Терор однокласників, ніч у в’язниці та ЛСД-тріпи — відверте інтерв’ю з Біллом Ґейтсом у WIRED

У 2024 році Білл Ґейтс уперше вирішив написати мемуари — книгу, у якій розповість про власний шлях: від засновника Microsoft до одного з найвпливовіших філантропів сучасності. У великому інтерв’ю для WIRED він ділиться подробицями майбутньої книги, згадує поворотні моменти своєї кар’єри, критично осмислює минуле та говорить про виклики, які сформували його як особистість і лідера. Це розмова про технології, владу, відповідальність і той «вихідний код», з якого складається людина — навіть така публічна й суперечлива, як Білл Ґейтс.

Статтю українською мовою підготувало Бюро перекладів для бізнесу MK:translations. Ми публікуємо адаптований та скорочений переклад.

---

Велика заслуга в тому, ким я став, належить моїм батькам. Батько подавав приклад — завжди серйозний, відданий роботі. Мама ж була значно вимогливішою. Я часто не виправдовував її очікувань. «Чому ти не прийшов одразу, як я просила? І чому знову не можеш нормально поводитися за столом?» Вона завжди мотивувала мене прагнути більшого. І хоча зрештою вона пишалася тим, чого я досяг, наші стосунки були непростими.

— У якийсь момент батьки вже були на межі й вирішили відвести тебе до психотерапевта. Наприкінці книги ти сказав, що якби виріс у наш час, то, ймовірно, тобі поставили б діагноз зі спектра аутизму. Чому ти так вважаєш?

У ті роки не було заведено вважати, що діти можуть суттєво відрізнятися одине від одного й потребувати особливої уваги чи втручання. Я, безумовно, був трохи гіперактивним, але водночас міг глибоко зосереджуватися. Доктор Крессі, той самий психотерапевт, змусив мене замислитися: чого я насправді прагнув у конфлікті з батьками? Чи мав я якусь мету, чи просто провокував? Гадаю, візит до нього був правильним кроком. Хто знає, як би все склалося, якби мені тоді поставили діагноз? У наш час діти перебувають під значно пильнішим наглядом. Я міг спокійно піти до комп’ютерного центру чи залишитися на самоті, навіть вирушити в похід.

— Мені важко навіть уявити, як ви з друзями-підлітками могли вирушити в багатоденний та небезпечний похід.

У наш час на вас би вже навісили GPS-трекер.

— Наприкінці книги ти визнаєш, що у твоїй історії було чимало переваг, які не всім були доступні. Ти кажеш, що в тебе були привілеї білого хлопця з матеріально забезпеченої родини. У певному сенсі, твоє життя було справді щасливим: завжди знаходилися люди, які тебе підтримували. Батько не раз виручав, надаючи юридичну підтримку. Вчителі звертали на тебе особливу увагу. У будь-якій ситуації були ті, хто ставав на твій бік.

Так, у цьому сенсі мені дійсно пощастило. Було щонайменше п’ятеро-шестеро вчителів, які помітили в мені іскру — і щиро зацікавилися. Так, моя родина була заможною, але в масштабах тієї приватної школи — ми були радше нижче середнього рівня. Інші діти мали більші будинки, більше статків. [Хоча це не було таким очевидним для Пола Аллена, який у своїй книзі писав: «Родина Білла вирізнялася навіть за мірками Лейксайда… Я добре пам’ятаю, як уперше прийшов до його великого будинку біля озера Вашингтон і відчув справжнє захоплення».]

У мене навіть було якесь внутрішнє роздратування — типу: «Гей, у вас є автівки від батьків, а влітку вам не потрібно працювати». Але загалом, дитинство в мене було майже ідеальне. Ну скажіть, хто ще в 13 років має в школі комп’ютер з доступом до системи поділу часу?

— Ти розповідаєш, що був тим самим клоуном у школі й нерідко відповідав іншим із тією самою «нахабною кмітливістю», як ти це дипломатично називаєш.

Слухай, є така типова для розумників хитрість — сарказм, що дозволяє швидко доносити свою думку. Така форма спілкування може бути досить веселою. У Гарварді в мене був свій підхід до спілкування — я тягнув із виконанням справ і блищав дотепністю та сарказмом, коли розносив чиїсь аргументи вщент. Фундаментальна навичка дійсно корисна, але згодом я почав відмовлятися від цих звичок, розуміючи, коли їх не варто використовувати. Такий вид діалогу не працює, коли ти керуєш людьми.

— Пам’ятаю твої свідчення як генерального директора з мільярдним статком — у залі суду в справі про антимонопольні порушення — ти поводився як самовпевнений хлопчисько!

Ти справді вважаєш я поводився як розумник? Той адвокат, ось хто був справжнім розумником!

— Малкольм Ґледвелл у своїй книзі «Відступники» стверджує, що завжди можна знайти пояснення, чому деякі люди мають певні особливості. Вони тренують свою унікальну здібність протягом 10 000 годин і живуть в ідеальний час, коли їхні знання є важливими. Ти, безумовно, провів над програмуванням понад 10 000 годин і час був сприятливий для цього. Але це стосується багатьох людей. І все ж такої людини як Білл Гейтс більше немає. Я не можу розгадати код, що робить людину унікальною. Чи міркував ти про це?

Це не просто обставини, хоча вони також грають величезну роль. Так, ще й досі є кілька мільйонів дітей, які живуть у тій самій реальності, що й я. Але завдяки батьку я побачив здоровий глузд у бізнесі. На початку моєї співпраці з Digital Equipment Corporation, яка тоді вважалася престижною компанією, мене тепло прийняли й підтримали. І це моє бажання досягти успіху, використовуючи те, що я вмію, відіграло важливу роль. Мій друг Кент Еванс став тим, хто справді зміцнив у мені це прагнення.

— Твій найкращий друг, який ще підлітком був набагато цілеспрямованішим за тебе — читав бізнес-журнали й будував плани. Його загибель у сімнадцятирічному віці — тінь, що лягла й на сторінки цієї книжки, і на твоє життя.

Кент допоміг сформувати в мені людину, яка дивиться в майбутнє. Якось Пол зацікавився темою мікрочипів і поділився цим зі мною. Попри те, що він був на два роки старший, ініціатива була за ним — він мене сам відшукав.

— Пол ще й дав тобі спробувати ЛСД. Стів Джобс якось сказав, що ЛСД став для нього переломним досвідом і відкрив свідомість, що допомогло йому з креативністю та дизайном. Не схоже на те, щоб ЛСД якось суттєво вплинув на твій світогляд.

Дисклеймер: У цьому інтерв’ю згадується досвід Білла Ґейтса з ЛСД. Нагадуємо, що вживання психоактивних речовин несе потенційні ризики для здоров’я і в більшості країн, включно з Україною, є незаконним. Розповідь у тексті подається в біографічному контексті і не є пропагандою чи схваленням таких дій.

Мабуть, та партія, що дісталась Стіву, неабияк сприяла його ідеям у дизайні та маркетингу. Боже, тільки уяви, що було б, якби я теж спробував ту партію! Ага, я робив божевільні речі в юнацтві. За це Пол заслуговує на свою частку «подяки». Але коли ми вже серйозно взялися до справи, подібним ми більше не займалися.

— У книзі ти також згадуєш випадок, коли тебе зловили за перевищення швидкості. Тебе налякала та ніч у в’язниці?

Та ні, це було радше кумедно. Здавалося дивним, що такий молодий хлопець має дорогу машину — мовляв, що з ним не так, та хто він узагалі? Вони що, думали, я продаю наркотики чи щось таке?

— У свої двадцять із чимось ти купив собі Porsche.

Зрозуміло, що я не відповідав їхньому звичному профілю. Грошей було достатньо, і Пол без проблем приїхав та визволив мене.

— Говорячи про фінанси, у твоєму останньому проєкті на Netflix вийшов епізод, присвячений темі нерівності. Ти не засуджував саму ідею існування мільярдерів, але виступав за більшу рівність. Як це можна реалізувати на практиці?

Саме світова економіка породила надбагатих людей. Таких як я. Ну і ще десь із п’ятдесят-шістдесят осіб. Ілон Маск очолює цей список, але є ще Джефф Безос, Марк Цукерберг, Стів Балмер, Воррен Баффет, Майкл Блумберг — багато людей із винятковими статками. Мені це не здається дивним. Але вважаю, що система податків мала б бути набагато прогресивнішою, і я б мав десь третину своїх нинішніх статків. І навіть після цього це була б гігантська сума.

— За інформацією The New York Times, CEO компанії Nvidia Дженсен Хуанг може уникнути сплати $8 млрд податку на спадщину. Коли ти це прочитав, у тебе не виникла думка: «Мені б не завадило поспілкуватися з його податковим консультантом»? Чи ти подумав, що це погано?

Я цілком переконаний, що сплатив більше податків, ніж будь-хто інший на цій планеті — більше ніж $12 млрд. Були способи, якими я міг скористатися, наприклад, брати кредити під заставу акцій Microsoft і не продавати їх. Але якщо люди легально уникають високих податків, звинувачувати їх у цьому якось дивно. Нам слід змінювати саму податкову систему.

— Вони несуть відповідальність, бо застосовують політичний вплив для збереження своїх схем і зменшення фінансування IRS (Служба внутрішніх доходів США).

Мільярдери не мають визначати, якою буде податкова політика. До речі, частина з цих 50 найбагатших людей підтримує прогресивнішу податкову систему. Мене дивує, що навіть Демократична партія не пішла далі в спробах зробити податкову систему справді прогресивною. Я завжди виступав за податок на спадщину і вважаю його блискучим рішенням. Я б ускладнив можливість уникнути цього ще більше.

— Поговорімо про штучний інтелект. Ти вже давно працюєш з AI, але на останній прорив у генеративному ШІ відреагував досить стримано. Лише після того, як OpenAI провела демонстрацію GPT-4 у тебе вдома й модель блискуче склала тест з біології підвищеної складності, ти справді захопився цією технологією. Чому спершу ти був налаштований скептично?

Штучний інтелект завжди був у моїй роботі з комп’ютерами. Як не дивно, але коли я залишив Гарвард, щоб створити Microsoft, одне з того, про що я боявся пошкодувати — це стрімкий розвиток штучного інтелекту в академічному середовищі, який міг відбуватися паралельно з моєю роботою над інтерпретаторами BASIC. Як виявилося, я дуже помилявся. Здавалося, що коли ми зможемо кодувати знання в складній формі — так, щоб система могла прочитати підручник з біології та скласти профільний іспит — сам процес цього кодування буде для нас прозорим.

А вийшло зовсім не так — ми натрапили на дивний статистичний алгоритм, який самі ж до кінця не розуміємо. Як взагалі працює GPT? Ми й гадки не маємо. Але коли OpenAI показала мені GPT-4, я був вражений: вони перейшли надзвичайно важливу межу. Так, ще є проблеми з надійністю, але тепер існує шлях, яким ці проблеми, на мою думку, можна вирішити.

— Сем Альтман каже, що вже за кілька років ми отримаємо AGI. Ти з цим згоден?

Абсолютно.

— І що це означатиме для нас?

Хто проводить аналогії з минулими технологіями, на кшталт електрики чи мікрокомп’ютерів, той не усвідомлює масштабів того, що відбувається. Це не просто інструмент для підвищення ефективності. Це щось, що перевищує людські можливості. Воно не має меж і розвивається надзвичайно швидко. Спиратися на минулі технологічні революції й думати, що цього разу буде так само — хибно.

— Чи варто регулювати розвиток штучного інтелекту?

Регулювання, безумовно, вимагатиме певних стандартів відповідальності та якості. Але головне питання, яке має прозвучати: а чи не слід нам сповільнити цей процес загалом? І тут починаються складнощі — важко навіть уявити, як це реалізувати. Щоразу, як у США хтось каже: «Запровадьмо обмеження», — одразу ж лунає відповідь: «А як же Китай?» Реальність така: у нас просто немає механізму, який би дозволив натиснути на гальма.

— Але ж паралельно розробляється й зброя на базі AI. Маємо буквальну гонитву озброєнь зі смертельними автономними системами. Як тобі така перспектива?

Згадай, що казав Ілон Маск про F-35: людська присутність у кабіні винищувача — це вже мінус. І він має рацію. Якщо ти виходиш із логіки «я хочу створити найкращу бойову машину у світі», — то штучний інтелект сьогодні — це вершина технологій.

— Як складаються твої стосунки з новою адміністрацією? В одному з попередніх інтерв’ю ти казав, що Дональд Трамп закликав тебе та Ентоні Фаучі зустрітися з Робертом Кеннеді-молодшим.

Так, ми зустрілися. Говорили про безпеку вакцин. На зустрічі нас було четверо — Роберт Кеннеді, Френсіс Коллінз (колишній директор Національного інституту здоров’я), Тоні Фаучі й я. Розмова тривала дві з половиною години.

— Ти радий з того, що саме він очолить Міністерство охорони здоров’я?

Питання ще в тому, чи він взагалі погодиться на цю посаду. Є люди, яких надихає його готовність ламати стару систему. Можливо, вона й справді запрацює краще, якщо це буде зроблено грамотно. Але з мого погляду, Національні інститути здоров’я працюють дуже ефективно у своєму нинішньому форматі. Тож моя порада — якщо її взагалі хтось питатиме — не вдаватися до надто радикальних змін в НІЗ. А втім, усе в їхніх руках. І, щонайменше, нас точно чекає цікавий період.

— Тебе не лякає те, що людина, яка виступає проти вакцин, може очолити сферу, відповідальну за ці ж вакцини?

Важко сказати напевне. Часто звучать радикальні заяви, але до радикальних дій справа доходить рідко. У сфері охорони здоров’я все дуже просто: є результат чи немає? Ти допомагаєш людям ставати здоровішими чи ні? З боку Фонду ми завжди мали чітку позицію: ми хочемо покращувати здоров’я людей по всьому світу — зокрема в бідних країнах. І те, що мене справді хвилює найбільше — це чи залишаться потреби найбідніших, особливо в Африці, серед пріоритетів? Бажання скоротити дефіцит змушує нас боротися за ці речі, навіть якщо ті програми, за які я стою горою, займають усього пів відсотка бюджету.

— Ілон, мабуть, сказав би, що на це не варто витрачати гроші.

Мене насправді турбує стан відносин між США й Всесвітньою організацією охорони здоров’я. Під час пандемії лунало чимало критики на адресу ВООЗ — як з боку окремих політиків, так і громадськості. І все це варто обговорити спокійно, з аргументами. Але я дуже сподіваюся, що Сполучені Штати не припинять фінансування ВООЗ. Вони відіграють надважливу роль у координації дій під час надзвичайних ситуацій у сфері охорони здоров’я і в тому, щоб не допустити нових пандемій. [Через кілька днів після цієї розмови, у свій перший тиждень на посаді, президент Трамп офіційно оголосив про вихід США з ВООЗ.]

— Завершімо на тій ноті, якою ти закінчив свою книгу. Ти пишеш, що іноді хочеш знову стати тим тринадцятирічним хлопчиком, який жив у власному світі й рухався вперед із чистої цікавості. Після всього, чого ти досяг — справді хочеш «перемотати плівку» назад?

Це не про те, щоб повернутись і щось змінити. Мені неймовірно пощастило. Але це було справжнє диво — пройти через усе це. І так, я сумую за тим дивовижним відчуттям невизначеності. За тими днями, коли я думав: «Ми все провалили, інші вже далеко попереду». І: «Хто ми такі, щоб мріяти про щось настільки шалене?» Але крок за кроком ми побудували щось неймовірне.

— А люди взагалі змінюються?

Ні. Ти не змінюєшся кардинально — ти просто вчишся стриманості, здобуваєш мудрість і розширюєш свій внутрішній простір. Але в глибині душі… я на 95 відсотків усе ще той самий хлопець.

Реклама у Vector

Знайшли помилку? Виділіть її і натисніть Ctrl+Enter