«У Китаї сам чорт ногу зломить»: уривок з книжки «Кінець світу — це лише початок. Картографування краху глобалізації»
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
2019 — останній рік розквіту світової економіки. Світ став дешевшим, швидшим і кращим: ми створили понад тридцять дедалі досконаліших версій iPhone, пересіли на електротранспорт удесятеро швидше, ніж колись перейшли на традиційні двигуни внутрішнього згоряння, а наш ноутбук зараз має більше пам’яті, ніж усі комп’ютери світу сукупно наприкінці 1960-х. Умови життя так само покращились: за останні 70 років менша кількість населення загинула внаслідок воєн, голоду й епідемій, ніж за весь час від початку писемної історії. З історичного погляду ми купаємося у розкошах і щасті. От тільки ідеальний момент історії добігає кінця, а ми стрімко рухаємося до дорожчого, гіршого й повільнішого світу.
Геополітичний стратег і автор книги «Кінець світу — це лише початок», яка незабаром вийде у видавництві «Лабораторія», Пітер Зейхан описує майбутній світ, де країни будуть змушені самостійно виробляти товари, вирощувати їжу, забезпечувати енергію та вести війни — усе це на фоні скорочення і старіння населення. Vector публікує уривок з книги.
Усе починається з Японії.
Задовго до світових воєн, задовго навіть до того, як американський адмірал Перрі змусив Японію відкритися світу, японці мали доволі унікальний погляд на таке явище, як борг. В Японії капітал обслуговував не економічні, а політичні потреби. Відповідно, борги дозволяли й навіть заохочували… поки вони не ставали тягарем для суверена. Починаючи з VII століття, якщо борги ставали на заваді цілям імператора або шьоґуна, їх просто списували за доктриною прощення боргів «токусей». Посуха? Токусей! Повені? Токусей! Голод? Токусей! Казна пішла в мінус через некомпетентний уряд? Токусей… з комісією в 10%!
Відповідно, боргові зобов’язання росли як гриби після дощу, особливо якщо вже й так усі сиділи в боргах по самі вуха. Адже що гірша фінансова ситуація, то більше шансів, що імператор вийде на свій балкон, змахне чудесним скіпетром і оголосить, що цю або іншу категорію боргів пробачають і скасовують.
Це траплялося настільки часто, що банкіри мусили докладати надзвичайних зусиль для захисту свого економічного й фінансового добробуту: вони почали прописувати в боргових документах неможливість використання токусей, позбавивши боржників можливості розраховувати, що борги їхні зникнуть, як роса на сонці; водночас це означало, що банкіри після оголошення токусей мусили ховатися за високими стінами своїх будинків, щоб до них не могли вломитися якісь відчайдухи, відлупцювати до їх смерті і спалити документацію, аби тільки не платити. Веселі були часи.
Словом, я цим хочу сказати, що, хоча економіка завжди була тісно переплетена з політикою, саме в Японії фінанси перетворили на державний інструмент. А після того як цю межу було остаточно перейдено, японський уряд узяв ледь не за звичку виділяти приголомшливо великі суми грошей на всілякі проєкти. Переважно ці «гроші» набували форми позик, тому що — так, ви вгадали — іноді уряд вирішував пробачити собі свої борги й почати з чистої фінансової сторінки.
Токусей щоразу неодмінно пускав когось із торбами по світу, але в жорстокому й агресивному політичному середовищі Японії епохи до Другої світової війни це зазвичай траплялося з якимось прошарком суспільства, який перебував у натягнутих стосунках з центральним урядом… тому всім було начхати.
Кінець Другої світової війни спричинив іще одне списання боргів, хоча тепер радше не за наказом імператора, а тому, що всю країну зрівняли із землею. З огляду на тотальні руйнування та приниження, яких ґайджіни завдали японцям, було надзвичайно важливо, щоб повоєнна Японія рухалася в одному культурному темпі й ніхто не відставав.
Й ухвалили рішення застосувати особливе ставлення японців до боргових зобов’язань у масштабній відбудові, із заливанням значних обсягів капіталу в будь-який доступний проєкт розвитку. Особливі зусилля було зосереджено навіть не на відновленні й розширенні фізичної інфраструктури й індустріальних підприємств, а на максимізації частки ринку й виробничої спроможності як засобів досягнення масової зайнятості. Здобуття лояльності й задоволеності населення — яке небезпідставно почувалося зрадженим своєю владою під час війни — важило більше за генерування прибутків чи будівництво. До того ж лояльне й щасливе населення чудово будувало.
З погляду західної економіки, таке рішення можна було б назвати «поганим розміщенням капіталу», оскільки великих перспектив отримати вкладені гроші назад у повному обсязі не проглядалось. Але річ була не в тому.
Суть японської фінансової моделі полягала не в досягненні економічної стабільності, а у збереженні стабільності політичної.
Коштувало це дорого. Коли за мету ставиться максимізація частки ринку й зайнятості населення, прибутковість і витрати на менеджмент відходять на десятий план. У системі, яка працює на боргах, ідеться взагалі не про прибутки, адже будь-яку нестачу фінансування можна просто перекрити новим боргом. Можна взяти борг на працевлаштування та закупівлю сировини. На розвиток нових продуктів. На збут цих продуктів новим клієнтам. На допомогу новим клієнтам у купівлі нових продуктів. Борг на закриття попереднього боргу.
І японці були такі не одні. По завершенні війни з японців почала брати приклад ціла низка держав. Південна Корея, Тайвань, Сінгапур і Гонконг упродовж довгих (іноді — десятків) років були протекторатами Японії та насолоджувалися (або страждали від нього) культурним впливом, який на них чинила Японія. І наслідком цього стало вкорінення японської концепції, що фінанси не меншою мірою стосуються політики й державних стратегій, аніж економіки.
А отже, уже згадані чотири держави, згідно з цим переконанням, пустили море західного (і японського) капіталу на те, щоб одним махом перескочити цілі етапи процесів розвитку, індустріалізації та урбанізації. Впродовж 1950–1960-х років вони нагребли величезні кредити в іноземців і витратили ці кошти на докорінну перебудову кожного з аспектів власних систем. Процес індустріалізації, який зайняв у німців понад століття — а німці не з тих, хто буксує, якщо доходить до потреби швидко щось збудувати або перебудувати, — тайванці, сінгапурці та гонконгці проскочили менш як за три десятиліття. А корейці впоралися за неповних двадцять років.
Й ось настав 1971 рік. Раптом іноземний капітал, забезпечений золотим резервом, утратив своє значення. Якщо прибутки не могли покрити боргові виплати, значить, їх мали покрити доходи від експорту. Якщо не вдавалося доходам від експорту, компанії могли просто позичити ще грошей. Якщо позики були недоступні, уряд завжди міг збільшити кількість грошей і підштовхнути справу. (І нічого, що заодно знецінювалися азійські валюти — зате їхній експорт ставав конкурентнішим і, відповідно, росли експортні доходи.)
Під час першої азійської хвилі сільськогосподарський сектор поступився місцем текстильній промисловості й важкій індустрії. Після 1971 року важка індустрія поступилася розвиненішому виробництву всього, що тільки можна уявити: побутової техніки, іграшок, автомобілів, електроніки, комп’ютерів, мобільних телефонів. З огляду на такий підсичуваний капіталом розвиток, усі чотири держави впродовж лише двох поколінь трансформувалися в сучасні індустріалізовані системи, які не поступалися багатьом найпросунутішим країнам планети.
Враховуючи те, що більшість із них на початку свого шляху була в найбідніших та найвідсталіших задуп’ях світу, їхній колективний прорив вважається найбільшим економічним успіхом в історії людства.
І сприяли цьому три чинники.
По-перше, американці поступово переносили власні виробничі потужності до держав Азії. Це забезпечило прекрасну базу азійській моделі, що працювала на боргах, а також гарантувало величезний американський (а з часом і глобальний) попит на азійські товари.
По-друге, цей закордонний попит виявився достатньо великим і стабільним, щоб азійський експорт приносив прибуток, якого вистачило на покриття більшої частини отриманих Азійськими Тиграми кредитів.
По-третє, як найбільші ентузіасти використання фіатних грошей, азійці прагнули розширити межі можливого до такої міри, аж американці з європейцями почали дещо остерігатися самої природи азійської фінансової системи. До того ж, завзято й невимушено оперуючи розрахунками, азійці активно використовували комбінацію законодавчих і культурних перепон, аби тільки запобігти проникненню іноземців у світ своїх фінансів.
Наприклад, більшість азійських конгломератів створила банки в межах власних корпоративних структур — удачі тим, хто наважиться в це інвестувати. Подібна суміш зростання, прибутків і контролю давала змогу азійцям іноді влаштовувати такі собі ручні боргові кризи, усуваючи за допомогою них найбільші фінансові дисбаланси й не ставлячи водночас під удар власні політичні або економічні системи.
З часом цю модель перейняли інші держави Азії, демонструючи водночас зовсім різні результати. Сінгапур перетворився на глобальний фінансовий хаб, узявши на озброєння західний капітал та граючи за західними (здебільшого) правилами у проєктах, зрозумілих людям західної цивілізації, водночас витрачаючи азійські гроші на страшенно сумнівні проєкти по всій Південно-Східній Азії.
Малайзія з Таїландом використали азійські фінансові стратегії, щоб успішно ввірватися в галузь виробництва напівпровідників та електроніки, а також (не настільки успішно) спробувати себе в автомобілебудуванні. Індонезія більше зосередилася на корупційних можливостях, які виникають, коли гроші дістаються в якомусь сенсі задарма. Час розплати за невдалі рішення щодо розміщення капіталу прийшов для Кореї, Японії і Тайваню з початком азійської фінансової кризи 1997–1998 років.
Найпалкішим прихильником азійської фінансової моделі є, звісно, Китай. Китайці не вигадали якогось досі небаченого способу її застосування, зате майже за всіма показниками довели її майже до абсурду.
Частково абсурдність полягає у кількості населення. Коли Китай тільки почав свій шлях розвитку в 1980 році, там уже жило мільярд осіб — більше, ніж у всіх державах Східної Азії разом, від Японії до Індонезії.
Частково абсурдність полягає у таймінгу. Китай приєднався до повоєнного Ладу аж після саміту Ніксона — Мао, після смерті Мао й початку економічних реформ широкого спектра наприкінці 1970-х. Поки китайці приготувалися нарешті взятися до справи, золотий стандарт було вже майже десять років як скасовано. Сучасний комуністичний Китай знає лиш епоху фіатної валюти й дешевих грошей. Корисних звичок, яких можна було б позбутися, він не набув.
Частково абсурдність полягає у природі об’єднавчих цілей Пекіну. Половина населення Кореї, Малайзії та Індонезії живе на невеликій території (Великий Сеул для корейців, західне узбережжя центральної частини Малайського півострова для Малайзії та острів Ява для Індонезії). Японія до індустріалізації була найбільш етнічно однорідною державою світу. Сінгапур — це взагалі місто. Всі ці азійські країни починали свій шлях з уже достатньо однорідним населенням.
Але це не про Китай. У Китаї сам чорт ногу зломить.
Більше про це
Чому великі чеки вбивають стартапи швидше, ніж їхня відсутність — колонка HBR
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
