Протягом понад 100 років росія знову і знову залучала західний бізнес, обіцяла доступ до ринку, ресурсів і взаємовигідне партнерство. Ford, BP, ExxonMobil, Boeing, Nabisco — кожна з цих компаній заходила з прагматичним розрахунком. Але щоразу історія закінчувалася однаково: одностороннє переписування правил, політичний тиск, різкий розрив співпраці, щойно росія отримувала потрібні технології, знання чи капітал.
Журналістка Vector Олена Коваль ступила однією ногою в болото, щоб ще раз нагадати: втихомирювати росію заради майбутніх економічних відносин з нею марно, адже від радянських часів до сучасності ця країна ніколи не прагнула доброчесності.
Ford і зародження радянського автопрому
Історія невдалих економічних відносин США та росії починається ще з торгів пушниною з Аляски. Але більш серйозна співпраця стартувала за часів радянського союзу, коли останній називав американців буржуями, але без їхньої допомоги фактично обійтися не міг.
Майже одразу після приходу до влади в листопаді 1917 року більшовицький режим зіткнувся з практичною проблемою: побудувати соціалістичну утопію без сучасної промисловості було неможливо. А без західних технологій — нереально. Саме тому одним із перших потенційних партнерів радянської влади став Генрі Форд — символ американського капіталізму.
Форд погодився продавати радянській державі трактори Fordson за готівку. Ця співпраця тривала всю епоху НЕПу. Вона поєднувала комуністичну ідеологію з капіталістичними інтересами.
Контракт 1929 року: передання галузі
30–31 травня 1929 року Ford Motor Company підписала з радянським урядом угоду про технічну допомогу. Вона передбачала будівництво двох підприємств. Першим був великий завод з виробництва тракторів і вантажівок у Нижньому Новгороді, пізніше Горькому, нині — ГАЗ. Він створювався за зразком комплексу Ford Rouge. Другим став складальний завод у москві.
Згідно з угодою, Ford зобов’язувався не лише продавати автомобілі. Компанія фактично передавала срср план створення автомобільної промисловості з нуля. Йшлося про будівництво заводу потужністю 100 000 автомобілів на рік.
Протягом дев’яти років Ford передав креслення, патенти, проєкти обладнання та 72 000 незібраних автомобілів Model A і вантажівок AA. Загальна сума постачання і послуг становила близько $30 млн. радянський союз зобов’язався використовувати виключно запчастини Ford для обслуговування автомобілів. Додатково срср отримав право користуватися всіма поточними та майбутніми патентами на ці моделі.
Ключовим елементом угоди став доступ 200 радянських інженерів до заводів Ford у Детройті та Дірборні. Там вони проходили стажування безпосередньо на заводах і вивчали фордистську систему масового виробництва.
Результат і прихований конфлікт
Виробництво в Горькому стартувало у 1932 році. Там почали випускати GAZ-A — прямий нащадок Ford Model A. Ці автомобілі стали критично важливими для індустріалізації та логістики під час Другої світової війни.
Водночас Ford зазнав фінансових втрат. срср викупив лише близько половини з обіцяних 72 000 автомобілів. Ліцензії, патенти та навчання надавалися за собівартістю, без прибутку. До 1934 року, коли ГАЗ досяг виробничої самодостатності, співпрацю фактично припинили. Ця схема — швидке запозичення технологій і розрив відносин — стала типовою для радянської індустріалізації.
RJR Nabisco і нездійснені надії перебудови
80-ті роки — триває Холодна війна, радянське суспільство вважає американців ворогами і ще не забуло, як Хрущов обіцяв показати їм «кузькину мать». Але полиці магазинів пустують, а самою пропагандою людей не нагодуєш. І союз вирішує знову залучити західні корпорації до співпраці, цього разу в іншій сфері — виробництві споживчих товарів. Одним із таких проєктів стало заплановане спільне підприємство з RJR Nabisco.
План і бренди
Проєкт передбачав запуск виробництва тютюнових виробів, крекерів і круп у срср. Планували використовувати бренди Oreos і Ritz crackers. Переговори почалися в період перебудови, коли іноземні інвестиції стали формально можливими. Радянська влада прагнула отримати сучасні харчові технології на тлі хронічного дефіциту.
Чому угода зірвалася
Американська сторона наполягала на виведенні прибутку в твердій валюті. срср вимагав контрольний пакет у 51% і розрахунки в рублях. Додатково переговори гальмували політична нестабільність, бюрократія та невизначеність епохи гласності. З’ясування стосунків стояло на місці, тож проєкт так і не реалізували до розпаду срср у 1991 році.
Сучасна росія і США: великі енергетичні розриви
Хоч після розпаду радянського союзу росія проголосила себе його наступницею, цивілізовані країни повірили, що це вже зовсім інакша, демократична держава. А головне — багата на корисні копалини, тож вести з нею справи може бути вигідно. Тож американські компанії взялися вести справи з російськими.
ExxonMobil і «Сахалін-1»
Проєкт «Сахалін-1» став одним із найбільших прикладів енергетичної співпраці США та росії. Його запустили у 2000 році в межах угоди про розподіл продукції.
Родовища Чайво, Одопту та Аркутун-Дагі містили 2,3 млрд барелів нафти і 17,1 трлн кубічних футів газу. Частки розподілилися так: Exxon Neftegas — 30%, «Роснєфть» — 20%, японська SODECO — 30%, індійська ONGC Videsh — 20%.
До 2009 року видобуток досяг піку в 250 000 барелів на добу завдяки технологіям буріння з подовженим радіусом.
Інфраструктура і зупинка
Ключовими об’єктами стали платформи «Орлан» і «Беркут», трубопровід довжиною 226 км до термінала Де-Кастрі та завод «Чайво» потужністю 250 000 барелів нафти і 800 млн кубічних футів газу на добу.
У березні 2022 року ExxonMobil припинила роботу через воєнні санкції. А в жовтні росія захопила 30% частку компанії. Збитки Exxon склали $4,6 млрд. Видобуток впав з 220 000 до 10 000 барелів на добу, а згодом частково відновився до 198 000 барелів. Експорт скоротився з 229 000 до 98 000 барелів на добу у 2022 році.
Boeing і VSMPO-AVISMA
Спільне підприємство Boeing з VSMPO-AVISMA, провідним виробником титану в росії, заснували у 2006 році. Воно стало прикладом глибокої інтеграції ланцюжка постачань в аерокосмічній галузі.
Компанії мали рівні частки в «Урал Боїнг Мануфактуринг» (UBM). Підприємство спеціалізувалося на обробці титанових поковок для літаків Boeing, зокрема 787 Dreamliner.
VSMPO займалося чорновою обробкою у Верхній Салді (Росія), а Boeing — чистовою обробкою в Портленді. VSMPO постачала до 50% потреб Boeing в титані для аерокосмічної галузі, зокрема деталі для моделей 737, 767, 777 і 777X. Це відбувалося на підставі довгострокових контрактів, що діяли до 2021 року.
Кілька меморандумів про взаєморозуміння розширили сферу діяльності. Наприклад, у 2018 році підприємство розпочало передове виробництво на Уралі. Система замкнутого циклу перероблення повертала титанові стружки до VSMPO, це скорочувало витрати та відходи.
Зупинка після 2022 року
Після санкцій США у 2022 році роботу підприємства призупинили. Імпорт титану з росії зупинився. Boeing був змушений терміново диверсифікувати постачальників. Попри заяви російської сторони про можливе відновлення у 2025 році, станом на початок 2026 року, співпраця так і не відновилася.
Арманд Хаммер: виняток, який підтверджує правило
Історія Арманда Хаммера вирізняється серед прикладів американського бізнесу в срср та росії. На відміну від Ford чи пізніших корпорацій, він будував відносини з радянською владою не роками, а десятиліттями — і робив це завдяки унікальному статусу «свого» капіталіста. Хаммер був постійним посередником між Вашингтоном і москвою, навіть у найгостріші періоди холодної війни. Саме ця особиста залученість у радянську систему дозволила йому уникнути сценаріїв різкого розриву, типових для інших західних компаній.
Початок кар’єри: «капітан НЕПу»
У 1921 році, у 23 роки, Хаммер вперше приїхав до радянського союзу. Його батько симпатизував більшовикам, і це відкрило синові прямий доступ до верхівки влади. Ленін особисто надав Хаммеру концесії на фабрику олівців, видобуток азбесту та торгівлю зерном в обмін на хутро. Ці проєкти приносили мільйони доларів і допомагали срср відновлювати економіку після громадянської війни.
До 1930 року Хаммер залишався в срср і виступав посередником для 38 американських компаній у межах НЕП. Він представляв інтереси Ford та інших компаній, і фактично став «вхідною точкою» американського капіталу в радянську економіку 1920-х років.
Occidental Petroleum і великі бартерні угоди
Справжній масштаб впливу Хаммера проявився у 1970–1980-х роках, коли він очолив американську нафтогазову компанію Occidental Petroleum. Після московського саміту Річарда Ніксона у 1972 році Хаммер уклав історичні бартерні угоди «фосфати в обмін на газ». Occidental постачала фосфати з Флориди, а срср — аміак і сечовину через порт Одеси. Загальна вартість цих операцій з часом сягнула десятків мільярдів доларів.
Одним із найбільших проєктів стало будівництво чорноморського комплексу з виробництва добрив вартістю близько $20 млрд поблизу України. Хаммер також просував розробку сибірських газових родовищ, при цьому спирався на особисті зв’язки у Кремлі. У США його критикували за роль неформального «кур’єра» між радянською владою і американським бізнесом.
Підозри, скандали і подвійна гра
Діяльність Хаммера супроводжували постійні звинувачення. Перебіжчики та дослідники радянських архівів називали його агентом впливу або навіть шпигуном. У 1921 році він отримав від ЧК $75 000 — еквівалент приблизно $600 000 сьогодні — для фінансування операцій Комінтерну в США через сімейну фірму Allied Drug. Під час отримання концесій на азбест Хаммер активно використовував хабарництво як інструмент переговорів.
Книга «Досьє» Едварда Джея Епштейна (не того) описує Хаммера як людину, яка десятиліттями відмивала радянські кошти. У 1960–1970-х роках з’явилися записи про виплати за політичний вплив. Водночас парадокс у тому, що згодом сам КДБ почав сумніватися в лояльності Хаммера. Радянські документи свідчать: Хаммер дедалі частіше ставив власну вигоду вище інтересів москви, записував переговори і уникав повного вербування.
Чому Хаммеру вдалося те, що не вдалося іншим
На відміну від Ford чи пізніших західних корпорацій, угоди Хаммера не завершувалися різким крахом. Бартер «фосфати за газ» діяв десятиліттями. Угода 1973 року, що набула чинності в 1974-му, фінансувалася, зокрема, через Експортно-імпортний банк США і не супроводжувалася зафіксованими порушеннями з боку срср.
Немає доказів, що співпраця Хаммера завдала економічних збитків іншим американським компаніям. Його проєкти приносили прибуток Occidental Petroleum і відкривали доступ до радянського ринку для десятків фірм. Ймовірно, ключовим фактором була його унікальна позиція інсайдера — людини, яку в москві сприймали не як зовнішнього партнера, а як частину системи.
Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями
Ця історія — не лише про бізнес. Вона показує, як десятиліттями технології, капітал і надії заходили в росію, але знову і знову завершувалися розривом. Від Ford до Boeing сценарій був однаковим — змінювалися лише масштаби втрат.
Після початку повномасштабної війни проти України цей історичний ланцюг виглядає не винятком, а системою. Бізнес із росією несе не лише репутаційні ризики — він майже гарантовано перетворюється на фінансові втрати, юридичну невизначеність і втрату контролю над інвестиціями. Тож маємо нагадування: у відносинах із росією економіка завжди поступається політиці, а будь-яке партнерство має очікувано провальний фінал.