Досвід і думки

«Усю дорогу подумки молилася». Як українка евакуювалася до Праги та створює освітній заклад для дітей

03 Квітня 2022, 16:00
16 хв читання
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Режим читання

Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.

Катерина Харлан — засновниця дитсадка «Колосочок» та альтернативної школи «Школа Світла». Через війну їй довелося емігрувати з України до Чехії, там вона допомагає організувати український осередок для дітей.

Катерина розповіла нашій журналістці Ларисі Лавренюк, як виїжджала з Києва з трьома дітьми (7, 10 і 11 років), про підтримку й допомогу волонтерів та роботу в Чехії.

Проєкти в Україні

Спершу я відкрила дитячий садок: невеличку групу для своїх старших дітей. Я не довіряла державним закладам, а 9 років тому приватних дитсадків було дуже мало. До групи в дитсадку долучилися мої знайомі, далі — знайомі знайомих. Так він розрісся до 40 дітей. Коли діти підросли, з’явилася ідея відкрити школу. Тепер ми вже маємо п’ять класів.

Наша «Школа Світла» працює як домашня освіта. Ми «підключені» до іншої приватної школи, яка має ліцензію. Проходимо в них атестації, але навчаємо дітей за своїм «збірним» підходом на основі гуманної педагогіки. Деякі принципи беремо від Нової української школи, інші — з фінської системи. Учителі компонують різні варіанти та підходи, щоби дітям було цікаво і вони отримували реальні знання.

Свої проєкти я не створювала як бізнес. Це були громадські організації.

Про початок війни

Десь за тиждень до повномасштабної війни почалися тривожні розмови серед наших батьків. Усе, що відбувається вдома, найкраще видно по дітях. В іграх вони почали готуватися до війни: будували барикади, збирати тривожні валізи.

Ми, дорослі, читали новини, але не сприймали цю загрозу серйозно. 23 лютого, як завжди, попрощалися на роботі. Усі мали свої плани. Зранку я збиралася йти на роботу, діти — до школи, дитсадка. Навіть у четвер вранці, після перших вибухів, думала, що це диверсія. Не вірила, що в Києві почнеться справжня війна.

Ми живемо на останньому, 10-му поверсі. Тому я вирішила тимчасово перебратися з дітьми в дитсадок. Там немає підвалу, проте сам заклад розміщений у приватному будинку. Ще один плюс дитсадка — у ньому був запас харчів на тиждень-два.

Наш дитсадок розташований у Святошинському районі. Це недалеко від Ірпеня та Бучі. Було чутно звуки боїв в Ірпені в перші дні.

Ми не мали всієї інформації, не знали, де й що відбувається. Танки гатили в Ірпені, а нам здавалося, що це на сусідній вулиці.

П’ять днів ми жили в дитсадку в постійній тривозі. Останні дві ночі ховалися в сусідки, бо в її будинку є цокольний поверх, напівпідвал. У неділю люди почали говорити, що росіяни планують “градами” обстрілювати Київ. Я розуміла, що цокольний поверх нас не захистить.

У понеділок, 28 лютого, прочитала в інтернеті, що в Києві вже працює громадський транспорт. Тоді я вирішила, що треба їхати. У мене є машина, але я боялася виїжджати з Києва за кермом. Планувала міським транспортом доїхати до залізничного вокзалу, а далі — потягом.

Раніше до нас у дитсадок ходила дитина з чеської сім’ї. З першого дня війни ця сім’я пропонувала мені їхати в Чехію. Казали, що в них є знайомі, які можуть прийняти нас. Тож я налаштувалася їхати туди.

Про виїзд із Києва

Ми з дітьми взяли мінімум речей, аптечку, фото батьків і дідів, кота, собаку. Вийшли на проспект Перемоги, де майже не було людей. Там я зрозуміла, що транспорту не буде. Автобуси ходили в межах районів, на дуже короткі відстані. Доїхати на метро від станції «Святошин» до «Вокзальної» ми не могли. Таксі викликати ми також не змогли, ні за які гроші. Діти пропонували повернутися, та я вирішила, що будемо йти пішки.

Дійшли до «Берестейської». За кілька днів до цього туди заїхав російський танк, і його знищили. Дітей це ще більше налякало, собака рвався з повідця. Я боялася зупиняти машини. Не знала, хто їде в них, куди нас завезуть.

Раптом на вулиці пролунала сирена. Треба було ховатися, але ми не знали куди, стояли посеред вулиці, на відкритому місці. Я дуже злякалася. Подумала, що даремно ми ризикнули та пішли, що треба якось повертатися. У розпачі просто присіла й заплакала.

До нас підійшов великий чоловік у формі з написом «рятівник». Тепер я знаю, що буду вдячна йому до кінця свого життя. Він спитав: «Що ви тут робите?». Я пояснила, що йдемо до вокзалу, хочемо виїхати з Києва.

Чоловік підійшов до дороги та відразу зупинив авто. Це було таксі з двома пасажирами-іноземцями. Таксист був не дуже задоволений, що ми із собакою хочемо їхати в його машині, та вирішив не сперечатися. Нас упхнули в машину, і ми поїхали на вокзал.

Їхали довго, об’їжджали багато вулиць, доїхали аж до Лук’янівки. Бачили, як ловили групу російських диверсантів. Вони намагалися вивезти з Києва пальне. Іноді було дуже страшно.

Евакуація

Вокзал був переповнений людьми. Тут до нас приєдналася знайома знайомих, яка планувала їхати в Німеччину. Ця жінка почала шукати, де купити квитки. Їй здавалося, що так ми точно потрапимо в якийсь поїзд. Та знайти й купити їх не вдалося.

На вокзалі ми знайшли місце, щоби присісти з дітьми на підлогу. Провели там чотири години. Потім жінка, яка була з нами, дізналася, що на другу колію прибуває потяг до Мукачева. Ми були недалеко від другої колії. З’явилася надія, що нам вдасться сісти в цей потяг.

У вагони спочатку пускали жінок із дітьми, потім лише жінок, і вже далі — чоловіків. Десь за 15 хвилин діти зайшли в поїзд. Але я була з великим собакою — лабрадором, ще й без намордника, а провідниця не пускала його у вагон. Зрештою я її вмовила.

У нашому купе було 12 людей. У коридорах теж сиділи люди. Було тісно, когось нудило. Та це вже не мало значення. Головне — ми були в потязі. Їхали в темряві, світло зовсім не вмикали. Інколи потяг зупинявся. Бачили у вікно далекі бої, чули вибухи.

Усю дорогу я подумки молилася. Було страшно.

Перехід кордону

Коли вийшли з потяга в Мукачеві, було відчуття, що ми приїхали в інше життя, інший світ. У людей інші обличчя, інші очі. Вони спокійно розмовляють, п’ють каву. Наче все, що було в Києві, мені наснилося.

Я написала в Facebook, що нам потрібна допомога. Мої друзі зв’язалися з місцевими волонтерами, котрі машиною довезли нас до Ужгорода. Далі інші волонтери відвезли нас на піший кордон зі Словаччиною. Там ми стояли недовго — до п’яти годин. З українського боку можна було взяти чай, вафлі, теплі пледи. Було вітряно, холодно, не було місць, щоби присісти.

Волонтери бігли назустріч із візочками, щоби допомогти забрати речі та собаку. Дітям пропонували якісь іграшки, канапки, гарячий суп. Я спитала, де можна зарядити телефон. Мені одразу принесли повербанк і SIM-карту. Спитала, скільки це коштує. Відповіли, що все безплатно, просто беріть.

У ці дні — коли ми їхали з Києва, за кордоном — я не могла навіть плакати. Ми поводились як роботи. Нас вели від намету до намету. Щось казали, пропонували. Ми з усім погоджувалися.

Ми мали їхати в невелике село біля Брно. Квартиру під Прагою, про яку нам говорила сім’я з дитсадка, уже віддали іншим людям. Нам допомогли знайти інше житло.

Від словацького кордону молоді чехи безплатно вивозили людей бусом. Ці хлопці повезли нас у Брно. Дорога від україно-словацького кордону до Брно займає майже вісім годин. Усю дорогу волонтери питали нас, чи добре ми почуваємося, чи потрібно нам щось, чи треба зупинитися, щоби піти в туалет.Поводилися дуже делікатно, обережно. Я була вражена їхньою турботою.

Загалом, ця фраза — «щоби вам було комфортно» — весь час супроводжує нас у Чехії.

Перші дні в Чехії

У селі біля Брно нас прийняла жінка з Харкова, яка вже 25 років живе в Чехії. Вона допомогла нам оформити документи. 

У Чехії українцям дають візу на рік і виплачують фінансову допомогу. Спочатку платили 2500 крон на людину. Тепер цю суму збільшили до 5000 крон. Усі документи оформили дуже швидко, і гроші ми отримали десь за тиждень після приїзду.

Хоча в перші дні гроші й не були нам потрібні. Жінка з Харкова знайшла для нас будиночок. Люди принесли продукти, засоби гігієни, — усе, що треба. Там мені запропонували роботу на фабриці, дітям — місцеву школу й дитсадок.

Звісно, у крайньому разі я би пішла працювати на фабрику. Але я багато років працюю з дітьми. Робота, яку я люблю, підтримує мене в житті.

Крім того, я хочу повернутися додому, не бажаю «пускати коріння» в чужій країні.

Український клас у Празі

Як створили

У цей час у Празі чеські волонтери вирішили відкривати класи для дітей з України. Ініціювали їх, щоби діти не сиділи вдома, а батьки могли адаптуватися до життя, розв’язувати якісь питання, оформити документи. 

Волонтери шукали людину з України, яка має досвід, знає українські шкільні програми, орієнтується в цій темі. Вони написали запит у групу підтримки українців. Мама з нашого дитсадка, про яку я вже згадувала, написала дуже хороший відгук про наш київський дитсадок і школу.

До мене звернувся волонтер Мілош. Він говорив ламаною англійською, та ми якось порозумілися. Мілош пояснив, що ми можемо жити та працювати в його квартирі, але потрібна допомога з українською школою. Волонтери зібрали 35 дітей різного віку, та не було ні приміщення, ні людей, які могли би займатися ними. Починали працювати в напівпідвальному приміщенні в будинку місцевої ради.

Катерина з дітьми у Празі

Я радо прийняла пропозицію. Мілош приїхав за нами й відвіз у Прагу своєю машиною. Тут у нас чудові умови: окрема квартира, хороший район, поруч — ліс. Живемо самі. Я не отримую зарплату за свою роботу й не плачу за житло.

У Празі нас знову «підхопили» волонтери. Привезли продукти, засоби гігієни, одяг. Весь час питають, як у нас справи, чи треба щось. Не перестаю дивуватися, наскільки люди готові допомагати іншим. Коли я дякую за щось, мені кажуть: «Це ми вам дякуємо. Ви не по своїй волі опинилися тут. Ви взяли удар на себе й ми всі маємо вам допомагати».

Як працює 

Наш клас мав бути «перехідним етапом» для дітей. Планували, що вони спочатку ходитимуть в український клас, а за кілька днів перейдуть у чеські школи. Та ми побачили, що діти не можуть так швидко адаптуватися. Деякі поверталися в наш клас.

Чуже середовище — додатковий стрес для дитини. Також їм складно за такий короткий час двічі міняти школу, щоразу звикати до нового колективу. Вони не знають чеської мови й не дуже добре — англійську. І є ще одна проблема: у чеських школах не так багато місць, щоби прийняти всіх нових дітей з України.

Зрештою, ми все обговорили та вирішили трохи перебудувати роботу. Щодня в нас у класі 20–25 дітей. 17 із них навчаються постійно. Деякі діти приходять у колектив на деякий час, а потім ідуть: зазвичай вони переїжджають в іншу країну або місто.

Починаємо день із ранкового кола. Далі діти вчаться онлайн, ми підключаємо їх до українських шкіл. Багато приватних закладів тепер навчають дітей онлайн, безплатно.

Кожна дитина під’єднується до свого класу, до своїх уроків. Ми, дорослі, відповідаємо на питання, допомагаємо, коли треба. Якщо діти не мають гаджетів, із ними офлайн займаються наші викладачі. У нас є вчителі української та англійської, а я працюю з дітьми як психолог.

Потім у нас спільне артзаняття: малюємо, ліпимо, шиємо. Далі — обід. Після нього йдемо на прогулянку. Далі батьки забирають дітей. Поки працюємо до 14:00. Нещодавно знайшли вчителя продовженого дня, спробуємо працювати довше — до 16:00.

Проєкт на базі церкви

Після тижня роботи в Празі я познайомилася з іншими волонтерами. У них є хороше велике приміщення на базі протестантської церкви, де хочуть зробити державну українську школу. Мене запрошують як директора та організатора.

Можливо, з 4 квітня почнемо запускати цей проєкт. Українські вчителі, які працюватимуть у цій школі, зможуть отримувати зарплати. Маємо вже багато відгуків від викладачів, які хотіли би там працювати. Від дітей поки небагато.

Про київські проєкти

З учителями з київської школи ми весь час на зв’язку. Майже всі вони залишилися в Україні. Ми вирішили повертатися до уроків із 1 квітня.

Коли між учителями та дітьми є довіра, навіть онлайн-спілкування підтримує дітей. Водночас важливо, щоб у дорослого були сили. Тому я не «підганяла» вчителів, не тиснула на них. Чекала, коли вони будуть у безпеці, переживуть травматичні події й самі запропонують проводити уроки.

Вихователі з нашого дитсадка, навпаки, — майже всі роз’їхались. Й одна вихователька перебуває в дуже небезпечній зоні. Дітям із дитсадка я сама начитую казочки, виходжу на зв’язок, показую якісь пальчикові ігри. Це потрібно, щоби підтримувати зв’язок і з дітьми, і з батьками.

Важливо, щоби батьки пам’ятали про нас. Знали, що ми хочемо повернутися і працювати далі. У загальному хаосі — це ще й те, на що можна спертись.

Коли почалася війна, батьки нас дуже підтримали. Зазвичай у нас немає запасу коштів. Ми збираємо гроші на місяць і практично все за нього й витрачаємо. Наша школа тільки починала розвиватися, а дитсадок відновився після всіх карантинів. Через тиждень після початку війни я попросила батьків про фінансову допомогу. Усі відгукнулися, вислали нам нормальні суми. Завдяки цьому я змогла виплатити вчителям зарплати.

Тепер діятимемо за тією ж схемою. Подивимося, хто з дітей зможе приєднуватися до уроків. Визначимо ціну, оплату за уроки, щоби вчителі мали за що жити.

Що тепер найскладніше в роботі

Українські батьки наразі не знають, що їм робити: залишатися в Празі чи їхати кудись далі, облаштовуватися за кордоном чи чекати повернення додому. Відповідно, не знають, що вдіяти з дітьми: відправляти в українську школу чи записувати в чеську, щоби швидше вчили мову.

Спочатку, коли я прийшла в школу в Празі, помітила, що діти навіть не говорять слова «війна», «Україна». Вони наче відсторонилися, соромилися цього. Я хотіла, щоби діти не боялися сказати вголос, що вони українці. Ми не «біднесенькі люди», які приїхали в іншу країну. Ми — нація, яка бореться за свою землю та культуру. Тепер бачу, як у дітей поступово розпрямляються плечі. Вони вже «відігріваються», малюють українські прапори.

Думаю, що навчання в українських осередках дуже підтримує наших дітей. Тут вони можуть спілкуватися однією мовою. Розповідати один одному, як вони тікали від війни, як ховалися в бомбосховищах. У них є свої спільні жарти. Це важливо для дітей — так вони проживають свій досвід.

Через війну багато українців розсіялося світом. Я не хотіла б, щоби ми тепер втратили нашу культурну «ниточку». Не хочу виглядати невдячною, та я дуже хочу додому: у свій район, до своїх людей. Я не можу до кінця радіти тому, що маю тут.

У мене відчуття, що живу «на валізах». Як тільки почую, що можна повертатися, схоплю ці валізи й побіжу додому. Психологічно це дуже складно.

Другий момент — те, що в одному просторі ми збираємо дуже різних людей: за підходами, баченням педагогіки, розвитку дітей. Треба якось домовлятися, але це не завжди вдається.

Крім того, усі ми тепер у стані горя — ще не прожили свої травми. Буває, що найменша дрібниця викликає дуже сильні почуття та емоції. Наче з нас зняли шкіру, і болить від найменшого дотику.

Бувають труднощі в організаційних моментах. Складно про щось домовитися через незнання мови.

Як можна допомагати Україні з-за кордону

Звісно, я весь час читаю українські новини й мені хочеться щось робити, щоби допомогти.

У перші дні трагедії в Маріуполі в інтернеті було небагато інформації про це. Я побачила відеозвернення одного українського воїна. Він розповів, що відбувається в місті. Просив виходити та кричати про цю біду на весь світ. Ми з дітьми намалювали плакати. Далі вийшли з ними в місто, стали біля пам’ятника і стояли там годину чи півтори.

До нас підходили журналісти, які недавно виїхали з України. Підходили українці. Нас фотографували, люди висловлювали співчуття українцям. Люди хотіли пожертвувати якусь суму. Ми подякували та сказали, що грошей не збираємо. Були там і росіяни: я чула їхній говір і бачила, як вони які обходили нас.

Ми вирішили виходити так щонеділі. Малюємо нові плакати, пишемо щось — скільки дітей убиті в Україні, просимо зупинити війну. 

В українській армії, у досить гарячих точках, служить мій брат. Йому був дуже потрібен тепловізор. Я спробувала зібрати гроші на це, написала в Facebook. Була шокована, що за добу вдалося зібрати необхідну суму.

Намагаюся відповісти і якось допомогти всім, хто до мене звертається. Кілька тижнів тому мені так само допомагали люди. Тепер, коли я в тиші, у мирі, маю багато нових знайомих, можу допомагати іншим.

Більше про це

01 ЕВАКУАЦІЯ

Я хочу евакуюватися до Чехії. Інформація про процедуру, виплати та корисні контакти

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
Додати в закладки

Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.

Знайшли помилку? Виділіть її і натисніть Ctrl+Enter

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
СТАРТАПИ
Як знайти, написати та запітчити історію на 200+ публікацій, зокрема в TechCrunch — гайд від Head of PR Ahrefs
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
29 Листопада 2022, 09:00 6 хв читання
СТАРТАПИ Ринок з потенціалом та малою конкуренцією. Як проєкт JayJay підкорює Індонезію
Ринок з великим потенціалом, який треба зрозуміти. Як EdTech-стартап JayJay підкорює Індонезію
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
25 Листопада 2022, 09:00 10 хв читання
СТАРТАПИ Поєднати Sims та Zoom. Як український стартап Zeeon будує віртуальну цивілізацію
Поєднати Sims та Zoom. Як український стартап Zeeon будує віртуальну цивілізацію
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
21 Листопада 2022, 10:14 11 хв читання
СТАРТАПИ Публічна обіцянка з гейміфікацією. Як стартап Numo допомагає людям з ADHD
Публічна обіцянка з гейміфікацією. Як стартап Numo допомагає людям з ADHD
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
18 Листопада 2022, 10:00 8 хв читання
Завантаження...