Валентино Гаравані — засновник модного дому Valentino й один із головних архітекторів гламуру ХХ століття — помер у Римі у віці 93 років. Він одягав королівських осіб, перших леді США та найбільших кінозірок свого часу. Але його головне досягнення — не лише естетика, а стійка бізнес-модель, що десятиліттями монетизувала красу.
Журналістка Vector Олена Коваль порахувала модний спадок Валентино та розповіла, як від захоплення червоною сукнею в опері Гаравані він дійшов до фешн-імперії та отримав власний код Pantone.
Як живе Valentino сьогодні
За підсумками 2024 року (підсумки 2025-го представлять навесні цього року), виторг глобального люксового бізнесу становив близько 1,31 млрд євро. Це приблизно на рівні з Brunello Cucinelli (1,28 млрд євро), але ще дуже далеко від такого гіганта як Chanel (17,9 млрд євро).
Особливо показовою стала ситуація з прибутковістю. EBITDA Valentino знизилася приблизно на 22% — до 246 млн євро. Причини цього падіння не обмежуються слабкими продажами:
- бренд активно інвестував в оновлення мережі бутиків;
- витрати, пов’язані зі зміною креативного напряму;
- Valentino свідомо скорочував гуртові канали, жертвуючи обсягами заради маржі та іміджу.
Це типовий сценарій для люксових брендів, які переходять на модель direct-to-consumer. Станом на 2024 рік, близько 70% усіх продажів Valentino припадало на прямі канали — власні магазини та офіційний e-commerce. Для порівняння, ще десять років тому гуртова торгівля була домінантною.
Онлайн-продажі стали одним із небагатьох стабільних драйверів зростання. E-commerce зріс приблизно на 37%, що свідчить про зміну поведінки клієнтів навіть у сегменті люксу.
Покупець Valentino сьогодні — це не лише гість бутика на Via Condotti, а й онлайн-клієнт з Нью-Йорка чи Сеула. Географічно бренд стикається з чіткою асиметрією. Азія, зокрема Китай, демонструє спад попиту. США, Японія та Близький Схід залишаються ключовими ринками росту.
Тому Valentino дедалі більше адаптує колекції, маркетинг і ритейл під ці регіони, але при цьому зберігає італійське коріння як частину преміального наративу.
Важливо й те, що Valentino зараз працює не як самостійний гравець, а як частина великої інвестиційної гри між Mayhoola та Kering. Це означає постійний баланс між творчою свободою, фінансовою дисципліною й очікуваннями майбутнього зростання.
Фактично бренд перебуває у фазі перезавантаження. Він уже не може жити виключно спадщиною Валентино Гаравані, але ще не сформував нову «золоту формулу» на десятиліття вперед.
Хто володіє Valentino
З 2012 року 70% Valentino належить катарському інвестфонду Mayhoola. У 2023-му Kering придбала 30% за 1,7 млрд євро, оцінивши бренд майже в $6 млрд.
Повний викуп відклали до 2028–2029 років через боргове навантаження Kering (близько 9,5 млрд євро) та нестабільність ринку люксу. У 2025 році Mayhoola і Kering спільно інвестували 100 млн євро для стабілізації бренду — без зміни структури власності.
У 2025 році CEO став Ріккардо Белліні (ексMayhoola, Maison Margiela). Креативний директор — Алессандро Мікеле, який має перезапустити бренд, не зруйнувавши спадщину Валентино.
Стратегія проста й прагматична:
- фокус на прямих продажах;
- менше гуртової торгівлі — більше контролю;
- інвестиції в ключові ринки;
- масштабування онлайну без девальвації статусу.
Валентино Гаравані: кутюр’є, який продав мрію про ідеальне життя
Фірмовий маково-червоний, бездоганні лекала, банти, мереживо та вишивка зробили Valentino синонімом статусу. Його близьке коло — Val’s Gals — охоплювало Елізабет Тейлор, Одрі Хепберн, Софі Лорен. Джекі Кеннеді вийшла заміж за Арістотеля Онассіса у весільній сукні Valentino. Через десятиліття дизайнер переробив створену для неї сукню для Дженніфер Лопес — і таким чином з’єднав дві епохи в одному образі.
У 2001 році Джулія Робертс отримала «Оскар» у вінтажній сукні Valentino. Це був не жест ностальгії, а сигнал: бренд залишався актуальним навіть після зміни модних циклів.
Формула роботи Валентино
У документальному фільмі Valentino: The Last Emperor (2009 року) дизайнер сформулював свою філософію однією фразою:
«Я знаю, чого хочуть жінки. Вони хочуть бути красивими».
Валентино не експериментував просто так. Він не ламав канони, а зміцнював їх. Його жінка завжди була леді. Формальність у його інтерпретації означала не стриманість, а контроль. Це дозволило бренду продавати не лише одяг, а й ідею вишуканого життя: яхти, червоні доріжки, бездоганна постава. І ця ідея мала стабільний попит.
Рим замість Парижа: ставка, що створила індустрію
Валентино навчався у Парижі, працював у модельєрів Жана Дессе та Гі Лароша. Але ключове рішення ухвалив у 1959-му: повернувся до Риму, щоб створити кутюр за французькими стандартами, але з італійською чуттєвістю.
Разом із партнером Джанкарло Джамметті він заснував Maison Valentino. Дім починався з боргів і майже збанкрутував через «шампанські смаки» засновника — прагнення до найякісніших тканин, але саме дисципліна Джамметті перетворила талант на бізнес.
Валентино від самого початку мислив масштабно: міжнародні покази, зіркові клієнти, повний контроль над іміджем. Перший прорив стався у 1961 році, коли Елізабет Тейлор обрала сукню Valentino для прем’єри «Спартака». Далі — White Collection 1968 року, на яку дизайнера надихнула сукня для Джекі Кеннеді.
Але справжнім активом бренду став колір.Valentino Red — це ідентифікатор бренду, він має власний код Pantone і з’являється у кожній колекції. Натхнення прийшло з опери в Барселоні, де дизайнер побачив жінку в червоному оксамиті й вирішив: цей колір має домінувати.
У 1999 році Валентино відсвяткував 40-річчя у моді показом 40 червоних суконь на Іспанських сходах у Римі. Це було не дефіле, а демонстрація культурної влади.
Бізнес Valentino: як зростав і падав бренд
До кінця ХХ століття Valentino остаточно перестав бути просто модним домом, він став економічною структурою, здатною масштабуватися без втрати впізнаваності.
У 1970–1980-х роках бренд розвивав ліцензійну модель — окуляри, парфуми, аксесуари. Це дозволяло розширювати присутність у світі без необхідності інвестувати у власні фабрики чи логістику.
У 1986 році Valentino вже був найбільшим експортером моди в Італії. Обсяг міжнародних продажів оцінювався приблизно в $385 млн, що тоді було винятковим показником для бренду.
Проте кінець 1990-х показав і слабке місце бренду. Valentino залишався надзвичайно престижним, але:
- мав високі операційні витрати;
- залежав від особистої присутності засновника;
- був менш гнучким у порівнянні з новими конгломератами на кшталт Louis Vuitton.
Тому у 1998 році Валентино продав компанію інвестиційному фонду Permira. Угода оцінювала бренд приблизно в $300 млн — сума, яка сьогодні здається скромною, але тоді відповідала ринку. Для Гаравані це був стратегічний крок — він зберіг креативний контроль, але передав фінансове управління професіоналам.
«Валентино був сам собою брендом», — казав П’єрпаоло Піччолі.
Він створив не просто дім моди, а систему, де краса, дисципліна й гроші працювали разом. Його епоха — це час, коли елегантність ще була товаром преміумкласу.
І хоча індустрія давно змінилася, одна річ залишилася: мрія про ідеальну сукню все ще продається.