Кремнієва Долина переживає несподіваний політичний зсув. Технологічні компанії, які раніше вважали себе утопічними інноваторами, тепер дедалі частіше йдуть на компроміси та тонко маневрують, щоб захистити свої інтереси. Автор статті Wired Стівен Леві розповідає про ці зміни та їхній вплив на роль техеліти в сучасному світі. Матеріал українською мовою підготувало Бюро перекладів для бізнесу MK:translations. Ми публікуємо адаптований та скорочений переклад.
Я думав, що знаю Кремнієву долину, але я помилявся.
Техноіндустрія отримала, чого прагнула, допомігши обрати Трампа. Минув рік — і все більше це схоже на договір про колективне самогубство.
Протягом десятиліть життя Марка Лемлі, юриста з інтелектуальної власності, було доволі впорядкованим. Він — професор Стенфорду, консультував Amazon, Google та Meta. «Мені завжди подобалося, що сфера, в якій я працюю, загалом залишалася поза політикою», — каже Лемлі. Ба більше, його демократичні переконання цілком узгоджувалися з цінностями компаній, які його наймали.
Але в січні Лемлі зробив радикальний крок. «Я довго вагався, як реагувати на занурення Марка Цукерберга й Facebook у токсичну маскулінність та неонацистське божевілля», — написав він у LinkedIn. — «Я відмовився від Meta як від клієнта».
Це — Кремнієва долина 2025 року. 41-річний Цукерберг тепер став фанатом MAGA і змішаних єдиноборств, дедалі менше переймається мовою ворожнечі на своїх платформах і нарікає, що корпоративна Америка не достатньо «мужня». Він припинив фактчекінг і почав з’являтися у Мар-а-Лаґо Приватна резиденція Дональда Трампа у Флориді . І йдеться не лише про Цукерберга. Ціле покоління мільярдерів, здавалося, ставило прибутки своїх компаній вище за добробут суспільства.
У липні, зустрівшись із Лемлі у його офісі в Стенфорді, я побачив його у гавайській сорочці — він був схожий радше на відпочивальника, ніж на професора. За пів року після того, як він припинив співпрацю з Meta, небагато впливових людей насмілилися повторити його крок. Віч-на-віч вони казали йому: «Ти молодець!», публічно ж — зникали з горизонту. Лемлі навіть задумався про те, що буде, якщо ситуація стане загрозливою для противників Трампа. «Кожен, з ким я говорив, уже має запасний план, — зізнається він. — Де я взагалі зможу отримати громадянство — тут чи в іншому місці?».
Здавалося б, для світу технологій зараз мали настати найкращі часи — підживлені бумом штучного інтелекту. Але над Кремнієвою долиною згустилися хмари.
Спільнота й далі переважно дотримується ліберальних поглядів. Проте, за поодинокими винятками її лідери або мовчать, або догоджають адміністрації Трампа. Яскравим символом цієї капітуляції стала друга інавгурація Трампа — коли обрані представники технологічної еліти, чемно поклавши мільйони до спільної скарбниці, посіли перші ряди, немов на показовій виставі.
«У бізнес-середовищі панує страх перед наслідками, адже ця адміністрація не забуває образ», — каже венчурний капіталіст Девід Хорнік, один із небагатьох, хто наважується відкрито чинити опір. Тож еліта Кремнієвої долини веде небезпечний танок із примхливою владою — або, як висловився Майкл Моріц, одна з ікон місцевого венчурного капіталу: «Вони роблять усе можливе, щоб не стати заручниками рекету під прикриттям».
Просто спитайте Тіма Кука. У травні керівник Apple відмовився від 8000-мильного перельоту, аби супроводжувати президента на Близькому Сході. Трамп це помітив. У Катарі він заявив, що має «невелику проблему» з Куком, а вже наступного дня пригрозив 25-відсотковим митом на iPhone.
Не дивно, що коли я цього літа запропонував кільком топменеджерам Долини висловитися відверто, відгукнулося лише кілька людей. Відпустки раптом стали дивовижно довгими. Календарі настільки переповнені, що вільного часу не знаходилося ні через три тижні, ні через чотири, ні навіть через шість… «А коли у вас дедлайн?» — перепитували мене. Один із керівників, відомий своєю балакучістю у спілкуванні з журналістами, сказав, що намагається «відпочити від політики». «Але якщо захочете поговорити про ШІ чи ШІ-агенти, будь ласка, дайте знати!», — додав він.
Колись, коли технолідери відходили від власних гучних цінностей, саме співробітники тримали їх у тонусі. Співробітники Google, зокрема, тиснули на керівництво, домагаючись підтримки різноманітності й відмови від військових контрактів. І завжди звучав прихований натяк: активісти без проблем можуть знайти іншу роботу.
А потім прийшов Ілон Маск — і звільнив 80% співробітників X. І застосунок не розвалився. По всій індустрії ініціативи з підтримки різноманітності згортаються, натомість кількість військових контрактів зростає. У квітні 2024 року генеральний директор Google Сундар Пічаї у внутрішньому зверненні до працівників наголосив: «Не використовуйте компанію як особисту платформу, щоб сперечатися на чутливі теми чи обговорювати політику».
Свобода висловлювань також вийшла з моди в Meta, де, за словами одного зі співробітників, атмосфера нагадує 90-ті: «Ти приходиш на роботу — і не з’ясовуєш політичні погляди на робочому місці. Тобі може не подобатися бос, але ти виконуєш роботу, щоб отримати зарплатню. Спробуйте тепер знайти компанію, яка не працює саме так».
Що сталося з Кремнієвою долиною? Чому лідери техноіндустрії, які колись обожнювали Айн Ренд, перетворилися на підлабузників Дональда Трампа?
Як один із нібито найрозумніших венчурних капіталістів примудрився викласти маніфест, в якому оголосив війну «довірі й безпеці», «техноетиці» та «соціальній відповідальності»? Який сенс був у тому, що Джефф Безос придбав The Washington Post начебто «для суспільної користі», а потім — просто напередодні виборів 2024 року — скасував підтримку Камали Гарріс і змінив редакційну політику на тексти про «особисті свободи та вільні ринки»? І, до речі про Кука: як так сталося, що найефективнішою політичною тактикою для керівника компанії з капіталізацією $3,4 трлн стало урочисто увійти до Овального кабінету й піднести Трампу сувенір із золота?
Це ж Apple! Хто знає, що думав Кук — людина, якій радше пасувало б товариство марсіан, ніж прихильників MAGA — коли стояв перед Трампом і розпаковував найдивніший, найбільш підлесливий «продукт» за майже пів століття історії компанії. Чи зробив би так Стів Джобс? Гадаю, він би наказав просто відправити золотий iPod, з оплатою при отриманні.
Відтоді як Джобс почав продавати перші елегантні Apple II, цифрові технології оспівувалися як гордість і майбутнє Америки. У своєму своєрідному «айтішному» стилі технології кидали виклик владі. Але тепер, як каже професор Стенфорду із соціальної етики у сфері науки та технологій Роб Райх, «надзвичайно вузьке коло мільярдерів, які контролюють інформаційну екосистему, уклали союз із найнебезпечнішою політичною силою у світі. В історії ще ніколи не було такого поєднання».
У певному викривленому сенсі це — хороша новина для мене, адже я пишу про цю екосистему і її олігархів. Ну що може бути кращим, ніж розповідати про історію, яка твориться на очах? Але в усіх інших сенсах це викликає глибоке занепокоєння. Звісно, мої тексти еволюціонували разом з індустрією. Але ось що мене справді вразило: наскільки швидко й беззастережно ті візіонери, яких я описував, стали на бік Трампа — людини, чиї цінності відверто суперечать духу рівноправності, що лежав в основі цифрової революції. Як я цього не помітив? Я знову повернувся на знайому територію — яка тепер виглядала геть чужою, щоб розібратися.
Перші 30 років свого життя я взагалі не бачив комп’ютера. Для мене ці машини — довгий час це були громіздкі ЕОМ Електронно-обчислювальні машини , що клацали десь у кімнатах, куди я ніколи не заходив, — здавалися чимось нелюдяними. Я асоціював їх із воєнною машиною у В’єтнамі та з нудотою корпоративного життя. Усе змінилося на початку 80-х, коли я отримав завдання написати для Rolling Stone статтю про хакерів.
На мій подив і захоплення, я відкрив для себе, що зародження індустрії персональних комп’ютерів було своєрідним технологічним спадкоємцем нової хвилі політичного й культурного активізму кінця 60-х. Деякі перші комп’ютерні стартапи виросли з Homebrew Computer Club, який організував антивоєнний активіст. Модератор клубу очолював технологічне крило Руху за свободу слова в Берклі. Навіть Білл Ґейтс починав як такий собі хіпуватий бунтар. Його партнер Пол Аллен був музичним фанатом, який обожнював Джимі Гендрікса. А співзасновники Apple Стів Джобс і Стів Возняк ще майже не відійшли від своїх довговолосих днів юності, коли вони продавали blue boxes — гаджети для нелегальних дзвінків. До біса телефонну компанію!
Та навіть венчурні капіталісти тоді відчували дух революції — наче колишні Weathermen змінили виготовлення бомб на презентації IPO.
Я закохався у Кремнієву долину. Чарівники, яких я зустрічав, змінювали світ інструментами, створеними для того, щоб підняти людину, дати звичайному користувачеві силу експерта. Електронна таблиця продавалася як бізнес-інструмент, але насправді це була зброя проти системи: будь-хто з дешевим ПК міг кинути виклик підрахункам із кабінету топменеджерів. Коли Мітч Капор, колишній викладач трансцендентальної медитації, заснував Lotus Development Corporation, яка популяризувала електронні таблиці у 1980-х, він сказав своєму фінансисту, що цінує людей більше, ніж прибутки, і хоче інвестувати у своїх співробітників. «Я був готовий почути від нього відмову, — згадує Капор. — Але, на щастя, він погодився».
У знаменитій рекламі Apple «1984» для Macintosh спортсменка кидає молот у постать Великого Брата — вона прагнула розбити авторитет на друзки. Заголовок моєї статті про Mac у Rolling Stone сказав усе: «Вундеркінди зустрічають Дарта Вейдера» (звісно, йшлося про IBM. Ха-ха). Це була справжня священна війна!
Звісно, Кремнієва долина ніколи не була райським садом безтурботних мрійників. «Як би вона не тішила себе контркультурним корінням, гроші та влада завжди були в мейнстримі», — каже Капор. І, звичайно, у політиці Долини завжди жила міцна лібертаріанська жилка.
Та навіть венчурні капіталісти тоді відчували дух революції — наче колишні Weathermen змінили виготовлення бомб на презентації IPO. Коли інтернет з’явився, мов грім серед ясного неба, ідеологічний супровід став настільки гучним, що його неможливо було ігнорувати. У своїй знаменитій «Декларації незалежності кіберпростору» 1996 року мій друг Джон Перрі Барлоу стверджував, що інтернет стоїть над земними законами та кордонами. «Ваші юридичні концепції власності, висловлювань, ідентичності, пересування й контексту до нас не стосуються», — писав він.
О боже, як же ми покладали надії на інтернет. Коли я вперше зустрів Ларрі Пейджа й Сергія Бріна, вони були наївними ідеалістами. Джефф Безос поводився просто та по-товариськи, і з гордістю показував, що співробітники Amazon — він сам зокрема — збирали свої комп’ютери на перероблених дверях замість престижних офісних столів. Після моєї першої розмови із Цукербергом він повернувся додому — в крихітну квартиру без меблів.
А потім інтернет-гіганти розрослися й почали нав’язувати світові власні уявлення про висловлювання, ідентичність і контекст. Ті колись скромні лідери отримали неймовірні статки. Тепер вони не можуть натішитися своїм багатством — кілька будинків, яхти, літаки.
У типовий сонячний липневий день я зустрівся з Расселом Генкоком, який очолює аналітичний центр Joint Venture Silicon Valley, у вітальні його будинку в Пало-Альто. Він купив його ще під час краху доткомів у 2000 році. Нині в Пало-Альто навіть халупа коштує так, ніби ти спадкоємець династії мільйонерів. Пейдж і Цукерберг, незадоволені одним маєтком, скупили навколишні ділянки, перетворивши колись тихі вулички на «резиденції суперлиходіїв».
«Ті, кому справді щастить, живуть просто чудово, — каже Генкок. — Для решти в Кремнієвій долині розрив у доходах стає дедалі жорстокішим та абсурднішим». Коли Apple вийшла на IPO у 1980 році, статки Стіва Джобса сягнули майже нечуваних $100 млн. Тепер же, за чутками, Цукерберг пропонує стільки самим лише AI-дослідникам — за рік роботи. Генкок згадує коефіцієнт Джині, популярний серед економістів Світового банку показник нерівності. Із 90-х він зріс із 30 до 83. «Це вже умови для Французької революції», — каже він.
Тим часом визрівала ще одна велика зміна. Довгий час, наголошує Кріс Ліхейн, колишній співробітник Білла Клінтона, який працював із компаніями на кшталт Airbnb та OpenAI, програмне забезпечення «було майже як четвертий вимір». Лідери техноіндустрії могли дозволити собі залишатися на Заході й не лізти в політику. Але згодом програмні продукти почали руйнувати цілі галузі бізнесу. «Ці продукти “вдиралися” у всі сфери: таксі, короткострокову оренду, доставку їжі, — пояснює Ліхейн, — і натикалися на чинні політичні системи, переконання, закони».
Іноді це втручання коштувало людям життя. Старі, улюблені компанії закривалися. Місцеві політики лютували. І щоб переграти систему, Кремнієва долина рушила у політичне «болото». Як сказав мені один технолог із нинішньої адміністрації: «Долина зрозуміла: ігнорувати політику не вийде, бо політика не буде ігнорувати тебе».
Не дивно, що суспільство почало дивитися скоса на застосунки, від яких не могло відірватися. До середини 2010-х люди вже нападали на великі автобуси, що возили співробітників технологічних компаній з Сан-Франциско до Маунтін-В’ю та Менло-Парку, де ті пили лате у «мікрокухнях», насолоджувалися денними масажами й вели запальні розмови про прогресивну політику.
Можливо, чарівники епохи ПК та інтернету виявилися надто успішними. «Ми перегнули палицю», — визнає Енді Герцфельд, легендарний програміст, який допомагав створювати перший Macintosh. «Ми були надто ідеалістичними, думаючи, що кожен повинен користуватися комп’ютером і що ми зробимо їх милими та веселими». У результаті, з жалем додає він, ми отримали дистопію зі смартфонозалежними підлітками й навіть зникнення домашнього есе.
По суті, великі технологічні компанії самі стали тією самою телефонною компанією — гігантськими монстрами, які псують власні продукти задля більшого прибутку. І тепер ти навіть не зможеш додзвонитися до живої людини у службі підтримки. У дослідженні, проведеному серед мешканців Кремнієвої долини 2024 року, три чверті респондентів заявили, що технологічні компанії мають надто велику владу, майже стільки ж вважають, що ці корпорації втратили моральний орієнтир.
Ось чому, ще до того, як громадянин Трамп увійшов до Білого дому у 2017 році, я помітив, що наратив у моїх текстах змінився. Раніше я посилався на притчу про Давида й Голіафа. Тепер я писав радше легенду про Ікара. Я знову й знову бачив у техноеліті ту саму зарозумілість Ікара — і саме вона привела їх до Дональда Трампа.
Можливо, історія запам’ятає Джозефа Байдена як немічного старця з його останніх президентських дебатів. Але в Кремнієвій долині дивовижно широке коло людей бачить у ньому деспота, що ненавидить прогрес. Я був вражений пристрастю їхньої антипатії до «дядька Джо».
Ліхейн, колишній прессекретар Клінтона, каже, що адміністрація Байдена та її агентства не розуміли технологій і не виявляли великого інтересу до них, «окрім хіба що спроб зупинити їхній розвиток». Головними «лиходіями» доби Байдена стали голова Федеральної торгової комісії Ліна Хан і керівник антимонопольного підрозділу Мін’юсту Джонатан Кантер. Вони методично подавали позови проти Google, Amazon, Apple та Meta. Хан блокувала навіть скромні злиття, ставлячи під загрозу всю екосистему менших стартапів, які втратили можливість вигідно домовитися про продаж.
Люди Байдена можуть навести цілком розумні аргументи на свій захист — адже ці компанії й справді виглядають монополіями. А згадаймо, що сталося з Figma: після того, як Федеральна торговельна комісія Хан зупинила її можливе злиття з Adobe, через два роки вона здійснила гучне IPO.
Можливо, однією з найбільших — і найбільш безглуздих — помилок Байдена було те, що він проігнорував Ілона Маска й не запросив його на зустріч виробників електромобілів у 2021-му. Очевидна причина — бажання задобрити профспілку United Auto Workers, хоча Білий дім згодом пояснював це суперечками навколо положень про електрокари. Навіть Рід Хоффман, один із небагатьох техномільярдерів, які відкрито виступають проти Трампа, вважає це абсурдом: «На саміт з електромобілів потрібно запрошувати лідера в галузі електромобілів!» — каже він. «Це стало частиною радикалізації Ілона».
Наважившись кинути виклик техноіндустрії, Байден поставив під загрозу бізнес-стратегії магнатів. Ще гірше — він образив їхні почуття.
Принаймні такою була частина публічного пояснення, чому Маск, який раніше жертвував демократам, повністю перейшов у табір MAGA. Є й інші теорії: радикалізація під час ковіду, коли уряд зупинив роботу каліфорнійського заводу, радикалізація через Twitter і потік улесливих постів, або ж просто — що він з’їхав з глузду. У будь-якому випадку, він активно взявся просувати правоорієнтований контент у X (особливо власні пости), гучно підтримувати Трампа й, звичайно, пожертвував майже $300 млн на його кампанію. Раніше, каже Райан Петерсен, CEO логістичної компанії Flexport, «якщо ти був республіканцем або заявляв про антиподаткову позицію, тобі доводилося ховатися». Тепер же «Ілон зробив це безпечним для всіх».
Ще однією помилкою Байдена, на думку техноеліти, стала ворожість його адміністрації до криптовалют. За словами одного з топменеджерів криптоіндустрії, з яким я розмовляв, проблеми почалися після того, як одного з найбільших донорів демократів, криптомільярдера Сема Бенкмана-Фріда, викрили як масштабного шахрая. «Це було колосальне приниження для демократів, — сказав він. — А що роблять люди, коли їх принижують? Вони починають надто різко реагувати».
До скандалу компанії ще вели конструктивну дискусію щодо питань регулювання. Але справа SBF лише зміцнила жорстку лінію, якої вирішив дотримуватися голова SEC Ґері Ґенслер (Ґенслер відмовився від інтерв’ю, проте побажав мені «продовжувати гарну роботу у WIRED!»). У криптоспільноті також звинувачують сенаторку Елізабет Воррен, яку багато хто вважав союзницею Ґенслера.
Криптоіндустрія спрямувала сотні мільйонів доларів на кампанію Трампа. «Ми завжди концентрувалися виключно на тому, що добре для крипто», — каже головний юрисконсульт Coinbase і колишній федеральний суддя Пол Ґревал. До середини літа 2024 року Трамп, який раніше називав криптовалюти шахрайством, вже виступав на біткоїн-конференції, обіцяючи звільнити Ґенслера і зробити США «криптостолицею планети».
Політика Байдена щодо штучного інтелекту лише загострила настрої. Провідні гравці цієї галузі, здавалося, були цілком задоволені, поки йшли дискусії про регулювання. Але коли штучний інтелект вийшов на піковий рівень, бізнесу вже були потрібні не лише гроші на інфраструктуру, а й менш суворі правила. І здогадайтеся, хто був готовий це забезпечити. «Як особистість чи як візіонер, Трамп мало кому симпатичний, — каже автор і колишній редактор WIRED Пітер Лейден, який пише книгу про “Великий прогрес” технологій. — Але коли ШІ набрав обертів — це стало моментом істини. І вони вирішили: «Та чорт з ним, ризикнемо й зробимо ставку на цього навіженого Трампа».
У своїх подкастах венчурний капіталіст Марк Андріссен з гіркотою скаржився на політику Байдена щодо антимонопольних заходів, ШІ та різноманітності, а також обурювався, що Байден не захотів зустрітися з ним особисто. На його думку, Байден — та й загалом суспільство — не виконали своєї частини того, що Андріссен називає Угодою.
Ось як він описав це у розмові з колумністом New York Times Россом Даутатом: підприємець створює компанію, заробляє великі гроші, а світ отримує вигоду від нової технології. «А потім у твоєму некролозі пишуть, якою неймовірною людиною ти був — і в бізнесі, і в філантропії. І, до речі, ти демократ, ти за права геїв, за аборти, за всі модні й правильні соціальні ініціативи свого часу… Оце і є Угода».
Наважившись кинути виклик техноіндустрії, Байден поставив під загрозу бізнес-стратегії магнатів. Ще гірше — він образив їхні почуття. «Неможливо перебільшити, наскільки вони були ображені», — каже Нік Клегг, який до початку цього року був президентом з глобальних питань в Meta. У липні 2024-го Марк Андріссен та його партнер Бен Горовіц оголосили, що відтепер жертвуватимуть свої мільйони на користь Трампа.
Деякі скарги Андріссена були відверто перебільшені — ні, Марку, далеко не всі молоді кадри марксисти, — проте він не був самотнім у своїй люті проти ініціатив із різноманіття та політкоректності. У Кремнієвій долині, здавалося, Угода перестала діяти. «Є загальне відчуття в техносередовищі, навіть серед центристів-демократів, що політика ідентичностей зайшла надто далеко», — каже Лейден.
Трей Стівенс, венчурний капіталіст з Founders Fund і співзасновник Anduril, також це помітив. «Мої друзі-демократи не переходять у Республіканську партію, — розповідає він. — Їм просто до смерті набридли демократи». Сем Альтман, генеральний директор OpenAI, довгий час відкрито асоціював себе з лівими. Але на початку цього року він написав у соцмережах, що почувається «безпритульним» в політичному сенсі. Хоча проводить він підозріло багато часу з Трампом.
А потім є ще Цукерберг. Я не раз брав у нього інтерв’ю під час першого терміну Трампа і був переконаний, що він щиро співчуває іммігрантам. Не можу пригадати, щоб він колись сказав добре слово про Трампа.
Але протягом останнього року він став усе частіше висловлюватися позитивно. Коли минулого літа Трамп дивом уник кулі під час передвиборчого заходу й тріумфально змахнув кулаком, Цукерберг назвав його «крутим до зухвалості».
Далі були появи в подкасті Джо Роґана, де він нарікав, що корпораціям бракує «мужності», та візити до Мар-а-Лаґо, де він, за повідомленнями, звинуватив свою колишню операційну директорку Шеріл Сендберґ — головну провідницю політики різноманітності — у зайвому нагляді за токсичним контентом і дезінформацією (критику, яку він пізніше заперечив). Тепер же Цукерберг не надто переймається іммігрантами. Раніше він і його дружина Прісцилла фінансували школу в Іст-Пало-Альто, бідному районі. Тепер вони закривають її.
«Я сприймаю Марка як людину, що вміє змінювати політичні маски, а його єдина мета — зберегти й розбудувати компанію», — зізнався один із керівників Meta. «Трамп настільки прагматичний у своїх угодах, що якщо з ним боротися — все втратиш, а якщо співпрацювати — отримаєш бодай частину бажаного».
Для владної еліти техносвіту схильність Трампа до «око за око» — не вада, а риса, яку можна використати.
«Багатьом із цих хлопців Трамп здається дуже знайомим», — каже Клегг. — Приїжджаєш у Мар-а-Лаґо, а він: «Укладімо угоду». Оцей шарм Трампа надзвичайно п’янить технобратію Кремнієвої долини».
Чи дійсно політика Байдена так негативно вплинула на техноіндустрію? Демократи, з якими я говорив і які тоді працювали в Білому домі чи Конгресі, кажуть, що вони лише намагалися притягнути до відповідальності індустрію, яка надто розрослася — і робили це задля її ж блага. «Я не вважаю, що наша політика була хибною, — зазначає Тім Ву, який працював спеціальним помічником Байдена з питань технологій і конкуренції. — Наша мета полягала в тому, щоб підтримувати “здоров’я” технологічної індустрії, змушуючи її далі розвиватися».
Але ця стратегія, здається, не спрацювала. На початку 2025-го команда Трампа прибрала обмеження, які викликали невдоволення у техносекторі. «План дій США щодо AI» зосередився на встановленні американського домінування. Прощавай, регулювання! Для криптоспільноти це означало не лише відставку ненависного голови SEC Ґенслера, але й ухвалення закону, що легалізував їхню індустрію. А нещодавно призначенці Трампа ухвалили рішення всупереч позиції антимонопольного відділу Мін’юсту, відкривши шлях до грандіозного злиття техкорпорацій.
Мита Трампа, звісно, створюють серйозні проблеми для бізнесу. Але, як виявилося, досить зручно можна існувати й навколішки.
Візьмімо Дженсена Хуанга, керівника Nvidia. Від адміністрації очікували жорсткої лінії щодо продажу чипів Китаю. Хуанг розпочав активну лобістську діяльність — від зустрічей у Мар-а-Лаґо до візитів у Саудівську Аравію. Він пообіцяв інвестувати $500 млрд у США. На слуханнях у Конгресі він не шкодував різких слів на адресу Байдена. І коли Хуанг закінчив свою кампанію, Трамп уже називав його другом і послаблював експортний контроль на його чипи.
Коли в липні на AI Summit виступав Трамп, Хуанг теж був серед учасників, святкував, але не ризикнув виставити це як власну перемогу. А коли настав його власний вихід на сцену, він одразу перейшов до головного: «Унікальна перевага Америки, якої не може мати жодна інша країна, — це президент Трамп», — заявив він.
Згодом Хуанг дізнався, що адміністрація вирішила забрати собі 15% від його валових продажів у Китаї. Невдовзі після цього Трамп урвав собі шматок у 10% від Intel. Виходить, що «унікальна перевага» Америки зводиться до ненаситної тяги самого Трампа до влади — навіть коштом тих, хто принижується перед ним. У перспективі ці введені в оману керівники можуть усвідомити: це не реальна політика, а смертельний пакт.
Бредлі Таск — політичний консультант для технологічних компаній. Серед його клієнтів були Uber і FanDuel, які скористалися його послугами, переписуючи правила у своїх сферах. Він давно звик до політичних баталій без правил. На його думку, тактика Трампа — це уряд, який рухається швидко і трощить усе на своєму шляху.
У нашій розмові Таск перелічує складники американської «технологічної винятковості»: незалежні ринки й інституції, свобода слова, захист інтелектуальної власності, сильні освітні установи, несувора імміграційна політика. Потім його голос стає жорстким: «Трамп робить усе навпаки. Є серйозний ризик, що він зруйнує все, що робить економіку США унікальною й успішною».
Мита Трампа, звісно, створюють серйозні проблеми для бізнесу. Але, як виявилося, досить зручно можна існувати й навколішки.
Почнімо з питання імміграції. Мабуть, ніхто з представників техносвіту не підлаштувався під Трампа так вигідно, як четвірка гомінких інвесторів з подкасту All In. Троє з так званих «найкращих друзяк», як вони люблять себе величати, народилися не в Америці. Під час виборчої кампанії двоє з них — венчурні капіталісти Чамат Палгіпатія та Девід Сакс — влаштували в Сакса вдома фандрейзинг, де квитки коштували аж до $300 000.
Незабаром після цього Трамп віддячив їм, завітавши до них на подкаст (Сакс тепер обіймає посаду «царя» з питань штучного інтелекту та криптовалют у команді Трампа). Частина питань нагадувала дитячі загадки з готовою відповіддю — наприклад: «Я ніколи не розумів, чому стіна на кордоні була такою суперечливою». Та навіть вони не змогли підтримати його міграційну політику.
Хіба Трамп не усвідомлював, що серце технологічного світу б’ється завдяки винахідникам, які приїхали з інших країн?
На їхнє здивування, він не просто погодився, а й пообіцяв, що за його адміністрації будь-який іноземний студент, який отримає диплом, матиме право на «грін-карту». «Друзяки» були в захваті.
Та це було надто добре, щоб виявитися правдою. За кілька годин, коли база MAGA вибухнула обуренням, команда Трампа поспішила з офіційною заявою, яка спростовувала його слова. Тепер, коли він знову в Білому домі, він та його віцепрезидент продовжують грати подвійну гру: запевняють техноаудиторії, що хочуть залучати найкращих іноземних студентів, але водночас ускладнюють компаніям можливість наймати та утримувати ці таланти.
У певний період Трамп навіть намагався заблокувати вступ будь-яких іноземців до найстарішого університету Америки. Цього ще не сталося, але цього літа Міністерство внутрішньої безпеки запропонувало нове правило, яке обмежує студентські візи для іноземців чотирма роками — цього недостатньо, щоб здобути PhD, а для багатьох навіть і бакалаврат. Кількість студентів, які приїжджають з-за кордону, різко скоротилася.
«Ми справді бачимо ефект охолодження», — каже Хардж Таггар, керівний партнер Y Combinator. Хоча міжнародні засновники Y Combinator поки що змогли в’їхати в країну, претенденти зі студентськими візами стають дедалі обережнішими й не квапляться кидати навчання, щоб приєднатися до програми. Він бачить, що іноземні студенти дедалі частіше замислюються над тим, аби поїхати до Лондона працювати чи відкривати компанії там. «Вони відчувають, що, можливо, тут вже не так безпечно залишатися, — каже він. — І це мене справді засмучує».
У мене є ще кілька причин, чому Таггару справді сумно: наприклад, масове згортання фінансування науки та досліджень. Прощавай, нове покоління інженерів і комп’ютерних науковців. «У прагненні боротьби з «woke-ізмом» ми ризикуємо зламати той самий інноваційний механізм, завдяки якому країна розвивалася протягом останніх півстоліття», — каже венчурний капіталіст Горнік.
А ще є висхідний ефект від політики «послуга за послугу» й фаворитизму Трампа — купівля частки Intel, привласнення частини продажів Nvidia. У країнах, де править корупція, успіх дістається не талановитим, а тим, кого висувають чиновники й диктатори. Такі нації приречені залишатися на другорядних ролях.
На своєму передвиборчому виступі у подкасті Джо Рогана сам Цукерберг визнав це: «Принаймні у США діє верховенство права, — зазначив він. — Якщо інші уряди вирішують взятися за тебе, далеко не завжди можна розраховувати на чесний захист за правилами». І що ж? Тепер ми виглядаємо, як ті самі «інші уряди»! Цукерберг, безперечно, усе це розуміє, але тепер він опинився у пастці Трампа, програвши партію на великій політичній шахівниці.
Багато співрозмовників для цієї статті — центристські ліберали. Це розчароване коло людей, і розмови з ними були важкими навіть для мене. В кожному інтерв’ю я питав їх, що, на їхню думку, може змусити індустрію нарешті усвідомити похмурі перспективи. Їхні відповіді були розмитими. Проміжні вибори? Економічний крах? Один із представників Кремнієвої долини припустив: «Рішення може бути простим: достатньо, аби 10 республіканських сенаторів нарешті проявили характер».
Або ж 10 впливових генеральних директорів, додав би я. Вони можуть піднятися з колін і, можливо, повернути Кремнієвій долині її справжній дух. Або принаймні перестати шматувати її. І водночас — перестати так легко віддавати уряду в руки можливість будувати державу масового нагляду, підживлену штучним інтелектом.
Можливо, саме тут я найбільше помилявся щодо Кремнієвої долини. Ті «Давиди», про яких я писав, здавалися безстрашними й сповненими енергії, коли випробовували межі можливого, використовуючи силу мікрочипів і мережі. Я сприйняв це за характер. Вони можуть вірити, як сказав мені Моріц, що підкорення «системі захисту» Трампа нібито захищає їхніх акціонерів. Але технологічні гіганти цілком здатні відстоювати довгострокову життєздатність своєї індустрії. І демократію. Поки що вони роблять протилежне. «Я вважаю, що вони уклали погану угоду, — каже Тім Ву. — Кожен, хто думав, що зможе домовитися з Трампом, зрештою обпікся, якщо не опинився за ґратами».
Ймовірно, ніякого «судного дня» не буде. Лідери технологічної індустрії, як і всі багатії, завжди мають запасний план — вони не приречені залишатися в країні, яка занепадає. Рід Гоффман, як він сам висловився, має свої «плани на випадок надзвичайних обставин». Ще одне джерело для цієї статті обмовилося, що отримує португальське громадянство. Чудова країна. Але важко уявити себе молодим репортером, який блукає вулицями Лісабона й знаходить там те захоплення й обіцянку майбутнього, які я свого часу відкрив у Каліфорнії. Ще важче уявити молодого журналіста, який сьогодні відчує той самий дух у цій індустрії. Те, як я тепер почуваюся в Кремнієвій долині, нагадує описане Семом Альтманом його власне політичне становище: безпритульний.