Остання закрита економіка світу: як багатий нафтою Іран застряг між санкціями та протестами
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
В Іранських містах «палають» протести. США погрожують втрутитись. Деякі європейські чиновники кажуть, що це може статися найближчим часом. До слова, навіщо Трампу Венесуела — ми розбирали тут.
Світ спостерігає за країною «шахедів» і зичить здоров’я протестувальникам. Адже в Ірану з’явився шанс повернутися до того устрою, коли жінки ходили без хіджабів, а економіка стрімко зростала завдяки експорту нафти.
Журналістка Vector Олена Коваль розповідає, як країна із нафтою, газом і корисними копалинами на $770 млрд «потонула» у санкціях, корупції та репресіях, а також яке розв’язання подій їй пророкують.
Країна, якій пощастило з усім — окрім політики
Іран — одна з небагатьох країн світу, які мають майже все: нафту і газ, рідкісні мінерали, велику націю, стратегічну географію між Азією, Європою й Близьким Сходом. 92,8 млн населення, родовища на сотні мільярдів доларів, вихід до Ормузької протоки, через яку проходить п’ята частина світової нафти. Формально — ідеальний ґрунт для зростання.
Але у 2026 році Іран — це інфляція понад 40%, долар по мільйону ріалів, протести з тисячами загиблих. На папері Іран міг би бути серед лідерів регіону, а на практиці стримується десятиліттями санкцій, ізоляції та внутрішнього політичного напруження.
Потенціал надр і «ресурсне прокляття»
Іран володіє 68 видами корисних копалин та приблизно 37 млрд тонн розвіданих запасів, оцінених у $770 млрд ще у 2014 році. За запасами цинку Іран очолює світовий рейтинг, за міддю та залізною рудою входить до першої десятки, а загальні запаси золота перевищують 320 тонн. Проте поки цей потенціал фактично не використовується: гірнича галузь приносить менш як 1% ВВП і лише 8–10% ненафтового експорту.
Натомість країна залишається надто залежною від енергоресурсів. За нафтою Іран посідає третє місце у світі — 208,6 млрд барелів, за газом — друге місце з понад 34 трлн кубометрів. До санкцій експорт нафти перевищував 2,5 млн барелів на добу, але у 2023–2025 роках упав до 500–700 000 барелів через обмеження і втрачені ринки.
Географія, що могла б примножувати доходи
Контроль над Ормузькою протокою, через яку щороку проходить 21% світового нафтового експорту, вихід до Перської затоки й Каспійського моря, кордони з семи сусідніми країнами робили Іран природним логістичним хабом. Але через санкції обсяги транзиту та інвестиції в інфраструктуру залишаються вкрай низькими, нижчими за ті, що мають сусідні держави Перської затоки.
«Іранське диво», яке зламала революція
До Ісламської революції 1979 року в Ірані швидко зростала економіка та вирувала модернізація. Найяскравішим був період 1960-х років, який називають «Золотим десятиліттям» економіки Ірану. Середній річний темп зростання тоді становив 11,4%, що значно перевищувало середні показники для країн з подібною інфраструктурою.
Все було завдяки стрімким зростанням доходів від експорту нафти та активній політиці уряду. Влада підтримувала виробничий сектор, надавала щедрі субсидії на промисловий імпорт і залучала великі іноземні інвестиції та кредити, що дозволяло країні модернізувати промисловість.
Новостворене Міністерство економіки очолювала команда економістів із західною освітою, а уряд прем’єр‑міністра Аміра Аббаса Ховейди, який перебував на посаді 13 років (1965–1977), забезпечив рекордні темпи економічного зростання — до 12% щороку. За Ховейди будувалися заводи, дороги, школи та лікарні, Тегеран змінювався з традиційного міста на сучасну столицю з хмарочосами, новими транспортними артеріями та західним стилем життя.
Економіка Ірану за часів шаха Мохаммеда Рези Пехлеві перетворилася з переважно сільськогосподарської на промислову та експортноорієнтовану. Вона працювала як майже повністю ринкова система: низькі кредити, контроль над імпортом і приватизація бізнесу створили економіку, що функціонувала без перебоїв. Зростали доходи середнього класу, особливо у великих містах. Це розширювало освіту та відкривало для жінок можливості займати кваліфіковані посади. Завдяки цьому збільшувався пул освічених фахівців, зацікавлених у розвитку промисловості та сільського господарства.
Проте більша частина зростання базувалася на нафтових доходах. У 1973 році після підвищення цін на нафту через війни в Сирії та Єгипті почалася інфляція, але її частково компенсувала швидка індустріалізація.
Водночас політика шаха, яка спиралася на західні цінності та зовнішні інвестиції, викликала невдоволення у частини населення, особливо серед інтелігенції та традиційних верств суспільства. Хоча економіка зростала, вона залишалася залежною від нафти. А через соціальну нерівність і концентрацію влади в руках шаха почали з’являтися протестні настрої.
До кінця 1970-х років накопичилося невдоволення серед ісламістських, націоналістичних і ліберальних груп. Багато освічених людей, які прагнули реформ та розвитку внутрішньої економіки, відчували себе відторгнутими через західні амбіції шаха. Це, у поєднанні з авторитарною владою, призвело до масштабних протестів, що почалися в 1978 році та врешті завершилися Ісламською революцією 1979 року.
Що принесла революція
На відміну від класичних соціалістичних революцій, новий режим не спирався ані на робітничий клас, ані на селянство як основу економічної перебудови. Окрім відмови від відсотків у банківській системі, революція не сформувала послідовної «ісламської» моделі розвитку. Реальна економічна політика значною мірою визначалася рішеннями конкретних лідерів і зовнішніми обставинами.
У 1980-х роках держава жорстко втручалася в економіку: нормувала товари, націоналізувала банки та великі підприємства. Попри загальну кризу, у 1982 році було рекордне економічне зростання — 22,8%. Проте майже весь цей стрибок можна пояснити відновленням нафтовидобутку: без урахування нафти економіка зросла лише на 2,1%. Тож вона була глибоко залежна від сировини.
Поворотним моментом стала ірансько-іракська війна 1980–1988 років, яка коштувала країні близько $500 млрд. Значна частина промислової інфраструктури була зруйнована, нафтові родовища й експортні термінали зазнали атак, а економіка остаточно перейшла в режим виживання. У цей період держава ще більше посилила контроль над розподілом ресурсів, цінами й валютним ринком.
На початку 1990-х курс різко змінився. Адміністрація Алі Акбара Хашемі Рафсанджані (четвертого президента Ірану) перейшла до проринкових реформ і структурної перебудови, навіть без фінансової підтримки МВФ чи Світового банку.
Схоже явище сталося у 2016 році, коли після підписання ядерної угоди економіка зросла на 12,5% — найвищий показник за 25 років. І знову вирішальну роль відіграла нафта: без цього сектору зростання становило лише 3,3%.
Період 2011–2020 років увійшов в історію як «втрачене десятиліття». Поєднання санкцій, корупції та неефективного управління знизило середні темпи зростання до 0,5%, спричинило відтік близько $100 млрд капіталу та стагнацію приватного споживання. Популістська модель, заснована на нафтодоларах, так і не змогла забезпечити стійкий розвиток в умовах зовнішньої ізоляції.
Боньяди: паралельна економіка після революції
Корупція в Ірані стала фактично частиною державної політики. Після Ісламської революції 1979 року в країні з’явився особливий прошарок організацій — боньядів. Вони виникли після того, як майно шаха, королівської родини та наближених до них еліт конфіскували. За рішенням аятоли Хомейні (лідера революції) ці активи передали не державі, а новоствореним релігійним фондам. Майно вважалося «здобиччю революції» й управлялося окремо від державних фінансів. Це зробило боньядів фінансово незалежними.
Офіційно боньяди позиціювали себе як благодійні організації. Вони надавали допомогу бідним, родинам загиблих, ветеранам війни, людям з інвалідністю та мешканцям сільських регіонів. Найвідомішими стали Фонд мучеників, Фонд пригноблених, Комітет допомоги імама Хомейні та Фонд житла. Через ці структури нова влада швидко налагодила соціальну підтримку та зміцнила довіру серед широких верств населення.
З часом роль боньядів змінилася. Вони вийшли далеко за межі благодійності й перетворилися на великі бізнес‑структури з активами в промисловості, торгівлі, нерухомості та фінансах. При цьому вони не платили податки і працювали майже без контролю з боку держави. Так у країні сформувалася паралельна економіка, яка існувала поряд з офіційною, але жила за власними правилами.
Боньяди були залучені і до політики. Вони поширювали ідеологію режиму, підтримували його прихильників і допомагали замінювати стару світську еліту новими кадрами середнього класу. Ці організації стали одним із ключових інструментів утримання влади та перебудови державної системи після революції.
Санкції: повільна економічна ізоляція
Світ не дивився спокійно на репресії та порушення прав людини всередині країни. Тож Іран перебуває під санкціями з 1979 року. Але їхня інтенсивність значно зросла у 2000-х і 2010-х роках, коли країна вирішила «погратися» у ядерну державу, почала працювати зі збагаченим ураном і накопичувати матеріали для боєголовок. До середини 2025 року Іран був ближчим до отримання ядерної зброї, ніж будь-коли раніше.
Крім того, країна підтримує озброєні угруповання — ХАМАС, Хуситів, Хезболла тощо, за що також отримала порцію санкцій. Зараз Іран є другою у світі країною за масштабом санкцій після росії.
Санкції суттєво обмежили доходи Ірану від нафти, адже країна фактично втратила доступ до міжнародної фінансової системи. Наприклад, американське законодавство заборонило повернення нафтових доходів в Іран. Тож кошти тепер просто лежать на іноземних рахунках.
Економіка Ірану живе в умовах девальвації. Інфляція у 2025-му зросла на 42,2%, порівняно з попереднім роком. А офіційний курс ріала (національної валюти) за цей час втратив понад 45% вартості. На чорному ринку за $1 платять понад 1 000 000 ріалів, тоді як у 2015 році цей курс становив близько 32 000 ріалів.
Ціни на основні продукти зростають щомісяця, у грудні 2025 року вони піднялися на 5,5%, порівняно з листопадом. Для багатьох сімей витрати на їжу та базові товари перевищують 40% загальних доходів, що відповідає умовам економічної бідності за міжнародними стандартами.
Протести 2025–2026: економічний спротив переріс у політичний
Народ Ірану не зміг просто спостерігати, як економіка країни помирає на їхніх очах. Наприкінці грудня 2025 року спалахнули масові протести, які поширилися у понад 70 містах — від Тегерана до Ісфахана і Мешхеда. Серед протестувальників були не лише студенти й активісти, а й робітники, водії вантажівок, вчителі та медики — ті, хто відчув на собі тиск інфляції, безробіття та девальвації.
За даними правозахисних організацій, у протестах загинуло щонайменше 2400 людей, а понад 18 000 були заарештовані. Влада відключала інтернет локально на 60–90 годин, щоб перервати комунікації, а силовики застосовували гумові й бойові набої, що призвело до сотень поранених серед цивільних.
Економічні вимоги щодо контролю інфляції, стабілізації ріала і подолання безробіття швидко переросли в політичні гасла з вимогами реформ, боротьби з корупцією та зміни самої політичної системи.
Міжнародна реакція: новий фронт тиску
Ставлення міжнародних лідерів до протестів 2025–2026 років стало новою віхою в іранській ізоляції.
Не обійшлося без заяв Трампа. Президент США відкрито підтримує протестувальників і неодноразово погрожував військовим втручанням, якщо сили безпеки Ірану вб’ють мирних учасників акцій. Він також пообіцяв вжити «дуже рішучих заходів», якщо будь-кого із затриманих стратять.
Іран у відповідь погрожує відплатою, заявляючи, що вдарить по американських базах у разі атаки Трампа. За словами американського чиновника, Сполучені Штати виводять частину персоналу з баз на Близькому Сході.
Очільники Франції, Німеччини та Великої Британії також засудили репресії, закликали негайно звільнити політичних в’язнів і поважати права людини. ЄС схвалив розширення списку санкцій проти кількох іранських чиновників, відповідальних за жорстоке придушення протестів.
Серед тих, хто мовчить, — росія й Китай. москва сподівається, що Іран стане її геостратегічним партнером у регіоні, а Пекін зосереджується на енергетичних контрактах і транзитних маршрутах через країну. Але обоє побоюються, що політична нестабільність може підірвати регіональну безпеку.
Що далі? Три сценарії майбутнього
Аналітики кажуть про три основні шляхи розвитку подій.
Перший — жорстке придушення протестів і збереження нинішнього режиму, за якого економіка лишається замороженою й ізольованою.
Другий варіант — внутрішні зміни з поступовою лібералізацією під тиском економічних реалій і протестів.
І третій, найменш імовірний, але найперспективніший — домовленості про часткову нормалізацію відносин із Заходом і масштабні інвестиції в економіку, які могли б забезпечити понад $100 млрд припливу капіталу та десятиліття зростання.
Іран — дзеркало того, як політика може загальмувати розвиток. Ресурси на сотні мільярдів доларів, понад 90 млн населення та стратегічне положення могли б зробити країну економічним центром регіону. Натомість санкції, корупція та політична ізоляція примножили цей потенціал на нуль. Поки що Іран лишається на перетині внутрішніх протестів та міжнародного тиску.
Більше про це
Як Саудівська Аравія витрачає трильйони на імідж і де бере на це гроші
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
