За даними Міністерства економіки, найближчі роки понад 1 млн українських ветеранів увійдуть до складу економічно активного населення, а щонайменше 63,6% ветеранів готові започаткувати власну справу.
Як бізнесу підготуватися до цього: адаптувати команди, змінити підходи й створити умови, в яких ветерани та ветеранки зможуть реалізувати свій потенціал? Обговорення відбулося на події «Хто будує майбутнє? Шлях ветеранів та ветеранок у бізнесі» від Глобального договору ООН в Україні.
У цьому конспекті зібрали найважливіше з розмови, яку модерувала Юлія Ткач, головна редакторка Vector.
Своїм досвідом поділилися:
- Людмила Новак, директорка з комунікацій «Інтерпайп» та кураторка корпоративної патронатної служби.
- Михайло Онуфер, Chief Veteran Officer, «Аврора».
- Наталя Абрамова, радниця гендиректора ДТЕК Енерго та керівниця проєкту «Ветерани».
- Олександра Машкевич, головна медична директорка медичної мережі «Добробут».
З початком війни у 2014 році 300 наших людей долучилися до служби в армії. Тоді ми увімкнулися в процес, почали забезпечувати хлопців амуніцією. Тому, коли у 2022-му розпочалося повномасштабне вторгнення, ми вже знали, що робити. У нас тоді були ветерани в компанії, наразі у нас 1300 людей доєдналося до війська.
Першим етапом будували патронатну службу в компанії. Це не благодійність, не волонтерство: у нас є штатні посади, вакансії. Мені підпорядкована патронатна служба компанії, в яку входить 7 людей, з досвідом у соціальній сфері та благодійних фондах — керівниця служби, 5 координаторів і комірник. Тому що, аби забезпечити 1300 людей, треба обдзвонити кожного, дізнатися їхні потреби, як допомогти пораненим, чи родині загиблого, відправити ці речі, закупити. Кожен координатор має 200 хлопців, з якими постійно на звʼязку.
У 2023-2024-му почали повертатися перші ветерани в компанію. Ми тоді, скажу чесно, не були готові, тому що очікували, що це станеться пізніше. І ми зрозуміли, що треба будувати систему підтримки в компанії.
Перший напрям — це реінтеграція. Важливо, що успішна реінтеграція починається з мобілізації. Щойно вашого співробітника мобілізували, ви вже маєте бути з ним. Якщо ви згадаєте про нього через 2-3 роки, ви будете йому вже не потрібні.
Щойно співробітник повертається, він набирає свого координатора, той зв’язується з лікарнею нашої компанії, лікар призначає повну медичну комісію. Це важливий шлях, тому що ВЛК виписує всіх і каже, що вони здорові. Насправді ж, коли ми робимо таку повну медичну комісію, виявляємо багато захворювань. У нас є денний стаціонар, лікарні міста, області. Ми направляємо, як правило, на місяць чи два. Вже після відновлення хлопці входять в компанію.
Далі — період роботи всередині. У нас є Chief Veteran Officer, її займає ветеран, котрий раніше в нас не працював. По суті, він зустрічає хлопців на вході. Його задача, разом з відділом персоналу, керівництвом заводу, директорами, начальниками цехів, знайти фахівцю зручну позицію, де він зможе працювати.
У нас є програма підтримки, корпоративний психолог та окрема програма зустрічей для ветеранів та їхніх родин. Кожні вихідні 150-500 людей зустрічаються в різних форматах: рибалка, арттерапія, іпотерапія, веслування тощо. До речі, цього року наші ветерани зайняли друге місце в Україні у спортивному змаганні з веслування.
Коли наші ветерани повертаються, важливо також підготувати колективи. Ми зрозуміли це, відстеживши шлях ветерана, коли він заходив перший раз: з ким він контактує, кого запитує, де отримує довідку. Пройшли весь цей ланцюжок. Виявилося, що відділи кадрів не були готові. Тому підготуйте персонал, проведіть тренінги. Тому що це таке вузьке місце, де ви можете отримати можливий обсяг негативу.
Іnterpipe створює адаптовані вакансії для ветеранів та перекваліфіковує їх на нові ролі. Для кожного ветерана шукаємо його особистий шлях. Не може бути шаблонного формату, адже кожна ситуація дуже різниться. З цікавих кейсів наведу кілька прикладів.
Хлопець до служби був токарем, працював біля станка, оброблював деталі. Після важкого поранення працювати цілий день на ногах як раніше вже не міг — адже ходив на милицях. Але дуже хотів. Тож директор заводу знайшов рішення: тепер той став технологом, проєктує деталі, які виробляють інші ветерани.
Інший хлопець, 27 років, був сапером. Отримав травму: наступив на міну, довелося ампутувати кінцівку. Після реабілітації в Німеччині, де також мешкає його родина, повернувся: каже, що не може жити за кордоном. У рідному Марганці, неподалік від Нікополя, спершу думав, що вже не зможе повернутись на завод — він був слюсаром-ремонтником. Але координатор знайшов рішення: йому запропонували позицію майстра. Тобто він став керівником слюсарів.
60-річний дефектоскопіст демобілізувався за віком, може йти на пенсію. Але прийшов і каже: «Не можу, хочу бути з людьми, на виробництві». А в нього хворе серце і йому заборонили після ВЛК працювати позмінно, а дана посада має позмінний графік. Йому запропонували навчати новеньких дефектоскопістів, і ремонтувати обладнання в денний час.
Інший — кранівник. Внаслідок поранення йому ампутували нирку. І через це він не може працювати на висоті, але дуже хоче: каже, що спить і бачить себе на крані. Вихід знайшли: тепер він навчає дівчат на кранівниць у нашому тренувальному цеху.
Мені, як колишньому військовому і безпосередньо ветерану, спочатку важливо було зрозуміти тип, образ ветерана, з яким ми працюємо. Тому що у нас звикли малювати собі якісь загальні образи: чоловік, 40 років тощо. Насправді кожен ветеран — це індивід. Відтак, прийшовши на посаду, я особисто обдзвонив всіх ветеранів компанії. Це теж окремий квест: деякі не користуються месенджерами, хтось не підіймає слухавку з невідомих номерів. Тому застосовував ресурс компанії, через безпосередніх керівників.
Мені було важливо зрозуміти саме ветеранський досвід: де і скільки служили, на підставі якого досвіду отриманий статус ветерана. Адже зазвичай компанії ведуть більш цивільну інформацію: вік, родина, діти тощо.
Друге, що я зробив, — створив ветеранську групу в месенджері, додав всіх 107 ветеранів в одну комунікаційну мережу. Це те, чим ми відрізняємось, наприклад, від «Інтерпайпу»: їхня команда зібрана в одному місці в Дніпропетровській області, а наша мережа розкидана по всій Україні.
У цьому чаті вони спілкуються між собою, знайомляться, я публікую для них інформацію про можливості, які пропонує компанія, держава. Це важливо, бо не всі ветерани розуміють, як використати державну підтримку.
У нас є зовнішній підрядник, який надає психологічну підтримку. Тут я йду за власним прикладом, адже коли вони бачать, що ти сам залучаєшся в ці процеси, то легше йдуть на контакт: я сам займаюсь з психологом, відтак можу це рекомендувати хлопцям, наприклад. Загалом у нас робота з психологом стигматизована не тільки в армії, а і в країні, треба це бороти.
Потім я зрозумів, що є великий запит ветеранів на юридичну підтримку, тож ми трішки переробили цей процес, підкрутили і налагодили його для ветеранів. Також я ініціював зміни до айдентики компанії. Ветерани тяжіють до якоїсь символіки: у війську це шеврон. Як військовий, я за шевроном можу точно встановити вид і рід Збройних сил, а також належність до конкретної бригади. Тож ми почали також розробляти ветеранську айдентику і залучати ветеранів в ці процеси, проводили опитування, як вони це бачать всередині, чого їм не вистачає.
У результатах побачили, до речі, один з ключових напрямів, на якому співробітники особливо акцентували, — їм не вистачає проєктів в політиці пам’яті.
Про лідерство
Питання звучало так: У контексті наставництва і перекваліфікації, чи помітний ефект для бізнесу, чи проявляються нові лідери?
Мені здається, у нас в країні занадто велика героїзація, що насправді доволі часто грає не на руку для ветеранів. Суспільство накладає ніби якісь великі очікування на них. Багато ветеранів хочуть повернутися додому і робити ту роботу, яку вони робили до цього. Або, наприклад, відкрити свій бізнес.
І задача держави та моя, як керівника ветеранського напряму, не казати: «Ти маєш бути лідером, все», а дати інструмент стати лідером. Інструмент може бути різним, наприклад, зовнішнє навчання. Зокрема, в університеті. Ми готові повністю оплатити навчання для ветеранів, вивчення англійської мови індивідуально з репетиторами — але складати іспити та вчитися має сам ветеран, за власним бажанням. Ми не можемо примусити це робити.
Важливо, що ветеранська підтримка повинна бути дуже адресною. Потреби у ветеранів в 20 і 60 років дуже різні.
У Збройних силах України понад 5 500 шахтарів, енергетиків та машинобудівників ДТЕК, це кожен дев’ятий наш співробітник. Тисяча вже повернулась і половина з них залишилась з нами працювати. 12 наших ветеранів після повернення пішли здобувати вищу освіту, вступили цього року.
Першим викликом, із якого ми почали роботу над оновленням нашої програми підтримки, стало питання здоров’я. Ми впровадили окреме страхування «Ветеран плюс», яке дозволяє пролікувати і хронічні захворювання, і надає деякі інші можливості, яких немає у стандартних пакетах.
Друга історія, з якою до нас почали повертатись — проблеми зі сном. На кожному підприємстві у нас є психолог в штаті, але, як добре підмітив Михайло, ми зіштовхнулись з тим, що не всі хочуть йти до психолога. Хтось боїться, що на підприємстві розкажуть, подумають щось не те. Тому ми залучили до співпраці компанію, яка надає онлайн-консультації — це дає анонімність і знімає побоювання.
Деякі ветерани зізналися, що відчувають цінність тільки, коли перебувають на фронті, але продовжувати здоров’я вже не дозволяє. Ми зрозуміли, що з цим теж треба якось допомагати, тож ми підтримуємо ветеранське волонтерство. Наприклад, на одному з підприємств переробляють старі мотоцикли на нові, які вивозять поранених.
Ми організовуємо спільноти, які єднають за інтересами через активності. Найкраще пішов спорт: зараз у нас вже є три ветеранські футбольні команди — шахтарі, енергетики з теплоелектростанції та енергетики з мереж.
На кожному підприємстві в нас є людина, — «помічник захисника», між собою називаємо координатором, він відповідає за зв’язок з мобілізованими, з тими, хто вже повернувся, і з їхніми родинами. Ці фахівці прямо підпорядковуються директору підприємства. Хоча спершу вони були в HR-службі, та це подовжувало шлях, який треба пройти.
Програма в тому вигляді, в якому вона є зараз, існує з 2023-го року, проте зазнала багато змін. Тоді і потреби були інші, і виклики. Я не впевнена, що програма залишатиметься до кінця тією, в якому вигляді вона зараз є. Тому що ветеран, який повернувся у 2023-му, і ветеран, який повертається у 2025-му році, — це різні люди.
Ми трансформували певні ініціативи. Наприклад, на початку мобілізації персоналу надавали матеріальну допомогу на придбання амуніції. Зараз ми цього не робимо, натомість видаємо сертифікат. Потребу у зміні нам підсвітили самі ветерани: матеріальна допомога розраховувалася, опираючись на середню заробітну плату. А якщо брати берці, то вони коштують однаково. Тому ми зрозуміли, що саме сертифікати — рішення.
«Добробут» як бізнес нараховує 20 підрозділів, зокрема госпіталі, абулаторно-поліклінічні підрозділи. Сьогодні у нас працює 3,5 тисячі людей. З них 1200 лікарів, маємо інтернів, молодший і середній медичний персонал, тобто більшість — це люди, які надають медичну допомогу. У нас 132 мобілізованих працівників. В основному це, звичайно, лікарі, медичні сестри, брати. 57 наших колег вже повернулися, демобілізувалися і працюють з нами.
Фактично, всі наші колеги в Збройних силах України працюють на стабілізаційних пунктах, або як бойові медики, або як керівники цих пунктів. Їхній рід діяльності адаптований під військові умови, тож не вистачає практики цивільної медицини. Вони стикаються з пораненнями, ампутаціями, вогнепальними пораненнями. Тобто це зовсім інша медицина, військова.
Повертаючись, вони виходять на свої робочі місця, які за ними зберігаються. Для ветеранів у нас існує служба психологічної підтримки. Півтора року тому ми створили центр психічного здоров’я, на сьогодні маємо там близько 70 співробітників: психологи, психотерапевти, психіатри, які працюють із цивільним населенням, та ветеранами, які до нас звертаються.
У нас є комунікаційні курси для наших лікарів, які вчать їх, як спілкуватися з ветеранами, військовослужбовцями, їхніми родинами. Тому комунікація, адаптація, постійна турбота — важливі, підсвічують правила «рівні рівному». У нас, до прикладу, є лідери, які повернулися з фронту. Один завідувач радіологічної служби, який очолював тривалий час, стабілізаційний пункт. Ну, і відверто скажу, білий халат він не вдягає, ходить в військовій формі. І він тим самим промотує військо і мобілізацію.
У нас є програма «Медична освіта для героїв». Це програма, за якою ветерани можуть пройти перекваліфікацію, здобути нову медичну освіту для того, щоб надалі реалізовуватися в цивільному житті. Медицина — це та професія, яка зобов’язує тебе вчитися весь час. Досвід, який наші медики отримали на фронті, хоч вони і займаються своєю справою, але вона зовсім не така, як в цивільному житті.
Наприклад, лікарка акушер-гінекологиня, яка завжди працювала з вагітними жінками, на стабілізаційному пункті працює з пораненнями. І коли наші колеги повертаються вже з фронту, вони говорять, що потребують відновлення своїх знань. Хтось взагалі каже про те, що хоче переорієнтуватися в інший напрям.
І таким чином ця ідея з часом переросла у вже цю наявну програму. У складі «Доброботу» є Академія «Добробут», навчальний заклад післядипломної освіти.
Ми спільно з Міністерством ветеранів робили програму «Медична освіта для героїв», отримали 69 заявок від медиків, і вже 24 переможці поступово починають навчатися. У нас вже запущені курси для лікарів УЗД, для медичних братів і сестер. До речі, Міністерство охорони здоров’я дізналось з наших соцмереж про ініціативу, звернулося до Мінветеранів і вони вже зараз спільно працюють над програмою, яка буде загальнонаціональною для ветеранів, які повертаються з фронту, і їм потрібна швидка адаптація і здобуття нових навичок або просто підтвердження своєї кваліфікації.
Цікаво, що більше ніж половина заявок була з запитом «хочу бути керівником»: отримати спеціалізацію у сфері управління, в галузі охорони здоров’я. І ми спеціально під ці заявки розробляли курс управління у сфері охорони здоров’я. Ми запустимо його трошки пізніше, бо в нас не було її від початку.