Конспект від Сема Альтмана. Як виконувати першокласну роботу — лекція математика з Bell Labs

Психологія та удача

Дозвольте розпочати не з логіки, а з психології. Я вважаю, що основна проблема полягає в тому, що люди думають, ніби велика наука робиться завдяки удачі. Все залежить від удачі. Що ж, візьмемо, наприклад, Айнштайна. Зверніть увагу, скільки різних, втім хороших, речей він зробив. Це все була удача? Чи не занадто часто як для везіння? Або Шеннон — він не лише створив теорію інформації. За кілька років до цього він зробив багато хороших речей, які все ще засекречені. 

Ми постійно бачимо, що здібна людина робить більше, ніж щось одне. Іноді людина робить лише одну значну річ за все життя, і ми поговоримо про це пізніше, але дуже часто такі досягнення неодноразові.

Я стверджую, що удача не пояснює все. І процитую Пастера, який сказав: «Удача сприяє підготовленому розуму». Це відображає моє переконання. Дійсно, є елемент удачі, і водночас його немає. Підготовлений розум рано чи пізно знаходить щось важливе і робить це. Тож так, це удача. Конкретна річ, яку ви зробили, це удача, але сам факт цього не є удачею. 

Наприклад, коли я прийшов у Bell Labs, я деякий час працював в одному кабінеті з Шенноном. У той період він займався теорією інформації, а я працював над теорією кодування. Підозріло, що ми обидва працювали в одному місці й в один час, немов сама обстановка сприяла цьому. І ви можете сказати, що це була удача. 

З іншого боку, ви можете запитати: «А чому серед усіх людей у Bell Labs саме ці двоє це зробили?». Так, це частково удача, а частково — підготовлений розум. Саме про поняття «частково» я говоритиму далі. Тож, хоча я ще кілька разів повернуся до цього питання, хочу розвіяти думку, що удача є єдиним критерієм того, чи робите ви щось велике, чи ні. Я стверджую, що у вас певний, але не повний контроль над цим. І, нарешті, процитую Ньютона з цього приводу: «Якби інші думали так само старанно, як я, вони б отримали такі самі результати». 

Незалежність поглядів та сміливість

Однією з помітних характеристик, яка притаманна багатьом, зокрема великим вченим, є незалежність поглядів та сміливість їх відстоювати в юнацькі роки. Наприклад, Айнштайн десь у віці 12-14 років поставив собі запитання: «Як би виглядала світлова хвиля, якби я рухався зі швидкістю світла, щоб подивитися на неї?».

Він знав, що електромагнітна теорія заперечує стаціонарний локальний максимум. Але якби він рухався поруч із хвилею зі швидкістю світла, то побачив би локальний максимум. У віці 12-14 років, чи десь так, він зміг побачити суперечність, те, що швидкість світла має якусь особливість. Чи була це удача, що він зрештою створив спеціальну теорію відносності? Спочатку він заклав окремі елементи, думаючи наперед про цілі фрагменти. Це необхідна, але недостатня умова. Усі ці аспекти, про які я говоритиму, є одночасно удачею і невдачею. 

Може, необхідно мати багато «мізків»? Звучить непогано. Більшість з вас у цьому залі, ймовірно, мають більш ніж достатньо мізків, щоб виконувати першокласну роботу. Але велика робота — це щось більше, ніж просто мізки. 

Розум вимірюється різними способами. У математиці, теоретичній фізиці, астрофізиці, як правило, розум часто корелює зі здатністю маніпулювати символами. І тому типові тести на IQ зазвичай оцінюють такий розум досить високо. Однак в інших галузях по-іншому. 

Наприклад, Білл Пфанн (той, що придумав зонне плавлення) одного разу зайшов до мого кабінету з ідеєю та деякими рівняннями. Було зрозуміло, що він не дуже добре знає математику і не дуже чітко формулює свої думки. Але його ідея здалася мені цікавою, тож я взяв матеріали додому і трохи попрацював над ними. Зрештою, я показав йому, як використовувати комп’ютери, щоб він міг самостійно робити розрахунки. Він працював у своєму відділі майже без визнання, але врешті-решт отримав славу у цій галузі. Потрібен був хороший старт, аби зникли його сором’язливість, незграбність, нездатність чітко висловлюватися. Він став більш продуктивним у багатьох інших аспектах і навчився формулювати свої думки. 

Схожу історію можу розповісти та про іншу людину. Сподіваюсь, що його немає в аудиторії, хлопця на ім’я Клогстон. Ми зустрілися, коли я працював над завданням з групою Джона Пірса, і сумнівався, що він щось вміє. Запитав своїх друзів, і вони відповіли, що в аспірантурі він був таким самим. Я б точно звільнив цього хлопця, але Дж. Р. Пірс був кмітливим і залишив його. Згодом Клогстон створив кабель Клогстона. Після цього він постійно генерував хороші ідеї — перший успіх приніс впевненість і сміливість. 

Саме сміливість притаманна успішним вченим. Як тільки ви наберетеся сміливості та повірите, що можете вирішувати важливі завдання, то зможете це зробити. Якщо думаєте, що не зможете, майже напевно вам це не вдасться.

Сміливість — це одна з якостей, якої у Шеннона було вдосталь. Ви тільки згадайте його головну теорему. Він хотів створити метод кодування, але не знав, як це зробити, тому створив випадковий код. 

На цьому застряг. І тоді поставив собі неможливе запитання: «Що зробить середній випадковий код?». Згодом довів, що середній код є доволі вдалим, а отже, має бути хоча б один хороший код. Хто, крім людини з безмежною сміливістю, міг би наважитися на такі думки? Це притаманно великим вченим — у них є сміливість. Вони йдуть вперед за неймовірних обставин; вони думають і продовжують думати.

Вік та «маленькі» задачі

Інший фактор, який особливо турбує фізиків, — це вік. Вони завжди кажуть, що важливі речі потрібно робити, коли ви молоді, інакше ніколи цього не зробите. Айнштайн дуже рано зробив свої відкриття. Усі творці квантової механіки були молодими, коли здобули свої найбільші досягнення. 

Більшість математиків, фізиків-теоретиків та астрофізиків показують найкращі результати (на нашу думку) в юнацькі роки. Це не означає, що вони не працюють продуктивно в поважному віці, але найчастіше стають відомими саме завдяки раннім досягненням. З іншого боку, найкращі твори у музиці, політиці та літературі були створені зрілими авторами. Я не знаю, як це вписується у вашу галузь, але вік має певний вплив. 

Дозвольте пояснити, чому це відбувається. По-перше, якщо ви покажете гарний результат своєї праці, то опинитеся у всіляких комітетах і не зможете більше творити. Подібна ситуація спіткала Уолтера Браттейна після отримання Нобелівської премії. У день оголошення ми зібралися в аудиторії Арнольда. Усі три лауреати виступили з промовами. 

Третій, Браттейн, практично зі сльозами на очах, сказав: «Я знаю про цей ефект Нобелівської премії та не дозволю йому вплинути на мене. Я залишуся добрим старим Волтером Браттейном». Я сказав собі: «Що ж, це здорово». Але за кілька тижнів я побачив вплив — тепер він міг працювати лише з великими ідеями. 

Коли ви стаєте відомими, працювати над дрібними задачами дуже важко. Подібне сталося з Шенноном, бо що можна робити далі після теорії інформації? Великі вчені часто роблять помилку — перестають садити маленькі жолуді, з яких виростають могутні дуби. Тобто намагаються одразу почати з великого. Але це так не працює. 

Тому, отримавши раннє визнання, ви виявляєте, що воно вас наче паралізує. Наведу свій улюблений приклад. Інститут перспективних досліджень у Принстоні, на мою думку, занапастив більше хороших учених, ніж будь-який інший інститут створив, судячи з того, що вони робили до того, як прийшли туди, і після. Не те щоб вони були поганими після цього, але до того вони були чудовими, а після — лише хорошими. 

Умови праці

Тут слід поговорити про тему, можливо, не зовсім доречну, про умови праці. Найкращі умови праці — не ті, якими їх вважає більшість людей. Очевидно, що це так, тому що люди найпродуктивніші саме тоді, коли працюють в поганих умовах. Один з найкращих періодів лабораторій фізики при Кембридзькому університеті прийшовся на часи, коли вчені працювали практично в халупах, і зробили кілька великих відкриттів у фізиці. 

Розповім вам історію з власного життя. Майже одразу я зрозумів, що Bell Laboratories не збирається виділяти мені фахівців для програмування обчислювальних машин в абсолютному двійковому коді, як було заведено тоді. Було очевидно, що вони не збиралися цього робити. Але саме так всі тоді працювали. Я міг без проблем поїхати на Західне узбережжя і влаштуватися на роботу в авіакомпанії, але найцікавіші люди були в Bell Labs, чого не скажеш про хлопців з авіакомпаній.

Я довго думав, чи хочу я їхати. Розмірковував, як отримати найкраще з двох можливих світів. Нарешті я сказав собі: «Геммінг, ти думаєш, що машини можуть робити практично все. Чому б не змусити їх писати програми?». Те, що спочатку здавалося мені недоліком, дуже рано змусило мене зайнятися автоматичним програмуванням, тобто при зміні погляду виявилося однією з найбільших переваг. Але ви навряд чи подумаєте так, коли вперше побачите стан справ і скажете: «Ой, я ніколи не отримаю достатньо програмістів, тож як я зможу створити якісні програми?» 

Таких історій багато, зокрема у Грейс Хоппер. Думаю, якщо придивитися, то можна побачити, як великі вчені часто, трохи змінивши підхід до завдання, перетворювали недолік на перевагу. Наприклад, багато з них, коли виявляли, що не можуть розв’язати якусь задачу, зрештою починали вивчати, чому це не вдається. Потім вони змінювали підхід і говорили: «Звісно, саме так воно і є», і отримували важливий результат. Тож ідеальні умови праці — це щось дуже дивне. Умови, які ви хочете, не завжди найкращі для вас. 

Прагнення

Тепер про прагнення. Ви помітили, що більшість великих вчених має надзвичайний запал. Я десять років працював з Джоном Тьюкі у Bell Labs, і це про нього. Одного дня, через три або чотири роки після того, як я приєднався до Bell Labs, я виявив, що Джон Тьюкі трохи молодший за мене. Джон був генієм, а я очевидно ні. Я увірвався до кабінету Боде і сказав: «Як може хтось мого віку знати стільки ж, скільки знає Джон Тьюкі?» Він відкинувся на спинку крісла, заклав руки за голову, злегка посміхнувся і сказав: «Ти був би здивований, Геммінг, скільки б ти знав, якби стільки років працював так само наполегливо, як він». Я просто вийшов з кабінету! 

Боде мав на увазі, що знання та продуктивність схожі на складний відсоток. Якщо взяти двох людей з приблизно однаковими здібностями, той, хто працює на десять відсотків більше, ніж інший, буде більш ніж вдвічі продуктивнішим. Чим більше ви знаєте, тим більше ви вчитеся; чим більше ви вчитеся, тим більше ви можете зробити; чим більше ви можете зробити, тим більше можливостей. Це дуже схоже на складні відсотки. 

Я не хочу наводити вам конкретний відсоток, але він дуже високий. Якщо взяти двох людей з однаковими здібностями, той, хто день у день приділятиме на одну годину більше роздумам, буде надзвичайно продуктивним протягом життя. Я прийняв зауваження Боде близько до серця. Протягом кількох років я витрачав набагато більше часу, намагаючись працювати більш наполегливо, і виявив, що насправді можу виконати більше роботи. Я не люблю говорити про це при дружині, але іноді я жертвував часом із нею, бо мені потрібно було вчитися.

Вам доведеться чимось жертвувати, якщо ви маєте намір виконати задумане. У цьому немає жодного сумніву. 

Едісон казав, що геніальність — це на 99% піт і на 1% натхнення. Можливо, він перебільшував, але ідея в тому, що систематична наполеглива робота дає дивовижні результати. Регулярні зусилля і трохи більше роботи, виконуваної з розумом, дають свої плоди. Проблема в тому, що прагнення без розуміння не дає результату. Я часто дивувався, чому так багато моїх добрих друзів з Bell Labs, які працювали так само наполегливо, а то й більше, ніж я, не змогли досягти такого результату.

Неправильне застосування зусиль — це дуже серйозне питання. Просто наполегливої праці недостатньо, адже потрібно все робити з розумом. 

Неоднозначність

Я хочу поговорити про ще один аспект, а саме про неоднозначність. Мені знадобився певний час, щоб зрозуміти її важливість. Більшість хоче вірити в те, що щось є або не є правдою. Великі вчені добре сприймають неоднозначність. Вони достатньо вірять у теорію, щоб рухатися далі, і достатньо сумніваються в ній, щоб помітити помилки та недоліки, зуміти зробити крок вперед і створити нову теорію на заміну.

Якщо ви занадто вірите у щось, ви ніколи не помітите недоліків; якщо ви занадто сумніваєтеся, ви не почнете роботу. Тут потрібен баланс.

Але більшість великих вчених добре знають, чому їхні теорії правдиві, а також вони добре знають і не забувають про незначні нестикування. Дарвін писав у своїй автобіографії, що вважав за необхідне записувати кожен доказ, який суперечив його переконанням, бо інакше вони б зникли з його свідомості. 

Після виявлення очевидних недоліків про них необхідно пам’ятати, відшукуючи можливі пояснення або потенційні зміни до вашої теорії, які б дозволили їх врахувати. Часто це і є великий внесок. А великі внески рідко роблять шляхом додавання ще одного знаку після коми. Все зводиться до емоційної відданості. Більшість великих вчених повністю віддані своєму завданню. Ті, хто не присвячує себе своїй справі, рідко створюють видатні, першокласні роботи. 

Керування собою 

Однак емоційної відданості недостатньо. Це, вочевидь, необхідна умова. І я думаю, що можу пояснити чому. Кожен, хто вивчав креативність, врешті-решт приходить до висновку, що «креативність походить із вашої підсвідомості». Якимось чином вона з’являється. Просто з’являється. Ми дуже мало знаємо про підсвідомість; але ви досить добре знаєте, що ваші сни також походять із вашої підсвідомості. І ви знаєте, що ваші сни значною мірою є переосмисленням подій дня. 

Якщо ви день за днем глибоко занурені у якусь тему та віддані їй, вашій підсвідомості нічого не залишається, як працювати над вашим завданням. І ось ви прокидаєтеся одного ранку або після обіду, а відповідь вже є. У тих, хто не зосереджується на поточному завданні, підсвідомість відволікається на інші речі та не дає великого результату. 

Отже, принцип керування собою полягає в тому, що коли у вас є дійсно важливе завдання, не слід дозволяти нічому іншому потрапити в центр вашої уваги. Ви маєте фокусуватись на цьому завданні. Тримайте свою підсвідомість «голодною», щоб вона працювала над вашим завданням, а ви могли спокійно спати та безплатно отримати відповідь вранці. 

Важливі завдання

Алан Чиновет згадав, що колись я обідав за столом фізиків. Я обідав із математиками та виявив, що вже досить багато знав у математиці. Насправді я не вчився нічому новому. Стіл фізиків був, як він сказав, захопливим місцем, але я думаю, що він перебільшив мій внесок. Було дуже цікаво слухати Шоклі, Браттейна, Бардіна, Дж. Б. Джонсона, Кена Маккея та інших людей, і я багато чому навчився. Але, на жаль, люди йшли, бо отримували Нобелівські премії та підвищення, і залишалися лише невдахи. Вони нікому не були потрібні. Тому не було сенсу обідати з ними! 

З іншого боку їдальні був стіл хіміків. Я працював з одним із хлопців, Дейвом МакКоллом; крім того, він тоді залицявся до нашої секретарки. Я підійшов і запитав, чи не проти вони, якщо я приєднаюся до них. Вони не могли відмовити, тож я став обідати з ними. І я почав запитувати: «Які у вашій галузі важливі завдання?» А десь через тиждень: «Над якими важливими завданнями ви працюєте?»

А ще через деякий час я прийшов і запитав: «Якщо те, що ви робите, неважливо, і якщо ви не думаєте, що це приведе до чогось важливого, чому ви працюєте над цим у Bell Labs?» Після цього мені там не були раді; мені довелося знайти іншого партнера для обідів! Це було навесні. 

Восени Дейв МакКолл зупинив мене в коридорі та сказав: «Геммінг, це твоє зауваження зачепило мене за живе. Я думав про це все літо, тобто про те, які існують важливі завдання в моїй галузі. Я не змінив напряму своїх досліджень, але гадаю, що думав я не даремно». Я сказав: «Дякую, Дейв», і пішов далі. 

Через кілька місяців я дізнався, що його призначили керівником відділу. Днями я помітив, що він став членом Національної академії інженерії. Я помітив, що він досяг успіху. Я ніколи не чув, щоб імена інших хлопців за тим столом згадувалися у науці та наукових колах. Вони не змогли поставити собі запитання: «Які важливі завдання у моїй галузі?». 

Якщо ви не працюєте над важливим завданням, то навряд чи ви виконаєте важливу роботу. Це абсолютно очевидно. Великі вчені ретельно й уважно продумали низку важливих завдань у своїй галузі, і шукають, як підійти до них. Дозвольте попередити вас, що «важливе завдання» має бути сформульоване дуже уважно. Над трьома в певному сенсі важливими завданнями у фізиці ніколи не працювали, поки я був у Bell Labs. 

Під «важливими» я маю на увазі гарантовану Нобелівську премію і будь-яку суму грошей, яку ви забажаєте. Ми не працювали над подорожами у часі, телепортацією та антигравітацією. Ці завдання не важливі, тому що у нас немає до них підходу. Не наслідки вирішення роблять завдання важливим, а те, чи є у вас розумний підхід.

Коли я кажу, що більшість вчених не працює над важливими завданнями, я маю на увазі саме це. Середньостатистичний вчений, наскільки я можу спостерігати, витрачає майже весь свій час на роботу над завданнями, які, на його думку, не будуть важливими. Він також не вірить, що вони приведуть до роботи над важливими завданнями. 

Раніше я говорив про посадку жолудів, щоб виросли дуби. Ви не завжди можете точно знати, де треба бути, але ви можете працювати там, де щось може статися.

І навіть якщо ви вірите, що велика наука  — це питання удачі, ви можете стояти на вершині гори, де б’є блискавка; вам не обов’язково ховатися в долині, де ви в безпеці. Але середньостатистичний вчений майже завжди виконує безпечну рутинну роботу, а тому він (або вона) не видає значних результатів. Все дуже просто. Якщо ви хочете виконувати велику роботу, ви, безумовно, маєте працювати над важливими завданнями та у вас має бути ідея. 

У цьому ключі, за наполяганням Джона Тьюкі та інших, я врешті-решт впровадив для себе те, що назвав «часом великих думок». Після обіду опівдні п’ятниці я обговорював тільки великі думки. Під великими думками я маю на увазі такі, як: «Якою буде роль комп’ютерів у діяльності AT&T?», «Як комп’ютери змінять науку?». Наприклад, я зрозумів, що дев’ять із десяти експериментів проводять в лабораторії, а тільки один із десяти — на комп’ютері. 

Якось я сказав віцепрезидентам, що треба змінити це співвідношення на протилежне, тобто дев’ять з десяти експериментів проводити на комп’ютері, а один з десяти — в лабораторії. Вони вважали мене божевільним математиком без відчуття реальності. Я знав, що вони помилялися, і час показав це. Вони будували непотрібні лабораторії.

Бачив, що комп’ютери трансформують науку, бо витрачав багато часу, переймаючись цим питанням. Запитував себе: «Як це змінить Bell Labs?» Якось я зауважив, що до того, як піду, більше ніж половина працівників Bell Labs тісно взаємодіятиме з обчислювальними машинами. Що ж, тепер у вас у всіх є термінали. Я багато думав про те, куди рухається моя галузь, де є можливості, і якими важливими речами я можу займатися. Мені треба рухатися туди, де є шанс зробити щось важливе. 

Більшість великих вчених має багато важливих завдань — десь 10-20, до яких вони шукають підхід. І коли з’являється нова ідея, вони кажуть: «А, це стосується цього завдання». Вони кидають все інше і беруться за справу.

Я можу поділитися жахливою історією, яку мені розповіли, але не можу ручатися за її правдивість: 

Я сидів в аеропорту, розмовляючи зі своїм другом із Лос-Аламоса про те, як вдало, що експеримент ділення атома провели в Європі саме тоді, коли провели, тому що це змусило нас працювати над атомною бомбою тут у США. Він відповів: «Ні. У Берклі ми зібрали купу даних; ми не встигли їх опрацювати, бо будували ще деяке обладнання, але якби ми опрацювали ці дані, ми відкрили б ділення атома». Все було у них у руках і вони цим не займалися. У результаті стали другими! 

Великі вчені, коли відкривається можливість, хапаються за неї та використовують. Вони кидають все інше. Позбуваються інших речей і рухаються за ідеєю, тому що вони вже все продумали. Їх розум підготовлений. Вони бачать можливість і йдуть слідом. Звісно, часто можливості не спрацьовують, але вам не треба влучно обирати кожного разу, щоб виконати велику роботу. Це досить просто. Одна з головних хитрощів — це довго жити!

Тримайте двері відчиненими

Мені знадобився певний час, щоб зрозуміти ще одну особливість. Я помітив такі факти про людей, які працюють з відчиненими або зачиненими дверима: якщо двері до вашого кабінету зачинені, з кожним днем ви можете виконувати більше роботи. Ви продуктивніші, ніж більшість. Але 10 років потому ви вже не дуже знаєте, над якими завданнями варто працювати. Уся робота, якою ви напружено займалися, має посередню важливість. Того, хто працює з відчиненими дверима, увесь час переривають, але періодично він також отримує підказки про те, що відбувається у світі та що може бути важливим. 

Наразі я не можу довести причинно-наслідковий зв’язок. Завжди можна сказати, що «зачинені двері символізують закритий розум». Я не знаю. Але я можу сказати, що є виражена кореляція між тими, хто працює з відчиненими дверима, і тими, хто зрештою робить важливі речі, хоча люди, які працюють із зачиненими дверима, часто працюють більш наполегливо. Здається, ніби вони працюють трохи не над тими речами — не дуже, але достатньо, щоб втратити славу. 

Змінюйте завдання

Хочу поговорити на іншу тему. Вона заснована на пісні, яку, я думаю, багато хто з вас знає: «Справа не в тому, що ви робите, а в тому, як ви це робите». Почну з власного прикладу. Я повівся на ідею розв’язати на цифровому комп’ютері задачу, яку у ці часи панування бінарного коду не могли розв’язати найкращі аналогові комп’ютери. І я отримував відповідь. Я добре подумав і сказав собі: 

«Знаєш, Геммінг, тобі доведеться подати звіт про це військове завдання. Коли ти витрачаєш багато грошей, тобі треба звітувати за них, і кожна аналогова лабораторія захоче переглянути цей звіт, щоб спробувати знайти в ньому недоліки». 

Я робив потрібну інтеграцію, м’яко кажучи, вельми недолугим методом, але я отримував відповідь. І я зрозумів, що насправді завдання полягало не в тому лише, щоб отримати відповідь, а в тому, щоб вперше і беззаперечно показати, що цифрова машина може перемогти аналогову на її власній території. Я переробив метод розв’язання, створив красиву й елегантну теорію і змінив спосіб обчислення відповіді; результати не відрізнялися. 

В опублікованому звіті був елегантний метод, який у наступні роки називали «методом інтеграції диференціальних рівнянь Геммінга». Він уже застарів, але якийсь час цей метод був дуже хорошим. Трохи змінивши завдання, я виконав важливу роботу, а не тривіальну. 

Так само, використовуючи машину на горищі в ранні дні, я розв’язував задачу за задачею; доволі багато з них були успішними, але було й кілька невдач. Одного разу в п’ятницю, завершивши завдання, я пішов додому, і, що дивно, я не був радий; я був пригнічений. Мені уявилося життя, яке складалося з довгої низки завдань — завдання за завданням, завдання за завданням. 

Після деяких роздумів я вирішив: «Ні, я маю займатися масовим виробництвом варіативного продукту. Я маю працювати над всіма завданнями наступного року, а не тільки тим, що зараз переді мною». 

Змінивши запитання, я все одно отримав такі ж або кращі результати, але я змінив справу і виконав важливу роботу. Я підійшов до великого завдання: як мені перемогти машини та виконати всі завдання наступного року, коли я не знаю, якими вони будуть? Як мені підготуватися до цього? Як мені виконати це конкретне завдання, щоб бути на висоті? Як мені коритися правилу Ньютона? Він сказав: «Якщо я і бачив далі за інших, то це тому, що стояв на плечах гігантів». У ці дні ми стоїмо на стопах один одного! 

Ви маєте виконувати свою роботу так, щоб інші могли будувати на ній, і щоб вони сказали: «Так, я стояв на плечах такого-то і такого-то і бачив далі». Сутність науки кумулятивна. Трохи змінивши завдання, ви часто можете виконати велику роботу, а не просто хорошу.

Замість того, щоб думати над окремими завданнями, я вирішив, що ніколи не буду більше займатися окремими завданнями, якщо тільки вони не характеризують цілий клас. 

Якщо ви добре розумієтеся на математиці, ви знаєте, що спроба узагальнити часто означає, що рішення просте. Часто для цього треба зупинитись і сказати: «Він хоче розв’язати цю задачу, але вона характерна для того й того. Я можу підійти до всього класу завдань з більш ефективним методом, ніж цей, тому що раніше я був занурений у непотрібні деталі». Абстракція часто спрощує справу. Відтоді я відклав методи та приготувався до майбутніх завдань. 

Завершуючи цю частину, нагадаю: «Поганий працівник нарікає на свої інструменти, а хороший продовжує роботу з тим, що має, і отримує найкраще рішення, яке може».

І я вважаю, що змінюючи завдання, дивлячись на речі по-іншому, ви можете домогтися істотної різниці у своїй продуктивності. Тому що ви можете або працювати так, щоб люди могли будувати на тому, що ви зробили, або так, щоб наступній людині, по суті, доводилося фактично повторювати те, що ви зробили. Це стосується не тільки самої роботи, а й того, як ви складаєте звіт, як ви пишете публікацію. Це все ставлення загалом. Загальну роботу так само легко зробити, як і дуже спеціалізовану. І це більш приємно і результативно! 

Вчіться продавати

Тепер я підійшов до дуже неприємної теми: недостатньо виконати роботу, потрібно її продати. «Продавати» для вченого — це незручна справа. Це огидно; ви ж не маєте це робити. Світ має чекати, і коли ви зробите щось велике, вони мають кинутися та аплодувати. Але річ у тім, що всі зайняті власною роботою. Ви маєте представити результат так, щоб вони відклали свої заняття, подивилися, що ви зробили, прочитали, повернулися і сказали: «Так, це було добре». 

Я пропоную вам, коли гортатимете сторінки журналу, поставити собі запитання, чому ви читаєте одні статті, але не інші. Треба писати свій звіт так, щоб коли його опублікують у Physical Review або будь-якому іншому виданні, а читачі його гортатимуть, вони не перегорнули ваші сторінки, але зупинилися і прочитали вашу роботу. Якщо вони не зупиняться і не прочитають її, ви не отримаєте визнання. 

Є три речі, які необхідно робити, щоб продавати. Ви маєте навчитися писати чітко і добре, щоб люди читали; ви маєте навчитися читати досить формальні лекції; і ви маєте навчитися читати неформальні лекції. У нас багато так званих «невідомих вчених». На обговореннях вони мовчать, а через три тижні, вже після ухвалення рішення, подають звіт, де пишуть, чому слід робити так і так. Що ж, занадто пізно. Вони не встають просто посеред спекотної дискусії, посеред роботи, і не кажуть: «Нам слід робити це з таких-то причин». Вам слід освоїти цю форму комунікації так само добре, як підготовлені промови. 

Коли я тільки починав, мені майже фізично ставало погано під час виступу з промовою, і я дуже-дуже нервував. Я зрозумів, якщо не навчуся виступати спокійно, то, по суті, занапащу свою кар’єру.

Коли IBM уперше попросили мене виступити з промовою в Нью-Йорку, я вирішив, що виступлю з дійсно хорошою промовою, яку хотітимуть почути. Не технічною, а розлогою. І в кінці, якщо вона сподобається, я тихо скажу: «У будь-який момент, коли захочете, я прийду і виступлю з промовою». У результаті я отримав великий досвід виступів перед обмеженою аудиторією і перестав боятися. Крім того, я зрозумів, які методи ефективні, а які ні. 

Відвідуючи зустрічі, я вже знав, чому деякі роботи запам’ятовують, а більшість — ні. Технічна людина намагається прочитати дуже вузьку технічну лекцію. Аудиторія ж потребує розлогу лекцію загального характеру і набагато більше досліджень та інформації, ніж доповідач готовий надати. У результаті багато лекцій неефективні. Лектор називає тему і раптово пірнає в деталі, і мало хто може встежити за ним. 

Ви маєте намалювати загальну картину, щоб розповісти, чому це важливо, а потім повільно розповісти детальніше, що було зроблено. Тоді більша кількість людей скаже: «Так, Джо зробив це» або «Мері зробила це. Я дійсно бачу, про що це. Так, Мері прочитала по-справжньому гарну лекцію. Я розумію, що вона зробила». Як правило люди читають дуже обмежену, безпечну лекцію — це майже завжди неефективно. Крім того, багато лекцій переповнені інформацією. Тому я кажу, що ця ідея продажу очевидна. 

Самі визначайте строки

Ви маєте працювати над важливими завданнями. Я заперечую, що все це лише удача, але визнаю, що певний елемент удачі існує. Підписуюся під словами Пастера: «Удача сприяє підготовленому розуму». Я дуже раджу той метод, який використовував сам. 

Протягом багатьох років мої п’ятничні вечори були присвячені лише великим думкам. Це означає, що я присвятив 10% свого часу спробам визначити великі завдання у своїй галузі; тобто що важливо, а що ні. Бувало, що я вірив в одне, проте увесь тиждень йшов в інший бік. Це було якось нерозумно. Якщо я дійсно вважаю, що головне там, чому я крокую сюди? Я маю або змінити свою мету, або змінити те, чим я займаюся. Тому я змінював те, чим займався, і йшов у напрямку, який вважав важливим. Ось так просто. 

Тут ви можете сказати, що не вирішуєте, над чим маєте працювати. Що ж, коли тільки починаєте, то, може, і не вирішуєте. Але щойно ви стаєте трохи успішними, більше людей починають просити результатів, ніж ви можете видати, і у вас з’являється певна, але не повна свобода вибору. 

Я розповім історію з цього приводу — вона про навчання вашого боса. У мене був керівник на ім’я Сергій Щелкунов. Він і досі дуже хороший мій друг. Якийсь військовий прийшов до мене і зажадав до п’ятниці певних відповідей. Що ж, я вже відвів свої обчислювальні ресурси на обробку даних для групи вчених; я був по коліно в короткострокових, невеликих, але важливих завданнях. Цей військовий хотів, щоб я розв’язав його задачі до вечора п’ятниці.

Я сказав: «Ні, я зроблю це на понеділок. Я можу попрацювати над цим у вихідні. Я не робитиму це зараз». Він пішов до мого боса, Щелкунова, і той каже: «Ти маєш виконати це для нього, він має отримати це до п’ятниці. Бо так треба». Я сказав: «Добре, Сергію, але коли ти сидітимеш у своєму кабінеті в п’ятницю вдень в очікуванні пізнього автобуса додому, ти побачиш, як цей хлопець вийде в ті двері». 

Я дав військовому рішення пізно ввечері в п’ятницю. Потім я пішов до Щелкунова і сів; коли чоловік виходив, я сказав: «Бачиш, Щелкунов, у цього хлопця нічого немає в руках; але я дав йому рішення». Вранці в понеділок Щелкунов викликав його і запитав: «Ви приходили працювати у вихідні?». Я почув паузу, коли той хлопець намагався зрозуміти, що буде далі; але він знав, що йому треба було б записатися, і краще йому не казати, що він приходив, коли він не приходив, тому він сказав, що його не було. Відтоді Щелкунов завжди казав мені: «Ти встановлюєш терміни, тож можеш їх змінювати». 

Одного уроку вистачило, щоб пояснити моєму босу, чому я не хотів робити великі завдання, які витісняли дослідницькі обчислення, і чому я виправдано відмовлявся виконувати термінові завдання, які займали усі обчислювальні ресурси. Натомість я хотів використовувати наявні потужності, щоб вирішувати багато маленьких завдань. Знову ж таки, на початку мої обчислювальні ресурси були обмежені та в моїй галузі вважалося, що «математикам машини ні до чого». 

Просіть більше ресурсів, якщо вони потрібні

Але мені було потрібно більше машинних ресурсів. Щоразу доводилося відповідати якомусь вченому з якоїсь іншої галузі: «Ні, я не можу; у мене немає машинних ресурсів». Він висловлював невдоволення. Я відповідав: «Ідіть і скажіть своєму віцепрезиденту, що Геммінгу потрібно більше обчислювальних ресурсів». Через деякий час я побачив, що там нагорі багато людей говорили моєму віцепрезиденту: «Вашому працівнику потрібно більше обчислювальних ресурсів». Я отримав їх! 

Я також зробив ще одну річ. Позичаючи невеликі ресурси програмування, які в нас були, на початку розвитку обчислювальних машин, я говорив: «Наші програмісти не отримують визнання, на яке заслуговують. Коли ви публікуватимете роботу, подякуйте цій програмістці, або ви більше не отримаєте моєї допомоги. Тій програмістці треба подякувати персонально, адже вона добре попрацювала». 

Я чекав кілька років, а потім переглядав статті в BSTJ (Bell System Technical Journal) за рік і рахував, яка частка подякувала якомусь програмісту. Я ніс це до боса і казав: «Ось наскільки суттєву роль обчислювальні машини відіграють у Bell Labs. Якщо BSTJ важливий, ось наскільки важливі обчислювальні машини». Йому довелося здатися.

Босів можна навчати. Це важка робота.

У цій лекції я дивлюся лише знизу вгору; я не дивлюся зверху вниз. Але я розповідаю, як ви можете отримувати, що хочете, попри опір вищого керівництва. Ви маєте продавати свої ідеї й там. 

Чи варто воно докладених зусиль?

Що ж, тепер я підійшов до питання «Чи варті того зусилля бути великим вченим?». Щоб відповісти на це, треба запитати людей. Якщо подолати їхню скромність, більшість скаже: «Так, виконувати першокласну роботу і знати це так само добре, як вино, жінки та музика разом». А якщо це жінка, вона скаже: «Так, це так само добре, як вино, чоловіки та музика разом». І якщо подивитися на поведінку босів, побачите, що вони повертаються або запитують звіти, щоб долучитися до цих моментів відкриттів. Вони завжди на шляху. Тож очевидно, що ті, хто вже робив це, хочуть зробити це знову. Але це обмежена вибірка. 

Я ніколи не наважувався запитати тих, хто не виконував великої роботи, що вони відчували щодо цього. Це необ’єктивна вибірка, але все-таки думаю, що воно того варте.

Я думаю, що, безумовно, варто постаратися і виконати першокласну роботу, тому що, по правді, цінність більша в боротьбі, ніж у результаті. Зусилля зробити щось із себе видаються цінними самі по собі. Успіх або слава — це свого роду дивіденди, на мою думку. 

Якщо це так легко, то чому ж так багато людей з усіма їхніми талантами зазнають невдачі? Наприклад, на мою думку, сьогодні в математичному відділі Bell Labs достатньо більш здібних і обдарованих людей, ніж я, але вони не зробили надто багато. Деякі з них зробили більше за мене; Шеннон зробив більше за мене, і деякі інші зробили багато, але я був продуктивнішим за велику кількість інших хлопців, більш обдарованих. Чому так? Що сталося з ними? Чому так багато людей, які подавали великі надії, зазнали невдачі? 

Запал і відданість

Що ж, одна з причин — це запал і відданість. Люди, які беруться за велику роботу з меншими здібностями, але віддані своїй справі, роблять більше за тих, хто має величезні навички та займається роботою лише поверхнево, хто працює вдень, потім іде додому, займається іншими речами, і повертається до роботи лише наступного дня.

У них немає глибокої відданості, яка необхідна для дійсно першокласної роботи. Вони видають багато хороших результатів, але ми говоримо про першокласну роботу. Є різниця. Хороші, талановиті люди майже завжди роблять хорошу роботу. Ми говоримо про видатну роботу — таку, яка отримує Нобелівську премію і заслуговує на визнання. 

Особисті недоліки

Друга річ, я думаю, — це проблема особистісних недоліків. Я наведу як приклад хлопця, якого зустрів в Ірвіні. Він був керівником обчислювального центру і тимчасово виконував обов’язки спеціального помічника президента університету. Було очевидно, що його робота перспективна. Одного разу він запросив мене до свого кабінету і показав свій метод написання листів і обробки кореспонденції.

Він зазначив неефективність свого секретаря, бо зберігав усі свої листи розкладеними навколо і знав, де що лежить. Міг вивести лист у своєму текстовому процесорі та вихвалявся, як це чудово і як він може виконати набагато більше роботи без втручання секретаря. Що ж, я поговорив із секретарем. 

Той сказав: «Звичайно, я не можу допомогти йому. Я не отримую його листів. Він не дає мені даних для входу. Я не знаю, де і що він розкладає. Звісно, я не можу йому допомогти». Я повернувся до хлопця і сказав: «Послухайте, якщо ви робитимете все самостійно за нинішнім методом, ви не зможете пройти далі певного рівня. Якщо ви навчитеся працювати з системою, ви підете так далеко, як система зможе вам у цьому допомогти». І він ніколи не пішов далі, бо мав особистісний недолік — прагнення до тотального контролю. Він не хотів зрозуміти, що підтримка системи необхідна. 

Це відбувається знову і знову: хороші вчені борються з системою замість того, щоб навчитися працювати з нею і використовувати переваги, які вона дає. Це вимагає терпіння, але можна досить добре навчитися використовувати систему і можна навчитися обходити її.

Зрештою, якщо вам потрібна відповідь «Ні», ви просто йдете до боса і легко отримуєте «Ні». Якщо ви хочете щось зробити, не питайте, а робіть. Представте йому доконаний факт. Не дайте йому шансу сказати вам «Ні». Але якщо ви хочете «Ні», то його легко отримати. 

Его

Інший особистісний недолік — це утвердження его. Розповім про власний досвід. Я приїхав із Лос-Аламоса і спочатку використовував обчислювальну машину в Нью-Йорку на Медісон-авеню, 590, де ми просто орендували час. Я все ще одягався по-західному: великі косі кишені, краватка-боло і таке інше. Швидко помітив, що не отримував такого ж гарного обслуговування, як інші люди. Почав спостерігати. Я приходив і чекав своєї черги. Відчував, що ставлення до мене упереджене. 

Запитав себе: «Чому?» Ніхто з віцепрезидентів IBM не казав: «Покажіть Геммінгу, де раки зимують». Це робили секретарі. Коли з’являлося вікно, вони шукали, кому б його терміново віддати, але вони знаходили когось іншого. Чому? «Я не ставився до них погано». Відповідь була в тому, що я одягався не так, як на їхню думку, мала б одягатися людина в моїй ситуації. 

Усе зводилося лише до цього — я одягався невідповідним чином. Я мав вирішити: стверджувати своє его й одягатися, як хочу, щоб це постійно забирало енергію з мого професійного життя, або вдати, що відповідає стандартам. Я обрав друге. І тепер, як старий колоритний персонаж, я отримую краще обслуговування, ніж інші люди. 

Ви маєте одягатися відповідно до очікувань аудиторії, до якої звертаєтеся. Якщо я збираюся виступити в комп’ютерному центрі MIT, я одягну краватку-боло і стару вельветову куртку або щось іще. Я достатньо розумію, щоб не дозволяти своєму одягу, своєму зовнішньому вигляду, своїм манерам перешкоджати тому, що мені важливо. Безліч вчених вважають, що мають стверджувати своє его і чинити по-своєму. Вони мають робити так, отак, або інакше, і вони постійно за це платять. 

Джон Тьюкі майже завжди одягався дуже неформально. Він приходив до важливого кабінету, і проходило багато часу, перш ніж його співбесідник усвідомлював, що перед ним першокласний вчений і краще його послухати. Багато часу Джона йшло на подолання такого неприйняття. Це даремно витрачені сили! Я не кажу, що ви маєте відповідати стандартам. 

Я кажу, що видимість відповідності дуже допомагає. Якщо ви стверджуватимете своє его в тому чи іншому — «це буде по-моєму», — ви розплачуватиметеся протягом усієї своєї професійної кар’єри. І це буде величезною непотрібною проблемою протягом вашого життя. 

Доклавши трохи зусиль, щоб жартувати з секретарями та бути трохи доброзичливішим до них, я почав отримувати неймовірну зворотну допомогу. Наприклад, одного разу з якоїсь безглуздої причини всі копіювальні ресурси на Мюррей-Гілл виявилися зайняті. Не питайте мене, чому, але так вже вийшло. Треба було щось зробити. 

Моя секретарка зателефонувала комусь у Голмдел, стрибнула в автомобіль компанії, провела годину в дорозі, скопіювала матеріал, а потім повернулася. Це було винагородою за те, що я докладав зусиль до того, щоб її підбадьорювати, розповідати їй жарти та загалом бути доброзичливим. Це була така невелика додаткова робота, яка пізніше для мене окупилася.

Усвідомлюючи, що ви маєте використовувати систему, і вивчаючи, як змусити її виконувати вашу роботу, ви вчитеся змінювати систему під свої потреби. Або ж ви можете постійно з нею боротися, вести невелику неоголошену війну все своє життя. 

І я думаю, що Джон Тьюкі платив жахливу ціну без будь-якої потреби. Він у будь-якому разі був генієм, напевно, йому було б значно краще і простіше жити, якби він захотів трохи пристосуватися, замість того, щоб стверджувати своє его. Він завжди буде одягатися, як хоче. І це стосується не тільки одягу, а й тисячі інших речей. Люди продовжуватимуть боротися із системою. Але це не означає, що ви іноді не маєте це робити! 

Коли бібліотеку з центру Мюррей-Гілл перемістили на околицю, мій друг подав заявку на велосипед. Ну, організація була не дурна. Вони трохи почекали та відправили йому карту місцевості з питанням: «Чи могли б ви, будь ласка, вказати на цій карті, якими шляхами ви, ймовірно, будете їздити, щоб ми отримали на вас страховку?». 

Минуло ще кілька тижнів. Вони запитали: «Де ви зберігатимете велосипед і як він буде замкнений, щоб ми могли зробити те й те». Він зрештою зрозумів, що його, звісно, забюрократизують до смерті, тому він поступився. Врешті йому вдалось стати президентом Bell Laboratories. 

Багато вчених меншого масштабу грузнуть у якійсь невеликій дурості системи та доходять до війни. Вони витрачають свою енергію на дурний проєкт. Тут ви можете мені сказати, що хтось має змінювати систему. Я згоден. Хтось має це робити. 

Але ким хочете бути ви? Людиною, яка змінює систему, чи людиною, яка робить першокласну науку? Ким із цих людей ви хочете бути? Коли ви боретеся із системою, усвідомлюйте, що ви робите, наскільки далеко ви хочете піти заради забави та скільки сил ви витрачаєте на це. Моя порада — залишити це комусь іншому. Дуже мало хто з вас здатен одночасно і реформувати систему, і стати першокласним вченим. 

З іншого боку, не можна завжди поступатися. Буває, що невеличкий опір необхідний. За моїми спостереженнями, майже всі вчені отримують задоволення від певного колупання системи просто з любові до цього. Це зводиться до того, по суті, що неможливо бути оригінальним в одній царині без оригінальності в інших. 

Оригінальність передбачає відмінність від інших. Неможливо бути оригінальним вченим без якихось інших оригінальних характеристик. Але багато вчених дозволяють собі примхи в інших речах, через які вони вимушені платити набагато вищу ціну, ніж необхідно, за задоволення его. Я не проти утвердження его взагалі. Я проти деяких варіантів його ствердження. 

Злість та позитивний бік речей

Інший недолік — злість. Часто вчений стає злим, а так не можна підходити до речей. Сміх — так, злість — ні. Злість не туди спрямована. Ви маєте співпрацювати з іншими людьми, а не боротися з системою весь час. 

Також слід дивитися на позитивний бік речей замість негативного. Я вже навів кілька і можна навести ще більше прикладів того, як у конкретній ситуації, змінюючи погляд, я перетворював явний недолік на перевагу.

Я самозакохана людина. Тут немає сумнівів. Я знав, що багато людей, які брали творчу відпустку, щоб написати книгу, не завершили її вчасно. Тому перед тим, як піти у відпустку, я сказав усім друзям, що книга буде готова! Звичайно, я завершив би її, бо мені було б соромно без неї повернутися! 

Я використовував своє его, щоб змусити себе поводитися, як хотів. Похвалився, щоб змусити себе це виконати. Я багато разів бачив, що опинившись у становищі загнаного в кут щура, я виявляюся напрочуд здібним. З’ясувалося, що коли я кажу: «О, так, я дам тобі рішення до вівторка», — без найменшої ідеї, як це зробити, це спрацьовує. 

До вечора неділі я дуже напружено думав про те, як зроблю це до вівторка. Я часто ставив свою гордість під удар і іноді я зазнавав невдачі, але, як я вже сказав, як загнаний у кут щур, на диво, часто виконував хорошу роботу. Думаю, вам треба навчитися використовувати себе та знати, як подивитися на ситуацію з іншого боку. Це збільшить шанси на успіх. 

Тут треба сказати, що людям дуже-дуже властивий самообман. Є маса способів викривити ситуацію й обдурити себе. Коли запитаєш: «Чому ти не зробив те й те?», у людини є тисяча виправдань. Якщо подивитися на історію науки, зазвичай десять людей готові зробити певне відкриття, і ми винагороджуємо того, хто зробив це першим. 

Інші дев’ять кажуть: «Ну, у мене була ця ідея, але я не зробив це, і так далі, і так далі». Дуже багато виправдань. Чому ви не були першими? Чому не зробили правильно? Не приміряйте виправдання. Не обманюйте себе. Іншим людям ви можете розповідати які завгодно виправдання. Я не проти. Але перед собою постарайтеся бути чесними. 

Замість підсумків

Якщо справді хочете стати першокласним вченим, вам треба знати себе, свої слабкості, сильні сторони, і найбільші недоліки, як-от моє самолюбство. 

Як можна перетворити недолік на перевагу? Як можна змінити ситуацію, якщо у вас не вистачає персоналу, щоб рухатися у необхідному напрямку? Я повторюю ще раз, що я бачив, вивчаючи історію, як успішний вчений змінював погляд і те, що було його недоліком, ставало перевагою. 

Називаю загальні причини невдач багатьох людей, які могли б дотягнутися до величі: вони не працюють над важливими завданнями; не залучені до своєї роботи емоційно; не намагаються перетворити важку ситуацію на якусь іншу, що легко розв’язується, але все ж таки важлива; і знаходять виправдання тому, чому чогось не роблять. Продовжують говорити, що все залежить від удачі. Я розповів вам, як це легко. Щобільше, я розповів вам, як змінити ситуацію. Тож ідіть і ставайте великими вченими! 

Більше про це

01 СТАРТАПИ

Пілот, колекціонер авто та просто геній. Як це — бути Семом Альтманом: лайфстайл, думки та захоплення

Додати в закладки

Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.

Далі

Завершити

Реклама у Vector

Знайшли помилку? Виділіть її і натисніть Ctrl+Enter