Перша мільйонерка Галичини XX століття. Кейс Климентини Авдикович
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Якщо ваш стартап не взяли на грант — видихніть, принаймні, ви не вдова у міжвоєнній Галичині. Климентина Авдикович продала швейну машинку, купила мішок цукру — і запітчила митрополиту Шептицькому на $46 000, у час, коли банки навіть не розмовляли з жінками. Її «Фортуна Нова» щодоби штампувала по 5 тонн цукерок із гетьманами на обгортках і годувала діаспору в США та Австралії. Аж поки нові власники не відібрали єдину українську кондитерку Львова за один день. совєтська влада, як ми знаємо, не торгувалася.
Журналістка Vector Дарія Прудіус читає «Десять заповідей Фортуни Нової» замість проповідей Пітера Тіля, і розбирає бізнес-кейс першої підприємниці Галичини. Це історія про те, як церква стала венчурним фондом, маркетинг — політикою, а велике «залізо» — зашморгом, в який фаундери потрапляють і досі.
Донька посла, сестра «терориста», дружина професора
Климентина Січинська народилася 1884 року в Копичинцях, Тернопільщина. Батько, отець Микола Січинський, 10 років був послом до Галицького крайового сейму. Мати Олена — активісткою жіночого руху.
Брат Мирослав у 1908 році зайшов до кабінету намісника Галичини, графа Анджея Потоцького, і застрелив його — за антиукраїнську політику, сфальсифіковані на користь поляків вибори та вбивство селянина. Спершу його засудили до смертної кари, але завдяки суспільному розголосу та публічній підтримці митрополита Андрея Шептицького присудили 20 років ув’язнення.
За кілька років Січинському допомогли втекти з в’язниці та емігрувати. Десятиліттями він був активним учасником діаспори, очолював українські ГО та редагував газети в США.
Селами розійшлась приказка: «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє». Національно свідомі українці масово називали дітей Мирославами.
У родині людей, які не чекали дозволу, виросла підприємиця, яка ламала стигму про «жіночу справу».
У 18 років вона вийшла заміж за Ореста Авдиковича — професора, письменника й літературознавця з Перемишля. Разом вони їздили до Відня. Там, поки чоловіка лікували від запалення спинного мозку, Климентина вивчала технологію приготування помадок у місцевого цукерника — тоді ще без жодного наміру перетворити це на справу життя.
У 1918 році Орест помер. 34-річна Климентина мала на руках двох дітей і жодної вдовиної пенсії. Учительська зарплата покривала їжу — і все. Чотири роки вона, аби вижити й прогодувати дітей, шила, продавала книжки чоловіка та здавала речі в ломбард.
Хаотичний півот зі швеї в бізнес-леді
У 1922-му Климентина продала швейну машинку Singer і на ці гроші купила мішок цукру. «На маленькій залізній кухоньці варила я цукор, красила, додавала смаків, прибирала зверху, накладала в коробки та розносила по буфетах і цукорнях…», — писала Климентина у своїх мемуарах.
Почалося це на кухні в Перемишлі, з п’яти видів помадок: вишневої, ванільної, помаранчевої, шоколадної, кавової. Розклала в миски та занесла в кав’ярні через дорогу. За день їх розкупили, а власники звернулися до Климентини знову. Так жінка почала будувати своє виробництво.
Хутро покійного чоловіка обміняла на котли, бібліотеку — на обігові кошти, а першим «цехом» стали три колишні стайні, де до неї тримали кіз. Поки міська еліта обговорювала, чи личить професоровій Застаріла форма, якою називали дружину професора (присвійна модель). У сучасній мові вживають «дружина професора». тягати мішки та працювати як чоловік, Климентина шукала дистриб’юторів.
Бренд із першого дня позиціювався як проукраїнський, без підтримки прогорів би ще на старті. Тож жінка запарнерилася з єврейським торговцем Гіммелем, який став її першим радником — підштовхнув придбати першу машинку для виготовлення солодощів та радив, як збільшити обсяги.
Справжньою ж перевагою Климентини був її соціальний капітал. Донька посла до сейму, сестра національного героя, ім’я якого знала вся Галичина, людина з доступом до впливових церковних і громадських еліт — це ресурс, яким у 1920-х варто було скористатися.
У 1922 році вона переїхала до Львова, в якому працювали сім кондитерських фабрик та 84 цукерні, зокрема лідери ринку: єврейські Branka та Gazet. Українцям належало менше ніж 10% міського бізнесу, решту ділили між собою поляки та євреї.
В мемуарах Климентина згадує, як пишалася тим, що з бідності виросла до власної справи й дала роботу п’ятьом людям, мріяла про сотні робітників і український бізнес. Спершу хотіла назвати фабрику «Феліцітас» — від латинського «щастя». Проте знайомі переконали зупинитися на простішій назві:
«Врешті-решт моя фабрика дістала назву «Фортуна» … Я сама подивляла свою сміливість, коли прочитала оголошення:
П е р ш а у к р а ї н с ь к а ф а б р и к а ц у к о р к і в і п о м а д о к «Ф о р т у н а».
Як і кожному амбітному стартапу, кондитерській потрібен був інвестор. Ручного і невеликого виробництва вистачало, щоб не згорнутися, але замало, щоб по-справжньому конкурувати або масштабуватися.
До того ж орендодавці стайні раптово почали тиснути, щоб кондитерська з’їхала, на що команда фабрики опиралася: «Дівчата позамикали вікна та двері інвентарем “Фортуни” та огризалися з ними через стіну, доки я побігла за адвокатом».
Конфлікт підхопили медіа, а орендодавці перейшли до примітивного рейдерства. Працювати стало неможливо, хоч фабрику й почала охороняти поліція. Авдикович вклала в ремонт великі гроші, а на позику у вдови без статку шанси були примарні. Єдиний варіант — запітчити ідею патрону українського бізнесу.
За першими інвестиціями Климентина пішла до глави Української греко-католицької церкви (УГКЦ).
Як церква стала імпакт-інвестором і врятувала «Фортуну»
Митрополит Андрей Шептицький був стратегом із титулом графа і бюджетом, з яким можна ризикувати. Глава УГКЦ, найвпливовіша постать Галичини, статки якої сьогодні рахувалися б списком нерухомості, акцій і багатьма нулями на рахунку.
Архієпископ наполегливо розбудовував український промисловий клас, здатний конкурувати з поляками та євреями як у культурі, так і в економіці. Зокрема, вклався у «Земельний банк» та «Дністер», а для нафтових та лісових компаній купував землю.
Коли Авдикович звернулася з пропозицією, Шептицький пішов на партнерство.
Митрополит вклав тоді $46 000 На сьогодні еквівалент орієнтовно у $875 000 — грошовий кредит, внесок у статутний фонд і здав в оренду фабриці три церковні будівлі на вул. Кордецького, 21–23–25 (зараз там стоїть п’ятиповерховий будинок).
Деякі медіа пишуть, що Климентина нібито мала родинний зв’язок із главою УГКЦ, але ми не знайшли підтвердження в історичних джерелах. Радше йдеться про громадські кола її батька, який 10 років засідав у Галицькому сеймі й належав до тієї ж еліти, з якою працював Шептицький.
На ці гроші Авдикович закупила сучасне німецьке парове обладнання і повністю відремонтувала приміщення. Кондитерська, яка ще вчора працювала на 200 кг у стайнях, тепер могла виробляти 5 тонн продукції на добу.
1 листопада 1924 року «Фортуна Нова» запустилася в новому форматі, але операційно все швидко пішло в мінус.
За словами історика Ігоря Чорновола, Авдикович «зуміла переконати владику в світлому майбутньому свого підприємства, водночас не маючи жодного уявлення про напругу львівської електричної мережі та особливості німецьких двигунів».
Через нульові технічні знання та некомпетентних інженерів запуск провалився. Парові столи не працювали, помпи не наповнювали котли, бетонні резервуари протекли. Коли машини нарешті запрацювали на повну — потріскали стіни кам’яниці, не призначеної для промислового використання.
Миколаївський і різдвяний сезони 1924–1925 рр. фабрика провалила цілком. «Фортуна Нова» теоретично могла виробляти 16 метрів цукерок на день, а реально збувала два. З потужністю у 5 тонн на добу продавали близько 1 тонни.
Щоб врятувати інвестиції, Андрей Шептицький у 1925 році призначив куратором фабрики свого брата — монаха-василіянина, отця Климентія. Той фактично перебрав операційний і фінансовий контроль. Для Авдикович це був удар: жінка, яка сама будувала бізнес, тепер мала звітувати перед монахом. За її словами, вона пережила нервовий зрив і лікувалася у Відні: «З розпуки падали руки, я бігала, наче автомат, а в мозку товклися божевільні думки».
Ситуація для підприємиці покращилася через кілька років, коли 12 жовтня 1928 року Шептицький вийшов з проєкту, продавши Авдикович приміщення на Кордецького за $10 000. Фактично, митрополит подарував фабрику і списав $36 000 збитків. Співпраця з Климентієм також завершилася.
Авдикович знову опинилися сама з бізнесом та одвічним викликом: як вижити малому гравцеві?
Як фабрика-аутсайдер переграла лідерів ринку
Наприкінці 1930-х на піку «Фортуна Нова» мала 110–125 працівників, шість торгових агентів і шість крамниць: чотири у Львові, по одній у Стрию та Дрогобичі. Річний дохід — близько 2 млн злотих, приблизно $400 000 за тогочасним курсом. В асортименті близько 150 позицій: помадки, мармелад, бісквіти, медівники, тістечка, дражетки, шоколад, морозиво.
Звучить солідно, поки не ставимо поруч цифри конкурентів. Ринок солодощів тоді тримали три єврейські фабрики:
- «Бранка» Маурісія Брандштадтера — 485 робітників, перед Другою світовою вже понад 600.
- «Газет» братів Гамера і Цимера — 290 робітників, на момент відкриття одна з найбільших кондитерських у Європі.
- Фабрика Гефлінгера — понад 100.
Разом «Бранка» і «Газет» випускали 5 000 тонн на рік. «Фортуна Нова», яка у 4–5 разів менша за «Бранку», не могла конкурувати ціною або масштабом. Тому замість інженерії, з якою в Климентини не склалося, вона зайнялася продажем. Найняла шістьох торгових агентів та відкрила рекламний відділ (для підприємства на 125 людей це тоді було рідкістю).
У 1920–30-х на Галичині панував тренд, який Авдикович зробила основою своєї бізнес-екосистеми:
- сировина тільки від місцевих фермерів;
- дизайн від національних топхудожників, як-от Левицький, Бутович, Гординський;
- дерев’яне пакування виготовляв майстер Михайло Бумба;
- товар йшов на полиці через українські кооперативи;
- рекламувалися в місцевій пресі, видавали календарі, організовували презентації;
- частину прибутків надсилали «Союзу українок», вдовам та Конгресу українок.
Хітом продажів стала серія шоколадок «Солодка історія України». На обгортках друкували портрети правителів і монахів: від Володимира Великого до Павла Скоропадського, який правив менше ніж за 10 років до того. На інших — уривки з класиків української літератури. Діти збирали обгортки від «Фортуни» так само, як зараз полюють на фігурки Funko Pop, а їхні батьки продовжували купувати для колекції. Так, кожна цукерка автоматично продавала наступну.
І наостанок Авдикович перетворила найпотужніший на той час мобілізаційний текст і на ризиковий маркетинговий хід. «Фортуна» мала асоціюватися з актом патріотизму, а не лише товаром для дітей.
Збереглася реклама з «Десятьма заповідями Фортуни Нової» — пародія на Декалог українського націоналіста.
| № | Декалог ОУН (Ленкавський, 1929-й) | 10 заповідей «Фортуни Нової» (Авдикович, 1930-ті) |
|---|---|---|
| I | Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї | Не будеш уживати інших цукерків і солодощів, а тільки одинокої української фабрики «Фортуни Нової» |
| II | Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації | Не говори нічого злого на «Фортуну Нову», доки ти не покуштував усіх її виробів |
| III | Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань | Не купуй цукерків «Фортуни Нової» на кредит |
| IV | Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба | Не йди ніколи до панночки без цукерків «Фортуни Нової», якщо не хочеш собі її втратити |
| V | Пімсти смерть Великих Лицарів | Замість поздоровлення вітайся зі знайомими запитом: «Чи ви вживаєте постійно цукерків “Фортуни Нової”?» |
Люди купували портрет Хмельницького на обгортці, український дизайн та свою ідентичність. Навіть експорт у Західну Європу, США, Канаду та Австралію тримався на зв’язку діаспори з батьківщиною. Та все ж українці були меншинами як за кордоном, так і у Львові. Авдикович створила міцний локальний бренд, який не мав шансів пробити «скляну стелю» своєї ніші.
Як три конкуренти стали одним «Світочем»
У вересні 1939 року, після окупації Львова совєтами, «Фортуну Нову» націоналізували та перетворили на державну «Кондитерську фабрику № 3». Червона влада швидко стерла ідентичність бренду: рекламний відділ ліквідували, «Десять заповідей» списали, а обгортки з козаками замінили на совєтський дизайн.
Одним рішенням імперія привласнила 17 років роботи Климентини Авдикович. Хоча саму власницю не заарештували, її залишили без грошей та майна. Жінка прожила в окупованому Львові до 1944 року, емігрувавши до Відня тільки під час другого наступу більшовиків.
У Відні Авдикович вдруге вийшла заміж — стала Авдикович-Глинською. Намагалася знову робити крафтові солодощі. Втім, запустити повноцінне виробництво не змогла.
Зате написала спогади «Історія одної фабрики» — з конкретними цифрами: інвестиції, збитки, обсяги, борги, імена. 47 сторінок вперше надрукували аж у 2010 році під назвою «Перша українська фабрика цукорків “Фортуна Нова”» (за редакцією історика Ігоря Чорновола).
Померла Климентина Авдикович 10 жовтня 1965 року у Відні. Німецьке обладнання, яке лишилося від фабрики у Львові, працювало ще кілька десятиліть — тепер на срср.
Ексконкурентів «Фортуни» — «Бранку» і «Газет» — також націоналізували. У 1962 році всіх трьох злили в єдиний «Світоч» — так-так, той самий, — який веде свою історію від 1882 року — дати заснування «Бранки». У 1998 році швейцарська Nestlé викупила контрольний пакет компанії, яким володіє сьогодні.
Сьогодні існує крафтовий бренд fortuna-nova.com.ua — інтернет-магазин солодощів ручної роботи, що апелює до спадщини Авдикович, але юридичним спадкоємцем не є.
Діти «Фортуни»
Климентина все робила заради дітей, але згодом на перше місце поставила власну справу: «Навіть про дітей я забула: для них зірвалася до цього діла, а для діла забула про них». Син Орест став доктор права. Про нього відомо мало.
Донька Стефанія у 1922 році познайомилася в Берліні з Фернандо Ґерассі — художником сефардського походження, якого виставляли поруч із Пікассо. Вони побралися у 1929 році в Парижі.
Під час навчання в Сорбонні потрапила в орбіту ще нікому невідомої студентки Сімони де Бовуар — через подругу, у родині якої Стефа працювала гувернанткою — і в процесі стала однією з найближчих подруг майбутньої головної феміністки XX століття. Розповідала їй про Львів і материну фабрику. У листах до Сартра де Бовуар називала подружжя Ґерассі les Boubous — домашнім ім’ям для найвужчого кола, а в мемуарах писала beloved Stepha.
Умовним хрещеним батьком сина Стефанії і Фернандо — Джона — став Жан-Поль Сартр (був атеїстом, з чого сам жартував).
Коли почалася Громадянська війна в Іспанії, Фернандо дослужився до генерала і став прототипом Ґомеса — художника-революціонера в трилогії Сартра «Дороги свободи».
У 1941 році родина емігрувала у Вермонт, США, де Стефанія викладала в прогресивній Putney School шість мов і європейську історію.
Джон (Тіто) Ґерассі — онук Климентини — став професором політичних наук у Queens College, редактором Time і Newsweek, кореспондентом NYT, другом Че Гевари. Сартр довірив йому єдину авторизовану біографію: Jean-Paul Sartre: Hated Conscience of His Century» яка вийшла у 1989 році. Другий том Ґерассі не завершив — помер у 2012 році.
47 сторінок спадщини
Від більшості підприємців Галичини XX століття не залишилося ані бухгалтерії, ані спогадів, ані прізвищ у реєстрах. Ми не знаємо, скільки там було талановитих людей, які будували щось важливе і не залишили після себе жодного рядка. Вони стали статистикою, яку переписали совєти.
Ось чому 47 сторінок від першої відомої нам жінки-підприємиці Львова такі важливі. Завдяки їм ми маємо не легенду, а конкретний кейс із цифрами, які показують масштаб проукраїнського бізнесу міжвоєнного Львова. Без цього тексту Авдикович була б у найкращому випадку «вдовою, яка отримала маленьку фабрику після смерті чоловіка» — і все.
Через 100 років Nestlé не згадує її імені в історії «Світоча». Але це роблять журналісти, історики та українці, для яких Климентина — частина їхньої власної історії.
Більше про це
Навчили світ їздити, їсти й мислити по-новому: як працює бізнес-імперія Michelin
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
