Досвід і думки

Ми всі Пулітцерівські лауреати. Що не так зі «спеціальною відзнакою» українських журналістів

10 Травня 2022, 19:30
8 хв читання
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Режим читання

Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.

9 травня українські журналісти отримали спеціальну відзнаку Пулітцерівської премії. Комітет присудив її за «за їхню мужність, витримку та відданість правдивому висвітленню під час безжального вторгнення володимира путіна в їхню країну та його пропагандистської війни в росії». Це дало підстави говорити, що кожен український журналіст став лауреатом Пулітцера. А ще змусило замислитися, що це означає для нашої індустрії загалом. Тому ми зібрали думки нашої редакції з приводу спеціальної відзнаки та її значущості.

З одного боку, дуже приємно, що роботу українських журналістів помітили та відзначили такою престижною премією. З іншого — мені не подобається формат колективної відзнаки. Виглядає так, що всю нашу індустрію «поплескали по плечу». Це майже те саме, якби умовний «Оскар» дали всім українським фільмам, «Каннського лева» — всім агентствам, а звання переможців битви стартапів TechCrunch — усім компаніям. Ніби прикольно, але нічого загалом не змінює. 

Правильно було би нагородити тих колег, які цього дійсно заслуговують — якісно висвітлюють війну в Україні на весь світ.

По-перше, вони заслуговують на визнання. По-друге, це стало би важливим бустом для розвитку та престижності журналістики в Україні загалом. Адже ми мали б реальних лауреатів Пулітцера, а не спільну нагороду про яку можемо пожартувати в соцмережах. По-третє, з’явився би класний приклад для журналістів-початківців. Вони реально побачили б, що професійне виконання роботи та дотримання етичних норм дозволяє заслужити Пулітцерівську премію.

Ну і давайте чесно, далеко не всі українські журналісти заслуговують на цю нагороду. Але це вже тема для іншого матеріалу про загальний стан нашої професії в Україні.

Спочатку здалося, що Пулітцерівський комітет пропрацював помилки майже столітньої давнини. Нагородили українських журналістів, а не чергового Волтера Дюранті за соковиту казочку про брак ознак геноциду.

Утім, якщо вдуматися, то можна сприйняти цю відзнаку як просто галочку — доклалися до порядку денного, висловилися про тему, яку непорядно замовчувати, та й по всьому. На нерозуміння контексту вказують дві причини.

Першу — безглуздість колективної відзнаки — вже описав мій колега Дмитро. Це ще й дещо цинічно виглядає на фоні поводження з українськими фіксерами. Західні медіа, яким вони допомагають робити сльозогінні (і трафікогінні) історії, часто не позначають їх у credits і ніяк не оформлюють відносини. І якщо думки про портфоліо не на часі, то думки, що станеться у випадку каліцтва чи смерті, — цілком.

Друга — формулювання “the putin’s war”. Наші колеги ризикують життями на передовій і в деокупованих містах якраз для того, щоб показати світові докази зворотного. Що навіть якщо гіпотетично війну розв’язав один диктатор, то підтримують її та чинять звірства тисячі, мільйони.

То чи справді комітет працює над помилками? Чи знов закриває очі на роботу сучасних волтерів дюранті, готуючи ґрунт для уникнення відповідальності, а значить і повторення злочинів проти людства?

Думаю, немає журналіста, який не мріяв би отримати Пулітцера. Якщо ви журналіст і не прагнули до цієї нагороди — заздрю! Цього року нам всім, українським журналістам, начебто пощастило її здобути. Ну або, якщо зовсім щиро, то не всім. Тим паче не всі на те заслуговують, навіть попри те, що «всі ми продовжуємо працювати на варті інформаційного потоку країни, хоча будь-якої миті може прилетіти ракета».

Дякую, звісно, що на такій вагомій премії згадали українських журналістів, але давайте будемо чесними. Ясна, річ, що першими треба відкинути всіх, хто не висвітлює війну, а займається, можливо, й не менш важливими, але все-таки іншими темами (наприклад, редакція Vector — заберемо свого Пулітцера іншим разом). Далі давайте мінуснемо пропагандистів, які бігають із каналу на канал і міняють свою «журналістську думку» залежно від прізвища власника. Також тих, хто зараз кличе на ефіри псевдополітологів, соціологів і воєнних експертів, які в найкращому випадку коментують усе підряд, а в найгіршому — були завсідниками медведчуківських каналів та ресурсів у стилі «Страна.юа». Не буду довго про них, ви й так добре знаєте ці імена (або щиро раджу їх вивчити!).

Краще би нагородили тих, хто насправді останні вісім років без усілякого сумніву міг отримати цю премію. Тих, хто намагався казати світові про війну в Україні, але побачили й почули їх, на жаль, лише зараз, востаннє. Страшно символічно — в день оголошення Пулітцерівських лауреатів у США в Києві поховали одного з кращих воєнкорів Олександра Махова. Він помер, бо 24 лютого змінив мікрофон на автомат і вкотре пішов боронити Україну не словом, а ділом. Олександра вбили під Ізюмом. Усе, що лишилося, — це його високопрофесійні сюжети із зони ООС, які за вісім років експерти Пулітцера не роздивилися. Хоча війна ж у нас розпочалася не 24 лютого 2022 року.

Другий, не менш яскравий приклад, — фотокор видання LB Макс Левін. Його вбили рашисти у березні під Києвом, коли він виконував свою роботу — документував війну. Світлини Левіна всі роки публікували видання Wall Street Journal, TIME, Breaking news Poland, EU AGENDA, World news та інші. Але Пулітцера Максу не дали ні за світлини з Революції Гідності, ні за проєкт AFTERILOVAISK. Хоча ж теж боротьба і з путіним, і з імперським режимом. Усе це пройшло повз світову спільноту. 

Колеги окреслили основні нарікання — колективність, яка насправді знецінює здобутки, питання до українських «журналістів», які порушують стандарти та ціннісні основи професії, та проблеми з «путінською війною», хоча очевидно, що це не він тисне на гачок. Однак, формуючи ставлення до відзнаки усіх українських журналістів, варто звернути увагу на такі чинники:

Знак уваги проблемі, а не оцінювання вкладу

Попри всесвітню увагу до премії та її благородну мету — сприяти розвитку журналістики та залученню людей до професії, Пулітцерівська премія — американська. Нею американці відзначають американців (або тих, хто писав про США). Відзначення журналістів з інших країн — це знак солідарності та жест уваги до визначних подій. Подібну відзнаку також отримали усі дотичні до афганської журналістики у серпні 2021-го на фоні захоплення влади Талібаном. Аналіз вкладу, докладне вивчення роботи та відзнака конкретних імен і роботи українських журналістів — просто поза компетенціями цієї премії. Уже не кажучи про об’єктивну неможливість оцінити усіх, хто долучився до висвітлення подій. Війна триває, робота багатьох навіть не розголошується. І це потрібно враховувати.

Упереджене ставлення

Мені як українці фізично боляче бачити будь-які ознаки знецінення чи недостатню увагу світу до війни в Україні та людей, які боронять свободу інколи ціною власного життя. Однак в ретроспективі я бачу, що, наприклад, війна в Сирії також не була моїм пріоритетом №1. Я слідкувала, обговорювала, співчувала, однак очевидно, що рівень залученості людей з інших країн зовсім інший. Тому на нерозуміння, низьку залученість інших країн та використання сумнівних наративів я як українка та медіаменеджерка не ображаюся. Я оцінюю це як завдання та поле роботи — працюємо і боремося за увагу світу, щоб це змінити, відзначаємо маленькі перемоги на шляху.

Даєте зброю та гроші? Ні. Хоча б можете допомогти їх отримати?

Війна навчила нас, що кожен має знайти своє місце на фронті. Те ж саме стосується міжнародних організацій, іноземців та урядів інших країн. Своєю відзнакою Пулітцерівський комітет зробив реверанс інтелектуальних еліт — «знаємо, бачимо, тримайтеся». «Небагато, але це чесна праця». 

Для України зараз важлива кожна згадка, тому увага журналістської спільноти до того, що відбувається, важлива й корисна. Чи міг би комітет зробити більше? Мабуть. Така думка лунає й у багатьох українців. Наше завдання — привертати увагу світу й домагатися підтримки на всіх фронтах.

Відзнака українських журналістів — маленький крок з опосередкованим впливом, дякуємо за це. Буде круто, якщо це допоможе. Віримо та сподіваємося. Окрім цього, ми боронимо не лише свій дім, але й демократію та свободу усього світу — це поза будь-якими преміями та медалями.

Більше про це

01 КРЕАТИВ

«*башимо далі» та витримка. УП, «СЛУХ» і Speka про те, як працюють медіа під час війни

Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
Додати в закладки

Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.

Знайшли помилку? Виділіть її і натисніть Ctrl+Enter

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
БІЗНЕС
15 Травня 2022, 10:00 10 хв читання
БІЗНЕС Катя Кузьменко, співзасновниця Smartass про втрату прибутків, відкриття франшизи у Відні та Варшаві та джерела ресурсу
14 Травня 2022, 14:00 6 хв читання
БІЗНЕС Катя Кузьменко, співзасновниця Smartass про втрату прибутків, відкриття франшизи у Відні та Варшаві та джерела ресурсу
Як ви, що ви? Онлайн-етер із Катею Кузьменко, співзасновницею Smartass
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
12 Травня 2022, 11:30 3 хв читання
ТЕХНОЛОГІЇ
Як ви, що ви? Онлайн-етер із Віталієм «v1lat» Волочаєм, Maincast
Матеріал успішно додано в закладки Досягнуто максимальної кількості закладок
10 Травня 2022, 09:30 3 хв читання
Завантаження...