Мистецтво ігнорування. Що ми не знаємо та не хочемо знати?
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
«Я знаю, що нічого не знаю», — вислів який приписують Аристотелю. А чи знаєте ви, чого саме не знаєте? Та які речі вам загалом не треба знати? Про ці та інші речі у своєму тексті міркує редактор The New Yorker Джошуа Ротман. Статтю українською мовою підготувало Бюро перекладів для бізнесу MK:translations. Ми публікуємо адаптований та скорочений переклад.
Туманне майбутнє
Мій син, який з усіх сил намагається сказати, що йому не п’ять років, а п’ять і дев’ять місяців, одержимий майбутнім. Він малює картини кришталевих міських пейзажів, де є вакуумні потяги та летючі автомобілі. У майбутньому, каже він, вчені зруйнують наш будинок та побудують замість нього хмарочос, а поліціянтів замінять роботи. Він переконаний у всьому цьому, але не знає, коли це станеться. Минулого року він думав, що майбутнє може настати у 2024 році, зараз же розглядає 2025-й або навіть пізніше.
«Що, якщо доведеться дуже довго будувати майбутнє?» — запитав він мене якось увечері, занепокоєно дивлячись на мене. «Що, як це триватиме, допоки я не постарію?» (Я здригнувся, почувши ці слова.) «Або якщо я помру, — він зобразив щось на кшталт серцевого нападу, — і я цього не побачу?» Я зробив все, що міг, і запевнив його, що він обов’язково побачить хоча б частину «майбутнього», як він його собі уявляє, коли виросте.
Правда, звичайно, полягає в тому, що ми нічого не знаємо про майбутнє. Хто переможе на виборах у листопаді? Чи втратимо ми роботу через штучний інтелект? Чи буде планета кипіти від спеки або просто потроху нагріватися? Як виглядатимуть хмарочоси, смартфони чи школи через тридцять років?
Ми не залишаємося без відповіді на ці питання, але можемо робити обґрунтовані припущення чи прогнози.
Розуміння необізнаності
Проте дивним чином, чим більш обґрунтованими стають наші припущення, тим більше вони вказують на те, чого ми не знаємо.
«Знання, яким ми володіємо, визначають рівень специфічності необізнаності, яку ми визнаємо», — пише філософ Даніель ДеНікола у своїй книзі «Розуміння необізнаності». Чим більше ви знаєте, тим точніше ви можете сказати, яких знань вам бракує.
Книга ДеНікола належить до підгалузі філософії, яка називається «агнотологія» — наука про необізнаність. Класично як для філософської підгалузі, агнотологія звучить абстрактно і навіть дещо суперечливо: що взагалі може означати вивчення невідомого? І все ж, оскільки необізнаність насправді є повсякденним явищем, від якого ми всі страждаємо, його дослідження є досить приземленим. Ви коли-небудь були у книгарні, гортали важкий том, а потім повертали його на полицю?
Ви практикуєте «раціональну необізнаність», — пише ДеНікола, приймаючи «більш-менш свідоме рішення, що щось не варто знати — принаймні для мене, принаймні не зараз». (У суспільстві, яке перенасичене інформацією, зазначає він, розуміння того, коли слід обрати необізнаність, насправді є важливою навичкою). Ви коли-небудь ігнорували подругу, яка пліткує, тому що не хотіли знати, хто про кого що сказав?
Рішення не втручатися у конфлікт — це «стратегічна необізнаність». Ви приймаєте таке рішення, тому що це покращує ваше життя. Ви також застосовуєте такий підхід, коли вирішуєте не читати відгуки перед переглядом фільму або проводите співбесіду на посаду, коли імена кандидатів не зазначені. Існує велика різниця між стратегічною необізнаністю й тим, що ДеНікола називає «несвідомою» необізнаністю: «У культовому образі правосуддя виступає із зав’язаними очима, але воно не сліпе», — пише він.
У батьків моєї дружини є коробка з листами, які надсилали один одному її дідусь та бабуся, коли дідусь служив на флоті під час Другої світової війни. Коробка стоїть у підвалі, але листи ніхто не читав, і ніхто не планує цього робити. Це свідчить про справедливу турботу про приватність, але також про те, що ДеНікола називає «свідомою» необізнаністю» — наполегливе, довготривале збереження прогалин у знаннях, які можна було б легко заповнити.
Свідома необізнаність не обов’язково є поганою, наприклад, може бути доцільним уникати тривожних деталей напівзабутої травматичної події, аби не загострювати травму. Але ми повинні остерігатися свідомої необізнаності, стверджує ДеНікола, бо вона часто є наслідком страху.
«Уявіть собі матір, яка настільки засмучена військовою службою свого сина, що відмовляється обговорювати це, поки він залишається на службі», — пише ДеНікола. Або виборця, що відмовляється читати про скандал, пов’язаний з улюбленим кандидатом.
«Переваги свідомої необізнаності, як правило, переоцінюються тими, хто її демонструє». Знання може стати шляхом до подолання страху.
ДеНікола стверджує, що навіть якщо ми не обираємо необізнаність свідомо, є моменти, коли ми змушені «жити в невідомості» незалежно від того, що ми робимо. Ми не знаємо про більшу частину того, що відбувалося в минулому, тому що, попри всі зусилля з відновлення історії, «світи зникають» у плині часу. Ми не знаємо майбутнього не лише тому, що не відаємо, що станеться, але й тому, що нам бракує ідей, необхідних для осмислення майбутніх знань:
«Галілей не міг знати, що сонячні спалахи спричиняють сплески радіації», наприклад, тому що сама ідея радіації залежить від «системи теоретичних понять», яка була розроблена лише через сотні років після його життя.
Виявляється, існує спеціальне слово «ігнорування», яке описує стан людей, які «навіть не знають, що вони чогось не знають». У широкому, майже екзистенційному сенсі, ми всі постійно живемо в ігноруванні. Усвідомлення цього робить знання того, чого ви не знаєте, схожим на крок уперед — навіть на можливість, за яку треба вхопитися.
Однією з переваг вивчення власної необізнаності, як показує ДеНікола, є те, що ви можете її скоригувати. Можливо, ви хотіли б більше знати про роботу вашої матері або менше про стосунки сусіда по кімнаті.
ДеНікола просить нас уявити людину, яка йде до нового ресторану й замовляє суп. Він дуже смачний! Але в ресторані подають незвичайну кухню з країни, яку людина ніколи не відвідувала, ще й прискіплива до їжі. І може вирішити, що не бажає знати, з чого саме цей суп зварили. Проблема в тому, що сприйняття необізнаності залежить від того, ким ми є, та наших цілей. А якщо ця людина вегетаріанець? У такому випадку вона може поступитися своїми принципами, не знаючи інгредієнтів. А якщо в неї харчова алергія? Може наражатися на смертельний ризик.
У романі Генрі Джеймса «Портрет леді» спадкоємиця на ім’я Ізабель Арчер переїжджає з Америки до Європи, де закохується й виходить заміж за Гілберта Осмонда, також емігранта, який здається особливо чутливим і вишуканим.
Невпевнена в собі та надзвичайно добропорядна, Ізабель не ставить надто багато запитань про минуле Осмонда, вона не тисне на нього, наприклад, щоб дізнатися ім’я матері його п’ятнадцятирічної доньки. І, звісно, зрештою, Ізабель дізнається, що Осмонд одружився з нею заради її грошей за вказівкою своєї коханки, яка є матір’ю дівчинки. Свідома необізнаність Ізабель виявилася помилковою. І все ж не завжди варто питати, що в супі.
Що ми вирішили не знати
Прочитавши книгу ДеНікола, я розпочав своєрідну перевірку свого життя на предмет того, що я не знаю. Я склав список запитань без відповідей — того, що треба знати, аби доповнити свій список того, що треба зробити. Як звати медсестру, яка працює в суботу та неділю вночі в будинку престарілих моєї мами? Що не так з моєю спиною, що я іноді прокидаюся і відчуваю, що моя верхня частина тіла нахилена на кілька градусів вправо?
Наскільки має піднятися рівень моря, щоб затопити маленьке містечко, де я живу, і коли це може статися за прогнозами? Що сталося з моїм найкращим другом у другому класі? Зі зрозумілих причин список почав рости безмежно. Але я відчув певну свободу, коли все ж таки сформулював ці питання. Я робив те, що ДеНікола називає «визначенням межі відомого», і давав собі шанс вийти за неї.
У своїй нещодавній книзі «Сенс, нонсенс і суб’єктивність» німецький філософ Маркус Ґабріель стверджує, що наша особистість частково ґрунтується на необізнаності, а саме, що «бути кимось, бути суб’єктом, означає помилятися в чомусь». Інтуїтивно зрозуміло, що ми є результатом того, що ми знаємо, а не навпаки. Але Ґабріель вказує на те, що навіть коли ви знаєте, що щось є правдою, ви, ймовірно, також знаєте, що є певні аспекти, щодо яких ви, ймовірно, помиляєтеся.
Я стикнувся з цим феноменом нещодавно, коли мій син попросив мене пояснити значення формули «E=mc2», а також, коли я намагався розповісти йому про те, як я познайомився з його мамою. «Ми їхали в ліфті, почали розмовляти, а потім вона вийшла», — сказав я. «А пізніше, коли я спускався, вона знову зайшла».
Ця історія правдива, але також сповнена неминучої невизначеності. Що саме ми говорили однин одному? У що ми були одягнені, про що думали, що відчували до і після? Існують межі для спогадів і для того, що ми можемо помічати в моменті. Життя коротке, і ми не можемо знати всього, навіть про себе. Але ми можемо дізнаватися, принаймні до певної міри, про те, що ми вирішили не знати, або про те, про що ми хотіли б дізнатися. Ви можете зрозуміти, на що ви закривали очі й до чого врешті прагнути.
Більше про це
Комунікувати зумерам на їхній території. Як та навіщо створили Майдан Незалежності у Fortnite — кейс
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
