Від цукру до яблук: як Симиренки створили перший науково-промисловий холдинг в історії України

Поки світ захоплюється історіями американських self-made мільярдерів, українцям намагалися штучно стерти з памʼяті історії великих та успішних підприємців. Зокрема, у нас був свій промислово-науковий гігант, який створив перший R&D-центр за 100 років до появи Кремнієвої долини. Але є «нюанс» — його нащадків розстріляли за «українство», тож історія династії Симиренків досі залишається білою плямою для більшості, хоча їхні яблука їсть кожен і до сьогодні.

Журналістка Vector Дарія Прудіус перепробувала всі сорти яблук, щоб зрозуміти, чому «Ренет Симиренко» найсмачніший, а історія сім’ї, яку три режими намагалися поховати, заслуговує на більший розголос. 

Від козацьких коренів до промислового прориву

Династія Симиренків походить від Андрія Симиренка — запорозького козака, який відмовився присягнути Катерині II після ліквідації Січі. За це його сім’ю позбавили вольності й записали кріпаками графині Браницької у Черкаському повіті.

Син Андрія — Степан (1765-кінець XVIII ст.) — хоч і народився кріпаком, заробляв чумакуванням, одним із небагатьох промислів, доступних кріпакам. Його син Федір Симиренко (1790-1867) успадкував прагнення до свободи та підприємливість.

Федір почав з оренди млинів на річці Вільшанка, де проявив себе як тогочасний новатор, постійно вдосконалюючи виробництво. На зароблені кошти викупив з кріпацтва себе та родину. Це відкрило династії шлях до підприємництва.

У 1815-1820 роках Федір разом із тестем Михайлом Яхненком та його синами заснував торговий дім «Брати Яхненки і Симиренко». Грамотні Федір і Степан Яхненки вели бухгалтерію, а неписьменні Кіндрат і Терентій Яхненки займалися закупівлями — такий розподіл став запорукою успіху.

З оренди двох млинів у Смілі компанія швидко масштабувалася: відкрила мережу магазинів в Одесі, склади у Миколаєві та Севастополі, філії від Києва до санкт-петербурга. За два десятиліття колишні кріпаки стали купцями першої гільдії та отримали титули спадкових почесних громадян.

Накопичені від торгівлі кошти Федір спрямував на освіту синів — відправив їх до Політехнічного інституту в Париж. Пізніше така «інвестиція» дозволила родині перейти від торгівлі до промислового виробництва.

Так, торговий дім Симиренків-Яхненків став новаторською моделлю — коли в імперії успіх означав вислужитись перед царем, колишні кріпаки побудували компанію на колективних рішеннях та інноваціях.

Цукрова імперія

Освітня інвестиція в навчання синів у Парижі окупилася швидко. Платон Федорович Симиренко (1820-1863), повернувшись з Політехнічного інституту в 1843 році з кваліфікацією інженера-технолога з цукрового виробництва, запропонував кардинальну зміну курсу компанії — замість розширення торгівлі зосередитись на створенні промислового виробництва. 

Ставши технічним директором фірми, Платон ініціював будівництво цукрових заводів. У 1843 році в селі Ташлик запрацював перший у російській імперії паровий пісково-рафінадний завод, що без перебільшень започаткувало нову еру в цукровій промисловості.

Техноновації Платона мали системний характер: заводи більше не залежали від річок, продуктивність злетіла, а відмова від вирубки лісів для палива на століття випередила екологічне мислення конкурентів.

Проте справжнім проривом стала вертикальна інтеграція бізнесу. Симиренки контролювали весь цикл: від селекції насіння цукрових буряків до пакування готового рафінаду. На їхньому Мліївському заводі виготовляли власне устаткування для цукроваріння та сільгосптехніку, а заснована ними технічна школа — перша корпоративна система професійної освіти в регіоні — готувала кваліфікованих робітників замість наймання іноземних спеціалістів.

Логістичні проблеми Платон вирішив створенням власного флоту. На Мліївському заводі збудували пароплави з промовистими назвами «Українець» (1853) і «Святослав» (1861).

Масштаби бізнесу: у 1860 році виробництво мліївських підприємств Яхненків-Симиренків удвічі перевищувало промисловий випуск продукції Києва. Фірма створила новий стандарт промислового розвитку для всієї України.

Бізнес-стратегія Симиренків не обмежувалася технологіями. Довкола заводів виросло робітниче містечко з лікарнями, школами та впорядкованим житлом. Симиренки активно підтримували українську культуру — коштом Платона в 1860 році було видано «Кобзар» Тараса Шевченка. А Платонів хутір став місцем зустрічі української інтелігенції, де вони могли вільно спілкуватися, обмінюватися ідеями та знаходити підтримку для своїх проєктів.

Занепад компанії почався з кризи 1860-х років та передчасної смерті Платона у 1863 році. Проте промислова база була міцнішою за фінансові структури — підприємства залишалися прибутковими ще 30 років після краху головної компанії.

Наука як частина бізнесу

Левко Платонович Симиренко (1855-1920), старший син Платона, обрав нетиповий для підприємців шлях — замість розширення цукрового виробництва він зосередився на садівництві та селекції, започаткувавши сімейну традицію поєднувати науку з бізнесом.

У Млієві він створив не просто сад, а дослідницьку станцію — одну з перших в Україні. Тут зібрали унікальну колекцію з тисяч сортів плодових дерев з різних регіонів світу, де проводили селекційну роботу та адаптували сорти до українського клімату. Левко став фундатором української помології та заклав основи промислового садівництва.

Найвідомішим результатом селекційної роботи Левка став сорт «Ренет Симиренка», виведений у 1895 році. Цей сорт, що поєднував високу врожайність, здатність зберігатися до весни та характерний смак, швидко здобув визнання у садівників. Протягом кількох десятиліть «Ренет Симиренка» поширився садами України та сусідніми країнами.

Син Левка — Володимир Симиренко (1891-1938) — представник третього покоління династії, продовжив сімейну традицію поєднання науки з практикою. Після здобуття освіти агронома в Київському політехнічному інституті він приєднався до уряду молодої Української Народної Республіки, де працював у Міністерстві земельних справ.

У радянський період Володимир зосередився на науковій та викладацькій діяльності, очоливши кафедри в Уманському та Полтавському сільськогосподарських інститутах. Водночас він керував дослідницькою роботою на Мліївській дослідній станції, заснованій його батьком.

Головним досягненням Володимира стало створення у 1930 році Всесоюзного науково-дослідного інституту плодового і ягідного господарства у Китаєві під Києвом. Цей заклад став центром координації селекційної роботи, розробки нових агротехнологій та підготовки фахівців через мережу дослідних станцій по всьому СРСР.

За час наукової діяльності трьох поколінь Симиренків було створено понад 20 нових сортів плодових культур, розроблено комплексні технології промислового садівництва, підготовлено сотні спеціалістів та створено систему розсадників, що забезпечували якісним посадковим матеріалом господарства всієї України.

Наукова діяльність Володимира обірвалася передчасно. У розпал сталінських репресій, його розстріляли за сфабрикованими звинуваченнями в «шпигунстві» та «антирадянській діяльності». 

Меценатство як стратегія впливу

Симиренки створили модель підприємництва, де підтримка культури була інтегрована в бізнес-стратегію. Василь Федорович Симиренко (1835-1915), молодший брат Платона, розвинув цей підхід, запровадивши систематичне меценатство.

Інженер за освітою, Василь запровадив структурований підхід до культурної підтримки. Замість одноразових пожертв він організував регулярне правило віддавати до 10% свого прибутку на українську справу і виконував цю обіцянку десятиліттями. Наприклад, протягом багатьох років він покривав дефіцит журналу «Киевская Старина», підтримував газети «Рада», «Громадська думка», «Літературно-науковий вісник», а також надавав стипендії письменникам і науковцям

Серед отримувачів фінансової підтримки родини були Тарас Шевченко, Леся Українка, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський та Михайло Коцюбинський. 

Василь заснував ремісничу та сільськогосподарську школи з українською мовою навчання в період активної русифікації. Ці освітні заклади виконували подвійну функцію: підтримували національну освіту та забезпечували підприємства кваліфікованими працівниками.

До проєктів родини також належали театральна трупа та підтримка хору Миколи Лисенка. На території підприємств регулярно проводились культурні заходи — вистави, концерти та літературні вечори.

У заповіті Василь Симиренко призначив свій капітал — близько 10 млн рублів — на розвиток української культури та освіти, що стало одним з найбільших благодійних внесків того часу.

Протистояння з імперською владою

Меценатська діяльність і те, що родина сприймала як природну підтримку рідної мови (письменників, шкіл, видання книг) та культури, російська імперська влада вважала загрозою єдності імперії та потенційний сепаратизм. 

Зрештою Симиренків почали розглядати як фінансистів українського національного руху. Родина зазнавала переслідувань та обмежень для ведення бізнесу. Після революційних подій 1905 року, будь-яка підтримка національних рухів розглядалася як антидержавна діяльність. Левко Симиренко, який активно займався громадською діяльністю та підтримував українські культурні ініціативи, опинився під постійним наглядом поліції. Його наукова діяльність та міжнародні контакти також викликали підозру — влада побоювалася поширення «сепаратистських ідей» через наукові зв’язки.

Левко Симиренко загинув від рук чекістів у 1920 році в розпал політики «воєнного комунізму», коли радянська влада вбивала представників колишньої еліти. Обставини його смерті залишаються не до кінця з’ясованими, але факт убивства співробітниками ЧК безсумнівний.

Схожим чином загинув і Володимир Левкович Симиренко. Попри свою віддану службу радянській науці та очолювання престижних наукових інститутів, 17-18 вересня 1938 року, на піку сталінських чисток, його заарештували та розстріляли за звинуваченнями у «шпигунстві» та «антирадянській діяльності».

Паралельно репресії торкнулися й інших представників родини. Олексу Платоновича Симиренко з дружиною, кіноактрисою Аллою Бур заарештували та стратили 12 січня 1938 року. Платона Генриховича, онука Левка Симиренка, талановитого інженера-мостобудівника і найкращого учня Євгена Патона також репресували у 1938 році за політичні погляди.

Репресії проти Симиренків символізували кінець епохи, коли українські підприємці могли вільно розвивати бізнес, підтримувати національну культуру та займатися наукою. 

Спадщина сьогодні

Частина досягнень династії пережила репресії та продовжила існувати в радянський період. Найяскравішим прикладом стала Мліївська дослідна станція садівництва, яка продовжувала роботу після загибелі засновників.

Станція зберегла велику колекцію плодових культур, зібрану ще Левком Симиренком. Тисячі сортів яблунь, груш, слив та інших культур продовжували рости та розмножуватися, забезпечуючи генетичний матеріал для селекційної роботи по всьому радянському союзу. 

Радянські селекціонери використовували досягнення Симиренків, часто не згадуючи їхніх імен, але продовжуючи їхню справу. Колекція стала основою для створення десятків нових сортів, які вирощувалися від Прибалтики до Середньої Азії.

Найвідомішим символом спадщини залишився сорт «Ренет Симиренка», їх продовжували вирощувати в колгоспах і радгоспах по всьому СРСР для мільйонів людей. 

Після здобуття Україною незалежності почали відновлювати пам’ять про династію. У 1990-х роках з’явилися перші публікації про родину, почалася наукова реконструкція їхньої біографії. У 1996 році «Укрпошта» випустила поштову марку, присвячену родині Симиренків, що стало першим офіційним визнанням їхнього внеску в українську історію.

Найбільш масштабні ініціативи розгорнулися на Черкащині, у селі Мліїв. Там відкрили Меморіальний музей родини Симиренків, відновили родинну церкву та упорядкували родинний цвинтар. У 2004 році випустили документальний фільм про життя і творчий шлях Л.П. Симиренка, перевидали його працю «Кримське промислове плодівництво». 2010 рік на Черкащині оголосили роком родини Симиренків.

Замість висновків

Кріпак, який не вмів читати, починає бізнес з орендованого млина — а його онук уже фінансує видання «Кобзаря», створює науковий інститут і змушує весь імперський бомонд наслідувати його. За 30 років родина Симиренків збудувала бізнес-імперію, яку не змогли знищити ні царські жандарми, ні більшовицькі комісари.

росія вкрала в України не лише Крим, а й історії наших підприємців. Але факт залишається фактом: поки в москві й петербурзі питали дозволу в царя на кожен крок, у Млієві колишні кріпаки будували модерні заводи, запускали пароплави з назвою «Українець» і фінансували національне відродження. Імперія змогла розстріляти Симиренків, але не зуміла знищити закладені ними традиції інновацій.