Культура поза столицею. Як Надія Парфан і Takflix змінюють українську документалістику

Навчання як прокрастинація дорослих рішень

Після перших холодних днів вересня вийшло сонце. Надя запізнювалася, тож я зі знімальною групою Vector спостерігала за ланчем шумної молоді на терасі BURSA на Подолі. За кілька хвилин біля дверей кінотеатру KINO42 з’явилася молода дівчина у бежевому плащі. Разом ми спустилися крутими сходами до підвального приміщення.

«Цей кінотеатр створив мій чоловік Ілля Гладштейн разом із Василем Гроголем. Як правило, орендувати його коштує досить дорого, тому ми тут по блату», — розсміялася режисерка.

Надія зняла пальто і одразу почала налаштовувати світло у приміщенні.

«Ви знали, що тут 42 крісла? Звідси й назва — КINO42. Їх усі викупив Ілля, коли 2018 року закрився легендарний київський кінотеатр „Україна“. Шкода було дуже. Адже саме там 1965 року відбулася прем’єра „Тіні забутих предків“ Параджанова», — Надія сіла у центрі залу, поправляючи волосся. 

Вона вказує на невеличкий бар перед входом у кінозал. «До речі, тут не продають попкорн. Адже цей хрускіт неймовірно відволікає від фільму. Натомість глядачам пропонують крафтовий український сидр. Я, наприклад, дуже люблю ревеневий». 

Закінчивши зйомку, ми піднялися на літню терасу кафе «1818». 

У березні цього року на платформі MEGOGO відбулася прем’єра короткометражної стрічки Надії Парфан «Жінки, що грають в ігри». Це фільм-гра, який крізь призму історій сімох лауреаток премії Women in Arts 2021, повертає глядача у дитинство. «Дівчатка — це окрема субкультура та свій таємничий світ, в якому відбувалося багато магії. Тепер вони виросли й „дали жару“», — розповідає про свій фільм Парфан.

Надія народилась і виросла в Івано-Франківську. Її батьки — інженери, дуже далекі від кіно та мистецтва. «Закінчуючи школу, я вирішила, що хочу вступати до Києво-Могилянської академії на факультет культурології. Звичайно, мої батьки хотіли, аби я вибрала право чи економіку, але це здавалося мені занадто нудним. Лише зараз я розумію, що в їхніх порадах був певний сенс», — посміхається Надія.

Парфан здобула ступінь бакалавра. «У Могилянці мені подобалося. Це була така собі бульбашка, де ти абсолютно ізольована від реального світу. Високе, інтелектуальне, творче середовище. А потім ти опиняєшся на ринку праці зі своїми прочитаними томиками Гегеля. Ти абсолютно не знаєш, куди тобі йти й що робити», — згадує режисерка. 

Після чого продовжує:

«Я 1986-го року народження. Моє покоління взагалі пізно почало думати про ці речі. Зараз люди у 17–20 років вже „роздупльонні“. Вони знають, як влаштований світ, за якою траєкторією треба рухатися».

У мене в цьому віці був вітер у голові. Я нічого не знала про життя, про те, ким я себе бачу. Мені хотілося щось міняти. Але що? Конкретних ідей не було.

Після закінчення університету Надія поїхала до Будапешту отримувати диплом антрополога. Саме там вона вперше взяла камеру в руки й спробувала зняти невеличке есе про українські маршрутки.

«Після річного навчання в Угорщині я повернулася в Україну. Це був 2010 рік. У країні безробіття. І тут я з усіма цими дипломами бралась за будь-яку роботу. Наприклад, перекладала серіали на якомусь телеканалі. За тиждень насиченої роботи мені платили 300 грн, в місяць — 1200. Цих грошей ледве вистачало на харчування», — розповідає Парфан.

У той час вона взагалі не бачила себе у кіно. Все, що відбувалося з нею у наступні роки, Надія назве «випадковістю». Одна з них трапилася в автобусі «Київ-Одеса», який їхав на перший Одеський міжнародний кінофестиваль. Серед його пасажирів був її майбутній партнер Ілля. Він — програмний координатор на найстарішому кінофестивалі країни «Молодість», вона — перекладачка фільмів.

Інший випадок — знайомство з американським оператором і режисером Джонатаном Нардуччі. «Американські  фотографи та режисери часто шукали в підмогу людину, яка знає англійську та розбирається у культурних особливостях. Мову я знала. Плюс у мене багато родичів мешкають у США. Тому я була „інкультурована“ в американськість», — пригадує Надія Парфан.

Нардуччі тоді знімав свою стрічку «Заміж за іноземця». Надія фактично стала його лінійною продюсеркою, але насправді обов’язків було набагато більше. «Я пропрацювала з ним десь три роки скоріш як асистентка режисера. Кажу чесно: це була найкраща кіношкола у світі».

Згодом Парфан отримала стипендію за програмою Фулбрайта та полетіла до США вивчати урбаністику. Пізніше до неї приєднався Ілля. Вони багато подорожували країною, відвідували кінофестивалі та навіть встигли попрацювати crowd-менеджерами на South by Southwest (SXSW — фестиваль музики, кіно та технологій у місті Остін, Техас).

«Цікаво було спостерігати за місцевою децентралізацією. Адже в Україні на початку десятих уся культура була на 99,9% зосереджена в Києві. Окрім того, в американців є свій дух — you can do it (ти можеш все, — ред.). У європейців усе навпаки. Люди знайдуть тисячу й одну причину, чому не треба зараз цього робити. Захопившися, ми повернулися і вирішили спробувати „do it“ — створити тут свій кінофестиваль», — пригадує Надія.

Кінофестиваль кіно та урбаністики «86» стартував в Україні за рік.

Показати українське кіно в регіонах — ідея божевільних

Україна дуже змінилася після 2014 року. «Стався культурний бум, все ніби заграло новими фарбами. З’явилися перспективи». Євромайдан, вважає Парфан, сприяв розвитку української документалістики. «До того часу мало хто знімав художнє документальне кіно. Була здебільшого публіцистика».

Тому, за задумом Надії та Іллі, їхній фестиваль мав бути зовсім іншого типу. «Ми хотіли пов’язати кіно з простором. Ще ми принципово не хотіли робити фестиваль у Києві. Я пам’ятаю, коли ми це озвучували, люди крутили пальцем біля скроні. Але ми наполегливо продовжували шукати невеличке містечко для кінофесту», — посміхається Надія.

Варіантів було кілька — Українка, Бахчисарай, Славутич, Шаргород.

«На Славутичі зупинилися випадково. У міськраді банально підняли слухавку. Ми представились і сказали, що плануємо організовувати у них міжнародний кінофестиваль. Вони трохи здивувалися, після чого сказали: ну приїжджайте, подивимося. Так ми й поїхали у Славутич», — каже Парфан.

У фестивалю було троє організаторів:

• Надія Парфан — співзасновниця та креативна директорка;
• Ілля Гладштейн — співзасновник та програмний директор;
• Анна Белінська — виконавча директорка.

«Наша команда складалася з мрійників. Людей, які хотіли, вірили, прагнули якісно іншого досвіду. Всі ми вірили в утопію. Так народилася концепція „86“ — висмикувати людей із рутини й занурювати в інший світ, який існував лише п’ять днів».

Найбільше проблем було з фінансами, адже «86» — некомерційний проєкт. Грошовий бюджет одного року фестивалю складав приблизно $150 000.

«Ця цифра дуже занижена. Адже на фестивалі багато хто працював безкоштовно, деякі речі ми отримували бартером або за зниженими цінами. Реальна вартість „86“ — $250 000 і більше», — каже Парфан.

Інвесторів у фестивалю не було. Зі слів Надії, бізнес не розумів і досі не розуміє, навіщо робити фестиваль немейнстрімного кіно, та ще й у Славутичі. Навіщо інвестувати в культурні проєкти, коли є розважальні. Бізнесу зрозумілий такий формат заходів як Atlas Weekend — там є показники, охоплення.

«За весь час фестивалю нам вдалося знайти кілька анонімних меценатів. Вони невеличкими сумами, але досить доречно нас підтримували. Іншу частину коштів ми збирали по дрібках у міжнародних фондах. Серед них — Фонд Гайнріха Бьолля, Міжнародний Вишеградський фонд, Фонд Фрідріха Еберта, різні екологічні платформи», — розповідає Надія.

Найдорожче обійшлися:

• Логістика. Усю техніку організатори орендували та везли з Києва.
• Зарплати.
• Оплата прав на покази.

«У багатьох були проблеми з тим, як дістатися до Славутича. Місць в автобусах усім не вистачало, транспорт залишав бажати кращого. Тому ми вирішили, що „86“ поїде до глядачів сам. Так на другий рік проведення фестивалю виникла ідея дистриб’юторської компанії 86PROKAT», — згадує Парфан.

Згодом сфера діяльності розширилася — з’явився продакшн Phalanstery Film.

«Коли ми працювали над фестивалем, ми багато спілкувалися з представниками галузі, іноземними режисерами. І тоді ми задумали створити кооператив, де всі могли б одне одного потроху просувати, продюсувати, режисувати. Ми хотіли прибрати цей жорсткий поділ на бізнес і мистецтво, уникнути походів до „папіків“ — так ми жартома називаємо досвідчених старших продюсерів», — посміхається Надія.

Сьогодні Парфан не займається 86PROKAT — це ініціатива Іллі. У Phalanstery Film вони працюють разом.

«Інколи ми працюємо вдвох як продюсери. Інколи я режисую, він продюсує. Інколи ми виступаємо у ролі креативних продюсерів. Окрім нас двох, є ще команда фрілансерів. Це звукорежисери, колористи, оператори», — каже Надія.

Фестиваль кіно і урбаністики «86» закрився 2018 року, проіснувавши п’ять років.  

«У «86» є дві кінцівки. Перша — позитивна: ми насправді досягли своїх цілей. Все, що ще у 2013–2014 роках здавалося неймовірним, нам вдалося реалізувати. Тому ми досить швидко стали модними», — каже Парфан.

Пам’ятаю, виходжу під час фестивалю у центр Славутича і дивуюся: це якийсь Берлін! Усі хіпстери з Рейтарської були у нас. Але, як кажуть, із вечірки треба йти на піку. В якийсь момент ми просто зрозуміли, що вже не зможемо перевершити себе.

Відсутність сталого фінансування породжує замкнене коло: для фестивалю потрібні гроші, на пошук яких потрібні гроші. Розірвати це коло могла б гарантована щорічна частка бюджету.

«Здоровою була б ситуація з гарантованими 30% бюджету ($75 000). Мінімально необхідна частка — 15% бюджету ($37 000). У розвинених країнах фестивалі, подібні до „86“, отримують адресне фінансування з місцевого, обласного, федерального чи загальнонаціонального бюджету, від міжнародних фондів, приватного бізнесу. В Україні це — фантастика. Місто Славутич завжди надавало „86“ потужну адміністративну і ресурсну підтримку, але ми жодного разу не отримували грошей із міського бюджету. До обласного бюджету достукатися не вдавалося», — ідеться на сайті фестивалю.

Це була негативна кінцівка. В останній рік фестивалю організатори «86» отримали грант 500 000 грн від Міністерства культури. Проте чиновник із Мінкульту вимагав «відкат» у розмірі 30 000 грн. Як згадує Парфан, спочатку ситуацію намагалися вирішити мирно. Врешті вони зрозуміли, що Мінкульт не збирається виплачувати грант, а тому підключили ЗМІ та зробили з цього публічну кампанію.

«Ми були в боргах. Мали закладати свої кошти, аби розрахуватися з людьми. Через пів року гроші виплатили. Утім, ми були виснажені. Після цього інциденту нам стало зрозуміло, що ми вже не зможемо нормально зробити ще один „86“. Це буде постійна боротьба», — розповідає Надія.

Також у цей час співорганізаторка Анна Белінська поїхала з України. Це також стало причиною закриття.

Реалізувати себе в режисурі

Під час роботи над «86» Надія Парфан почала знімати свій перший повнометражний документальний фільм «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго».

«Він задумувався як короткометражка, на яку я виграла 50 000 грн під час пітчингу Львівської кінокомісії. Це мала бути історія про те, як хор Івано-Франківськтеплокомуненерго їде виступати на Форум видавців у Львові. Таке собі роуд-муві. Проте частина з поїздкою не увійшла у фінальний монтаж. Історія розрослася під час зйомок», — згадує Надія.

Стрічка мала шалений успіх. Її прем’єра відбулася 2019 року під час швейцарського фестивалю Visions du Reel. Українська прем’єра — того ж року на Одеському міжнародному кінофестивалі. Стрічка отримала нагороду «Кіноколо» та Золоту Дзиґу, як найкращий документальний фільм 2019 року. Також він увійшов до рейтингу «Топ-100 найкращих фільмів в історії українського кіно».

Бюджет стрічки — 1,1 млн грн. Фільм виграв пітчинг Держкіно та отримав підтримку від американського телеканалу Current time. Касові збори — 438 871 грн.

«Велику частину фінансового успіху стрічки забезпечив азійський замовник NHK, який її придбав. Багато хто думає, що успіх стрічки — касові збори. Є ще бюджет на промо, про який мало хто говорить. Тобто ти можеш зібрати мільйон, але якщо ти вклав п’ять — історія провальна. Ще треба розуміти, що половину коштів забирає кінотеатр, а половину другої половини — дистриб’ютор. Тобто правовласник отримує лише 25% прибутку», — пояснює математику Парфан.

Netflix із українськими стрічками

Наприкінці 2019 року дебютна робота Парфан вийшла на широкі екрани.

«Кінотеатри — це підприємства. І вони не дуже охоче йдуть на якісь експерименти. Для них найважливіше — гроші. Якщо у кінотеатру буде вибір: показати голлівудський блокбастер чи українське кіно, вони виберуть перше».

На цій хвилі режисерка задумала створити власний майданчик з українськими стрічками. Прототип онлайн-платформи Takflix побачив світ у грудні 2019 року. Як згадує Парфан, у той час у неї не було досвіду ані в діджитал, ані в IT. Вона взялася розробляти концепцію та бренд. Технічну частину взяв на себе друг Надії Євген Голованевський. Надихалися платформою Mubi.

«Найсмішніше те, що Takflix — робоча назва. Коли настав час запускатися, ми зрозуміли, що у нас немає інших варіантів. Перший логотип нам розробив наш друг Сергій Клепик. Ним стала ніби вінтажна смугаста картинка, яка імітувала ефект старих телевізорів», — посміхається Надія.

Серед проблем — наповнення онлайн-кінотеатру. «Takflix — це маленька незалежна платформа, ми не можемо одразу запропонувати правовласникам великі суми за їхні фільми. Ми повертаємо усі кошти з продажів. Але якщо говорити про дистриб’юторів чи агентів із продажу, то вони дивляться на весь цей процес суто як на бізнес. Грубо кажучи, яка платформа більше запропонує, тій вони й віддадуть фільм. І неважливо підходить стрічка аудиторії чи ні», — розповідає Парфан.

На запуск Takflix Надія та Євген витратили по кілька тисяч доларів зі своєї кишені. «Я думаю, це було до $5000», — згадує Надія. Спершу Takflix був онлайн-кінотеатром. Релізи відбувалися раз на місяць. На початку ціна квитка була 60 грн, зараз — 75. 

Згодом вирішили відійти від цієї фінансової моделі. «Все змінила пандемія. Значно зріс попит на контент онлайн. І ми подумали: люди не можуть дивитися один фільм по колу», — говорить засновниця ресурсу.   

Зараз на платформі доступні близько півсотні українських стрічок. Є також кілька варіантів підписок — виключно для патронів. Окрім цього, нещодавно на платформі з’явилася функція «Кінопаті» — інтерфейс для спільного перегляду фільмів онлайн.

У майбутньому — історія про західноукраїнський андеграунд

Зараз у Takflix дві цілі. «Якщо глобально — ми хочемо мати найбільшу і найякіснішу колекцію українського кіно онлайн. Друга ціль — технологічне вдосконалення. Наприклад, у нас немає застосунків для мобільних пристроїв та для плазмових телевізорів. Якщо все буде ок, навесні 2022 року у нас з’явиться застосунок на Android, пізніше — на iOS», — каже Надія.

Наразі Парфан знімає соціальний документальний проєкт про бездомних. Його мета  — зробити цих людей більш видимими й зняти з них стигму.

Серед запланованих кінопроєктів — «То моє море» (Перша назва — «Міс Рок-Європа») та «Благовіщення».

«„То моє море“  — фільм про кінець 80-х — початок 90-х років. Про андеграундну культуру Львова та Новояворівська. Історія розповідатиме про зародження української попкультури», — говорить режисерка.

Найближчим часом Надія Парфан почне працювати над сценарієм «Благовіщення» — її першого ігрового фільму. Режисерка каже, що їй стало тісно у документалістиці. «Все, що я хотіла, я спробувала. Треба рухатися далі». 

Фото: Павло Фішар

Реклама у Vector

Знайшли помилку? Виділіть її і натисніть Ctrl+Enter