Торгували з Китаєм та Іраном, купували Айвазовського і воювали за УНР — кейс сумчан Харитоненків
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
У XIX столітті селянин орендував цукровий завод — і той згорів дотла. Через 40 років він уже контролює 92% ринку імперії, має 279 філій по світу, платить зарплати більші, ніж нинішні СЕО, і купує патенти в Європі. Його син орендує павільйон у Парижі, колекціонує Айвазовського, фінансує пам’ятник Хмельницькому й ховає ікони від тієї ж імперії, що його нагороджує.
Журналістка Vector Дарія Прудіус тепер завжди перевіряє, звідки цукор у супермаркеті, бо колись буряк із Сум годував пів континенту. Династія Харитоненків мала стільки грошей, що легко б замінила Сороса у світі грантів. Якби вижила.
Іван Харитоненко
У 1850 році 28-річний Іван Харитоненко, син селянина з Нижньої Сироватки на Сумщині, почав торгувати цукром як комісіонер петербурзьких купців.
Але все почалося із солі. Його прадід Омелян Харитоненко у XVIII столітті був чумаком — возив сіль із Криму. Бізнес для витривалих: багатомісячні подорожі волами через степи, ризики зустріти розбійників, мінлива погода. Але також хороший досвід зрозуміти ринки, логістику та торгівлю.
Дід Герасим Омелянович (1781-1849) спершу служив військовим обивателем і волосним головою, а потім став купцем третьої гільдії. Іван народився 25 вересня 1822 року в багатодітній родині, де з десяти дітей вижило лише п’ятеро.
Іван Харитоненко вивчився в місцевій церковноприходській школі. Справжню бізнес-освіту отримав, працюючи у бакалійних крамницях купців у курську та Сумах. Там юнак вивчав живу торгівлю, психологію покупців та, найголовніше, як працюють гроші.
Майбутній мільйонер почав торгувати цукром як комісіонер петербурзьких купців Єлисеєвих та Молво. Він вирішив піти ва-банк: орендував цукровий завод у селі Старе, але програв.
Завод згорів разом із усією продукцією, а страхування на нього не було. Борги досягли астрономічного рівня. Тож Харитоненко особисто зустрівся з кожним кредитором, запропонував чіткий план повернення з відсотками (у наш час можна було б сказати: «Пітчив ідею потенційним інвесторам»). Кредитори повірили, дали гроші й усвідомили, що довіра важить більше, ніж застава.
Справжній скейл настав після скасування кріпацтва 1861 року. Поміщики, втративши дешеву робочу силу, масово продавали землю. Харитоненко скуповував маєтки за копійки — не для перепродажу, а щоб побудувати вертикально інтегрований бізнес: земля, сировина, виробництво, дистрибуція, експорт.
У 1866 році він збудував перший цукровий завод у Кияниці на Сумщині. За кілька років відкрив Павлівський рафінадний завод у Сумах, названий на честь єдиного сина. Потужність заводу становила близько 82 000 тонн цукру на рік — один із найпотужніших у Європі.
Масштабував бізнес після кризи
У 1860-х Іван Харитоненко створив структуру, яку сьогодні назвали б транснаціональною корпорацією. Торговий дім «І. Г. Харитоненко з сином» з хедквотером у Сумах та 279 філіями у різних точках світу.
Бізнес швидко став міжнародним: російська імперія, Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Іран, Китай, Фінляндія. Кожна контора була і торговою точкою, і логістичним хабом, що враховував місцеві особливості ринку, смаки споживачів, сезонність попиту. До речі, Китай у ХІХ столітті схожий на вихід до Африки сьогодні: дуже складно, але з великим потенціалом.
Управителі філій отримували зарплату (до 6000 рублів на рік — величезні гроші на той час) та відсоток з чистого прибутку. Іноді цей відсоток перевищував саму зарплату. При кожному заводі діяли школи та лікарні для робітників та їхніх дітей. У головній конторі працювало всього 12 осіб на імперію з 279 філіями. Сьогодні в середньостатистичної компанії з десятьма офісами в бухгалтерії більше людей.
Однак, ми з вами знаємо: коли хочеш бути першим, потрібні найкращі технології. Іван, як розумний бізнесмен, їздив Європою, вивчав передові заводи, спілкувався з інженерами і, головне, купував патенти.
Саме на заводах Харитоненка вперше в Європі з’явилися:
- плівкові апарати Кестнера (революція в процесі кристалізації цукру);
- водотрубні парові котли;
- підвісні канатні дороги для транспортування сировини;
- безперервно робочі дефекатори і сатуратори для прискорення виробництва.
Його продукція вигравала медалі на всесвітніх виставках: санкт-петербург (1870), Відень (1873), Філадельфія (1876), Париж (1878, 1889), москва (1882), Ніцца (1884), Антверпен (1885), нижній новгород (1896).
Запартнерився з конкурентами
У 1887 році Іван Харитоненко зробив щось неймовірне для того часу — організував перший в імперії синдикат цукрозаводчиків, аби зібрати конкурентів за одним столом і домовитися про спільні правила в бізнесі. А також поділитися інформацією про витрати й ціни, бути прозорими перед конкурентами.
Синдикат об’єднав 92% усієї цукрової продукції імперії. Монополія, що, по суті, врятувала галузь від хаосу. Тепер замість цінового демпінгу цукрозаводчики спільно координували виробництво.
Синдикат проіснував 8 років і розпався вже після смерті Харитоненка. Втім, згодом такі альянси стали нормою у всіх галузях.
Коли 30 листопада 1891 року Іван Герасимович помер, його син Павло успадкував найбільше в імперії об’єднання: сім цукрових заводів, один рафінадний, понад 70 000 десятин землі (1020 км²).
Павло Харитоненко
Зазвичай наступні покоління розтрачують батьківський спадок, проте Павло не лише зберіг батьківську спадщину, а й примножив її. До 1914 року статок становив 60 млн рублів Еквівалентно від 60 до 334 млрд грн сьогодні, залежно від ціни та проби золота , земельні володіння зросли до 56 000 десятин (816 км²).
Але найголовніше — він продовжив експансію. Придбав та орендував додаткові заводи в Куянівці, Степанівці, Гребениківці, Угроїдах, Великому Бобрику, Парафіївці. У Державному банку мав найбільшу кредитну лінію — 9 млн рублів Еквівалентно від 9 до 50 млрд грн сьогодні .
Павло став заступником голови правління всеросійського товариства цукрозаводчиків, керував Сумською конторою, організував створення національного рафінадного синдикату в 1914 році. Він увійшов до капіталу десятків підприємств, керував Бєлгород-Сумською залізницею та Сумськими машинобудівними майстернями.
Кульмінацією його управління стала Всесвітня виставка в Парижі у 1900 році — найпрестижніша подія того часу. Павло орендував цілий павільйон для демонстрації колекції предметів культу XII–XVIII століть, спроєктованої відомим архітектором модерну Федором Шехтелем.
До речі, його колекція ікон стала однією з найбільших у російській імперії. У 1913 році, в Наталівці, відкрив Спасо-Преображенську церкву-музей, у стилі псковсько-новгородського зодчества, де розмістив свою колекцію рідкісних ікон.
Меценат модерну
У 1888 році в Києві розпочалося будівництво пам’ятника Богданові Хмельницькому. Офіційно він мав імперське трактування — возз’єднання України з росією, вірність престолу, єдність слов’янських народів. Однак для українців Хмельницький має символічне значення, тому Павло Харитоненко вклав значну частину коштів у його спорудження.
Пам’ятник відкрили того ж, 1888 року. Скульптор Михайло Микешин створив образ гетьмана на коні з булавою в руці; пам’ятник профінансував Павло Харитоненко на честь свого батька.
Він, крім того, особисто підтримував студентів-українців московської консерваторії. Давав стипендії талановитим, адже навчання там коштовне, тому більшість дітей із селянських чи міщанських родин не мали шансів.
Микола Харитоненко
Найяскравіше проукраїнську позицію родини транслював Микола Аркадійович Харитоненко (1897–1956) — далекий родич основної гілки, але з тим же прізвищем та цінностями.
Він закінчив Сумське реальне училище (засноване, до речі, на гроші Івана Харитоненка) та Чугуївське військове училище у 1917 році.
- 1917 рік — Микола бере участь в українізації 415-го піхотного Бахмутського полку. Публічна заява: ми — українці, хочемо власного війська та держави.
- 1918 рік — служба в 1-му пішому Уманському полку Армії Української Держави гетьмана Скоропадського.
- Грудень 1918 — старшина штабу 3-го Херсонського корпусу військ Директорії УНР. Директорія — це спроба створити незалежну Україну після падіння гетьманату.
- Січень 1920 — командир сотні 4-го Сірожупанного куреня Збірної Волинської дивізії Дієвої армії УНР. Перший Зимовий похід та спроба прорватися крізь більшовицьке оточення.
Миколу Харитоненка поранили у боях. За заслуги нагородили Залізним Хрестом — однією з найвищих нагород УНР. Опинився в таборі для інтернованих у Каліші (Польща), де викладав математику в гімназії імені Тараса Шевченка, керував хором та займався громадською діяльністю.
У 1930-х емігрував до Нової Зеландії, де прожив і помер у 1956 році.
Наталія та Віра Харитоненки
1 серпня 1888 року в Сумах відкрився дитячий притулок імені Наталії Харитоненко, дружини Івана, заклад для дівчат-сиріт, які втратили батьків або були покинуті.
Фінансували його досить щедро: понад 90 000 рублів на будівництво і ще 150 000 рублів на утримання — орієнтовно 500 млн та 835 млн грн відповідно.
Притулок працював як повноцінний освітньо-виховний комплекс: сиріт навчали грамоти, ремесел і основ самостійного життя. Дружина Павла Івановича Віра Андріївна особисто управляла закладом — відбирала учениць, контролювала навчання, спілкувалася з вихователями.
Дівчина-сирота без освіти й грошей у тогочасному суспільстві мала три виходи: прислуга, проституція, жебрацтво. Однак Павло давав кожній випускниці придане у 50 рублів (півтора-двомісячна зарплата кваліфікованого робітника). Додатково сватав дівчат за своїх молодих інженерів чи майстрів власних заводів.
Дівчина отримує шанс на нормальне життя, завод — лояльного до бізнесу працівника. Інженер із дружиною, дітьми та господарством не поїде заради додаткових 10 рублів в інше місто. Відчули продуманість екосистеми?
Бути українцем з дулом на потилиці
На родовому гербі Павла Харитоненка, отриманому разом із дворянським титулом у 1899 році, красувався девіз: «Трудом возвьішаюсь». На перший погляд, це ідеальний імперський девіз: праця, покора, служіння державі.
Проте Харитоненки постійно жили між двома реальностями: будували бізнес в імперії, транслювали лояльність, але фінансували пам’ятник Богдану Хмельницькому та заклади освіти для українців. Уся родина розмовляла українською, водночас отримувала царські ордени.
Іван Харитоненко народився в Нижній Сироватці, заселеній українцями. У другій половині XIX століття він, як і більшість освічених людей Південної та Лівобережної України, називав себе «малоросом», адже в імперії це була чи не єдина легальна форма самовизначення.
У публічній промові 1882 року на честь прибуття архієпископа Харківського Амвросія Іван Харитоненко сказав: «Вьі прийшли з великоросієм, а ми малороси, у нас інший характер».
Харитоненки не побачили Української революції 1917 року. Іван помер у 1891 році, Павло — у 1914-му, а Микола — у 1956-му, у далекій Новій Зеландії.
Дотичність родини до мистецтва
Іван Харитоненко був глибоким вірянином. Фінансував і будівництво Спасо-Преображенського собору в Сумах — головного храму міста, його архітектурну домінанту. А також виділив:
- 70 000 рублів — на будівництво храму із дзвіницею, іконостасом, розписом в рідному селі.
- 30 000 рублів — на облаштування храму при Сумському реальному училищі. За цей внесок Харитоненко отримав Найвищу подяку (1886).
Крім того, майже 12 років до своєї смерті щомісячно видавав семи приходським священникам із бідних сіл по 20 рублів для допомоги нужденним. За заслуги перед духовним відомством Івана Харитоненка нагородили орденом Святого Станіслава I ступеня (1890).
Благодійність Івана не обмежувалася духовенством. У 1871 році він профінансував будівництво Сумської міської лікарні. Там були палати, операційна, аптека, морг, штат лікарів і медсестер, безплатна допомога для незаможних. За це його нагородили орденом Святої Анни ІІІ ступеня.
Колекція живопису його сина Павла Івановича була однією з найвідоміших у російській імперії. Містила чотири напрями: західноєвропейський і російський живопис, іконопис і церковну старовину.
Трофей колекції — «Невідома» (1883) — картина російського художника українського походження Івана Крамського.
Із західних майстрів — французькі пейзажисти: Каміль Коро, Шарль Добіньї, Луї Ізабе, Гюбер Робер.
Товариство друзів Румянцевського музею
У 1913 році Павло очолив Товариство друзів Румянцевського музею (тепер російська державна бібліотека). Він утримував канцелярію власним коштом, організовував виставки, купував експонати та залучав меценатів. За його внесок того ж року Павла обрали почесним членом Імператорської академії мистецтв, найвищою нагородою, яку могли дати не художнику, а меценату.
Він також очолював московське відділення російського музичного товариства, де фінансував концерти та підтримував молодих композиторів.
Маєток Наталівка (сьогодні — село Володимирівка на Сумщині) став головним проектним об’єктом родини. Батько Іван почав будівництво в 1880-х, а Павло перетворив його на культурний центр.
Комплекс був схожий на каталог архітектурних стилів:
- англійсько-швейцарський палац;
- готична водонапірна вежа;
- швейцарський чайний будинок;
- ренесансний флігель і псарня.
Кульмінація — Спасо-Преображенська церква-музей (1913), спроєктована у стилі псковсько-новгородського зодчества з модерністськими елементами. Павло збирав у Наталівці художників, письменників, музикантів. Тут читали, грали музику, говорили про долю мистецтва.
Після революції колекція Харитоненка розсипалася по музеях срср. «Невідома» Крамського тепер у третьяковській галереї, ікона святих Бориса і Гліба — у Київській картинній галереї. У Пархомівському музеї досі зберігаються меблі, посуд, документи родини Харитоненків.
Кінець роду і пам’яті
Віра Андріївна померла у віці 56 років, у Мюнхені. Хвороба просто добила те, що війна й еміграція вже розвалили — втрату дому, країни, сенсу.
Її син Іван Павлович залишився сам. Колись спадкоємець цукрової імперії, вихований у розкоші, став емігрантом без професії, грошей та і загалом майбутнього. У 1926-1927-му наклав на себе руки.
На ньому рід Харитоненків по чоловічій лінії обірвався.
Дочки — Наталія та Олена — вийшли заміж, узяли прізвища чоловіків, Горчакова та Олів. Їхні діти роз’їхалися по світу — Швейцарія, Франція, далі Європа. У 2025 році династія Харитоненків мала б стати мультимільярдерами у сьомому поколінні, якби не росія.
Більше про це
Агроеліта з Херсонщини, що фінансувала УНР, видала словник Грінченка й померла в еміграції у злиднях — кейс Чикаленків
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
