Люди, яким не подобається музика: і що це пояснює про наш мозок — колонка The New Yorker

Музика для більшості людей — майже гарантована емоція: задоволення, ностальгія, мурашки по шкірі. Але існують ті, для кого вона не означає буквально нічого. Саме про такий парадокс, що називається ангедонія, розповідає авторка статті The New Yorker, яка ставить на перший погляд просте, але на диво складне запитання: чому нам узагалі подобається музика. Люди з музичною ангедонією не мають проблем зі слухом і не ненавидять пісні — вони просто не відчувають жодної насолоди. І ця особливість поступово перетворюється на ключ до розуміння того, як мозок пов’язує звуки, емоції та відчуття винагороди.

Матеріал українською мовою підготувало Бюро перекладів для бізнесу MK:translations. Ми публікуємо адаптований та скорочений переклад.

---

Сорок років тому Білл Вайс, студент Колумбійського університету, пішов на концерт Джеймса Ґолвея (віртуозного ірландського флейтиста) у культурному центрі 92nd Street Y. Вайс щойно отримав відмінну оцінку з обов’язкового курсу музичної гуманітаристики й сподівався, що цього вечора нарешті відчує те піднесення, яке інші знаходять у великій музиці, але для нього воно залишилося недоступним.

Його місце було в першому ряду. «Я бачив напруження в його очах, — розповідав мені Вайс. — Я бачив кожну краплину поту, що стікала з його обличчя. Було очевидно: він повністю злився з музикою». Він чекав, що й сам переживе подібний емоційний сплеск. Але цього не сталося. Хоча він міг оцінити талант і пристрасть Ґолвея, він не відчув нічого.

Людство захоплюється музикою з прадавніх часів, про це свідчать знахідки флейтоподібних інструментів із кісток грифів, створених близько сорока тисяч років тому. Ми сприймаємо інструментальну музику як дзеркало наших настроїв. Шанувальники музики доходили до того, що приписували емоції тональностям. Французький композитор XVII століття Марк-Антуан Шарпантьє називав фа-мінор «похмурим і жалісним», а німецький композитор XVIII століття Йоганн Маттезон стверджував, що він «інколи змушує слухача здригнутися від жаху». Маттезон вважав, що музика прямо відтворює емоції: радість як «піднесення життєвої енергії» знаходить відображення у широких інтервалах між нотами.

Для Вайса все це не мало сенсу. У дитинстві він брав уроки музики, але вони здавалися йому механічними, ніби розфарбовування картини за номерами. «Я грав ноти, але не виражав себе емоційно», — казав він. Він знав, що мажорні акорди вважаються веселими, а мінорні — сумними, і що пронизлива скрипка у фільмах викликає відчуття страху. Але ці асоціації були для нього суто інтелектуальними. Його дивували друзі, які купували футболки з логотипами гуртів і одержимо відвідували концерти. Коли він дивився фільми, наприклад, «Випускник» (1967), музика для нього радше створювала історичний контекст, ніж емоційний настрій. «Яким був би цей фільм без саундтреку групи Simon & Garfunkel?» — міркував він.

Лише коли Вайсу виповнилося 50, він почав розуміти, чим відрізняється від інших. У 2014 році він почув по радіо уривок передачі про людей, які, як і він, не відчувають радості від музики — рису, що називається музичною ангедонією. За кілька років він зв’язався з Сайкі Луї, когнітивною науковицею й музиканткою з Північно-Східного університету, яка досліджувала мозок людей, що відчувають або не відчувають «мурашки» від музики.

Він запропонував себе як об’єкт дослідження. Луї вивчала людей із різним ставленням до музики, але ніколи не зустрічала когось, у кого не було жодного ставлення взагалі. Вона обстежила Вайса на наявність стану, про який він дізнався з радіопередачі (це відрізняється від ангедонії, загальної нездатності відчувати задоволення, пов’язаної з низкою психічних розладів).

Люди з довічною музичною ангедонією, саме такий стан виявили у Вайса, без зусиль розпізнають музику. Вони не позбавлені слуху й не мають проблем із задоволенням від інших занять. Але пісні для них нічого не означають.

«Якби я більше ніколи не чув музики, це не було б особливою втратою», — сказав мені Вайс.

Використовуючи МРТ-сканер, Луї разом із колегами дослідила його білу речовину (нервові волокна, що з’єднують різні ділянки мозку). У Вайса виявили разюче слабку зв’язаність між ланцюгами, відповідальними за обробку звуку та за систему винагороди (фактично, у порівнянні з сорока шістьма учасниками контрольної групи, саме він мав найменший обсяг білої речовини між цими ділянками). У людей, які регулярно відчували «мурахи» під час прослуховування музики, Луї спостерігала протилежне: між цими ланцюгами існували нервові зв’язки вище середнього.

Коли Вайс дізнався про свою музичну ангедонію, він відчув полегшення. Це дозволило йому «вийти з тіні» щодо свого ставлення до музики — або, точніше, його відсутності. Водночас дослідження музичної ангедонії мали ширше значення. Якщо науковці зможуть пояснити, чому людей із цим станом музика не зворушує, вони, можливо, зможуть пояснити й те, чому вона зворушує інших.

Музикознавець Леонард Мейєр стверджував, що сила музики значною мірою ґрунтується на очікуваннях, які вона пробуджує у слухачів. У своїй класичній книзі 1956 року «Емоція і значення в музиці» він пише про повторюваний мелодійний фрагмент на початку «Маршу до ешафоту» з «Фантастичної симфонії» Берліоза: «Ми переконані, що композитор не може бути настільки нелогічним, аби повторювати цей мотив без кінця». Слухач відчуває напружене очікування, чекаючи, коли музика зміниться. «Чим сильніше наростає напруга й передчуття, тим потужнішим є емоційне розрядження під час розв’язки», — писав Маєр.

Один із перших дослідників музичної ангедонії Роберт Заторре, когнітивний нейробіолог з Університету Макґілла, добре знав, наскільки потужним може бути це емоційне розрядження. У п’ятнадцять років, бувши шанувальником року, він під впливом The Doors і The Moody Blues почав брати уроки гри на органі, а його вчитель запросив послухати виконання Баха. «Це велично», — пригадував Заторре свої думки. «Там була емоційна глибина. У мене побігли мурашки по шкірі». Коли він став науковцем, то вирішив досліджувати силу музики за допомогою нейронауки, а не музичної теорії.

У 2011 році під час наукової відпустки в Іспанії Заторре познайомився з Хосепом Марко-Пальяресом, нейробіологом з Барселонського університету, який вивчає, як люди реагують на винагороди. Разом із кількома колегами вони розробили Barcelona Music Reward Questionnaire — опитувальник, що вимірює реакції на музику (Луї та її колеги використали його в експерименті з Вайсом). Коли команда поширила його онлайн серед понад тисячі людей, вони помітили дещо дивне: два-три відсотки респондентів мали надзвичайно низькі результати. Вони не шукали музику, не ділилися нею з друзями й не ходили на концерти, хіба що заради спілкування.

Заторре знав, що в рідкісних випадках після ушкоджень мозку люди можуть втратити здатність насолоджуватися музикою. Але ці учасники опитування були здоровими й у лабораторних умовах демонстрували звичайні реакції на різні види задоволення: їжу, секс, відеоігри. Винагорода — у цьому випадку виграш грошової суми — підвищувала їхній пульс та активувала потові залози. У них було те, що дослідники назвали «специфічною музичною ангедонією». Під час прослуховування пісень, які інших зворушували, їхні фізіологічні показники були «практично рівними», як сказав мені Марко-Пальярес.

Повернувшись до лабораторії Заторре в Монреалі, його колеги провели нейровізуалізацію мозку поціновувачів музики й виявили, що стріатум (частина мозкової мережі, яка вивільняє дофамін під час приємних занять) активно залучений до процесу й, здається, працює в унісон зі слуховими ланцюгами мозку, що відповідають за сприйняття та аналіз звуків. Це відкриття допомогло Заторре сформулювати теорію: щоб пережити емоційний музичний досвід, необхідна взаємодія між системою винагороди та слуховими ланцюгами.

Дані нейровізуалізації підтвердили цю ідею: дослідження fMRI 2016 року показало, що у людей із музичною ангедонією музика викликає нижчу за середню активацію в зонах винагороди, тоді як завдання, пов’язані з азартними іграми, — ні. У них також виявили меншу кількість зв’язків між слуховими ланцюгами та стріатумом. Натомість люди, які демонстрували сильні емоційні реакції на музику, мали більше таких зв’язків.

У 2018 році Заторре наочно продемонстрував, наскільки задоволення від музики залежить від системи винагороди. Разом із командою він попросив сімнадцятьох учасників прослухати свої улюблені пісні та ще десять композицій, обраних дослідниками, поки його колеги за допомогою неінвазивної стимуляції мозку підвищували активність стріатуму.

Результати були приголомшливими: стимуляція, здавалося, робила пісні більш емоційно значущими й приємними (коли учасникам дали змогу купити нову музику, яку вони почули, вони пропонували більше грошей за ті пісні, що звучали під час стимуляції). В інших експериментах Заторре встановив, що підвищення рівня дофаміну посилює задоволення від музики, тоді як його блокування — зменшує.

Важливість системи винагороди для музичної насолоди стала певною несподіванкою, розповів мені Заторре. Вважається, що у тварин ці системи сформувалися, щоб спонукати їх до їжі та розмноження, і таким чином виживати. Дослідження команди Заторре довели, що музика використовує ті самі нейронні системи, які керують основними інстинктами.

Дослідження на кшталт робіт Заторре також надали нейронаукове підґрунтя теорії Мейєра про музику й очікування, зазначає Емі Белфі, дослідниця музичного пізнання з Міссурійського університету науки й технологій, яка не брала участі в його дослідженнях. «Ідея про те, що музика приносить задоволення завдяки своїм прогностичним якостям (викликаючи очікування), фактично та беззаперечно є прийнятною в цій галузі», — написала вона мені в листі.

Нейронаука пропонує можливе пояснення цього. Не лише саме задоволення активує систему винагороди — її запускає й очікування задоволення. Якщо науковці щоразу вмикають світло перед тим, як нагодувати лабораторних щурів, згодом у щурів виникають дофамінові сплески у відповідь лише на світло.

Тепер Заторре сприймає музику як танець з очікуванням. Я поцікавилася, чи не тому в треках електронної танцювальної музики (EDM) так хвилює наростання перед моментом, коли вступає потужний біт. Це ідеальний приклад очікування, яке спершу заперечується, а потім задовольняється, відповів він. «Ти перебуваєш у напруженому передчутті, — сказав він. — Наче зависаєш у повітрі, чекаючи, коли цей біт повернеться… Саме на це я й чекав».

Кілька тижнів тому я вечеряла зі своїм другом Тімо Андресом, композитором і піаністом з Нью-Йорка. В якийсь момент він зауважив, що багато людей могли б навчитися більше насолоджуватися музикою, якби їх навчили «як слухати». Після вечері я написала йому, щоб уточнити, що він мав на увазі, і чи вважає він себе тим, хто танцює з очікуваннями. «Я погоджуюся, що значною мірою музичне задоволення виникає тоді, коли наші очікування або виправдовуються, або руйнуються», — відповів він. — Це може відбуватися на макрорівні (загальна форма пісні чи симфонії), але так само й на мікрорівні: мелодія може здаватися нам особливо прекрасною через одну ноту чи інтервал, який вибивається з її закономірності».

Навчання може допомогти людині очікувати певні музичні закономірності, додав Андрес, завдяки чому стає помітно, коли дотримуються традиційних форм або свідомо їх порушують. «Найбільше задоволення мені приносить музика, яка навмисно складна на одних рівнях і проста на інших; тобто має передній план і фон, — сказав він. — Якщо надто відхилитися в будь-який бік, музика починає здаватися дещо пласкою» (його інтуїція перегукувалася з одним із експериментів Заторре, який показав, що слухачі надають перевагу композиціям, які не є ні надто передбачуваними, ні надто хаотичними).

Протягом років Білл Вайс час від часу все ж відвідував концерти. Кілька років тому він побував на виконанні «Месії» Генделя. З його розповіді я зрозуміла, що він здатен розпізнати ту «пласкість», про яку згадував Андрес. Просто вона не приносила йому задоволення. «Я зробив це радше для того, щоб викреслити пункт у своєму списку справ, ніж щоб сказати: «Зараз я переживу радісну музичну реакцію», — пояснив він. Він і досі дивується, коли бачить, як незнайомці танцюють під музику, наприклад, коли касир пританцьовує під ритм пісні, що лунає в супермаркеті. «Це завжди застає мене зненацька і просто вражає, бо така думка ніколи, ніколи не спала б мені на думку», — сказав він. Утім, на їхньому весіллі дружина все ж увімкнула музику (у них є син, який також, здається, байдужий до музики).

Водночас Вайс поспішив згадати інші речі, які приносять йому задоволення. «Я люблю гуляти містами, милуватися архітектурою, — сказав він. — Я, можна сказати, гурман». Ті «мурашки», які дехто відчуває від музики, він переживав під час читання. Він також має незвично сильний зв’язок із візуальним мистецтвом. Під час нашої розмови в Zoom він показав мені зображення однієї зі своїх улюблених картин: портрету початку XVII століття пензля Пітера Пауля Рубенса — його маленької доньки Клари Серени. Її тонке світле волосся заповнило мій екран, великі блакитні очі дивилися просто на мене.

«Він не лише оживив її образ, а й якимось дивом… лише фарбою і полотном зміг передати любов, — сказав Вайс. — Для мене абсолютно очевидно, що він безмежно обожнював цю дитину. А знаючи, що вона померла у дванадцять років — приблизно через сім років після написання портрета, — я думаю, Рубенс був спустошений». Я була зворушена.

Кілька днів потому я випадково потрапила на виставку Art of Noise у Національному музеї дизайну Купер-Г’юїт. На першому поверсі була «святиня музики». Відвідувачам пропонували сісти на тканинні медитаційні стільці обличчям до спеціально створеної аудіосистеми, розробленої художником Девоном Тернбуллом.

Я сіла в третьому ряду й заплющила очі. Через колонки залунала вступна частина композиції Макса Бруха 1880 року — «Шотландська фантазія» мі-бемоль мажор. Вона починалася поступово: повільні повторювані ноти змінювалися розливом струнних інструментів. Для мене ці безсловесні звуки виразно говорили про смуток і тугу. Можливо, це сталося через похмуру погоду, мою тугу за кимось того дня або через те, як мелодія взаємодіяла з моїми очікуваннями, — але я знову була зворушена.

---

Іноді люди кажуть Вайсу, що їм його шкода, мовляв, він втрачає ті радощі, які може дати музика. Проте в наших розмовах він не здавався засмученим. Слухаючи музику, я думала про доньку Рубенса й про те, наскільки щиро й сильно Вайс відгукнувся на її портрет. «Я довів, що мені не потрібна музика, щоб відчувати себе живим, — сказав він. — Я відчуваю ритм життя в іншому».

Реклама у Vector

Знайшли помилку? Виділіть її і натисніть Ctrl+Enter