Від $200 до солдаутів — як масштабувати театр без інвесторів. Як працює бізнес-модель «Дикого театру» — ексклюзив від засновниці Ярослави Кравченко
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Психопат-хорунжий відриває нігті російськомовному баризі під звуки волинки на задимленій сцені. Ні, це не про солодкий сон кожного з нас — це хітова вистава «Кицюня», яка збирає солдаути для «Дикого театру» вже вісім років поспіль. Поки державні театри борються за виживання, незалежний гравець створив власну бізнес-модель без дотацій.
Журналістка Vector Дарія Прудіус окультурилась на «Кицюні» та поговорила з Ярославою Кравченко, засновницею «Дикого театру», про:
- як вкладати до $17 000 у виставу;
- чому у засновниці немає зарплати, а є тільки відсоток;
- як працювати, коли 80% команди пішли воювати;
- скільки актори отримують за вечір;
- що не так із конкуренцією з державними театрами.
Як з’явився «Дикий театр»
«Дикий театр» створювався як експеримент. Ярослава Кравченко працювала в театрі Франка Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка у Києві з держфінансуванням. «”Дикий театр” спочатку був більше розвагою, тому що хотілося спробувати щось нове. Як робиться театр та що для цього треба — у мене були дуже приблизні уявлення», — згадує засновниця.
Стартовий капітал становив $200 — на друк флаєрів. Кравченко роздавала їх перед концертами Boombox та «Океану Ельзи» у Палаці спорту: «Я тоді вважала, якщо мені подобається “Бумбокс”, то і людям, яким він теж подобається, має зайти те, що буде робити “Дикий театр“».
Головним ресурсом стала команда, яка хотіла робити альтернативне мистецтво. Подруга Кравченко намалювала логотипи й власноруч зробила сайт. Перші вистави взяли в прокат із «Білиць Арт Центру» Незалежний культурний простір, що поєднує театр, освітні події, перформанси та резиденції у Києві з готовими декораціями та костюмами.
Що означає «дикий»
«Це про відсутність приміщення, стабільності, зовнішнього фінансування, про акторів і режисерів, яких ми залучаємо до роботи», — пояснює суть назви.
До появи «Дикого» українські театри працювали за принципом закритих труп: актори одного театру грали тільки його постанови. Для участі в зніманнях потрібен був дозвіл керівництва. Про роботу в інших театрах не йшлося.
Для свого театру Ярослава запровадила відкриті кастинги: актор з будь-якого театру міг пройти відбір, і навіть люди без акторської освіти теж отримали шанс вийти на сцену.
Так, Володимир Кравчук потрапив до «Дикого» без театральної освіти. Зараз працює актором театру і кіно, до війни грав головні ролі в театрі на Лівому березі. Наразі служить у ЗСУ.
«Зараз актори можуть диктувати умови — раніше вони були завжди в залежній позиції. Якщо театр цінує актора, він буде підлаштовуватися під його графік зйомок, участі в інших театрах, гастролях» — пояснює Ярослава.
Основну команду «Дикого» традиційно складають студенти. За словами Кравченко, це питання енергії: «Театр — це місце, де генерується енергія, якою ми ділимося і яку продаємо. Його треба наповнювати завжди новою енергією».
Що з бізнес-моделлю
Перші роки «Дикий театр» існував винятково на продажі квитків. Жодних грантів, чи зовнішньої підтримки. Тільки у 2017 році, коли з’явився Український культурний фонд, подали першу грантову заявку.
Модель була простою: вкладаєш у виставу → заробляєш з квитків → вкладаєш у наступну. Касових розривів майже ніколи не було, хоча іноді до розрахунків із провайдерами залишалося три дні, ділиться Ярослава.
Сьогодні поставити одну виставу від ідеї до прем’єри коштує від $10 000 до $17 000. До війни можна було оформити велику виставу за $4 000, але тоді квитки коштували 150-400 грн замість нинішніх 300-1000 грн. Ціни підняли тільки на початку 2025-го — вперше за кілька років.
Створення вистави займає три місяці, якщо працювати з готовим текстом. Якщо замовляють у драматурга — додається ще два місяці на написання.
«Вистава йде, доки на неї готові купувати квитки», — пояснює Ярослава, як формують репертуар. Виняток — соціально гострі теми можуть застаріти в українському турбулентному контексті.
У репертуарі «Дикого» два типи проєктів: касові та соціальні. Касовими вважаються вистави, які заповнюють зали різного розміру мінімум на 90%.
З касових є «Кицюня», яка вже вісім років іде на повні зали, «або «Гей-парад» та Худну з понеділка», що пройшла перші шість показів на солдаутах. Але є проєкти про домашнє насильство, толерантність, рівність. Їх важко продавати, тому це компенсує інша вистава: «Домашнє насильство, якою б я талановитою не була маркетологинею, сильно не загорнеш у привабливу обгортку, щоб всі бігли купляти квиток» — пояснює Кравченко.
Спочатку такі вистави робили за власний кошт, розуміючи програш. Потім почали шукати партнерів — «ООН Жінки», UNFPA Фонд Народонаселення ООН в Україні — UNFPA Ukraine .
Інвестиції театру
Окрема стаття бюджету — підтримка молодих режисерів. Мотивація, каже, проста: хтось має давати перший шанс, інакше таланти згасають.
«Це інвестиція, яка може не окупитися. Я розумію, що можу вкласти $10 000, вистава провалиться, і тут буде мій бюджетний мінус. Але це вклад у майбутнє театру — у старт молодих талантів. Я пам’ятаю, скільки перспективних режисерів з нашого курсу Ярослава закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, за спеціальністю «Театрознавство». , яким вчасно не дали можливості реалізуватися, просто перегоріли або пішли в інші сфери».
До прикладу, останній проєкт, «Володар Мух», режисував дебютант Іван Шаран. Разом із ним вперше як сценографка працювала Рея Ідрісова, яка виросла в театрі з позиції адміністраторки. При цьому костюми створювала Євгенія Слободенюк, з досвідом у кіно й театрі.
Як формується прайс
Формування ціни на квитки в «Дикому», за словами Ярослави, це постійне балансування між витратами та конкуренцією з державними театрами. Гонорари займають 45% бюджету прокату вистави в «Дикому», тоді як у державних театрах це стаття вже оплачена з бюджету. При цьому, ціни вдвічі вище за державні театри, ставити не можуть: мають триматися загальної планки ринку, адже державних театрів в рази більше.
Поза тим, за словами підприємиці, найбільше дратує нерозуміння глядачами різниці у витратах: «Глядачка купила квитки в перший ряд за 1000 грн і каже: “Я не розумію, чому я маю сидіти на незручному стільці за тисячу гривень у “Дикому театрі”, коли театр Франка за ті ж гроші дає м’яке крісло, кондиціонер і можливість купити бутерброди з ікрою”».
Річ у тім, що «Дикий театр» весь час орендує різні локації для вистав. Інколи беруть площі державних театрів, проте це радше виняток із правила.
Як пояснила Кравченко: держтеатру потрібно 3 грн на створення частини вистави, а «Дикому» — 9 грн, бо ще треба орендувати приміщення, оплатити акторів, команду театр, на що фактично йде 75-80% з вартості.
Найголовнішою причиною збільшеної вартості (крім інфляції) називає необхідність забезпечити акторам такий гонорар, якого вистачить «хоча б на один нормальний похід до магазину». А бажано більше.
До того ж залишається мотивація бути доступним для молодої й не надто забезпеченої аудиторії: «У нас є аудиторія, яку ми набрали 10 років тому, вони вже виросли, у них з’явилися гроші. Але я зацікавлена в тому, щоб наші меседжі могли дозволити собі молодші люди, які менше заробляють».
До слова, за девʼять років «Дикий театр» відіграв 685 вистав, які загально відвідали 202 824 глядачі.
Зараз гонорари актора в «Дикому» — від 2000 до 5000 грн за виставу. Це більше, ніж у державних театрах, але менше, ніж у комедійних антрепризах, де зірки їздять розважати публіку.
Засновницю надихає поки що недосяжна для української економіки британська модель прокату Британська модель прокатів — актори отримують частку з каси замість фіксованої ставки. Більше глядачів — вищий гонорар. . Там вистави йдуть інтенсивно — два тижні-місяць щодня. Коли попит вичерпується, проєкт закривається. Але економіка дозволяє викупити в акторів цілий місяць життя: «Щоб вони повністю зосередились на проєкті, не розривались між підробітками і не знімалися в сумнівних серіалах. За місяць-півтора вони заробляють достатньо, щоб спокійно прожити кілька наступних місяців».
Виживання театру в пандемію і повномасштабну війну
Виклики повномасштабної війни виявилися складнішими — під час локдауну вистави почали ставити просто неба. Зараз же проблема насамперед у кадрах. Так, з касту вистави «Механічний апельсин» 80% пішли в Сили оборони.
В усіх інших виставах також потрібно було робити дублі — не залишилося жодної постанови, де хтось не пішов служити. Плюс технічний склад. Вводити людину на проведення вистави, навіть за наявності сценаріїв і партитур — «дуже складна штука».
Крім того, деякі вистави довелося переосмислювати. Так, «Кицюня» — касовий хіт із десятками пострілами, штучною кров’ю та двома вбитими котами Замість котів використовують м'які іграшки. Жоден живий кіт у «Дикому театрі» не постраждав! — раптом став проблемою: «Коли там хтось візок перевернув у “Сільпо” гучно, я вже на підлозі лежу, тому що думаю, що це обстріл. І я думаю, ми зараз випустимо виставу, в якій 40 пострілів, кров, лайка, як це буде сприйматися».
Дбати про тригери аудиторії стало частиною роботи: довелося вводити дисклеймери — попереджати в описі, на квитках та на сцені про постріли, лайку, стробоскоп.
Попри все це під час великої війни головним запитанням було не технічне, а ідеологічне: про що зараз говорити з людьми? Рік театр не працював. Деякі вистави втратили актуальність через зміну контексту. Наприклад, вже згаданий «Механічний апельсин» про поліційне свавілля припинив прокат не тільки через мобілізацію акторів, а й через те, що в умовах війни говорити про насильство правоохоронців стало неактуально.
Під час вимушеної паузи театр опитував аудиторію. Виявилося, що 40% ЦА виїхали з країни. Потім частина почала повертатися, а разом із цим з’явилася нова категорія — переселенці з Харкова, Дніпра, інших міст.
«Зараз я запитую перед кожною виставою, хто у нас вперше. І бачу, що 50% — нові глядачі», — відзначає Ярослава.
Раніше, додає, схема була максимально простою: оголошуєш прем’єру «Дикого» — до вечора залишається 3 квитки з умовних 300. Тепер доводиться наново завойовувати кожного глядача, пояснювати, що таке «Дикий театр», чим він відрізняється від інших.
Скільки коштує не зникнути
Команда: від 10 до трьох
На старті працювало близько 10 людей — команди вистав, які брали в прокат. Але «головною знахідкою», каже, стали студенти з практики в театрі Франка, де раніше працювала Ярослава. Їх залучила до першої когорти адміністраторів, які зустрічають людей: «Мені дуже хотілося, щоб це відрізнялося від обличчя, що є у стандартних державних театрах».
Це спрацювало і стало традицією — з того часу у «Дикому» завжди працюють студенти, які отримують перші організаторські навички.
Про постійний штат, каже, думати стало абсурдом. В основній команді зараз двоє: технічний директор і заступниця з роботи з глядачами. Проєктно працюють помічниці режисерів, суперадміни, технічний склад — звук, світло, відео (всі перелічені — по чотири людини).
Бюджет: мінус 200 000 грн, плюс вайб
Зараз «Дикий театр» може собі дозволити покрити операційні витрати на рік — оренду, склад, амортизацію техніки, команду. Плюс три прем’єри за власні кошти.
Витягнути звідти грошей для купівлі власного приміщення Ярослава не планує: це може статися не раніше як за пʼять років, за її підрахунками. Хоча, додає, навіть якби вдалося купити приміщення за $200 000 вже зараз, облаштувати його коштувало б ще $500 000 (театральне обладнання, пульти, світло, прилади, комутація, звукові системи, проєктори тощо).
Фан факт: коли цього року Ярослава вперше запросила фінансового консультанта, той подивився на її таблички за останні три роки і знайшов «мінус 200 000»: недорахованих або неврахованих.
Поза тим, гроші команда отримує завжди — незалежно від результатів. А от заробіток Ярослави прямо залежить від успішності театру: «У мене немає зарплати. У “Дикому” в мене є відсоток. І це дуже стимулює. Якщо я приймаю погане рішення — фінансове, кадрове чи планувальне — всі наслідки несу я».
Майбутнє: плани на роки? А якщо ні?
«Мене дуже фруструє це питання», — чесно ділиться Ярослава на запитання про плани на два-три роки. Жартує, що максимальний горизонт планування — прем’єра 22 жовтня, бо є зафіксована домовленість з іншим театром.
З початком повномасштабної війни український бізнес почав активніше підтримувати мистецькі проєкти — і «Дикий» це відчув на собі: наприклад, нову виставу «Володар мух» підтримала мережа агенції Havas Village Ukraine.
Про інший новий проєкт з українським бізнесом Ярослава поділилася ексклюзивно з Vector: «Зараз ми готуємо виставу “Дуже сумна людина” — це історія про людину в розпачі, яка зустрічає безпритульного кота й укладає з ним парі». Партнер — українська сімейна компанія Suziria Group. Вистава буде pets friendly, а власники тварин із притулків отримають бонуси Агенція креативного маркетингу. Спеціалізація розроблення бренд-стратегій, бренд-айдентики, комунікаційних кампаній. .
Якщо б раптом отримала $100 000 від інвестора, засновниця каже, на цей випадок вже має план: перші $10 000 підуть на розвиток «Школи світла» — освітнього проєкту для ветеранів. Він має навчити охочих працювати зі світлом, звуком і відеопроєкцією в театрі.
Решту грошей — на вистави. Хоче запрошувати європейських режисерів, ставити сучасну драматургію, платити роялті авторам і підіймати зарплати.
Інше залишається мріями — принаймні до кращих часів. А сьогодні — вистава о шостій.
Більше про це
«Венчурний інвестор — це професія для терплячих». Як працює Digital Future після десятиліття на ринку
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
