Кінець епохи Баффета: чи виживе інвестиційний світ без його стандартів
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Вихід Воррена Баффета на пенсію — не просто зміна CEO. Це кінець епохи, коли інвестиції були не лише про гроші, а про дисципліну, терпіння і довгострокову перспективу. Баффет перетворив просту стратегію на культурний феномен, залишаючи по собі більше, ніж прибуток: етику та спосіб мислення, який рідко витримує тиск ринку. У колонці The Atlantic наголошують, що вихід Баффета на пенсію відкриває складне питання: чи виживе інвестиційний світ без його дисципліни та терпіння?
Матеріал українською мовою підготувало Бюро перекладів для бізнесу MK:translations. Ми публікуємо адаптований та скорочений переклад.
Упродовж десятиліть Воррена Баффетта знають і поважають у всьому світі за справу, яка за своєю природою є доволі буденною. Він не видатний митець, не великий винахідник і не рекордсмен у спорті. Натомість його талант, стриманий і позбавлений зовнішнього блиску, типовий для американського Середнього Заходу, виявився у прозаїчному мистецтві інвестування: купувати одні акції та свідомо уникати інших.
Сам Баффетт іронічно зауважував, що ця справа «проста, але аж ніяк не легка». Мільйони людей щодня купують і продають інвестиційні активи, але нікому не вдалося робити це краще, послідовніше і протягом такого тривалого часу, як йому.
Відхід Баффетта від справ у 95-річному віці — слушна нагода замислитися над якостями, що зробили його найуспішнішим інвестором усіх часів. Такі риси, як невтомна допитливість, аналітична послідовність, зосередженість, скромність, а також висока доброчесність, характер, не зіпсований багатством та успіхом, і світлий оптимізм щодо Сполучених Штатів, сформували з нього людину, на яку рівняється Америка.
Він також уособлював повагу до старомодних американських цінностей — вільних ринків, демократичного устрою, патріотизму та звичайного здорового глузду, — які сьогодні втратили частину своєї ваги. У час, коли світ відчайдушно потребує справжніх прикладів для наслідування, Баффетт зникає з публічного простору. Його голос і приклад нам відчутно бракуватимуть.
Ще змалку Воррен Баффетт виявляв незвично зріле інвестиційне мислення й підприємницький хист. Ще хлопчиком в Омасі він зацікавився фондовим ринком і здійснив свою першу інвестицію (у привілейовані акції Cities Service) у віці 11 років. Він заробляв, продаючи арахіс і попкорн на студентських футбольних матчах, працював кур’єром The Washington Post і випускав аналітичний бюлетень із прогнозами для іподрому. У 17 років він зібрав власні заощадження, щоб придбати пінбольні автомати й розмістити їх у перукарнях. Ця інвестиція почала приносити йому стабільний грошовий прибуток.
Коли йому виповнилося 20 років, Баффетт зацікавився курсом з вартісного інвестування у Колумбійському університеті. Адже вартісне інвестування — це мистецтво терплячого пошуку недооцінених активів. Курс викладав іммігрант-геній, поліглот Бенджамін Грем, який також керував успішним інвестиційним фондом. Грем був співавтором книги «Аналіз цінних паперів» у 1934 році, а в 1949 році опублікував «Розумний інвестор», що згодом стала відомою як «Біблія» вартісного інвестування. Баффетта зарахували на курс. Між ним і Гремом зав’язалися тісні та тривалі стосунки — і, як то кажуть, далі історія вже відома.
Натхненний ідеями Грема, у 1956 році 25-річний Баффетт відкрив інвестиційне партнерство, запросивши до участі друзів і сусідів. З юного віку він мав надзвичайну впевненість у тому, що підхід вартісного інвестування здатен надійно примножувати капітал у довгостроковій перспективі з винятковою прибутковістю. Здавалося, він наперед бачив, як з часом зростатиме його статок за умови, що він не відволікатиметься від головного.
Баффетт свідомо обмежував себе власним «колом компетентності», фокусуючи всю увагу на бізнесах, які міг упевнено оцінити й зрозуміти. І справді, за майже 15 років своєї діяльності це партнерство досягло результатів, які можна назвати винятковими.
У 1962 році інвестиційне партнерство Баффетта придбало свої перші акції Berkshire Hathaway — актив, який із часом набув для нього дедалі більшого особистого значення. Тоді Berkshire була лише текстильною компанією, що, на перший погляд, виглядало як вигідна покупка: її акції торгувалися з низьким мультиплікатором до балансової вартості та прибутку. Проте це був бізнес низької якості, обтяжений високими витратами на внутрішнє виробництво тоді, коли закордонні конкуренти могли виготовляти продукцію лише за частку цієї вартості.
План Баффетта полягав у тому, щоб переконати компанію позбутися текстильного напряму й дозволити йому скористатися заниженою ринковою оцінкою. Вісім років потому Баффетт став головою ради директорів Berkshire. Він ужив необхідних кроків, аби перетворити виробництво, що занепадає, на страховий та промисловий конгломерат і довічний інвестиційний інструмент, назва якого (яку він так і не змінив) зрештою стала синонімом його власного імені.
Одна з причин володіти страховою компанією була для Баффетта абсолютно очевидною: такі компанії генерують значні обсяги готівки, які зростають разом із розширенням бізнесу. У професійному середовищі цей термін відомий як «страховий резерв»: гроші, якими страхова компанія може вільно користуватися між моментом отримання премій і фактичними виплатами клієнтам. Баффетт розумів, що, інвестуючи цей страховий резерв, він зможе з часом підвищувати прибутковість Berkshire.
Баффетт перетворив Berkshire на холдингову компанію з «постійним капіталом», яка інвестувала не лише у звичайні акції, а й у цілі компанії. Згодом Berkshire стала власником сотень компаній — зокрема BNSF Railway, Geico, NetJets, а також численних енергетичних і електроенергетичних підприємств — і сформувала концентровані пакети акцій в Apple, American Express та Coca-Cola. Це стало виграшною формулою — платформою, де Баффетт швидко акумулював основну частину свого чистого капіталу і якій міг присвятити всю свою увагу.
Він зберігав майже всі свої початкові акції Berkshire Hathaway до недавнього часу, коли почав скорочувати частку в межах планування спадщини та благодійної діяльності. У підсумку особиста частка Баффетта в Berkshire Hathaway сягнула понад $125 млрд, попри те що він передав на благодійні цілі акції на десятки мільярдів. Ніхто інший ніколи не створював такого інвестиційного статку з нуля. Це виглядало так, ніби він виграв у лотерею, де призовий фонд лише зростав, хоча за цим стояли не випадок, а роки зосередженої праці та дисципліни.
Успіх Баффетта значною мірою пояснюється його майстерністю як вартісного інвестора, який завжди розглядав акції як часткову власність у бізнесах, що планував утримувати в довгостроковій перспективі. Його підхід полягав у ретельній перевірці й глибокому аналізі, роботі з інтуїтивною ментальною моделлю ознак «хорошого бізнесу», терплячому очікуванні «ласого куша» (рідкісного поєднання високоякісної компанії та неправильно оціненої ціни її акцій), і лише після цього — рішучий крок. Якщо акції компанії, яка йому подобалася, знижувалися в ціні, Баффетт із задоволенням купував ще, що зовсім не відповідало тому, як зазвичай реагувала більшість інвесторів на падіння котирувань.
Дозвольте невеликий відступ: вартісні інвестори, до яких зараховую себе і я, люди з характерними дивацтвами. Зазвичай вони з раннього віку мають математичну обдарованість і цікавляться колекціонуванням марок або монет, аналізом кінних перегонів, започаткуванням бізнесів, інвестуванням на фондовому ринку та пошуком способів заробити гроші. Вони вміють знаходити вигідні угоди та за своєю природою схильні йти проти загальної думки. Вони не шукають розради у згоді більшості й ніяковіють, коли їхні погляди стають загальними.
Попри те, що більшість інвесторів захоплюється чутками й модними IPO, вартісні інвестори намагаються залишатися дисциплінованими та фокусуватися на фундаментальній вартості бізнесу, його віддачі на інвестований капітал, прибутках, грошових потоках і довгострокових перспективах.
Їх приваблює не швидкий прибуток, а неухильна математика накопичення капіталу в довгій перспективі. Фінансові коментатори інколи називають концепцію складного відсотка (або складної дохідності) «восьмим дивом світу» — надзвичайним результатом, який стає можливим завдяки зваженим інвестиційним рішенням, терпінню та довгостроковому підходу.
Саме ця концепція найкраще характеризує Баффетта. Він ніколи не гнався за швидким збагаченням (радше тому, що, як він сам іронічно визнав би, не вмів цього робити), обираючи повільніший, але значно певніший та вигідніший шлях. Складне зростання, за умови успішного застосування, з часом надійно збільшувало статок Баффетта. Його фінансова траєкторія на графіку часу виглядала б як плавна висхідна лінія.
За 45 років моєї власної інвестиційної кар’єри майже кожен вартісний інвестор, якого я знав, рівнявся на Баффетта й захоплювався ним. Спільнота вартісних інвесторів добре знає його результати, стежить за його останніми купівлями й продажами та черпає розуміння його мислення з листів до акціонерів. Дехто використав цю інформацію для відтворення портфеля Баффетта, інші зробили акції Berkshire Hathaway своєю ключовою позицією та більшість зосередилася не стільки на його активах, скільки на його способі мислення й поведінці — терплячих, послідовних, позбавлених емоцій і спрямованих у довгострокову перспективу.
Як Баффетту вдавалося роками зберігати такий рівень успіху?
В основі його інвестиційного підходу лежали п’ять головних рис:
- Пильний, швидкий, точний і рішучий розум, що дозволяв йому формувати надійні інвестиційні судження.
- Простота мислення — уміння одразу доходити до суті під час аналізу кожної інвестиції.
- Здатність чітко відрізняти погані інвестиції від гарних, а гарні — від справді видатних, і мати внутрішню переконаність не відмовлятися від найкращих із них. Баффетт, перефразовуючи інвестиційного гуру Пітера Лінча, ніколи не жертвував кращим і не витрачав ресурси на гірше.
- Уміння зберігати фокус протягом довгих періодів і не відволікатися.
- Ментальна гнучкість, що дозволяла змінювати стратегію, коли він знаходив спосіб її вдосконалити, зокрема тоді, коли почав значно більше зважати на якість бізнесу у своїх рішеннях.
Упродовж своєї кар’єри Баффетт успішно пройшов крізь ринкові підйоми та спади, фінансові кризи, війни, пандемії та приголомшливі технологічні інновації, які породжували незліченну кількість нових компаній, водночас руйнуючи або витісняючи безліч інших. І крізь усе це Баффетт просто рухався вперед, наче ніщо не могло його збентежити. За ці роки конкуренція серед інвесторів різко зросла: інвестування ставало більш інституціоналізованим, дедалі більше молодих людей обирали інвестиційні професії, фінансова інформація ставала загальнодоступною, а щораз більші обсяги капіталу змагалися за надприбутки. Але Баффетт ішов своїм шляхом і знову й знову досягав виняткових результатів.
Загалом люди вважають, що хтось може розбагатіти, інвестуючи в (правильні) звичайні акції, реінвестуючи дивіденди на цьому шляху й утримуючи позиції тоді, коли інші інвестори панікують. Час від часу ми чуємо історії про пенсіонера-двірника, шкільного вчителя чи бібліотекаря, який економив, заощаджував і розумно інвестував, залишивши по собі невеликий статок. Баффетт продемонстрував дещо більш приголомшливе — можна стати одним із найбагатших людей планети не шляхом хитрих алгоритмів, а завдяки простій і розумній стратегії володіння частками в якісних публічних компаніях.
У цьому сенсі Баффетт був водночас і винятком, інвестиційним «єдинорогом», і людиною з народу: звичайним хлопцем, який купував акції, зазвичай добре відомих компаній (щоправда, пересічний інвестор не витрачав дні й вечори на перегляд купи річних звітів компаній, вивчаючи примітки одну за одною в пошуках важливих підказок).
Баффетт зазвичай був довгостроковим власником компаній, в які інвестував. Баффетт тримав високу планку для нових компаній і радив інвесторам діяти вибірково, бо по-справжньому вартісних можливостей не так багато. Його не приваблювала притаманна більшості інвесторів схильність зосереджуватися на трендових секторах або найновіших технологіях, і з роками це повністю себе виправдало.
Баффетт вигадав модель інвестиційної «перфокарти»: кожен інвестор має лише 20 рішень, які може використати за все життя. Насправді ніхто не дотримується цієї ідеї (мало хто з нас здатен на таку дисципліну), але як ментальна межа вона все ж корисна: нагадування про те, що, знайшовши справді переконливу інвестицію, не варто боятися збільшувати ставку.
Такий спосіб мислення суперечить сучасній інвестиційній практиці надмірної диверсифікації портфеля задля зниження ризику, практиці, яка часто змушує інвесторів відмовлятися саме від своїх найкращих ідей.
Баффетт не раз зазначав, що протягом кар’єри йому щастило, і певною мірою це так. За його власним висловом, він був переможцем «генетичної лотереї» — він народився здоровим, розумним, у повній і забезпеченій родині. Він виріс у Небрасці, штаті, де пишаються незалежним мисленням, і де змалку вчили простих, старомодних істин — працювати наполегливо, жити ощадно й не порушувати обіцянок. Його батько був підприємцем і згодом став членом Палати представників США. Небраска була достатньо віддаленою від Волл-стріт, тому тиск професійного середовища майже не впливав на становлення Баффетта.
Як він зауважив у листопаді: «Центр Сполучених Штатів — це дуже вдале місце, щоб народитися, створити сім’ю й збудувати бізнес». Баффетт також регулярно наголошував, що його перевагою було те, що він американець. Це зосередило його передусім на компаніях у США — країні, де верховенство права забезпечувало відносно рівні правила гри й де існувало безліч ліквідних цінних паперів для аналізу та вибору. А ставка на американські акції в другій половині «американського століття» виявилася напрочуд вдалою. Упродовж його кар’єри лише небагатьом великим ринкам вдалося досягти рівня прибутковості американського фондового ринку.
Баффетт не просто інвестор — він глибокий мислитель у сфері інвестування, який постійно прагнув удосконалюватися, шукав нові джерела переваг і вчився на власних помилках.
Хоч упродовж усієї кар’єри він залишався вартісним інвестором, з часом на нього дедалі сильніше впливали ідеї іншого інвестиційного світила — Філіпа Фішера, а також його давнього друга й соратника Чарлі Манґера. Зрештою він переформатував свій інвестиційний підхід, змістивши фокус із низькоякісних компаній, що торгувалися за мінімальними оцінками, на якість самих бізнесів, навіть якщо це означало платити дорожче. Адже вища якість, найімовірніше, приводила до зростання вартості інвестиції з часом. Своє нове усвідомлення Баффетт сформулював так: «Я намагаюся інвестувати в компанії настільки чудові, що ними зможе керувати навіть ідіот. Бо рано чи пізно саме так і станеться».
У період злету своєї кар’єри в 1960-х і 1970-х Баффетт методично добирав інвестиції, спираючись на фундаментальні показники — прибутки та грошові потоки. У той самий час в академічному середовищі народжувалася нова теорія — гіпотеза ефективного ринку, яка стверджувала, що фінансові ринки за своєю природою мають бути ефективними, адже будь-яка нова інформація швидко відображається у вартості цінних паперів. Віра в ефективність ринку неминуче означала віру в те, що ніхто не здатен стабільно випереджати ринок.
Утім Баффетт став живим спростуванням тези про ефективність ринку: він процвітав, знаходячи її прогалини. У 1984 році він писав у журналі Columbia Business School, що професорам фінансів варто відкласти свої теорії й уважно вивчити результати восьми інвестиційних фондів (переважно керованих його друзями), разом із його власними. В академічному середовищі Баффетт став винятком — єдиним у своєму роді випадком. Але замість того, щоб досліджувати самого Баффетта й те, що саме він робив, фінансові науковці протягом десятиліть трималися за свої теорії та вигадували нові способи пояснити його успіх як виняток.
Навіть сьогодні студенти фінансових спеціальностей продовжують вивчати гіпотези ефективного ринку. Баффетт не раз зауважував: що більше людей переконують у тому, ніби ринки ефективні, а фундаментальний інвестиційний аналіз марна справа, то слабшою стає конкуренція і тим вигідніше бути вартісним інвестором.
Хоч Баффетт упродовж своєї інвестиційної кар’єри з нуля збудував безпрецедентний статок, на мій погляд, це не було його найвидатнішим досягненням. Значно важливішим є інше: те, як він ще молодим стрімко злетів до інвестиційного успіху й зумів утримувати найвищий рівень гри протягом усього дорослого життя — майже три чверті століття. Дискусія про те, чи заслуговував Баффетт звання інвестиційного MVP у певному році, цілком можлива, адже ефективність будь-якого інвестора підпадає під вплив коливань ринку і потребує довгострокової оцінки.
Але якби будь-якого серйозного студента фінансових ринків у будь-який момент між серединою 1960-х і серединою 2020-х попросили проголосувати за «збірну зірок» інвестування, Баффетт, найімовірніше, був би в кожному бюлетені щороку.
Баффетт був невтомним: він рідко брав перерви й ніколи не дозволяв собі відхилитися від дисциплінованого підходу або змінювати пріоритети. Більшу частину своєї кар’єри він працював практично наодинці, маючи лише обмежену бухгалтерську й адміністративну підтримку. Для світу інвестування він став Келом Ріпкеном — незмінним щоденним гравцем стартового складу. Баффетт і справді стояв на вершині майже сам: за той період не було іншого інвестора, настільки ж відомого, і ні в кого не було порівняного за тривалістю та винятковістю послужного списку. Подібно до того, як Secretariat виграв Belmont Stakes 1973 року з відривом на всю довжину фінішної прямої, насправді не мало значення, хто з аутсайдерів фінішував другим.
Баффетт — обдарований вчитель, що надихає. Він часто знаходив час, щоб виступати запрошеним лектором у навчальних аудиторіях. Цілі легіони студентських груп прилітали до Небраски, аби зустрітися, поставити запитання й сфотографуватися з «Оракулом з Омахи». З роками щорічні листи Баффетта до акціонерів Berkshire Hathaway (і навіть його ранні листи часів партнерства) стали обов’язковими для читання професійними інвесторами. На відміну від більшості химерних і нудних коментаторів Волл-стріт, Баффетт прославився вмінням робити складні теми зрозумілими.
Листи Баффетта інвестори очікували з великим інтересом: у них було чимало важливих висловів, як-от попередження про ризик: «Лише коли вода відступає, стає зрозуміло, хто ризикував без захисту», а також перевіреною часом порадою: «Будьте обережні у часи чужої жадібності й сміливими, коли панує страх». У них траплялися й цитати таких постатей, як Йогі Берра та Мей Вест.
Щорічні листи Баффетта набули такого впливу, що, на мою думку, вони фактично підвищили стандарти того, як більшість професійних інвесторів мала спілкуватися зі своїми клієнтами. Багато керівників хедж-фондів і частина менеджерів взаємних фондів (і я серед них) намагалися наслідувати послання Баффетта у двох аспектах: по-перше, докладаючи значних зусиль, аби власні листи були ґрунтовними, інформативними й легко читалися; по-друге, уявляючи, що пишуть їх менш обізнаному родичу (як це робив Баффетт), який водночас є великим інвестором фонду й заслуговує чіткого пояснення логіки ухвалених рішень.
Баффетт у буквальному сенсі втілив у життя вислів, який часто приписують Альберту Ейнштейну: «Якщо ти не можеш пояснити це шестирічній дитині, значить, ти й сам цього не розумієш».
Більше про це
Як директори компаній справляються зі стресом — колонка HBR
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
