Заводи, пароплави і європейське життя для 4000 робітників: як «неграмотні кріпаки» створили цукрову імперію — кейс Яхненків
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
У той час, коли російська імперія намагалась втиснути Україну в ярлик «малоросії», троє колишніх кріпаків із Черкащини розгорнули бізнес, який переграв імперських купців. Вони везли машини з Європи, будували першу корпоративну модель і спонсорували нашу культуру. Це Яхненки — ще одні цукрові «королі» України XIX століття, про яких вам потрібно знати.
Втомлена від нудних розмов про 400 років колонізації журналістка Vector Дарія Прудіус розповідає історію родини, яка будувала капіталізм, коли в москві ще їздили на санях.
Як родина кріпаків стала мільйонеркою
У 1815 році Михайло Яхненко, кріпак зі Сміли, Черкаської області, викупив себе і родину з неволі за 600 рублів сріблом. Для порівняння: середньорічний заробіток робітника в російській імперії становив 120-150 рублів, а вартість десятини землі — близько 50 рублів. Тобто, за самовикуп Яхненко віддав чотири-пʼять річних заробітків.
Такий капітал патріарх сім’ї зібрав завдяки різним заняттям. Займався шкіряним промислом — вичиняв шкіри та шив чоботи, що давало стабільний дохід у 30-40 рублів на рік. Паралельно вів торгівлю худобою на ярмарках, вирощував баштани та продавав борошно. Кріпакам на оброку Історичний вид податку або данини, який сплачували селяни феодалам або державі, як правило, у натуральній формі (продуктами господарства) або грошима дозволяли займатися промислами, якщо вони платили поміщику 20–25 рублів на рік.
Після викупу в 1815 році сини Михайла — Кіндрат (1783-1868 рр.), Степан (1842 р.) і Терентій (1866 р.) — розширили справи родини. Ключовим моментом стало партнерство з Федором Симиренком, який одружився з їхньою сестрою Анастасією. Він уже мав досвід цукроваріння та початковий капітал близько 2000 рублів.
Відтоді Яхненки та Симиренки стали частиною однієї бізнес-історії. Внесок Симиренків — від цукру до перших пароплавів і сотень сортів яблук — можна пригадати у нашому окремому матеріалі.
Між 1815 та 1820 роками офіційно зареєстрували торговий дім «Брати Яхненки і Симиренко» зі стартовим капіталом у 3000 рублів. Гроші склали з власних заощаджень та кредиту під 12% від одеського купця. Першою операцією стала оренда двох млинів у Смілі за 500 рублів на рік із правом перероблення 10 000 пудів зерна (приблизно 164 тонни).
У компанії був чіткий розподіл ролей:
- Федір Симиренко — фінанси та документи;
- Степан Яхненко — контракти й торгівля (єдиний грамотний із родини Яхненків);
- Кіндрат Яхненко — виробництво (хоч і був неписьменним, особисто контролював закупівлю пшениці та продаж борошна);
- Терентій Яхненко — транспортування (також неписьменний, відповідав за нагляд і логістику).
Як часто буває, в основі проста бізнес-модель: купували зерно по 8–10 рублів за четверть, мололи на орендованих млинах і продавали борошно в містах по 15–18 рублів. Прибуток — 25–30% після витрат на оренду й перевезення.
До 1825 року вони відкрили шість магазинів в Одесі, кожен з оборотом у 50 000 рублів на рік. Мали склади в Миколаєві, Севастополі, Харкові, Києві. До 1830 року річний оборот компанії сягнув 500 000 рублів.
У 1842 році всі засновники стали купцями першої гільдії. Для цього потрібно було задекларувати капітал від 10 000 до 50 000 рублів і щороку платити збір у 1%. Це давало право торгувати гуртом по всій імперії, а також звільняло від рекрутчини та тілесних покарань.
У 1856 році Яхненки отримали звання спадкових почесних громадян.
Так, станом на 1861 рік, компанія мала чотири цукрові заводи, машинобудівний завод, два пароплави, нерухомість у восьми містах, 279 торгових контор — загальна вартість усіх активів була близько 4 млн рублів. Річний прибуток становив 300 000 рублів сріблом при рентабельності 7,5%.
Вільні робітники — своя екосистема
1843 рік. Село Ташлик на Черкащині. Брати Яхненки разом із Симиренками запустили перший у російській імперії паровий цукровий завод — тоді, коли Європа тільки переходила від мануфактур до фабрик. Реальний технологічний злам, що вплинув на економіку України.
Увійти в цукрову галузь вирішили не випадково. Федір Симиренко мав досвід у цукроварінні, а його син Платон після навчання в Європі привіз нові виробничі технології. Яхненки дали капітал і керували процесами. Так з’явилося українське промислове об’єднання.
Ташликівський завод став першим індустріальним виробництвом у регіоні. Коли більшість цукроварень імперії працювала на старих технологіях, Яхненки відразу перейшли на парові двигуни та механізоване обладнання. Їхні заводи випереджали за продуктивністю підприємства центральних губерній.
У 1848 році біля Млієва звели семиповерхову цукроварню — найбільшу в Європі. Городищенський завод став промисловим комплексом із замкненим циклом виробництва. Він займав 280 га орендованої землі, мав лікарню на 100-150 ліжок і школу з шістьма класами та викладачами з університетською освітою. Окремо варто виділити побудовану для робітників Стефанівську церкву (1858).
Масштаб бізнесу:
- машинобудівний завод давав 25 000–50 000 рублів прибутку щороку;
- компанія виробляла 61,6% усього цукру в Україні;
- українські підприємства Яхненків-Симиренків забезпечували 75% цукру-піску та понад 80% цукру-рафінаду в російській імперії;
- річний прибуток компанії сягав 300 000 рублів сріблом.
У 1849 році Яхненки заснували в Млієві власний машинобудівний завод, який виробляв техніку для цукроварень. Завдяки цьому їм не потрібно було купувати дороге обладнання з Європи — це стало першою спробою технологічної самостійності в Україні.
Не менш важливою була кадрова політика. У той час, коли більшість підприємств імперії трималася на кріпаках, Яхненки з самого початку працювали лише з вільнонайманими робітниками. Чистий розрахунок: вмотивовані працівники мали вищу продуктивність, а бізнес отримував конкурентну перевагу.
При головному заводі працювало до 4 000 людей — на той час це було гігантське виробництво. Навколо нього виникла ціла промислова екосистема, що стала взірцевою для розвитку індустрії в країні.
Вміли диверсифікувати
1848–1849 роки. Млієво. Поруч із цукровим заводом Яхненки відкрили ремонтну майстерню, яка швидко перетворилася на перший в Україні машинобудівний завод.
Ідея була проста: не залежати від дорогого європейського обладнання, а виробляти власне. Так вони замкнули весь ланцюг виробництва — від буряка до готової продукції.
Мліївський завод приносив 25 000–50 000 рублів прибутку щороку й став окремим напрямом бізнесу. Він випускав парові двигуни, обладнання для цукроварень і сільськогосподарські машини. Яхненки фактично відкрили в Україні перший B2B-сегмент, продаючи техніку іншим виробникам.
Наймасштабнішим проєктом стало суднобудування. У 1853 році на заводі збудували «Українець» — перший повністю металевий пароплав на Дніпрі. Через вісім років спустили на воду «Святослава».
Бізнес Яхненків-Симиренків охоплював усі важливі міста імперії: москву, Харків, Київ, Кременчук, Єлизаветград (нині Кропивницький), Одесу, нижній новгород тощо. Їхній цукор був високоякісним, тож становив близько 60% всього виробництва в Україні.
Річний виторг сягав 3,4 млн рублів сріблом, чистий прибуток — близько 300 000 на рік. Це дорівнювало бюджету середнього губернського міста.
Певно, найризикованішим кроком стала банківська діяльність. Компанія відкрила власну касу, що працювала як сучасний банк: приймала депозити й видавала кредити. Згодом саме кредитні операції пришвидшили крах компанії. Та все ж це був один із перших прикладів фінансових сервісів в Україні — буквально, адже Київську контору Державного комерційного банку засновано лише у 1839 році, а Одеський комерційний банк — у 1870 р.
Така диверсифікація мала чітку логіку:
- цукор — головний дохід;
- машинобудування — власні технології;
- суднобудування — вихід на нові ринки;
- банк — пасивний прибуток;
- міжнародна торгівля — менше ризиків.
Тож Яхненки з родичами вибудували холдинг із повним циклом — від вирощування сировини до виробництва технологій і продажу готового продукту. Диверсифікація підсилювала бізнес: кожен новий напрям працював на основний. По суті, це була структура, подібна до сучасних корпорацій — задовго до глобалізації.
Загалом капітал Яхненків і Симиренків у 40-х рр. XIX ст. оцінювався в понад 1 млн рублів сріблом.
Соціальний капіталізм до його винайдення
У середині XIX століття навколо головного заводу в Млієві брати Яхненки створили робітниче містечко, сплановане за європейським зразком, з інфраструктурою, яку було важко знайти навіть у великих містах.
Тут були 150 окремих будинків із садибами й городами, школа, лікарня, аптека, театр, бібліотека й церква. Працювали крамниці, де товари продавалися без націнки, паровий млин і лазня. Вулиці освітлювалися газовими ліхтарями — розкіш, якою могли похвалитися лише кілька міст імперії.
Навіть коли підприємство балансувало на межі банкрутства, умови для робітників залишалися одними з найкращих в Україні. У 1859 році Шевченко приїхав у Городище і був вражений заводом і школою Яхненків. Навчання там залишалося популярним: навіть на початку 70-х рр. У XIX столітті там щороку навчалося 85-110 дітей. Згодом училище стало двокласним через потік охочих.
Соціальна політика Яхненків мала вигляд радше експерименту у стилі європейських міст, ніж як реалії провінційного містечка України XIX століття. Кожна родина мала власний дім, а освітні проєкти компанії стали прикладом ранніх соціальних інвестицій: з 1857 року в Млієві діяло приходське училище з професійними вчителями, а сама компанія фінансувала систему навчання від початкової школи до підготовки робітничих кадрів.
Найгучніший жест соціальної підтримки — допомога під час голоду 1830 року. Коли врожай зник із полів, Яхненки кілька місяців безплатно годували понад 10 000 селян зі Сміли, Городища та навколишніх сіл. І це була не одноразова акція, а системна програма допомоги громаді.
Під час Кримської війни родина передала 10 000 рублів та постачала хліб і провіант армії.
Кадрова політика Яхненків була нетиповою для імперії, в якій домінувала кріпосна праця. Вони з самого початку працювали тільки з вільнонайманими людьми. Результат був очевидний: продуктивність вища, робітники — лояльніші.
Меценатство як бізнес-стратегія
Як і більшість успішних проукраїнських підприємців того часу, Яхненки розуміли важливість вкладення не лише у власну промисловість, але й у культуру. Адже культурні інвестиції — це інвестиції в людський капітал, який потім принесе дивіденди і власне бізнесу.
Меценатство Яхненків і Симиренків зробило їх підприємство центром культурного життя України XIX століття. Маєток у Млієві відвідували Тарас Шевченко, Михайло Драгоманов, Микола Костомаров, Костянтин Михальчук та інші інтелектуали. Підтримуючи письменників, науковців і журналістів, вони створювали інтелектуальну інфраструктуру, яка прискорювала модернізацію суспільства.
До речі, Тарас Шевченко не просто гостював у Яхненків — він відвідував їхні підприємства та отримував фінансову підтримку. Павло Чубинський, автор слів державного гімну, жив і працював у Млієві з 1870 до 1873 року.
Політичні ризики були очевидні: російська влада підозрювала «українофільство» родини, що часом ускладнювало ведення бізнесу.
Коли спадкоємці не змогли
1860 рік. Одеса. Семен Яхненко, син Степана, стає міським головою й перетворює провінційне місто на «південну столицю». Газове освітлення, реформи самоврядування — його новації згодом копіювали інші міста.
Та саме на піку почався занепад. Упродовж кількох років пішли з життя ключові партнери — Платон Симиренко (1863-й), Терентій і Степан Яхненки (1866-й). Молодші спадкоємці не впоралися з управлінням гігантським бізнесом: одні колекціонували діаманти, інші розважалися садівництвом. Сімейні сварки й непомірні витрати підривали основу компанії. Банківські справи родини лише збільшували борги, а контролю від кредиторів майже не було. Старший із братів, Кіндрат, уже не міг утримувати все під контролем.
Перелом настав у 1876-му: банк Вайнштейна, головного кредитора компанії, збанкрутував. Одночасно поширилась криза цукрової промисловості, зросла конкуренція, а влада почала тиснути на «українофілів».
Остаточний фінал настав у 1887–1888 роках: завод зупинили, а майно продали за борги. Так завершилася понад 70-річна історія першої української промислової імперії.
Смерть засновників, банкрутство кредиторів, звинувачення в українофільстві — цей шторм знищив імперію Яхненків-Симиренків за кілька років. Втім, поки трильйонні компанії пишаються новими кріслами-мішками для своїх співробітників, у 1850-х Яхненки для своїх людей будували міста з газовим освітленням, церквою і безплатною медициною — під прицілом імперського дула.
Більше про це
Цукор, Бесарабка, КПІ: історія родини Бродських, яка будувала Київ
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
