Подружжя рівня Bloomberg: Ханенки — найуспішніший культурний проєкт України XIX століття
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Цукрові мільйонери XIX століття Богдан і Варвара Ханенки могли жити як типові олігархи — яхти, вілли, ланчі на Мадейрі. Натомість вони 40 років вкладалися у власний музей світового рівня. Їхня бізнес-модель пережила революції, війни та зміни епох — чи не єдиний український проєкт із такою стійкістю.
Журналістка Vector Дарія Прудіус розкопала історію подружжя, яка читається як майстер-клас із довгострокового планування. Виявляється, ці аристократи знали про антикризове управління та самофінансування краще за половину сучасних стартаперів.
Хто такі Ханенки
У 1875 році Богдан Ханенко, 26-річний адвокат із петербурга, одружився з Варварою Терещенко — 23-річною донькою власника цукрових заводів. Він був членом Державної ради російської імперії та мав козацьке походження з Чернігівщини. Вона — спадкоємиця родини, яка контролювала 10% цукрового ринку держави та володіла 160 000 десятин землі.
Обоє вже мали досвід у сфері мистецтва. Богдан був членом петербурзького Товариства заохочення художників та купував картини. Варвара виросла в родині меценатів: її батько Микола Терещенко фінансував музеї та школи, дядько Федір у 1880-х відкрив першу приватну галерею в Києві для широкої публіки.
Весільна подорож до Італії 1874 року стала початком їхньої колекції та першим інвестиційним раундом майбутньої культурної імперії. У Венеції Ханенки купили картини венеційської школи, у Флоренції — твори епохи Відродження, в Римі — античні скульптури.
Загальна сума витрат становила близько 15 000 рублів — для порівняння, будинок у центрі Києва тоді коштував 8-10 000. Так, перша картина «Дівчина з мертвою пташкою» коштувала кілька сотень рублів — сума, яку середній робітник тоді заробляв за рік.
Цукрові заводи Терещенків генерували стабільні прибутки, які дозволяли родині масштабно інвестувати в культуру. Богдан спеціалізувався на європейському живописі та археології, Варвара — на кераміці, іконах та українському народному мистецтві.
Подружжя не мало дітей — колекція стала їхньою спадщиною, а музей перетворився на сімейну справу життя.
1- Велика (зелена) вітальня дому Ханенків; 2- Червона вітальня; 3 – Картина «Дівчина з мертвою пташкою». Джерело: Музей Ханенків
Як об’єднали два капітали
Зважаючи на родинне походження, шлюб Ханенків не був звичайним романтичним союзом — радше злиттям двох значних капіталів. Богдан приніс політичні та професійні зв’язки. Як член Державної ради мав доступ до найвищих кіл влади. Його адвокатська практика в петербурзі приносила стабільний дохід, а козацькі маєтки на Чернігівщині — додаткові ресурси.
Варвара ж була набагато цінніша з фінансового погляду. Родина Терещенків на день укладання шлюбу контролювала 11 цукрових заводів та щорічно виробляла продукції на понад 21 млн рублів. Їхнє «Товариство цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків» мало статутний капітал 8 млн рублів — для порівняння, весь річний бюджет Києва тоді був менший ніж 1 млн рублів.
Поза тим, у посагу Варвари були не лише гроші, а й доступ до родинної мережі. Терещенки мали рахунки в закордонних банках на суму понад 13 млн рублів та інвестували в різні галузі — від соляних шахт до нерухомості. Це давало Ханенкам фінансову стабільність для довгострокових культурних проєктів.
Об’єднання капіталів дозволило подружжю витрачати на мистецтво суми, які здавалися божевільними навіть для заможних людей того часу. Усе це забезпечило подружжю фінансову незалежність їхніх проєктів від політичних змін чи економічних криз, яких у ті часи було чимало.
Від медового місяця до культурного холдингу
Повернувшись до України з весільної подорожі, подружжя зрозуміло, що їхня квартира не призначена для стількох покупок. Тож, у 1881 році почали будівництво маєтку, спеціально адаптованого під зберігання колекцій, на Терещенківській за 80 000 рублів — сума, на яку можна було побудувати цілий завод.
Наступні 40 років працювали за чіткою системою. Щороку 2-3 поїздки до Європи, по 10-15 покупок за раз. Кожен експонат документувався: походження, вартість, експертна оцінка. Богдан вів детальні каталоги з історією кожної речі.
Проте це не був хаотичний шопінг. Ханенки наймали провідних мистецтвознавців Європи як консультантів — схоже на те, як сучасні фаундери залучають досвідчених радників. Кожна покупка проходила перевірку: автентичність, історична цінність, потенціал зростання вартості.
Стратегію розробили поетапну:
- спочатку європейське мистецтво — Рембрандт, італійські майстри, французькі імпресіоністи;
- потім східне — перські мініатюри, китайська порцеляна, японські гравюри;
- паралельно українська колекція — археологічні знахідки, народні ремесла, церковне мистецтво.
Музей Ханенків ззовні та всередині. Джерело: YouArt
За 40 років вони зібрали 25 000 експонатів: 400 картин, 8000 гравюр, 700 творів азійського мистецтва, понад 3000 археологічних знахідок. Експерти з Берліна, Парижа, Лондона регулярно приїжджали до Києва для консультацій.
Для колекцій такого масштабу Ханенкам потрібно було продумати фінансову модель до дрібниць. Так, будинок на Терещенківській став дохідною нерухомістю: на перших поверхах — бібліотека та інститут історії мистецтв, вгорі — елітні апартаменти. Прибуток від оренди покривав би всі витрати на утримання музею. Фактично, Ханенки розробили модель соціального підприємництва: комерційна діяльність фінансує культурні проєкти.
Не тільки хобі — інвестиційний портфель
Ханенки розуміли: щоб колекція існувала після їхньої смерті, потрібна фінансова екосистема. Тому паралельно з придбанням картин вони будували диверсифікований портфель культурних інвестицій.
У 1904 році Богдан вніс 134 000 карбованців у створення першого публічного музею Києва на Грушевського. Це було не просто благодійністю — Ханенко став головою міського Товариства старожитностей і мистецтв, що давало йому контроль над музейною політикою міста. Його археологічна колекція з понад 3000 предметів коштувала дорожче половини всіх експонатів нового музею.
Археологічні розкопки стали окремою статтею інвестицій. Фінансування досліджень Вікентія Хвойки коштувало понад 50 000 рублів за кілька років — еквівалент річного бюджету містечка. Проте це була репутаційно вихідна інвестиція: знахідки трипільської культури та Старокиївської гори поповнили колекцію Ханенків унікальними експонатами, а багатотомне видання «Древности Приднепровья» принесло міжнародне визнання.
Освітні проєкти теж працювали на родину. Ханенки фінансували будівництво училища в Райгородку Черкаського повіту та виділяли 1000 рублів щорічно на його утримання. Варвара організувала ремісничі школи в їхніх маєтках на Київщині та Поділлі — ці заклади готували майстрів для реставрації та виготовлення експонатів.
Найрозумнішим рішенням стало будівництво дохідного будинку на Терещенківській, 13. Варвара спеціально заклала це в плани ще до смерті чоловіка: будинок мав приносити 3 000-4 000 рублів щорічно, а всі доходи йшли на утримання музею.
До 1917 року Ханенки створили самодостатню культурну корпорацію: музей із власним фінансуванням, наукову базу, освітні заклади та міжнародні зв’язки. Модель виявилася настільки стійкою, що пережила нескінченні революції та зміни влади.
Антикризовий менеджмент Варвари (1917-1922)
Навесні 1917 року, коли в петрограді скидали царя, Богдан Ханенко помирав у власному особняку в Києві. Йому було 68, здоров’я підточувала тривала хвороба. 26 травня він підписав заповіт і того ж дня помер. Варварі було 65 років, і вона залишилася сама з колекцією вартістю в мільйони рублів посеред революційного хаосу.
Заповіт був чіткий: передати колекцію, будинок та бібліотеку місту Києву для створення публічного музею. Але влада змінювалася кожні кілька місяців. За два роки Київ контролювали Центральна Рада, німці, Директорія, білі, червоні. Кожна нова влада могла конфіскувати колекцію або розпродати її.
У грудні 1918 року Варвара вирішила замість передання колекції місту, написати Дарчу заяву до Української академії наук з пропозицією безоплатно передати всю спадщину. Умова була одна: жодного розпродажу колекції. Завдяки цьому музей отримав статус наукової установи, що робило його менш привабливою ціллю для реквізицій.
1 – Дарча заява Варвари; 2 – Заповіт Богдана. Джерело: Музей Ханенків
У червні 1919 року більшовики націоналізували майно Ханенків. Але Варвара не втекла за кордон — вона залишилася жити при музеї й домовилася з новою владою про своє призначення головою Комітету музею. Фактично ця жінка стала найманою директоркою власної колекції.
Ключовим було залучення української інтелігенції. Варвара переконала мистецтвознавця Георгія Лукомського стати першим упорядником музею, а Миколу Макаренка — його заступником. Ці люди мали авторитет у більшовиків і змогли захистити колекцію від розграбування.
За п’ять років Варвара перетворила приватну колекцію на державний музей, зберегла більшість експонатів та забезпечила професійне управління. Коли вона померла у 1922 році, музей уже міг функціонувати без її втручання.
ROI Ханенків через 100 років
Після смерті Варвари більшовики вилучили імена засновників із назви музею «за відсутність революційних заслуг перед пролетаріатом». Однак інвестиція в 40 років роботи виявилися міцнішою. Музей продовжував працювати.
У 1920-30-х роках радянська влада розпродала частину колекції за кордон — диптих Лукаса Кранаха «Адам і Єва» пішов з молотка в Берліні під фальшивою позначкою «зібрання Строганових». Французький гобелен XVI століття «Поклоніння волхвів» зник серед незадокументованих аукціонів.
Під час німецької окупації втрати були значущими: нацисти вивезли понад 370 картин, 20 000 гравюр, близько 500 творів декоративного мистецтва та девʼять скульптур. Частину з них досі шукають у європейських музеях та приватних колекціях.
Проте ядро колекції вижило. Після війни музей поступово відновлювався. У 1970-х співробітники навіть надіслали офіційний запит до москви з проханням повернути іранські старожитності — відповідь прийшла через 10 років, але частину експонатів таки повернули.
У 1999 році музею нарешті повернули історичну назву — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Це був символічний жест: після 77 років забуття імена засновників знову з’явилися на фасаді будинку.
Сьогодні музей зберігає 25 000 експонатів і приймає понад 50 000 відвідувачів щорічно. Колекція Ханенків стала основою для створення ще чотирьох національних музеїв України. Під час повномасштабної війни музей продовжує працювати — експонати евакуйовані, але освітні програми та виставки тривають.
Історія повторюється
Найбільшою загадкою історії Ханенків залишається зникнення їхнього архіву. У 1922 році, відразу після смерті Варвари, зникли всі особисті документи, листи та записи подружжя. Офіційна версія: молодша сестра Варвари спалила папери. Неофіційна — їх конфіскували під час обшуку маєтку. Частина листів Богдана досі зберігається в третьяковській галереї, але співробітники музею Ханенків не можуть отримати навіть копії.
10 жовтня 2022 року росіяни поцілили ракетою поруч із музеєм Ханенків. Паралельно росіяни грабують музеї на окупованих територіях — скіфське золото з Мелітополя, колекції з Херсонського краєзнавчого музею.
Нічого не змінилося за століття. Ті самі методи, та сама ментальність, той самий цинізм. У 1930-х совєти «позичили» перську чашу Ханенків для виставки в ермітажі. У 1987 році нахабно написали: «подарунок до 175-річчя». Сьогодні їхні спадкоємці так само крадуть і присвоюють.
Але музей Ханенків досі працює, близько сотні співробітників продовжують зберігати те, що залишилося від 25-тисячної колекції. Під ракетами, з прихованими експонатами, після століття пограбувань та ідеологічних чисток. Модель подружжя виявилася міцнішою за всі режими, що намагалися її знищити — від царату до совєтів, від нацистів до росіян. Можливо, саме в цьому і полягає головний урок для сучасних українських мільйонерів: інвестувати так, щоб твій проєкт пережив будь-яких варварів. Бо вони обов’язково прийдуть.
Більше про це
Від цукру до яблук: як Симиренки створили перший науково-промисловий холдинг в історії України
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
