe. 2002 року Стівен Спілберг екранізував історію про недосконалі злочини в стрічці «Особлива думка».

А тепер перенесемося у 2013 рік, в Остін, район в західній частині Чикаго. В одному з невеликих будинків живе чорношкірий 22-річний Роберт Макденіел. Вранці до нього постукали співробітники поліції. Молодий чоловік із подивом запросив їх до хати. Переступивши поріг, вони повідомили Роберту, що він буде незабаром залучений у стрілянину. Водночас поліцейські не визначили, в якій ролі буде Макденіел — стрілком або жертвою.

Ця інформація базувалася на алгоритмі передбачення злочину, який використовували в поліції Чикаго. Імовірність, що Роберт незабаром постраждає, становила 99,9%. Чоловік не знав, як реагувати на цю інформацію. Його нічого не пов’язувало з криміналом. Одного разу Роберта оштрафували за невелику кількість марихуани, іншим разом — за ігри в кості на вулиці. На цьому список злочинів Роберта закінчувався.

Після цього візиту за чоловіком практично весь час спостерігали поліцейські. Жителі району почали підозрювати, що Роберт в чомусь замішаний.

Коли науково-фантастичний сюжет став реальністю

1994 року комісар поліції Нью-Йорка Вільям Браттон вирішив реорганізувати роботу на своїй ділянці. У правоохоронців були відсутні свіжі бази даних, комунікація між відділами була налагоджена слабо. Наслідком цих проблем стало зростання злочинності в місті.

Так, Браттон вирішив на своїй ділянці створити й впровадити програму Compstat. Вона працювала на базі алгоритму, який аналізував статистику злочинів у певній місцевості. Рапорти поліцейських заносилися в програму. У них — дані про сам злочин, повна інформація про жертв, час і місце. Алгоритм порівнював інформацію і міг встановити зв’язок між суб’єктами злочинів.

Результатом роботи Compstat стала комп’ютерна карта Charts of the Future. Вона ілюструвала, де найчастіше відбувалися розборки в місті. Це допомогло сфокусувати роботу поліції в певних мікрорайонах, які алгоритм вважав потенційно небезпечними. Інформація в Compstat оновлювалася кожні п’ять тижнів.

Через деякий час проєкт показав результат. За три роки загальний рівень злочинності у місті знизився на 27,44%, а вбивств — на 38,66% (на 3000 жертв менше, ніж було з 1990 до 1993). Такі показники зацікавили інші штати. Compstat став важливою частиною роботи правоохоронної системи США.

Вільям Браттон

PredPol: теорія пограбування одного будинку

2012 року з’явився стартап PredPol (Predictive Policing). Його творцями стали доктор антропології Каліфорнійського університету Джефф Брантінгем і математик Джордж Молер. До запуску стартапу вчені публікували дослідження територіальних інстинктів у членів бандитських угруповань.

Вони лягли в основу ПО для запобігання злочинів — PredPol. Воно аналізує історичні дані про злочини в зазначеному районі. Після чого видає поліції дані про найнебезпечніші точки, де ймовірно може статися злочин. Так співробітник поліції може візуалізувати історію злочинів у певному районі в масштабі трьох, семи, 14 або 28 днів.

На відміну від Compstat, PredPol використовує машинне навчання. На виході у програми також утворюється карта з квадратами в приблизно 152 км². Кожному з них відповідає прогнозована ймовірність злочинів. Якщо область відзначається червоним, то вона висока, зеленим — низька.

Модель PredPol включає три аспекти злочинної поведінки:

  • Repeat victimization (повторна віктимізація). Наприклад, якщо ваш будинок зламали сьогодні, то ризик повторного інциденту завтра зростає. Для правопорушників «раціонально» повернутися до місця, де вони раніше досягли успіху.
  • Near-repeat victimization (повторна віктимізація поблизу). Якщо ваш будинок пограбували, зростає небезпека, що це трапиться з житлом сусіда. Методи злому в таких випадках майже завжди схожі.
  • Local search (локальний пошук). За даними PredPol, статистично правопорушники рідко виїжджають далеко від основних місць своєї активності на зразок будинку і роботи. Схожі злочини, як правило, трапляються поруч.

Стартап сумарно залучив $3,7 млн. 2011 року PredPol впровадили в тестовому режимі в районі Лос-Анджелеса під назвою Футхілл (Foothill). На території приблизно 100 км² проживають майже 200 000 осіб. Більшість з них — вихідці з Латинської Америки й Мексики. Через деякий час PredPol допоміг знизити кількість квартирних крадіжок у Лос-Анджелесі на 25%, а в Санта-Крузі (Каліфорнія) — на 19%.

Скріншот мапи PredPol

Palantir: секрети непомітного стеження

Palantir — мабуть, один із наймасштабніших і секретних проєктів зі збору та оброблення даних. Компанію заснували Пітер Тіль, Джо Лонсдейл, Алекс Короп, Стівен Коен і Натан Геттінгс 2003 року. Серед її клієнтів — Credit Suisse, JP Morgan Chase, Airbus, ЦРУ, ФБР і Міноборони США. 2015 року Palantir запатентував систему прогнозування злочинів.

У використанні продукти Palantir схожі на бази даних. Наприклад, журналісти Business Insider вивчали терористичні атаки в Багдаді. Так, вони з’ясували, що програма дозволяє візуалізувати на карті всі атаки за певний період. Також база містить докладні дані про кожну з них. Плюс Palantir дозволяє встановити зв’язок між людьми, причетними до тієї чи іншої події.

З моменту створення Palantir був замішаний мінімум у двох гучних скандалах. Наприклад, 2011 року в мережу витекла презентація стратегії й методів боротьби з Wikileaks. У тому числі Palantir пропонував кібератаки й тиск на журналістів, які підтримують цей проєкт. Після розголосу в Palantir офіційно вибачилися перед усіма причетними.

Також 2018 року The Verge розповіло, що поліція Нового Орлеана шість років використовувала систему прогнозування злочинів від Palantir. Так правоохоронці збирали відомості про жителів міста без їхнього відома. Того ж року поліція Нового Орлеана відмовилася від партнерства з Palantir.

SSL: коли стратегічним об’єктом може стати кожен

«Список стратегічних об’єктів» (ССО) або Strategic Subjects List (SSL) — модель, орієнтована на виявлення потенційних злочинців. Вона стала результатом співпраці Чиказького відділу поліції й Іллінойського технологічного інституту.

Алгоритм SSL ставив акцент не на територіальному аспекті, а на людському. Він ранжує людей за кількістю порушень і присвоює кожному від 0 до 500 балів. Відповідно, 0 означає «низький рівень ризику» того, що людина буде залучена в інцидент зі стріляниною як в ролі злочинця, так і жертви.

Для цього SSL використовує вісім атрибутів для ранжирування та оцінки:

  • кількість разів, коли людина була причетна до перестрілок;
  • вік під час його/її останнього арешту;
  • число разів, коли людина ставала жертвою побоїв або нападів;
  • кількість попередніх арештів за насильницькі злочини;
  • приналежність до банди або інших вуличних організацій;
  • число попередніх арештів за наркотики;
  • тенденцію злочинності в районі, де живе людина;
  • кількість попередніх арештів за незаконне використання зброї.

Також алгоритм аналізує наявність у потенційного злочинця освіти, зв’язків з раніше судимими людьми й часті зміни місця проживання.

Саме цей алгоритм вніс 22-річного Роберта Макденіела в списки потенційно небезпечних людей. Усього в ньому станом на 2013 рік було приблизно 420 імен, до 2017 — 400 000. SSL фінансувалося коштом федерального гранту — приблизно $4 млн. Восени 2019 року він закінчився, і програма припинила роботу.

Роберт МакДеніел. Джерело: The Verge

У чому небезпека подібних алгоритмів?

У сучасних превентивних алгоритмів багато недоробок. Тому опинитися в списках потенційних злочинців може кожен.

Ризик збільшується у випадку з чорношкірими, латиноамериканцями або мігрантами. Оскільки відповідно до зазначених вище алгоритмів, такі люди частіше схильні до правопорушень. На думку американських правозахисників, це посилює нерівність і дискримінацію в суспільстві.

Директор правозахисної організації Electronic Frontier Foundation (EFF) Шахід Буттар вважає, що технології передбачення неминуче упереджені.

«Якщо зігнати в один район більше поліції, там знайдуть більше злочинів. Потім ШІ передбачить, що це дуже криміногенне місце», — каже правозахисник.

На думку професора права юридичного факультету Університету округу Колумбія Ендрю Фергюсона, ефективність подібних інтелектуальних систем все ще не доведена.

«Насправді не було зовнішньої перевірки того, чи працює ця технологія, що вона взагалі означає, з чим її порівнюють. Бракує також досліджень і наукових даних з цього приводу», — каже викладач.

Як підсумок, подібні програми використовуються недобросовісними поліцейськими для набивання статистики роботи. Про це ще 2010 року заявив колишній офіцер поліції Нью-Йорка Адріан Скулкрафт.

Чи використовують методи передбачення злочинів в Україні?

Нині в роботі українських правоохоронців використовуються спеціальні інформаційно-пошукові системи й бази даних. Вони містять величезний обсяг інформації з об’єктів, які служили речовими доказами у кримінальних виробництвах. Серед них:

  • сліди рук з місця події;
  • експертиза зброї;
  • експертиза вкрадених речей;
  • експертиза наркотичних засобів.

Низка баз даних для потреб органів кримінальної юстиції була створена співробітниками Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса Національної академії правових наук України.

Наприклад, один з таких проєктів — «Профіль вбивці» (2016). Це база даних. У неї потрібно ввести мінімум чотири ознаки конкретного кримінального провадження (стать і вік жертви, місце і спосіб вбивства). Після цього програма автоматично формує кілька версій щодо особи вбивці та мотивів скоєного злочину.

2 грудня 2020 року Кабінет міністрів затвердив Концепцію розвитку штучного інтелекту в Україні. В її межах планують впровадити до 2030 року ШІ в галузі освіти, науки, кібербезпеки, оборони й публічного управління.

У документі також зазначається, що ШІ планують підключати для «запобігання суспільно небезпечних явищ шляхом аналізу явних даних». Також концепція передбачає створення «Етичного кодексу ШІ» з урахуванням практики подібних систем в Європі й США.

Як буде працювати подібний механізм в Україні й коли його впровадять — поки невідомо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

БІЗНЕС

Поїздка довжиною у шість років. Як українці запустили велошеринг Bikenow

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
14 Вересня 2021, 10:52 14 хв читання
БІЗНЕС

Поїздка довжиною у шість років. Як українці запустили велошеринг Bikenow

14 Вересня 2021, 10:52
14 хв читання
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
daria-chernina
Дар'я Черніна Відкриваю у підприємців надздібності, показую потойбічну силу компаній.
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.

Велосипеди та електросамокати стали важливою частиною транспортної інфраструктури великих українських міст. Київ опинився на другому місці світового рейтингу з розвитку і доступності шерингової економіки Sharing Economy Index 2021. У столиці доступні майже 4000 самокатів і 2000 велосипедів. У КМДА кажуть, що це не край. Уже до кінця року кількість самокатів збільшитися до 7000.

Дивно, але ця галузь почала активно розвиватися в Україні всього шість років тому — з сервісу велопрокату Nextbike. Його створили українці Олексій Кушка й Остап Буденкевич. За цей час Nextbike пройшов через ряд складнощів, включно з залученням інвестицій та запуском у Києві. Редакція Vector розповідає історію створення та розвитку сервісів велопрокату Nextbike та Bikenow (Київ). Для цього ми поговорили з Олексієм Кушкою, а також попрацювали з реєстрами і відкритими джерелами. Крім того, ми намагалися зв’язатися з Bikenow і «Некстбайк Україна», але відповіді від компаній так і не отримали.

Частина 1: Запуск

29 травня 2015 року — в Україні запустився сервіс велопрокату Nextbike. За два роки до цього велолюбитель Олексій Кушка був CEO у своїй компанії veliki.ua. Вона вже чотири роки займалася продажем, ремонтом і прокатом велосипедів в Києві, Харкові, Одесі, Дніпрі, а також у Сумській і Київській областях.

Кушка каже, що часто думав про застарілу систему прокату велосипедів в Україні. «В Європі на них вже їздили скрізь, а в Україні велосипед доводилося купувати або брати на прокат, закладаючи паспорт, чималу суму грошей або золоті зуби», — жартує він.

Тоді він вирішив взяти ініціативу у свої руки. «Я зв’язався з VeloCite — французькою компанією, яка побудувала мережу прокатів велосипедів у Парижі на 20 000 одиниць, а також з німецьким стартапом Nextbike», — каже Кушка.

Паралельно з ним Nextbike вів переговори з підприємцем зі Львова Остапом Буденкевичем. «Нам дали контакти один одного. Цього ж вечора мене набрав Остап», — згадує Кушка. Незабаром вони об’єднали свої зусилля і подали заявку на грант GIZ (Німецького товариства міжнародного співробітництва).

У той час Буденкевич працював і продовжує працювати в комунальному підприємстві «Львівавтодор» на позиції Head of International Project Management Bureau. Також він два роки займався промоушном Львівської обласної державної адміністрації.

Разом із дружиною Уляною вони заснували приватне підприємство «Бостар» (оренда нерухомого майна), ТОВ «БФ Капитал» (торгівля), ТОВ «ТМГ-Консалт» (транспортна розмітка, розташування знаків на дорогах). Також Буденкевич — беніфіціар ТОВ «Трафік Менеджмент Груп» (будівництво доріг і автострад), керівник ТОВ «Енергія-водопостачання» (очищення води). З 2015 року Буденкевич керує ще однією компанією — ТОВ «Трафік Менеджмент». Вона займається обслуговуванням наземного транспорту.

У грудні 2014 року veliki.ua і компанія ТОВ «Трафік Менеджмент» отримали грант від GIZ та Nextbike Gmbh. За попередніми даними його сума склала 750 000 євро (23,9 млн грн за сьогоднішнім курсом).


Остап Буденкевич і Олексій Кушка (у центрі). Фото: Facebook

16 грудня 2014 року в державному реєстрі з’являється компанія «Некстбайк Україна» зі статутним капіталом 3,4 млн грн. Її запустили Кушка і Буденкевич. До 2017 року в число засновників також входив CFO veliki.ua Владислав Савицький.

Перші велосипеди у Львові з’явилися восени 2015 року в межах пілотного проєкту «Львівський муніципальний прокат велосипедів». Грант покривав лише п’ять станцій, 70 паркувальних місць, 55 велосипедів. «Загалом ми плануємо 22 станції. Решту станцій будемо будувати вже в наступного [2016] року. На це зараз шукаємо інвесторів», — розповідав тоді Остап.

Незабаром проєктом зацікавився львівський підприємець Максим Козицький. На той час він розвивав «зелену енергетику» у Львові, очолюючи ТОВ «Еко-Оптіма». За словами Олексія Кушки, Козицький допоміг докупити велосипеди й збільшити кількість станцій. У результаті Максим став співзасновником і співінвестором «Некстбайк Україна».

Частина 2: Розширення мережі Україною

Кушка і Буденкевич планували розширити мережу «Некстбайк Україна» країною. Другим містом стала Вінниця. 2018 року компанія «Некстбайк Україна» отримала грант від Швейцарського бюро співробітництва. Його розмір — від 180 000 швейцарських франків (5,3 млн грн за сьогоднішнім курсом) до 290 000 швейцарських франків (7,5 млн грн). Цієї суми вистачило, щоб запустити мережу на 15 станцій зі 120 велосипедами.

Найбільше проблем виявилося в столиці. За словами Кушки, вони вели переговори з Київською міською державною адміністрацією (КМДА), але сума інвестицій для запуску муніципального велотранспорту виглядала непосильною.

«Вартість однієї станції велопрокату становила майже 15 000 євро, ми планували 300 станцій — 4,5 млн євро. Підрахувавши всі витрати, ми прийшли до суми приблизно 10 млн євро — тільки на запуск», — каже Кушка.

Походи до приватних інвесторів теж не принесли успіху. «Усі знали страшні історії про вандалів і крадіжки, тому запуск муніципальних велосипедів здавався їм ненадійним вкладенням», — згадує Олексій.

У якийсь момент до Кушки звернувся співзасновник компанії «Будпрокат» Олексій Кладов (нинішній член наглядової ради «Некстбайк Україна» і бенефіціар Bikenow). Він запропонував модель дистанційного прокату, яка не вимагає наявності станцій. Велосипеди просто стояли на вулиці на підніжках, а людина могла орендувати його за допомогою мобільного додатку. Така модель, за словами Кушки, в рази економила кошти, адже не вимагала додаткової установки станцій.


Віталій Кличко відкриває станцію Nextbike в Києві. Фото: КМДА

На ній і зупинились. 15 серпня 2018 року мер Києва Віталій Кличко відкрив першу в столиці велосипедну стоянку. Тоді він заявив, що в Києві встановлять 33 стоянки, на яких буде 100 велосипедів. До кінця 2019 року планували збільшити кількість муніципального велотранспорту до 2000 одиниць.

2019 року велосипедів в столиці стало більше лише на сотню. Зате знайшли інвестора. У червні 2019-го стало відомо, що в інвестиційному конкурсі КМДА переміг єдиний учасник — компанія «Некстбайк Київ». Компанію з такою назвою зареєстрували ще в травні 2018 року. Як пояснив це Кушка, регіональні підрозділи «Некстбайк Україна» створювалися, щоб «гроші залишалися в місті».

За умовами інвестиційного конкурсу, орієнтовна вартість мережі байкшеринга — 33,3 млн грн (близько $1,2 млн на той час). Цих грошей мало вистачити на 264 стоянки й 2000 велосипедів у 10 районах міста.

Частина 3: Де брали велосипеди й софт

Стартап Nextbike GmbH запустили в Лейпцигу (Німеччина) 2004 року. З 2016-го в мережі компанії вже було 30 000 велосипедів в 18 країнах світу. Велосипеди, деталі й софт Nextbike GmbH зробили в Німеччині. Оригінальний велосипед Nextbike оснащують:

  • унісекс рамою з виділеним місцем під спонсорську рекламу;
  • міцним кошиком, який витримує до 15 кг;
  • виделкою-адаптером з RFID-чіпом.
Стандартна модель велосипеда Nextbike

Саме такі велосипеди відправили у Львів, у Вінницю, а також представили в Києві 2018 року. У комплекті йшов додаток Nextbike. Ним можна користуватися також в інших країнах, де представлена мережа велопрокату. 2020 року до Києва завезли обіцяну партію з 2000 велосипедів. Ось тільки під іншим брендом, але зі схожим дизайном.

26 червня 2020 року «Некстбайк Київ» оголосила про ребрендинг і відмову від франшизи Nextbike. Її новою назвою стало Bikenow (ТОВ «Байк-Нау»). У коментарі Vector партнер юридичної компанії Legit Company LF Тетяна Соловйова повідомила: «З огляду на те, що зміни не стосуються умов, визначених у конкурсній документації, такий ребрендинг цілком допустимий».

Тоді Олексій Кушка прокоментував ребрендинг у Facebook: «Прийшов час українських брендів». Команда Олексія Кладова з «Будпрокат» додала конкретики в те, що відбувається.

«Розраховуючи на надійних німецьких партнерів Nextbike GmbH, ми планували реалізувати це разом з ними. […] Вартість участі в конкурсі була велика, але піднімна, понад 100 000 євро. Їх перевели в бюджет Києва на розвиток велоінфраструктури. І тут як грім серед ясного неба, німецькі партнери оголосили, що вартість велосипедів зросла на 50%. Ми були шоковані!», — заявили в компанії.

За словами представників «Будпрокат», фінальна пропозиція з німецької сторони виявилося вище закладеної в бізнес-план ціни на 40%. Так, Кладов, Кушка і керівник «Некстбайк Україна» Роман Сав’як вирушили в Китай шукати варіанти подешевше. Як пишуть в заяві, їм вдалося знайти підхожі велосипеди в КНР, але українські підприємці не втрачали надію якось домовитися з німецькою стороною.

Олексій Кладов, Олексій Кушка, Роман Сав’як в Китаї (зліва направо). Фото: Будпрокат

«У результаті, головною метою німецької компанії було зробити так, щоб у нас не залишилося виходу і часу на замовлення велосипедів у Китаї. Паралельно ми займалися питанням програмного забезпечення і розглядали його від китайських, білоруських, українських та латвійських компаній», — зазначено на сайті «Будпрокат».

Олексій Кушка не розголошує різницю у вартості велосипедів. Він зазначив, що китайські виявилися найдешевшими на ринку. «Ціна одного велосипеда з Китаю з доставленням та розмитненням склала $400», — запевнив Кушка.

В підсумку Bikenow отримала 1000 велосипедів з Китаю. Ще 1000 надала компанія Кладова. Як розповів Кушка, вони взяли приклад із білоруського сервісу муніципального велопрокату «Колобайк» — замовили велосипеди на тому ж китайському заводі й придбали у них софт. Про це свідчать ідентичні інтерфейси додатків «Колобайк» і Bikenow.

Щоб краще розібратися в ситуації, розгляньмо запуск «Колобайк». Він почав працювати 2019 року. Як розповів директор сервісу Вадим Осіпчік, він також намагався запустити мережу велосипедів франшизою, але в підсумку створив свою — з китайською продукцією. Серед причин Осіпчік називає ті ж високі ціни. Наприклад, Mobike (китайська мережа муніципальних велосипедів) просила 20% доходу.

«Знайшли компанію, яка вже працювала на експорт і поставляла велосипеди для шерингового сервісу в Норвегії. Зараз в Білорусі якраз такі велосипеди — модель відрізняється зовсім небагато. До велосипедів ми додали тримачі для пляшок і мобільних телефонів, щоб зручно їздити з навігатором. Перш ніж вибрати саме це виробництво, я вирішив подзвонити до норвезької фірми й запитати їх безпосередньо про досвід співпраці. Ті підтвердили, що фабрика — надійна», — пише Осипчук.

Велосипед «Колобайк»

Усього 2020 року в Мінську було 3000 велосипедів. Загальна сума інвестицій в проєкт склала майже $2 млн, з яких приблизно $60 000 пішло на додаток. За словами Вадима Осипчука, в гуртовому замовленні кожен велосипед коштував по 780 білоруських рублів (майже $315), «Можна було взяти й дешевше — аж до $70 за штуку», — пояснив білоруський підприємець.

«Колобайк» не створювала ПО з нуля. «За основу ми взяли софт компанії, що виробляє замки для велосипедів. Ми подумали, що їхня електроніка і програмне забезпечення будуть добре дружити одне з одним. Але насправді ПО, яке нам поставили ще й із затримкою, було з шорсткостями. Ми його переробили більш ніж на 50%, тому можна вважати, що воно наше», — розповідав Вадим Осипчук.

Тут можна порівняти цифри. За умовами інвестконкурсу, Bikenow повинен був створити мережу з 264 стоянок з 2000 велосипедів за близько $1,2 млн. В цю суму також входить покупка необхідного ПО. У Мінську за приблизно $2 млн закупили 3000 велосипедів і практично створили свій додаток. «Колобайк» працює без стоянок.

Велосипед Bikenow

Частина 4: Що відомо про власників сервісу

6 лютого 2020 року Максима Козицького призначили головою Львівської ОДА. За словами Олексія Кушки, після цього Максим продав свою частку батькові — Зіновію Козицькому. 2020 року Зіновій увійшов у топ-100 Forbes найбагатших українців, зайнявши 95 місце. Його статки оцінюють у $95 млн. У портфелі Козицького — велика промислова група «Західнадрасервіс», десять «зелених електростанцій» та сервіс велопрокату «Некстбайк Україна».

Козицький приєднав «Некстбайк Україна» до «Західнадрасервіс». Станом на 2021 рік власників у «Некстбайк Україна» було троє:

  • Олексій Кушка (10%);
  • Остап Буденкевич (10%);
  • Зіновій Козицький (80%).

«Я був CEO в „Некстбайк Україна“ до 2017 року. Після того, як почали надходити додаткові інвестиції в проєкт, Максим Козицький поставив головою свою людину — Романа Сав’яка. Він дотепер залишається генеральним директором „Некстбайк Україна“», — розповів Кушка.

До «Некстбайк Україна» Роман Сав’як працював на позиціях бізнес-менеджера і сейлза в компаніях, що спеціалізуються на машинобудуванні й інженерії. Якщо заглянути в реєстр YouControl, бізнес Романа пов’язаний з сім’єю Козицького. До 2017 року він значився керівником приватного підприємства «Проект-Буд». Компанія на 100% належить Зіновію Козицькому, а очолює її брат Максима — Степан.

Також 2019 року Роман разом зі своїм братом Ростиславом зареєстрували компанію ТОВ «БС-Механіка». Її співвласниками стали Остап Буденкевич і Зіновій Козицький. Серед її творців — «НекстБайк Україна». Крім іншого компанія спеціалізується на ремонті, прокаті та продажу велосипедів.

2018 року Олексій Кушка став CEO «Некстбайк Київ», а після ребрендингу — Bikenow. Серед співвласників цієї компанії також є Зіновій Козицький, Остап Буденкевич і Олексій Кладов. 24 серпня 2020 року Олексій Кушка оголосив, що продає свої 25% Bikenow і залишає компанію.

«У Bikenow була й зворотна сторона — внутрішня кухня, про яку я б не хотів говорити. Якщо коротко, то ми розійшлися в інтересах. Я пішов за власною ініціативою. Фінанси для мене тут зіграли другорядну роль. Я б назвав причиною особисті конфлікти, які сприяли моєму виходу», — прокоментував свій відхід Кушка.

Він залишив собі 10% «Некстбайк Україна» і з жовтня 2020 став співзасновником сервісу прокату електросамокатів KIWI.

Після відходу Кушки новим головою Bikenow став Андрій Смекалов. Незабаром цей пост зайняла Тетяна Лактіонова. В реєстрах Лактіонова досі є керівником компанії, проте судячи з усього в березні 2021-го у Bikenow знову змінився CEO. Ним став Андрій Ломакін.

Сьогодні компанії «Некстбайк Україна» і Bikenow продовжують працювати паралельно. Bikenow надає послугу прокату велосипедів і електросамокатів у Києві, а «Некстбайк Україна» — у Львові, Вінниці, Івано-Франківську та Одесі. До недавнього часу він був доступний і в Харкові, але 2021 року компанія перестала працювати в цьому місті. Водночас анонсували запуск нового сервісу «в іншому форматі й під іншим брендом».

Історії

З геодезиста в програмісти. Як Томас Петерффі придумав електронний трейдинг

13 Вересня 2021, 13:00
12 хв читання
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
daria-chernina
Дар'я Черніна Відкриваю у підприємців надздібності, показую потойбічну силу компаній.
Из геодезиста в программисты. Как Томас Петерффи придумал электронный трейдинг
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.

Після приїзду в США у Томаса Петерффі було всього $100. Він не знав англійську, не отримав освіти й не уявляв, чим хоче займатися. Потім він захопився програмуванням, почав торгувати на біржі й змінив цю галузь. Зараз Петерффі — на 65 місці в рейтингу Forbes. Його статок оцінюється в $19,7 млрд. Редакція Vector розповідає, як біженцю з Угорщини вдалося створити електронний трейдинг.

Крок 1: Виїхати в США і навчитися програмувати

30 вересня 1944 року радянські війська звільняли Угорщину від окупації. Більшу частину населення Будапешта евакуювали в підвали й бомбосховища. В одному з них (в лікарні) під час бомбардування народився Томас (Тамаш) Петерффі.

Його сім’я не підтримувала політику СРСР. Як запевняв сам Петерффі, комуністи відібрали у його родичів усі землі й багатства, які вони заробляли століттями. Тому сім’я Томаса жила досить бідно. За спогадами мільярдера, у ті роки його мати часто плакала і запевняла: світить їм тільки голодна смерть.

В юному віці хлопчик став зачитуватися забороненими радянською владою романами Гораціо Елджера, які відшукав у бабусиній бібліотеці. Улюбленою темою американського письменника були діти, які самостійно вирвалися зі злиднів. Томаса подібні історії надихали. І вже в 12 років хлопчик спробував заробити на однокласниках.

Одного разу його друг привіз з Австрії жуйку Juicy Fruit і поділився (за іншою версією — продав) з Томасом. Спробувати новинку хотілося багатьом. Петерффі вирішив розрізати кожну пластинку на п’ять шматочків і продати всім охочим. Про цю угоду дізнався директор школи. Хлопчика притягли до кабінету і стали вичитувати. «Де твоя комуністична совість?» — кричав директор. Петерффі мовчав. За його словами, у ті роки він навіть не розумів значення цих слів.

Батько Томаса поїхав до США 1956 року після провалу Угорського повстання. Через дев’ять років до нього емігрував Томас, кинувши навчання на інженера-геодезиста. Для нього не знайшлося місця в будинку батька. Перенк Петерффі дав 21-річному хлопцю стодоларову купюру і побажав «зробити з себе щось». Знайти роботу Томасу допомогла угорська громада. Він влаштувався креслярем в нью-йоркську інженерну фірму, що займалася проєктуванням доріг.

Незабаром компанія купила італійський комп’ютер Olivetti No.1 для оптимізації роботи. Програмувати ніхто не вмів, тому почали шукати добровольця, який хоче навчитися. На пропозицію відгукнувся Томас. Йому здалося, що вивчити мову програмування набагато простіше, ніж англійську. І він не помилився. Незабаром Петерффі перекваліфікувався з геодезиста в програміста.

Томас Петеффі

Крок 2: Знайти покликання

1967 року Петерффі отримав роботу в комп’ютерній консалтинговій фірмі Aranyi Associates. Влаштуватися туди йому теж допомогла громада — на чолі компанії стояв угорський іммігрант Янош Арані (Janos Aranyi). У Aranyi Associates Петерффі працював над програмами фінансового моделювання для компаній з Волл-стріт.

Через кілька років Петерффі влаштувався в фірму з торгівлі сировинними товарами Mocatta Metals. У ній він продовжує розробляти трейдингові й аналітичні технології. Завдяки голові компанії (ще одному угорському іммігранту Генрі Ярекі (Henry Jarecki)), Томас розібрався в тонкощах роботи фінансових ринків.

Одного разу Петерффі доручили розібратися, як правильно оцінювати опціони. Через дев’ять місяців наполегливої праці він представив розв’язання проблеми, схоже на модель Блека-Шоулза. Воно дозволяло визначати теоретичну ціну опціону.

До 1977 року Петерффі накопичив $200 000. Він витратив $36 000 на покупку місця на Американській фондовій біржі (AMEX). У той час хорошим брокером вважалася людина з гучним голосом і сталевими нервами. На його тлі Томас Петерффі виглядав як мінімум дивно.

«Він не відповідав шаблонам», — згадував віцепрезидент з торгівлі опціонами в AMEX Вільям Бродський. «У нього був сильний угорський акцент. Він прийшов на біржу після роботи в IT, а в останні роки був зайнятий на сировинній фірмі. Він був фахівцем із золота і срібла, а не біржовим трейдером».

Сам Петерффі згадує, що щоранку тягнув в AMEX тонни паперів, видрукованих на комп’ютері. Ніхто на біржі не розумів навіщо. «Усі вважали мене абсолютно божевільним», — сміється підприємець.

Петерффі продовжив консультувати Ярекі навіть після відходу з Mocatta Metals. Один з таких випадків стався 1980 року. Тоді мільйонери брати Ханти з США спробували скупити світовий запас срібла. Це дестабілізувало ринок дорогоцінних металів. Представники великих бірж зібралися обговорити доцільність купівлі надлишків срібла і за якою ціною. Петерффі був присутній на зустрічі на прохання Ярекі. Через годину дискусій Томас просто назвав оптимальну ціну.

«Дивно, але він майже точно вказав ціну, за якою срібло продавалося через три або чотири тижні», — згадує близький друг Томаса Ерл Немсер.

Крок 3: Встановити свої правила

1978 року Петерффі заснував компанію TP&Co (Thomas Peterffy and Company). Потім він найняв чотирьох трейдерів, яких навчив свого алгоритму. Від вдалої угоди співробітник отримував 30%. У разі невдачі всі збитки покривала фірма Петерффі.

1982 року він трансформував TP&Co в Timber Hill — фірму, названу на честь двох доріг в улюбленому районі північної частини штату Нью-Йорка. У компанії працювало всього вісім співробітників. Разом з ними підприємець задумав змінити застарілу систему торгів. Петерффі шукав спосіб електронного читання цін опціонів у міру їхнього розміщення, а не пару разів на добу.

«Мені було дуже нудно здійснювати від 20 до 30 угод в день, коли всі говорили про бейсбол або баскетбол», — згадував він в інтерв’ю NYT. «Так що я стояв і фантазував про пристрій, що міг би робити це замість мене».

Так він вклався в виробництво переносних комп’ютерів, які нагадували сучасні планшети. За допомогою них він планував торгувати прямо з ями NYSE і СВОЕ. Обидві біржі інноваційний підхід до торгів сприйняли з побоюванням. Незабаром вони заборонили приносити будь-яку аналітичну техніку в торговельний зал, крім калькуляторів.

«Це випадок, коли люди боялися інновацій. У Тома було своє бачення, і він хотів його реалізувати. Вони боялися, що ця нова технологія дуже сильно змінить їхній звичний світ», — згадував події тих років віцеголова Lehman Brothers Томас Руссо.

Тоді Петерффі придумав, як обійти заборону. Вікна його офісу знаходилися навпроти торгового залу Нью-Йоркської фондової біржі (NYSE). Він встановив на них екрани, які спалахували певними кольорами у в певній послідовності. Кожна дія означала цифру від одного до дев’яти. Так, якийсь час трейдери Петерффі продовжили працювати, отримуючи оновлені дані в реальному часі.

Безперервно миготливі вогні також викликали переполох в торговому залі. Щоб довести, що в такій передачі інформації немає ніякої інсайдерської торгівлі, Timber Hill роздав шифр всім охочим. Незабаром біржа попросила відвернути екрани. Але Петерффі не думав здаватися. Тоді він найняв клерків, які стояли біля вікон і системою знаків передавали цифри трейдерам.

У 1986 Timber Hill уже торгувала на:

  • Американській фондовій біржі (AMEX);
  • фондовій біржі Філадельфії (PSE);
  • ф’ючерсній біржі Нью-Йорка (NYFE);
  • Чиказькій товарній біржі (CME);
  • Чиказькій опціонній біржі (CBOE);
  • Чиказькій торговій палаті (CBT);
  • Тихоокеанській фондовій біржі (PSE);
  • опційному підрозділу Нью-Йоркської фондової біржі (NYSE).

У той рік команда Петерффі переписали торгову систему для роботи на платформах Sun. Завдяки цьому прибутковість капіталу трейдерів фірми склала за рік 430%. До 1987 перевага електронного трейдингу стала очевидною. Біржі поступово стали дозволяти комп’ютери у своїх залах.

Яма біржі СВОЕ

Крок 4: Зламати NASDAQ

Біржа NASDAQ запустилася 1971 року. Вона відрізнялася від наявних тим, що першою впровадила електронну дошку купівлі-продажу активів. Також у ній була відсутня класична біржова яма з кричущими трейдерами. Усі операції проводилися через ручне введення даних.

Команда Timber Hill приєдналася до торгів на NASDAQ 1987 року. Петерффі відразу не сподобалася ідея ручного введення даних. Тому в Timber Hill вирішують зламати термінал біржі. Конкретного опису цього процесу знайти не вдалося. Схоже, фахівці Timber Hill реально розкрили термінал і під’єднали до комп’ютера з програмою для автоматичного трейдингу.

Через якийсь час керівництво біржі помітило, що один із брокерів підозріло швидко обробляє заявки й реагує на зміни котирувань. Як згадував Петерффі, високопоставлена людина з NASDAQ довго нависала над підприємцем, поки не запитала: «Ну скажи, як ти це робиш?». Петерффі пояснив систему.

Топменеджер вислухав і сказав, що перевірить чи дозволяють таке правила біржі. Через якийсь час він повернувся до столу Петерффі. «У зводі правил NASDAQ сказано, що не можна перерізати дроти. Усі замовлення необхідно вводити з клавіатури. У вас є тиждень, щоб це виправити», — повідомив представник біржі.

Як можна без злому терміналу і ручного введення оперативно обробляти інформацію? Незабаром, підприємцю спала на думку геніальна ідея — ця робота під силу роботу.

У підсумку в залі NASDAQ з’явився саморобний робот, що друкує гумовими пальцями. Це був досить гучний, але швидкий апарат. Зате він не порушував правила торгів на NASDAQ. Так команда Томаса придумала першого роботизованого трейдера на Волл-стріт.

Біржа NASDAQ

Крок 5: Утвердитися в епосі цифрових торгів

Кількість працівників Timber Hill збільшилася до 142 у 1992-му і до 284-х у 1997-му. Компанія починає торгувати в Європі на Швейцарській біржі фінансових ф’ючерсів і опціонів (SOFFEX).

1993 року Петерффі розділяє Timber Hill на дві компанії. Timber Hill продовжить розвивати механізми для технологізації ринку. Новостворена Interactive Brokers взяла на себе роль брокера. Обидві компанії увійшли до холдингу Петерффі Interactive Brokers Group (IBKR). 1999 року його покупкою зацікавилися представники одного з найбільших інвестиційних банків США Goldman Sachs. Петерффі відхилив пропозицію. Сума не розголошувалася.

Уже до 2001 року загальні обсяги електронних брокерських операцій і маркет-мейкерської діяльності компанії тепер перевищили 200 000 угод в день. У наступні роки IBKR продовжила випускати різні інструменти для трейдерів.

Наприклад, 2002 року запустили сервіс MobileTrader. Він дозволив клієнтам IBKR торгувати з будь-якої точки світу. Інший приклад — TWS Probability Lab, який запустили 2013 року. Це інноваційний і практичний інструмент для торгівлі опціонами без складних математичних обчислень.

2007 року компанія провела IPO. У ході розміщення вона залучила $1,2 млрд. Паралельно зростав капітал компанії. 2002 року він склав $2 млрд, а у 2020-му — $9 млрд.

Крок 6: Передати досвід наступному поколінню

У 2019 Петерффі оголосив, що покидає посаду CEO в IBKR. Він зберіг пост голови ради директорів. Новим СЕО став Мілан Галік. Зараз в IBKR працює понад 2000 осіб. Чистий прибуток досяг $1,17 млрд 2020 року.

Петерффі каже, що автоматизація зробила світ кращим. Наприклад, здешевила покупку і продаж акцій. Але підприємець вважає, що ця гонитва за швидкістю приносить більше шкоди, ніж користі.

«Ми змагаємося за мілісекунди. І те, чи можете ви заощадити три мілісекунди під час виконання замовлення чи ні — не несе абсолютно ніякої соціальної цінності», — висловив думку мільярдер.

30 вересня Петерффі виповниться 77 років. Він живе у своєму заміському будинку у Флориді, їздить на конях і продовжує задавати тренди в трейдинговому бізнесі. Він уже не створює алгоритми, не пише програми й не бере участь в торгах. Про цей час йому нагадує невелика статуетка «Аліси в країні чудес» Сальвадора Далі. За словами Петерффі, Волл-стріт тих часів часто нагадував перевернутий світ.

«У ньому люди безглуздо й незрозуміло чіпляються за статус-кво, а не приймають інновації здорового глузду. Там я і відчував себе „Алісою в країні чудес“», — сміється мільярдер.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Історії Як мовний закон регламентує діджитал-рекламу — пояснюють мовний омбудсмен та юристка

Як мовний закон регламентує діджитал-рекламу — пояснюють мовний омбудсмен та юристка

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
05 Квітня 2021, 08:00 9 хв читання
БІЗНЕС Гіперлуп «Київ – Житомир». Як можна витратити гроші трьох найбагатших людей України

Гіперлуп «Київ – Житомир». Як можна витратити гроші трьох найбагатших людей України

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
02 Квітня 2021, 08:00 1 хв читання
БІЗНЕС Історія одного CPO. Як я переїхав до Лондона і працюю над продуктом в стартапі bioniq

Історія одного CPO. Як я переїхав до Лондона та працюю над продуктом у стартапі bioniq

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
29 Березня 2021, 08:00 10 хв читання
Історії

Натхнення на мільярд. Що таке мотиваційна література і чому нам (не)варто її читати?

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
03 Грудня 2020, 09:30 9 хв читання
Історії

«Даркнет для медіа». Як працюють анонімні Telegram-канали та що з ними робити

06 Вересня 2021, 15:00
12 хв читання
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
dmitriy-koshelnik
Дмитро Кошельник Придумую теми, редагую тексти, пишу про компанії і підприємців, чіпляюся до фактів.
«Даркнет для медиа». Как работают анонимные Telegram-каналы и что с ними делать
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.

Telegram входить у 10 найпопулярніших застосунків серед українців. Основна аудиторія месенджера — люди віком від 18 до 34 років. Їх приваблює не тільки зручність, але й одна з конкурентних переваг — анонімні Telegram-канали. Це внутрішні медіа, які публікують дуже різний контент — від мемів і порно до політичних і бізнес-інсайдів.

У своїй колонці Head of Content Vector Дмитро Кошельник розібрав історію виникнення цього феномена, особливості роботи каналів і способи регулювання.

Людина в чорному

Розмову про анонімні Telegram-канали варто почати з особистості засновника й історії створення месенджера. Павло Дуров — одночасно найбільш закритий і найбільш цитований російський мільярдер. Він не з’являється на публіці, майже не дає інтерв’ю, а зі своєю аудиторією спілкується виключно через соцмережі й канал в Telegram.

У 2012-му російський журналіст Микола Кононов випустив книгу «Код Дурова». Вона досі залишається єдиною докладною біографією Дурова. У ній підприємець виглядає таким собі анархістом від бізнесу. Він не вірить в майбутнє держав, є прихильником свободи і креативності, а також виступає проти авторитаризму, обмежень і контролю.

Ці риси простежувалися в його першому серйозному проєкті. У 2006-му Дуров разом із В’ячеславом Мірілашвілі й Львом Левієвим запустив соцмережу «ВКонтакте». Технічним директором виступив брат Павла — Микола, якого часто називають геніальним програмістом.

«ВКонтакте» — успішний клон Facebook з відмінностями в плані цензури і модерації. Зокрема Дуров не став боротися з піратським контентом і порно на майданчику.

Підприємець добре розумів користувачів зі Східної Європи й знайшов конкурентну перевагу. Але Дуров не просто дозволив піратський контент і можливість висловлюватися з різних приводів: він прив’язав до цього цінності. Наприклад, вільний обмін інформацією, боротьбу з системою і готовність порушувати правила заради цього.

Звичайно, і за Дурова у «ВКонтакте» була модерація, але час від часу підприємець робив яскраві публічні жести. Наприклад, 2012 року Сергій Лазарєв оголосив про намір подати в суд на «ВКонтакте» через піратство. У відповідь Дуров видалив зі свого майданчика всі пісні виконавця. Рішення пояснили «низькою якістю виконання». Сам Дуров написав у Twitter, що після видалення треків Лазарєва культурна цінність аудіозаписів соцмережі «різко зросла».

Павло Дуров про видалення музики Сергія Лазарєва з ВК

Telegram з’явився після іншої гучної історії. 2011 року Дуров відмовився на вимогу ФСБ закрити п’ять опозиційних груп і дві зустрічі. Потім його викликали на допит в прокуратуру, але Дуров проігнорував повістку. Після цього до квартири підприємця прийшли люди в масках. Він не відкрив двері, і в підсумку його не затримали.

За офіційною версією, після відходу силовиків Дуров вирішив написати своєму братові Миколі й усвідомив, що у нього немає безпечного засобу для спілкування.

Першу версію Telegram запустили в серпні 2013-го. Це був своєрідний аналог WhatsApp. Його конкурентною перевагою стали «секретні чати». Це листування, в яких використовується наскрізне шифрування. Повідомлення зберігаються тільки на пристроях одержувача і відправника.

Немає ніяких гарантій, що ця історія повністю правдива. Зате вона зміцнює образ Дурова як борця з системою. Уже після свого від’їзду з Росії він дав кілька інтерв’ю західним виданням. Схоже, його метою було публічно розповісти про свої погляди й ідеології месенджера. Дуров пояснював свій від’їзд політичними причинами, включаючи наслідки відмови надати спецслужбам дані українських користувачів.

Тоді ж він оголосив, що Telegram повинен підвищити планку людських комунікацій. Дуров говорив, що для цієї мети компанія повинна зберегти незалежність. Тому він сам фінансував проєкт. Зараз Дуров досить часто пише про цифрову свободу. Зокрема він вважає, що Apple і Google їй загрожують.

Для розуміння контексту роботи анонімних каналів у Telegram важливо уточнити, що Дуров і його компанія не б’ються з політичними режимами. Він просто надає комунікаційний інструмент, який можуть використовувати й опозиція, і провладні сили.

Останнє в недавньому документальному фільмі про Дурова підкреслив віцепрезидент Telegram (раніше обіймав цю ж позицію у «ВКонтакте») Ілля Перекопський. Він зазначив, що компанія просто пропонує платформу, на якій люди можуть висловлювати будь-яку думку. Ту ж відмову від блокувань опозиційних груп Дуров пояснював бажанням не допустити відтоку користувачів до конкурентів.

Медіа всередині месенджера

Євангеліст Telegram і друг Дурова Антон Носик стверджував, що на розвиток Telegram-каналів вплинуло поширення порно. За даними видання «Секрет Фирмы», перші 100 000 активних користувачів прийшли переважно з ОАЕ і Саудівської Аравії. До них приєдналися й інші держави Близького Сходу.

У мусульманських країнах контент для дорослих традиційно заборонений. Зате в Telegram користувачі з Саудівської Аравії почали створювати своєрідні порнографічні видання. Ці невеликі збори кількістю приблизно у 200 осіб стали своєрідними аналогами тематичних форумів. Через три роки в Telegram додали можливість створювати повноцінні медіа на базі месенджера — блог-платформу Telegraph.

Носик називав канали новою формою ЗМІ — анонімною, але з брендом. Тобто користувач довіряє не конкретній людині чи редакції, а пабліку. За версією Носика, завдяки анонімним каналам користувачі залишаться вільними від державної пропаганди.

Створення такого медіа коштує дешево, а отже їх легко запускати. В ідеальному світі за анонімними каналами стояли б галузеві інсайдери, експерти та активісти, які не можуть висловлювати свою думку публічно. На практиці ж це обернулося появою мінімедіа, які транслюють вигідні третім особам політичні меседжі, просувають шкідливі для суспільства тренди або атакують конкурентів.

Широке застосування і ніякої відповідальності

В Україні анонімні Telegram-канали вже перетворилися на повноцінний бізнес. На ринку є команди, які розробляють їх під ключ і наповнюють контентом. Теми можуть бути різні — від оборонної промисловості й війни на Донбасі до проблем Києва. Інформаційний порядок будується на «інсайдах від анонімних джерел». Співвідношення правди та фейків становить приблизно 50/50.

Telegram-канали часто працюють сітками. Наприклад, зацікавлена особа діє через три канали — нейтральний, такий, що підтримує певну точку зору, й опозиційний. Так можна диктувати великій аудиторії певний наратив.

Багато анонімних каналів пов’язані між собою через взаємну рекламу, рекомендації, згадки й репости. Це допомагає не тільки наростити аудиторію, але і транслювати потрібні третім сторонам меседжі. Такі канали непогано монетизуються — у топових пост коштує майже $1000.

Раніше видання Liga.net публікувало топ-10 анонімних Telegram-каналів в Україні за 2019-й. Їхнє загальне охоплення перевищило 166 млн переглядів на рік. Всі топ-10 — політичні канали.

Втім, попит на такі пабліки є і в бізнесі. Наприклад, на галузеві канали для критики конкурентів. Працює все за такою схемою — команда запускає Telegram-паблік. У ньому розповідають про проблеми сфери — від поганих кейсів до держрегулювання. За грамотної побудови висловлювань свою частку критики отримують всі учасники ринку. Просто замовника критикують рідше і менш конкретно.

Через Telegram-канали легко маніпулювати громадською думкою і залучати користувачів. Читач навряд чи захоче або зможе відстежити початкове джерело інформації й стане перевіряти її вірогідність.

«Інсайди» швидко переходять в інші соцмережі й платформи. У гонитві за кліками і лайками їх легалізують реальні ЗМІ, лідери думок і звичайні користувачі. Для цього необов’язково підтримувати написане в каналі. Достатньо відреагувати або навіть випустити спростування.

Ще одна проблема — зміна власника. Про продаж або перехід контролю над каналом ніхто не буде оголошувати публічно. Зате контент зміниться, і за умови правильної подачі значна частина аудиторії цього навіть не помітить. Або навпаки — перетече в інший канал від тих же людей, де продовжить споживати «інсайди».

Як держави намагалися блокувати Telegram

Час від часу спливають новини про рішення заблокувати месенджер або окремі канали в певній країні. Наприклад, 24 лютого 2021-го Київський районний суд Харкова вирішив заблокувати чотири проросійські Telegram-канали. У результаті з’ясувалося, що оператори технічно не можуть вибірково блокувати окремі канали.

Крім досвіду РФ, є ще один яскравий приклад спроби блокування Telegram. Це сталося 2018-го в Ірані. Для контексту, в цій країні месенджер дуже популярний. На той час в Telegram було близько 678 000 каналів на перською мовою з 2 млрд відвідувань в день. Месенджер активно використовували й для бізнесу, наприклад, продавали товари.

У грудні 2017-го в Ірані почалися антиурядові протести, які призвели до сутичок з поліцією. У справу втрутився популярний Telegram-канал @amadnews. У ньому протестантів закликали до використання коктейлів Молотова. Міністр із комунікацій та інформаційних технологій Ірану Мохаммад-Джавад Азарі Джахромі звернув увагу Дурова на цей канал. У результаті Telegram заблокував @amadnews і його дзеркала. Офіційна причина — критикувати в Telegram можна, але закликати до насильства не можна.

Далі команда каналу повідомила Telegram, що звільнила людину, яка закликала до збройного повстання. Бан зняли, але це не сподобалося уряду Ірану. У підсумку воно заблокувало Telegram разом із Instagram.

Блокування телеграм в Ірані

Після цього почали набирати популярність неофіційні клієнти месенджера. Плюс значна частина іранців вміє користуватися VPN та іншими інструментами для обходу блокування. Кількість переглядів в новинних каналах впала в середньому на 20%. У решти цей показник знизився приблизно на 50%.

13 січня 2018 року Telegram розблокували, оскільки іранський бізнес зазнав збитків. Утім, 30 квітня його забанили повторно. У результаті Telegram все одно продовжують використовувати в Ірані.

Що з цим робити

Ці ситуації показують, що заблокувати Telegram або окремі канали складно, а обійти урядові обмеження — навпаки. Звичайно, Україна не Іран. У нас користувачі можуть перейти в інші месенджери, як перейшли в Facebook після блокування «ВКонтакте».

Ось тільки Дуров для боротьби з блокуваннями використовує «Цифровое сопротивление». Так називається децентралізований рух на захист цифрових свобод і прогресу. Дуров оголосив про його старт 2018 року після блокування месенджера в Росії. Підприємець виплачує гранти адміністраторам проксі-серверів і VPN. Останні ж допомагають Telegram залишатися доступним аудиторії.

Якби Telegram заблокували в Україні, то Дуров, ймовірно, назвав би це переслідуванням цифрової свободи й політичною цензурою. І «Цифровое сопротивление» почалося б і в Україні.

Символ «Цифрового опору», запропонований Дурова
Символ «Цифровое сопротивление », запропонований Дуровим

До того ж блокування каналів або месенджера не вирішить проблему. Зацікавлені сторони просто знайдуть інший майданчик.

Звичайно, можна спробувати регулювати анонімні канали, але застосувати до них і їхніх власників санкції — проблематично. Навіть якщо їх законодавчо зобов’яжуть розкривати дані про себе, то змусити це робити не вийде.

Інший варіант — боротися з «інсайдами» в інфопросторі. Наприклад, відомства почнуть активно спростовувати фейки від популярних каналів. Це теж не спрацює. По-перше, читачі каналів навряд чи повірять спростуванням, а реакцію влади (навіть якщо це заперечення) сприймуть як підтвердження інформації. По-друге, це приверне додаткову аудиторію на канал, адже про нього дізнаються ще більше людей.

Третій варіант — проблема вирішиться сама собою. Анонімні канали виглядали привабливо, коли їх було мало. Через зростання кількості «інсайди» вже не сприймаються як щось несподіване і важливе.

Ймовірно, аудиторія втомилася від сенсацій. Це не означає, що в підсумку люди перестануть читати й вірити Telegram-каналам, але вони втратять значну частину свого впливу. Правда, для початку медіа, лідерам думок, політикам та іншим помітним учасникам інфопростору варто перестати розповсюджувати їхній контент.

Історії

Vector оновлюється. Візуальний ребрендинг, новий сайт і перехід на українську мову

06 Вересня 2021, 09:45
3 хв читання
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
Vector оновлюється. Візуальний ребрендинг, новй сайт та перехід на українську мову
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.

Сьогодні, 6 вересня 2021 року, Vector перезапускає сайт. Ми повністю оновили візуальний стиль — змінився логотип видання, шрифти та стиль обкладинок. Українська мова тепер основна на сайті та в соцмережах. Навіщо ми зробили ребрендинг та які глибші зміни за ним стоять — розповідають CEO, COO та артдиректорка Vector.

Даша Зарівна, CEO Vector

Vector запустився влітку 2018 року. Відтоді ми значно виросли: у видання сформувалася чимала щомісячна аудиторія, команда розширилася до 20 людей, з’явилися десятки комерційних клієнтів, а також запустився власний подкаст.

Узимку ми провели стратегічну сесію, щоби краще зрозуміти, в якому напрямі розвивати Vector далі. Оновлений сайт та візуальний стиль — це частина стратегії росту. Ми також переосмислили рубрики та впорядкували їх за чотирма контентними напрямами: бізнес, технології, стартапи та креатив.

Ще одна важлива зміна — це перехід на українську мову на сайті та в соцмережах. Ми й до цього публікували приблизно 30% статей українською, а відтепер це стосуватиметься абсолютно всіх нових матеріалів на Vector. Російськомовна версія також буде доступна на сайті як опція.

Ярослав Каплан, COO Vector

Роботу над новим сайтом ми почали зі спілкування з нашими читачами. Після серії глибинних інтерв’ю ми виявили набір неочевидних, але потрібних функцій. Серед них темна тема, режим читання зі збільшеним розміром шрифту або можливість зберегти статтю в закладки в один клік. Усього в беклозі було понад 100 функцій різного ступеню складності.

Окрему увагу ми приділили дизайну мобільної версії, адже три чверті трафіку на сайт припадає саме на смартфони. Дякуємо команді Facility за створення дизайну, а також Mavericks Agency за верстку та програмування.

Аліна Самолюк, артдиректорка Vector

Від початку існування Vector візуальна складова контенту була для нас не менш важливою, ніж текстова. З новим візуальним стилем ми продовжуємо рухатися в цьому напрямі. Тепер Vector виглядає ще яскравіше та динамічніше, при цьому залишаючися впізнаваним для читача.

Основний колір Vector — оранжевий, однак кожен із чотирьох контентних напрямів на сайті тепер позначено окремим кольором для зручності читачів. Новини та спецпроєкти теж отримали свої кольори.

Під час створення нового візуального стилю стало очевидно, що змін потребує і наш логотип. Ми вирішили максимально його спростити, залишивши лише текстову частину. Написання із малої букви символізує відкритість та максимальну «безпафосність» видання.

Ми також обрали нову шрифтову пару, щоби підкреслити характер візуального стилю та зробити зручнішим читання з будь-якого екрану.

P. S. Сайт ще деякий час працюватиме в beta-режимі. Це означає, що протягом цього періоду ми будемо виправляти помилки та покращувати деталі. Будемо вам вдячні за допомогу — якщо ви помітили помилку, будь ласка, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Або ж напишіть нам на feedback@vctr.media.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Історії Як мовний закон регламентує діджитал-рекламу — пояснюють мовний омбудсмен та юристка

Як мовний закон регламентує діджитал-рекламу — пояснюють мовний омбудсмен та юристка

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
05 Квітня 2021, 08:00 9 хв читання
БІЗНЕС Історія одного CPO. Як я переїхав до Лондона і працюю над продуктом в стартапі bioniq

Історія одного CPO. Як я переїхав до Лондона та працюю над продуктом у стартапі bioniq

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
29 Березня 2021, 08:00 10 хв читання
Історії

Натхнення на мільярд. Що таке мотиваційна література і чому нам (не)варто її читати?

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
03 Грудня 2020, 09:30 9 хв читання
Історії

Дайджест репфакапів #1. Як і чому відомі бренди облажалися у комунікаціях

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
01 Жовтня 2020, 20:00 9 хв читання
БІЗНЕС

Інновації на місці занепаду. Як в Україні освоюють закинуті промзони

01 Вересня 2021, 11:00
18 хв читання
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
Дарья Трапезникова
Дар'я Трапезнікова Доводжу тексти до готовності та випускаю їх на сайті.
Інноваційні парки в україні
Партнерський матеріал Партнерський матеріал Матеріал на правах реклами
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.

Місто — живий організм, який невпинно змінюється під тиском різних обставин. Трансформацію переживають і спустілі промзони: новатори активно дають їм друге життя, перетворюють на сучасні бізнес-осередки чи креативні кластери. Вони знаходять дуже різні рішення для редевелопменту територій. Наприклад, основні будівлі для першого в Україні інноваційного парку UNIT.City звели у промзоні з нуля. А команда інноваційного центру «Промприлад.Реновація» у Івано-Франківську ревіталізує корпуси старого заводу.

Vector разом зі спікерами U Tomorrow Summit — представниками UNIT.City та «Промприлад.Реновація» — розбирався, у чому цінність таких інноваційних просторів та як вони впливають на економіку й міське середовище.

Як сформувався тренд

Форсована індустріалізація 1920–1930-х та відновлення після Другої світової війни сформували потужний виробничий потенціал в радянських містах і селищах. На той час промзони були околицями населених пунктів, що оточували історичне ядро. Робітники, які мігрували до міст у пошуках роботи, селилися поблизу підприємств. Так заводські території опинилися між історичними кварталами в центрі та спальними районами.

Після розпаду Радянського Союзу чимало підприємств не змогли пристосуватися до вимог вільного ринку. Решта вже не потребувала стількох потужностей після оптимізації та автоматизації виробництва. Так величезні території випали із міського життя.

Дехто використовує метафору «іржавих поясів» за аналогією із регіоном у США, який не зміг адаптуватися до занепаду важкої промисловості. Також існує термін «браунфілд» (brownfield) — це ділянка, де розміщувалися або і зараз існують виробничі об’єкти.

Редевелопмент браунфілдів має низку ключових переваг:

  • на території вже є необхідні інженерно-комунікаційні та дорожньо-транспортні мережі;
  • використання дорогих земель поблизу центру створює нові можливості для містян та обмежує розростання населених пунктів;
  • усунення негативних наслідків роботи заводів, зокрема забруднення; збереження зелених зон, де натомість вели б забудову.

Чимало європейських міст уже шукали нове використання колишнім заводам — від заміни житловою забудовою до реорганізації під культурні та інноваційні кластери. За кордоном повторне освоєння таких ділянок часто включають до довгострокових програм розвитку міст.

Генплан Києва до 2020 року (2001 рік) теж містив плани з реорганізації промислово-виробничих територій (приблизно 45%) під житлове будівництво, розвиток технопарків або інші функції. Водночас автори вірили, що промисловість буде рушієм розвитку міста.

2020 року укладачі нового проєкту Генплану визнали, що такий прогноз суперечив загальноєвропейським тенденціям розвитку, а браунфілди й досі неефективні. Створення у старих промзонах інноваційних структур для підприємців і стартаперів визначили пріоритетом. На жаль, цей Генплан досі залишається проєктом. Утім, схожі завдання зазначені в блоці промислового розвитку Стратегії розвитку Києва до 2025 року.

Що на практиці відбувається в Україні із колишніми радянськими підприємствами:

  • деякі стоять пусткою;
  • інші зносять і будують нові квартали (житлові або змішаного використання);
  • продають або здають в оренду частинами під склади чи офіси;
  • ревіталізують під поліфункціональні центри або майданчики для заходів.

Доля території залежить від багатьох чинників, зокрема регіональних особливостей та попиту в громаді на певні функції/послуги, бачення редевелопменту від інвестора та команди. Ревіталізаційні проєкти називають по-різному — від артзаводів та креативних кластерів до інноваційних парків або центрів. Розглянемо, як функціонують інноваційні території, на прикладі UNIT.City і «Промприлад.Реновація».

Як працюють інноваційні парки та центри

В українському законодавстві поняття «інноваційний парк» немає. Є технопарки, наукові та індустріальні парки. Останні визначають як території, в межах яких можуть працювати зокрема наукові та інформаційно-телекомунікаційні підприємства. На практиці, судячи з реєстру Мінекономіки, це переважно промислові локації. Технопарк — це юридична особа, що працює над наукомісткими розробками та впровадженням високих технологій. Їхній перелік закріплений у законі ще з 2000-х. Наукові парки — це переважно університетські середовища.

Що таке інноваційний парк (або інші види територій, де розвивають інновації), можна визначити так:

  1. Це спеціально облаштована територія, де команда управлінців реалізує стратегію зі зростання інноваційної активності в регіоні.
  2. Аудиторія — підприємці, кваліфіковані таланти, інвестори, науковці та новатори.
  3. Мета — сталий розвиток громади, створення доданої вартості шляхом об’єднання ресурсів.

Часто їхня основа — технологічні компанії та R&D-центри, утім екосистему доповнюють дотичні бізнеси та надавачі послуг.

UNIT.City

  • місто — Київ;
  • запуск — 2017 рік;
  • завершення будівництва — 2025 рік;
  • у планах — 600 000 кв. м офісів та 340 000 кв. м житла на 25 га, понад 300 резидентів та орієнтовно 30 000 робочих місць;
  • загальна сума інвестицій — $500 млн, вже інвестовано $180 млн;
  • прогнозований строк окупності — 6-7 років.

Інноваційний парк UNIT.City почав роботу 2017 року на території Київського мотоциклетного заводу. Заснований 1945 року на базі бронетанкового заводу, той виробляв мотоцикли й експериментальні моделі техніки. В першій черзі UNIT.City були IT-академія, бізнес-кампус В8, івент-простір, кафе та спортхаб. Одним із перших резидентів став фаблаб FABRICATOR.

2018 року Київрада виділила 22,2 га землі в оренду під офісно-житлову забудову, і почалася масштабна трансформація. Для кампусу В8 ревіталізували один із корпусів заводу, але решта об’єктів не відповідала сучасним вимогам енергоефективності, тож більшість нерухомості будують з нуля. Про мотоциклетний завод нагадує димова труба, яка тепер артоб’єкт — «Маяк Інновацій».

Співінвесторами проєкту є інвестиційний холдинг UFuture, девелоперські компанії UDP i KAN та промислово-будівельна група «Ковальська». Кожна з компаній інвестує в будівництво певних об’єктів на території.

Сьогодні інноваційний парк має:

  • п’ять бізнес-кампусів, де розміщені понад 100 компаній;
  • чотири дослідницькі лабораторії (незабаром відкриють ще одну — 5G);
  • три акселератори (зокрема виробничий);
  • два інвестиційних фонди;
  • бізнес-школу;
  • простір для стартапів NEST;
  • студію створення контенту;
  • коворкінг;
  • три івент-простори;
  • кафе, майданчики, парковки, каршеринг тощо.

До 2025-го, окрім UNIT.Home та офісів, UNIT.City матиме кілька шкіл, університет та дитсадок. Решта інфраструктури — за попитом резидентів.

Серед резидентів UNIT.City — компанії, що працюють із ШІ та машинним навчанням, VR/AR, блокчейном, hardware-компанії. Головний критерій підбору — потенціал для підсилення екосистеми — участь у партнерствах, обмін досвідом, ресурсами тощо.

Інноваційний парк пропонує своїм резидентам сервіси та знижки від партнерів, медіапідтримку, менторство та нетворкінг, акселератори та програми підтримки інновацій тощо.

Торік UNIT.City запустили простір NEST, де стартапери безкоштовно навчаються за програмою університету Берклі. Команда UNIT.City називає це соціальним імпакт-проєктом, що покликаний якісно змінити рівень підготовки українських стартапів. Крім того, планують запустити велику ініціативу, пов’язану з громадськими організаціями.

«Промприлад.Реновація»

  • місто — Івано-Франківськ;
  • запуск — 2018 рік (пілотний поверх на 1800 кв. м);
  • завершення ревіталізації — 2023 рік;
  • у планах — 36 205 кв. м на 2 га (приблизно 10 000 кв. м — добудова, решта — збережена архітектура), понад 16 000 кв. м — офіси класів А і В; 3000–5000 робочих місць;
  • загальна сума інвестицій — $30 млн, уже залучено понад $9 млн;
  • понад 900 інвесторів станом на липень 2021 року, триває ІІІ раунд залучення інвестицій;
  • прогнозований строк окупності — різний для кожного інвестора, з проєкту можна вийти на будь-якому етапі.

2015 року в Івано-Франківську відбулася школа урбаністичних досліджень CANаctions, ініційована платформою «Тепле Місто». Команда проєкту розробляла для міста урбан-конституцію, зокрема досліджувала постіндустріальні зони та можливості їхнього використання.

Колись на заводі у центрі Івано-Франківська виробляли різне — від газових лічильників і мікросхем до парасольок. З 90-х його розпродували частинами під офіси, житлову забудову, ТЦ тощо. Засновник архітектурної школи CANаctions Віктор Зотов запропонував переосмислити невикористану промислову зону керівникові платформи «Тепле Місто» Юрію Филюку, який згодом став CEO «Промприлад.Реновація».

Усе почалося з досліджень та обговорень. Представники SRI International (Стенфордський інститут досліджень, — Авт.) виділили сектори економіки, які можна активізувати в регіоні. Для себе проєкт обрав чотири — нову економіку, сучасне мистецтво, неформальну освіту та урбаністику. Також SRI допомогли з дизайном екосистеми та основою бізнес-моделі. Саме вони пояснили: те, що франківці задумали, називається імпакт-інвестуванням і є новим світовим трендом.

За словами Юрія Филюка, імпакт-інвестиції вирішують два завдання підприємств нового типу:

  1. бути самодостатніми та економічно ефективними;
  2. шукати вирішення соціальних чи екологічних проблем і не створювати нових.

«Нам пояснили, що ми є цікавим майданчиком для тестування, бо прийшли до цієї моделі від потреби, а не через аналіз теорій. До того ж, працюємо на високотурбулентному ринку, де доводиться мислити короткостроковою перспективою», — згадує Филюк.

Інвестувати у «Промприлад.Реновація» можуть і фізичні, і юридичні особи. CEO проєкту пояснює, чому обрали краудінвестинг: «По-перше, в українських реаліях персональні цілі інвестора часто переважають над суспільними інтересами. Ми ж прагнули грамотно розподілити управління, щоби система була стійкою. По-друге, така модель сформувала  „армію“ прихильників, інтегрованих у проєкт на різних рівнях. Це дає й потужну енергетику для розвитку, і додатковий захист».

Нерухомістю володіє ТОВ «Промприлад.Холдинг». 70% активу належить інвесторам через корпоративний інвестиційний фонд. Дрібні внески від приватних осіб залучають через ТОВ «Промприлад.Інвест», більші — через купівлю акцій КІФ. 30% активу володіє БО «Благодійний фонд “Промприлад”» під управлінням консорціуму стратегічних партнерів проєкту: «Тепле Місто», «Інша Освіта», Beetroot Academy, «Pact Україна» та LvBS. Вона реінвестує кошти в об’єкт або виділяє гранти на мистецькі, соціальні ініціативи, підтримку малого та середнього бізнесу.

Юрій Филюк каже, що команда перевіряє бекграунд кожного потенційного інвестора — ділову репутацію та походження капіталів. «Сірі зони» обговорюють на наглядовій раді. Серед резидентів теж хочуть бачити людей, орієнтованих на розвиток інновацій та розвиток суспільства.

2018 року команда запустила пілот для перевірки гіпотез на третьому поверсі одного з корпусів «Промприладу». 2019-го спільними зусиллями інвесторів проєкту викупили контрольний пакет акцій заводу та орендували землю в міста на 49 років. Станом на березень 2021 року реконструйовано понад 6000 кв. м, де вже працюють стартапи, бізнеси, урбаністи та митці. У планах — енергоощадне відновлення корпусів та розбудова інфраструктури. Виробництво продовжує діяти паралельно з поступовою релокацією потужностей.

До кінця 2023 року «Промприлад.Реновація» матиме офіси, інкубатори, акселератори, бізнес-школу, R&D лабораторії та великий мейкер-спейс, інші економічні та соціальні функції. З інфраструктури — хостел і готель, фермерський ринок, мистецький центр, івент-майданчики, дитячі розвиткові простори та спортивні локації.

Що обрати компаніям — інноваційний парк чи бізнес-центр

Домінік Піоте

«Інноваційний парк — це середовище, сприятливе для досліджень, експериментів, розвитку підприємництва. Тут є пристосовані технічні приміщення, які навряд чи забезпечить стандартний бізнес-центр. А в парку можна з нуля створити всю інфраструктуру під резидента, навіть побудувати окремий корпус, — наголошує СЕО UNIT.City Домінік Піоте. — Стартапери та бізнесмени, які обирають інноваційний парк, розуміють цінність екосистеми та використовують її можливості — якісні івенти, професійні зв’язки, навчальні програми та стажування. І до експерта чи інвестора вже не шість рукостискань — у правильно налаштованій екосистемі всі потрібні люди поруч».

CEO «Промприлад.Реновація» Юрій Филюк каже: «У регіонах бізнес спочатку не бачить потенціалу в такому проєкті, як наш, — начебто ринок недостатньо розвинений. Але ті, хто наважуються, створюють безконкурентну пропозицію. Адже офісів такого класу будівництва в багатьох містах немає, а попит росте».

Филюк переконаний: як мінімум у кожному обласному центрі України може бути свій «Промприлад» замість спустілого заводу.

Ця модель придатна до масштабування. Команда охоче ділиться досвідом зараз, а у майбутньому шукатиме професійні моделі підтримки — консалтинг, франчайзинг тощо.

Навіть пандемія не надто знизила попит. Василь Хмельницький у подкасті «Что вы творите?» розповідав, що UNIT.City втратив менше орендарів (до 10%), ніж інші бізнес-центри Києва, зокрема завдяки перевагам долучення до екосистеми. Юрій Филюк каже, що коворкінг «Промприладу» зараз завантажений на 110%. «IT-спеціалісти, яких перевели на віддалену роботу, орендують робочі місця у нас, бо це екосистема з енергетикою, в якій хочеться бути», — коментує він.

Відносини із владою

«Із закордонного досвіду можна було би перейняти практику надання резидентам інноваційних парків спеціального юридичного статусу та податкових преференцій, — розмірковує Домінік Піоте. — Ми ніколи сильно не розраховували на підтримку держави. Проте тісно співпрацюємо з державними інституціями, які впроваджують діджитал-трансформацію в країні. Також ми підтримуємо кампанію МЗС, яка показує світові можливості інноваційної України».

CEO Промприлад.Реновація Юрій Филюк

Юрій Филюк

Юрій Филюк акцентує на діалозі між бізнесом, громадянським суспільством і органами місцевого самоврядування, який в Івано-Франківську досить активний. Так, «Тепле Місто» залучена до розробки Стратегії розвитку міста. «Промприлад.Реновація» увійшов до урядового проєкту «Магніти України». На пілотному поверсі серед офісів бізнесів та ГО розмістився Офіс управління інвестиційної політики міськради.

«Ми вибудовували проєкт так, щоби мінімально залежати від центральної чи місцевої адміністрації. Але ми відкриті до взаємодії, бо наша мета — загальний розвиток міста, регіону, країни», — пояснює Филюк.

Вплив на місто

«Поява інноваційних парків у різних містах означає, що росте не тільки Київ — поступово розвивається вся країна. І тепер талановитим людям доступні ті ж самі можливості в рідних містах, — вважає Домінік Піоте. — Крім того, інфраструктура і стандарти інноваційних парків — зрозуміла точка входу в Україну для міжнародних компаній та іноземних інвесторів».

Піоте наводить приклади з практики UNIT.City:

  1. За 4 роки вартість оренди та купівлі квартир навколо парку зросли на 30%. Оновилися мережі та комунікації, район став безпечнішим.
  2.  У Харкові оновлюють дорогу з центру міста до студентського району, де працює місцевий UNIT.City.

Юрій Филюк каже, що ефект від роботи “Промприладу” в місті відчутний навіть у розпалі реконструкції: «Є відчуття, що почало щось змінюватися, що місто переходить із радянської траєкторії розвитку на сучасну, що з’явилася соціальна перспектива для талантів». Це відображено у рейтингах кращих міст для ведення бізнесу та роботи ІТ-компаній, де ІФ ставав лідером останнім часом.

Соціальна складова дуже важлива у діяльності «Промприлад.Реновація». 30% площі на пільгових умовах нададуть малоприбутковим чи неприбутковим, освітнім, мистецьким проєктам, інкубаторам, акселераторам, які необхідні для підтримки всієї екосистеми та розвитку громади в цілому.

Анастасія Боброва

Інтеграція інновацій у наявний міський контекст не завжди відбувається безболісно. Анастасія Боброва, аналітикиня Cedos і керівниця Українського урбаністичного форуму, каже, що поява інноваційних чи культурних зон замість заводів є класичним прикладом розриву у функції. «Це витіснення одного виду активності іншим, більш прибутковим, іноді без кардинальних змін будівлі або простору, — пояснює вона. — Витіснення також може бути символічним — наприклад, доступність комфортних публічних просторів лише резидентам за перепустками або зростання цін на оренду житла і комерційних приміщень у районі».

«Не варто критикувати власне заміну старої функції новою. Ключовий момент в іншому — поява інноваційних зон чи культурних кластерів на місці радянських заводів не завжди розв’язує проблеми, з якими стикаються колишні робітники. Резиденти інноваційних парків мають інший рівень доходу та стиль життя, ніж мешканці довколишніх районів. Якщо для останніх новий простір буде нецікавим, непотрібним чи закритим, то можуть виникати конфлікти», — продовжує думку соціологиня Альона Ляшева.

Альона Ляшева

Альона Ляшева

СЕО обох проєктів погоджуються, що інноваційні парки та центри не мають бути ізольованими від міста та його мешканців. «Ми намагаємося тримати баланс між створенням комфортних та безпечних умов для наших резидентів та відкритістю для киян. Події в UNIT.City доступні для відвідування, а територія — для прогулянок», — каже Домінік Піоте.

«Ми будуємо „Промприлад.Реновація“ як точку активізації громади. Це максимально відкрита екосистема, більшість функцій якої орієнтовані на зовнішнього користувача — жителів Івано-Франківська й не тільки», — каже Юрій Филюк.

Як вдало перетворити промзону на осередок інновацій?

  1. Перед початком проєкту проаналізувати наявний міський контекст та економіку регіону та розібратися, які потреби громади та інших стейкхолдерів він зможе задовольнити. Врахувати інтереси інвесторів та потенційних користувачів і відвідувачів як у коротко-, так і у довгостроковій перспективі.
  2. Вивчити історію місця та подумати, що можна та варто реконструювати, щоби зберегти характер місця та спільноти, а також тяглість економічних та соціальних процесів, пов’язавши історичну спадщину з інноваціями.
  3. Поєднати у просторі різні функції та відкрити доступ усім — це скоротить маятникову міграцію, підвищить якість життя сусідніх кварталів та залучить більше користувачів, а отже і прибутку.
  4. Залученість у процеси місцевої влади та мешканців допоможе збалансувати інтереси всіх сторін та зробити проєкт сталим та життєздатним.

Ілюстрації: Тетяна Костик

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

БІЗНЕС Без менеджеров, CEO и совета директоров. Как работают самоуправляемые команды

Без менеджерів, CEO та ради директорів. Як працюють самоврядні команди

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
28 Липня 2021, 09:00 14 хв читання
БІЗНЕС

Бізнес-клас до нової квартири. ЛУН та UKLON зробили колабу для комфортної покупки нерухомості

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
30 Жовтня 2020, 13:41 2 хв читання
БІЗНЕС

«Зменшимо зарплатні, але нікого не кинемо». Як у Fedoriv Agency знайшли роботу для офісних працівників

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
28 Квітня 2020, 12:47 7 хв читання
БІЗНЕС

Український стартап створює AI-додатки про які пишуть світові медіа та Ілон Маск. Як їм це вдалось?

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
14 Січня 2020, 11:23 6 хв читання
БІЗНЕС

«Закривати нецікаві проєкти — значить дати собі нову енергію». Лєра Бородіна про виклики в бізнесі, партнерстві та особистому житті

20 Серпня 2021, 12:00
11 хв читання
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
Что вы творите Лера Бородина
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.

Лєра Бородіна — засновниця сервісу з оренди гардероба Oh My Look !, мережі б’юті-барів G.Bar, магазину з продажу канцтоварів і подарунків LAVLA. Вона стала гостею одинадцятого випуску подкасту «Что вы творите?», який вийшов за підтримки першого універсального застосунку для ФОП 3-ї групи Fairo.

Ми вибрали найцікавіші моменти з випуску. Розповідаємо про те, чому бізнес може не стати успішним, що важливо для партнерства, як закривати проєкти, працювати з франшизою за часів COVID-19 і які якості потрібні бізнесменові для створення сильної команди.

Про роботу над собою, челленджі і хейт

Даша Зарівна: Ти говорила в одному з інтерв’ю: «Челлендж — навчитися відмовляти». Який зараз твій головний челлендж?

Лєра Бородіна: Робота з токсичною продуктивністю. Я знайшла в собі таке переконання: людина повинна працювати багато, можливо, більше за всіх, тоді його будуть поважати. А якість роботи міряється втомою. Якщо ви відчуваєте себе дуже втомленим — ви молодець. Але це ж маячня. Я намагаюся відловлювати ці думки і позбавлятися від них.

Даша Зарівна: У тебе був класний пост про те, що 10% людей ненавидять тебе просто так. Ти розумієш, за що?

Лєра Бородіна: Хейт практично не долітає до мене, але це не означає, що його немає. Або ті, хто знаходяться між хейтерами і мною, не повідомляють про це, або люди навчилися брехати непомітно, але я в таке не вірю.

Думаю, я можу дратувати людей позитивністю. У мене рідко проскакує хейт — я просто не люблю цю емоцію. Є люди, які попсихують і видихають. Я ж буду потім страждати, і це мене руйнує. Тому я намагаюся опрацьовувати такий стан як можна швидше.

Про партнерство і команду

Даша Зарівна: Якими основними якостями має володіти бізнесмен, щоб побудувати сильну команду?

Лєра Бородіна: По-перше, візія 100%. Жоден сильний гравець не ухвалить рішення, не знаючи, куди йде компанія, не приміривши на себе це бачення.

Сильна команда — це єдина, опорна, залучена. І, бажано, професійна. Таку можна побудувати і в стартапі, і в маленькому бізнесі, не тільки в корпорації.

По-друге, власник має бути залучений. Крім зарплати, співробітникам важлива віддача. Один із найважливіших чинників віддачі — чинник власника, який знає, що ви робите, бачить ваші успіхи, предметно обговорить з вами робочі процеси. У мене немає досвіду роботи в корпораціях, де власника ніхто не знає.

По-третє, бізнес має бути клієнтоорієнтованим, розуміти, для кого і навіщо він існує. Принципи клієнтоорієнтованості проявляються насамперед у ставленні до команди. Ваш співробітник — такий же клієнт.

Даша Зарівна: У тебе є і соло-проєкти, і партнерські. Що краще?

Лєра Бородіна: Залежить від багатьох чинників: який бізнес, які цілі у партнера, які ролі подобаються. Мені щастило з партнерами в останні роки, і я радію, що вони мені довіряють. Але попередній невдалий досвід навчив: в яких стосунках ви б не перебували, є документ, і він має бути підписаний.

Я розумію, як не спрацює. Для мене дуже важливо відповідати за стратегію і творчо реалізовуватися з точки зору бізнес-фантазій. Я не зможу працювати, якщо у мене є бачення, а мій партнер захоче його кардинально міняти.

Для мене дуже важлива свобода — я щаслива, що мої партнери мені довіряють. Ми різні люди, але зі схожими цінностями і цілями в бізнесі. Напевно, це найкраща в’язка речовина, яка провела нас через турбулентні події.

Буду звучати максимально банально, але більшість проблем у партнерстві — через погану комунікацію. Якщо ти відчуваєш, що тебе щось не влаштовує — постав питання.

Про закриття So DODO

Даша Зарівна: Чому закривається So DODO?

Лєра Бородіна: Це спочатку була нішева історія. Коли ми придумували So DODO, а потім полетіли до Сеула і зрозуміли, як це все працює, стало зрозуміло, що цей проєкт для нас — особиста творча віддушина. Там дуже обережно ставляться до своїх брендів. Ти чи твій байєр маєте приїхати до Сеула і на місці щось вибирати. Ми злітали в Сеул шість разів і трошки втомилися.

Далі трапився COVID-19. Навіть наш байєр не міг нічого закупити протягом семи місяців. Тільки восени був короткий проміжок, коли ми щось встигли закупити, не виїжджаючи до Сеула, адже країна закрита вже півтора року.

Де немає масштабування, немає і довгострокової історії. Мені як підприємцю важливо розуміти, який у нас горизонт, куди потрібно йти і до чого можна прийти.

Я бачу свою реалізацію в тому, щоб робити антиподи якихось зрозумілих і відомих форматів, щось не схоже на сучасний ринок. У запуску бренду одягу для мене не було нічого революційного. Більш того, це не збігалося з моїми переконаннями й з тим, чим я займаюся останні вісім років в Oh My Look !. Дуже дивно говорити про оренду і водночас займатися виробництвом.

Виробництво було б більш усвідомленою історією, ніж покупка в Кореї, тому що куплене там і доставлене літаком — це не так класно, як зроблене тут. Але для нас там не було ніякого творчого виклику, тому ми вирішили дати собі час, поставивши все на паузу.

Про натхнення, ідеї, час і фобії

Даша Зарівна: Як до тебе приходять ідеї нових брендів?

Лєра Бородіна: Найчастіше з власних спостережень, потреб. Я — людина-стартапер. Найбільше задоволення відчуваю, коли відбувається трансформація від нуля до одиниці. Від одиниці до сотні — вже не так цікаво.

Мене рятує те, що я можу регулярно придумувати маленькі бренди в межах наявних бізнес-проектів. G.Bar скоро відкриє Академію G, яку ми готували два або три роки. У Lavla, яка довго була маленьким відгалуженням Oh My Look!, 2020 року теж регулярно запускалися нові лінійки й продукти.

Даша Зарівна: Як часто ти мислиш візуальними образами? Ти візуал, аудіал, кінестетик?

Лєра Бородіна: Я швидше візуал і кінестетик. Коли створюю новий бренд, важливо описати його: якою людиною він був би, як він пахне, який звук з ним асоціюється, настрій, візуальна атмосфера. У G.Bar звук відкоркованого шампанського. Міг би бути звук фена, але немає, тут мова йде про емоції.

Про успіхи та невдачі Лєри Бородіної

Даша Зарівна: У тебе ціла низка різних бізнесів. Який найуспішніший, а який виживає коштом іншого?

Лєра Бородіна: Усі успішні зараз, крім Oh, My Look!, але ситуація почала стабілізуватися з травня 2021-го. Упродовж 2020 року Oh, My Look! був дотаційним бізнесом, це безпосередньо пов’язано з наслідками COVID-19.

Більш слушного періоду для усвідомлення реальної цінності речей і дурості частого оновлення гардероба, ніж в 2020-му, ніколи не було. Для нас наслідком усіх цих подій точно буде класний ривок. Але одночасно з цим приходить усвідомлення, що зараз ніяк не можна вплинути на те, що твій бізнес збитковий.

Даша Зарівна: Топ-3 проєкти, які тобі було найболючіше закривати?

Лєра Бородіна: Боляче було закривати тільки перший шоурум — Oh, My Look! у Дніпрі. Немає ніяких причин, крім того, що він був першим. Закривати проєкти, до яких втратив інтерес, — це дати собі нову енергію. Дати можливість знайти щось, що буде запалювати. Але робити це вперше — дійсно страшно.

Коли мені було 23, я закрила своє піар-агентство. Моторошно тоді страждала. Що я скажу команді? Як вони це переживуть, вони ж, напевно, любили це так само сильно, як і я? Найстрашніше було — прийти й сказати їм. Але в реальності виявилося набагато легше. Після цього мій краш — закривати те, що не хочеться розвивати.

Даша Зарівна: Чи не відчуваєш ти залежності від бренду, який живе своїм життям?

Лєра Бородіна: Розвивати власний бренд — якесь ремісництво, а капіталізувати бізнес-бренд — це система. Мені завжди хотілося будувати систему. Я хочу мати можливість взяти й поїхати на Балі на два-три місяці. Заручником себе не відчуваю. Навпаки, знаю, в яких моментах можу посилити, в чому допомогти, якщо ми говоримо про публічну сторону.

Мій особистий бренд не впливає на бренд бізнесу безпосередньо, він може його посилити. Кількість орендованих речей, проданих блокнотів, людей, які зараз сидять в кріслах G, не залежать від того, запишу я сьогодні сторіс чи ні.

Про час, щастя і відносини Лєри Бородіної

Даша Зарівна: Які помилки, недоотримані емоції від батьків ти намагаєшся виправити зараз, бувши мамою? Або ти так не думаєш?

Лєра Бородіна: Звичайно, таке є. Є діти, які багато в чому наслідують своїх батьків. У мене інша історія: мені довго хотілося, щоб було не так, як у мене. Було погано? Ні. У мене прекрасні батьки, вони дуже старалися, вони інтелігентні, правильні, обидва зі знаком плюс. З різним способом життя, але глобальних речей, про які складно або страшно згадувати, на щастя, немає.

У нас все інакше з дітьми. Ми всі один одного любимо і часто про це говоримо. Цього не було ніколи в моїй родині, хоча розумію, що мене всі любили.

Друга історія — ставлення до життя. Я в підлітковому віці боролася з тими догмами, з якими жила моя мама: так не можна, тут 300 разів подумай перед тим, як зробити.

Мені дуже хочеться, щоб мої діти виросли вільними людьми. Свобода передує щастю. Бути всередині невільним і щасливим складно.

Даша Зарівна: Як би ти для себе сформулювала щастя?

Лєра Бородіна: Щастя — це відсутність нещастя. Я почула це років сім тому, тоді мені здалося це таким сухим формулюванням, без романтики. Але в 35 я готова з цим погодитися. Мікромомент проникливого задоволення від події, контексту, в якому ти опинився, зі мною буває дуже часто. Для мене це сукупність таких моментів.

Даша Зарівна: Найтриваліший період, коли ти була одна?

Лєра Бородіна: Місяць. Зараз я шкодую про це. Потрібно було бути більш впевненою в собі, мені було страшно, я боялася самотності. Це така нісенітниця! Я вважаю, що самотність — це розкіш. Це завжди були трирічні стосунки — як заповідав Бегбедер. І тут трапився Андрій, в березні вже 10 років — взагалі непомітно пролетіли.

Даша Зарівна: Тому що в основі лежить партнерство?

Лєра Бородіна: Чесно? Це везіння більшою мірою.

Ми з ним дуже схожі. У нас однакові сильні й слабкі сторони. Круто, що ми добре один одного розуміємо і у нас є спільні інтереси, теми, які нам цікаво обговорювати. Спільні проєкти важливі, але не загальний бізнес — я давно категорично проти спільного бізнесу дружини й чоловіка. Але загальні теми, спільні діти — теж спільні проєкти. Чим більше загальних моментів, тим краще зв’язка.

Даша Зарівна: Як ти структуруєш свій час? Яке процентне співвідношення між роботою, особистим життям, часом для себе, чоловіка, дітей?

Лєра Бородіна: Складно точно розподілити в процентному співвідношенні. Зараз я навчилася розуміти, коли занадто багато на себе беру. Тоді я скасовую або переношу зустрічі. Ще рік чи півтора тому це здавалося неможливим — скасувати або перенести зустріч, тому що хочеться відновитися. Зараз намагаюся балансувати.

Мій ключовий актив, який допомагає розвивати бізнес, підтримувати й надихати команду, — це моя енергія. Якщо у мене її недостатньо, я проводжу час на роботі марно.

Даша Зарівна: Колись ти сказала, що твоя найбільша фобія як підприємця — розслабитися. Зараз ти б по-іншому відповіла?

Лєра Бородіна: Слово «розслабитися» для мене змінило сенс. Тоді я мала на увазі, що якщо розслабитися, то все розпадеться. Тепер моя фобія звучить по-іншому — втратити інтерес. Якщо мій мозок втратив і спотворив смаки й запахи, на що ще він здатний?

У мене стався страх того, що я втрачу фантазію і креативність. Через це у мене пропало бажання діяти, жити. Для мене страх у цьому. Але я його пройшла і не збираюся втрачати свою фантазію в найближчі роки.

Слухайте повний випуск подкасту «Что вы творите?» на будь-якій зручній платформі або дивіться відеоверсію на YouTube.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

БІЗНЕС Без менеджеров, CEO и совета директоров. Как работают самоуправляемые команды

Без менеджерів, CEO та ради директорів. Як працюють самоврядні команди

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
28 Липня 2021, 09:00 14 хв читання
БІЗНЕС Що таке Beyond Budgeting та як це застосувати у своєму бізнесі

Що таке Beyond Budgeting та як це застосувати у своєму бізнесі

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
09 Квітня 2021, 08:00 11 хв читання
БІЗНЕС

Як почати відкладати гроші та заробляти на інвестиціях — гайд

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
07 Квітня 2021, 17:30 10 хв читання
БІЗНЕС

Тиждень знижок. Як український рітейл комунікував з клієнтами у «Чорну п’ятницю»

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
15 Грудня 2020, 17:54 4 хв читання
Завантаження...