У розмовах про штучний інтелект дедлайн завжди звучить однаково: ось-ось машини стануть розумнішими за людей. Але є інший, менш помітний таймер — той, що відраховує час до моменту, коли людям просто перестане бути потрібно думати самостійно. Не тому, що AI нас перевершив, а тому, що ми добровільно віддали йому цю роботу.
Саме на цей зсув фокусу звертає увагу Дерек Томпсон у статті The Argument: ключове питання, за його словами, не в тому, чи перевершить штучний інтелект людей, а в тому, що відбувається з людським мисленням уже зараз — ще до будь-якого апокаліпсису. Чи не почали ми здавати позиції раніше, ніж машини справді стали загрозою?
Справжній дедлайн — це не той момент, коли AI стане розумнішим за нас, а коли ми припинимо користуватися власним розумом.
У фітнесі існує поняття «час під напругою» (time under tension). Візьмімо просте присідання. Ви тримаєте вагу й опускаєте таз із положення стоячи. З однаковою вагою людина може виконати присідання за дві секунди або за десять. Другий варіант важчий, але він і розвиває м’язи сильніше. Більше часу — більше напруги, більше болю — більше результату.
Мислення працює за схожим принципом «часу під напругою». Саме здатність терпляче працювати з набором ледь пов’язаних або взагалі непов’язаних між собою ідей дає змогу поєднати їх у нове, комбінаторно складне ціле. Це дуже важко пояснити, аналізуючи чужі розумові процеси, тому я опишу власний.
Декілька тижнів тому Єрусалем Демсас, головна редакторка The Argument, звернулася до мене з проханням написати статтю на тему, ніби за 18 місяців штучний інтелект залишить нас без роботи. Моя перша реакція була… серйозно?
Прогноз був неймовірно перебільшеним й майже напевно хибним, тож моє перше відчуття було: ну про що тут узагалі можна ще писати? Точно не на 1 799 слів. Але варто було мені трохи поміркувати над цією темою, як елементи пазла почали ставати на місця: есе у Financial Times, яке я читав, стаття в The Atlantic, що мені сподобалася, дослідження NAEP, яке висіло в мене у вкладці, інтерв’ю з Келом Ньюпортом, яке я записував, книжка Волтера Онга, яку мені порадили, і навіть випадкова ідея, що спала мені на думку в спортзалі, коли я вперше пробував ексцентричні підтягування, — про те, як час у тренуваннях множить і біль, і результат. Поступово в думках виникла певна концепція.
Проблема наступних 18 місяців — не в тому, що AI масово позбавить людей роботи або що учні програватимуть змагання за змаганням неживим агентам. Проблема полягає в тому, чи не почнемо ми деградувати поруч із новими технологіями. Ми настільки зосереджені на загрозі, що технології можуть перевершити нас, що не помічаємо, як легко самі можемо деградувати.
У вас залишилося 18 місяців.
Таке послання надходить від кількох провідних керівників і теоретиків штучного інтелекту стосовного того, скільки часу людям нібито залишилося, аби зберегти свою перевагу над машинами на ринку праці. За цією версією, десь до літа 2027 року AI настільки розвине свої можливості, що залишить вуглецеві форми життя далеко позаду. До «половини всіх молодших офісних посад» може зникнути, і навіть найвидатніші інтелекти рівня Нобелівської премії тремтітимуть від страху, що архітектори AI створять «країну геніїв у дата-центрі».
Цей апокаліптичний годинник здається багатьом цілком реалістичним, адже запитання, яке я чую від батьків найчастіше за останні місяці, звучить приблизно так: «Якщо AI от-от буде кращим за нас в усьому, що ж робитимуть мої діти?».
Якщо генеративний AI кодує, діагностує та розв’язує задачі краще за будь-якого програміста, радіолога чи математика, то навіть традиційно «безпечні» спеціальності — комп’ютерні науки, медицина, математика — можуть виявитися якими завгодно, але не безпечними.
Я чудово розумію тривогу, що стоїть за цим питанням. Але замість того, щоб намагатися вгадувати майбутнє в його гіпотетичних сценаріях, я волію описати реальність такою, якою вона є вже зараз. Ми не знаємо, коли й чи взагалі AI зробить людей непотрібними на якусь уявну дату. Але ми вже зараз можемо бачити, як технології впливають на нашу здатність глибоко мислити. І мене набагато більше непокоїть не поява «мислездатних» машин, а зникнення людей, які ще вміють мислити.
Кінець вмінню писати та бажанню читати
У березні New York Magazine опублікував матеріал такого ґатунку, який миттєво став вірусним не через приголомшливу заяву, а навпаки — тому що вголос сформулював те, про що й так зараз думає більшість: усі користуються AI, щоб виконувати шкільні завдання.
Великі мовні моделі дають старшокласникам і студентам можливість за лічені секунди отримати будь-який твір на будь-яку тему, і це створює для викладачів екзистенційну кризу: вони вже не можуть об’єктивно оцінити, чи справді їхні студенти вміють писати. «Коледж — це вже синонім того, як добре я вмію користуватися ChatGPT», — зазначив один зі студентів журналу New York Magazine. «Університети випустять цілі маси студентів із дипломами, які насправді майже не вміють читати й писати», — зауважив професор.
Втрата навичок письма є критичною, адже письмо — це не друга дія, що начебто відбувається після мислення. Акт письма і є актом мислення. Це стосується кваліфікованих спеціалістів, так само, як і студентів. У редакційній статті Nature під назвою «Писати — означає думати» автори стверджують, що «повне перекладання процесу письма на великі мовні моделі» позбавляє науковців важливої роботи — розуміння того, що вони відкрили та чому це має значення.
Студенти, науковці й усі інші, хто дозволяє AI писати за них, отримають екрани, заповнені словами, і голови, порожні від думок.
Падіння рівня письма очевидне, але рівень читання знижується ще інтенсивніше. «Більшість наших студентів функціонально безграмотні», — написав анонімний професор під псевдонімом Гіларіус Букбайндер у своєму есе в березні на Substack про стан університетських кампусів. «Це не жарт». І не перебільшення.
У країнах Заходу вперше за десятиліття фіксується зниження показників успішності в читанні та математиці. Це спонукало журналіста Financial Times Джона Берн-Мердока запитати, чи не пройшло людство свій «пік інтелектуальних можливостей» саме тепер, коли почали конструювати машини, що мислять за нас. У США так званий «Звіт нації», опублікований NAEP, нещодавно зафіксував, що середні показники з читання у 2024 році впали до найнижчого рівня за 32 роки — і це тривожний показник, враховуючи, що дані фіксуються лише 32 роки.
Звісно, американці весь час читають якісь слова: електронну пошту, повідомлення, стрічки новин у соцмережах, субтитри до серіалів на Netflix. Але всі ці слова існують у вигляді фрагментів тексту, що майже не потребують тривалого фокуса — того самого, який необхідний, щоб осмислити складніший, великий текст. У цифрову добу американці, здається, або не хочуть, або вже просто не здатні всидіти над чимось довшим за твіт. Частка американців, які кажуть, що читають книжки для задоволення, знизилася майже на 40% із початку 2000-х.
Навіть найуспішніші студенти країни фактично перестали читати будь-що довше за абзац. Торік Роуз Горовіч із The Atlantic повідомила, що студенти вступають до найпрестижніших університетів Америки, жодного разу в житті не прочитавши повністю хоча б одну книжку зі шкільної програми. «Деніел Шор, завідувач Факультету англійської філології Джорджтаунського університету, сказав мені, що його студентам важко зосередитися навіть на сонеті», — написала Горовіч.
Нат Малкус, дослідник з питань освіти в Американському інституті підприємництва, висунув гіпотезу, що середні школи «порізали» книжки на шматки, готуючи учнів до тестових завдань на розуміння прочитаного. Оптимізуючи оцінювання навичок читання, американська освітня система, схоже, випадково знищила саме поняття читання книжок.
Занепад письма й читання має значення, бо, за словами Кела Ньюпорта — професора комп’ютерних наук та автора кількох бестселерів, зокрема Deep Work, — саме письмо та читання є двома стовпами глибокого мислення. Сучасна економіка цінує формальну логіку та вміння системно мислити, і саме усвідомлене читання та письмо розвивають ці вміння найефективніше.
AI — це «останній важковаговик, який вривається на ринг проти нашої здатності мислити по-справжньому», — сказав Ньюпорт.
Зростання популярності телебачення супроводжувалося падінням газетних передплат і поступовим зникненням звички читати для власного задоволення. Потім прийшов інтернет, за ним — соцмережі, смартфон і стримінгове телебачення.
«Удар комбінацією “читання плюс письмо” — це як сироватка в коміксах про супергероїв, завдяки якій ми отримуємо суперсилу глибокого формального мислення», — пояснив Ньюпорт. — «І я вже давно б’ю на сполох, адже ми маємо продовжувати приймати цю сироватку».
Попередження Ньюпорта перекликається зі спостереженням ученого Волтера Онга в його книжці Orality and Literacy. На думку Онга, грамотність — це не якась другорядна чи випадкова навичка. Це інструмент, який перебудував людську думку й знання так, щоб у нашій свідомості з’явилося місце для складних ідей.
Люди, які не вміють читати й писати, можуть переказувати оповіді напам’ять. Але нічого настільки складного, як, скажімо, Principia Ньютона, неможливо було б передати з покоління в покоління без запису формул математичного аналізу. Усні діалекти зазвичай мають лише кілька тисяч слів, тоді як «графолект, відомий як літературна англійська мова, містить … щонайменше 1,5 млн слів», — писав Онг.
Якщо читання та письмо колись перебудували наш мозок, то тепер їхній занепад позбавляє нас цієї переваги якраз у ту мить, коли на горизонті з’являється потужніша машина.
Тож що мають вивчати наші діти в добу мислездатних машин? Я не знаю, яку спеціальність обрати кожному конкретному студентові, але точно знаю, яку навичку слід цінувати — ту саму, яку я бачу в занепаді. Це терпіння працювати з довгими та складними текстами, здатність утримувати в голові суперечливі ідеї й насолоджуватися їхньою напругою, уміння вступати в рукопашний бій на рівні речення всередині тексту — і цінувати все це в час, коли цінування вимагає вибору, бо відеорозваги витісняють читання, а твори, створені ChatGPT, витісняють письмо. У світі, де AI стає безмежним ресурсом, є дуже реальна загроза, що глибоке людське мислення стане рідкісним явищем.