Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
- ex-Head of PR MacPaw, має публікації на TechCrunch, The Next Web, Business Insider, Mashable та багато інших.
- CEO та кофаундерка Calibrated — PR-агенції з фокусом на resilience tech, cybersecurity, та державному секторі.
- Засновниця Tech PR School — займається навчанням з міжнародного PR для стартапів та технологічних компаній.
- Співзасновниця Ukrainian PR Army — незалежної української некомерційної організації, яка займається підвищенням обізнаності про війну та зміцненням глобального іміджу України.
- Перша українка у складі журі конкурсу Cannes Lions.
Про себе
Українка, щаслива жінка, яка бере на себе відповідальність, не боїться і весь час балансує між постійними кар’єрними та особистісними викликами, але при цьому надзвичайно любить своє життя.
Для мене точно не прийнятна робота, де немає людей. Пам’ятаю, у школі ми проходили тести та там була типологізація: «я-природа», «я-машина», «я-людина». У мене були найнижчі показники за «я-машина».
Я за автоматизацію, пришвидшення, але якщо немає людей, живої комунікації, людських історій, де я можу до них доторкнутися, я в’яну.
У мене був досвід, коли вся моя робота спиралася на те, що я раз на тиждень писала якийсь емейл, а решту часу сиділа в Excel і це була вʼязниця. Я йшла на роботу і плакала. А там, де люди, я точно зможу знайти користь в цій праці й можу бути корисною для інших.
Я практикую побачення з собою. Наприклад, влаштовую собі походи в кіно і це може бути навіть денний сеанс. Навесні я ходила на «Бруталіста», який йшов три години та транслювався в оригіналі з перекладом субтитрами. Тоді я була в кінотеатрі одна. Боже мій, це був такий кльовий досвід! Я класно провзаємодіяла з контентом, сюжетом, думками, естетикою, закладеною режисером, і водночас з собою. Жодної спокуси дістати телефон і щось перевірити.
У поїздки я беру електронну читалку: там завжди завантажена одна книга, але повертаюся з кількома.
Зараз ми розділяємо життя з авторами книг — дуже люблю за це нашу епоху. Коли ми були маленькими, то знали, що колись жили письменники, і залишили спадщину, яку ми пізнавали на уроках світової та української літератури. А зараз виходить так, що мої друзі, знайомі, деякі люди у Facebook пишуть книги. І через те, що я часто буваю на конференціях, автори дарують мені книги.
У мене таке захоплення, що аж уявляю, як на старості років розповідатиму онукам: «Оцю книжку написала людина, яку я знаю, а з тим я колись перетиналася».
Про перші зароблені гроші
Зараз буде камінг-аут! Офіційно мій перший запис у трудовій книжці, — вожата у дитячому оздоровчому таборі «Cокіл». Мені, по секрету, тоді було 17 років. У загоні ж були 18-річні. Я жартую, що у всіх Work&Travel був у Штатах, а в мене — у Криму. Так я їздила три роки, допоки в одній з таких поїздок не зустріла свого майбутнього чоловіка. Він відпочивав поряд і так сталося, що ми познайомилися на березі моря.
Я тоді не усвідомлювала, але вважаю, що це був бета-тест професії піарника і лідера. У загоні завжди зібрані діти різного віку, соціального статусу, характеру. До кожного треба знайти підхід. Мені дуже подобалося, що до кінця першого дня я знала імена всіх дітей в загоні. Моя унікальна пам’ять дуже знадобилася в дорослому віці, у кар’єрі, коли треба нетворкати з великою кількістю людей.
І я дуже любила формат взаємодії з дітьми: це про піклування, турботу, таланти, про які ти не підозрював. Ніхто не питав, чи ти можеш ставити сценки, танці, пісні, робити стінгазети. Ти просто йдеш і робиш. Мені здається, жодна інша професія не вписалася б у мої спогади так природно — не принесла б стільки яскравих моменті, і ще й чоловіка.
Ці поїздки були на все літо. По-перше, можливість побувати на морі. По-друге, тоді не було таких великих можливостей для студентів, як зараз. Я оббивала пороги в рідному Запоріжжі, шукала, де можу застосувати свої знання. Окрім як в табір, варіантів не було.
Памʼятаю, що навіть перше своє інтерв’ю в медіа я дала в якості лідерки у загоні: прийшов місцевий феодосійський кореспондент писати про табір. Він дізнався, що в моєму загоні був хлопець, який переконав своїх батьків продовжити путівку та лишитися на ще одну зміну в моєму загоні. Тож, журналіст прийшов поцікавитись у чому секрет моєї популярності серед дітей. Цей 16-річний хлопчик був із заможної родини з Підмосков’я. Тоді Крим вважався дуже популярною точкою відпочинку для заможних росіян, білорусів. Мені часто давали такі загони, і тепер щоразу себе питаю: а де ви зараз — розвинені, талановиті, де ви? Що ви зараз робите?
Ще в мене до того був неофіційний заробіток — вперше розповідаю цю історію! У 90-х в мене була заможна подружка, яка дуже любила британську групу Take That. Вона часом їздила за кордон, скуповувала різноманітні музичні журнали, іноземними мовами. А після того як вирізала звідти згадки про улюблений гурт, віддавала ці стоси мені: я тоді мала величезний голод до літератури в оригіналі, вивчала багато нових слів, сленгу.
У процесі виявила, що всередині є постери — і я придумала, що буду продавати їх у своєму класі. Мені було соромно зізнатися, що це продаю я, тому казала, що це ніби моя подружка. Популярні постери продавала за 50 копійок, а рідкісні, під замовлення — за гривню. Я собі забезпечила дуже класне існування в школі, тому що батьки давали мені, здається, 25 копійок на день, а я піднімала 50 з одного постеру, якість харчування в шкільній столовій покращилась: я могла собі дозволити не просто булочку, а, наприклад, сосиску в тісті!
Мені справді подобався той раш, коли люди замовляли: «Мені — Мадонну, а мені — Принса», і ти приходиш додому, гортаєш журнали, шукаєш щось під їхній запит.
Про підприємництво
Для мене це пригода і шлях. Я собі дозволяю йти цим шляхом і отримувати насолоду від відкриттів. Зараз точно не найкращі часи для підприємництва в цілому, з огляду на той контекст, в якому ми живемо.
Часто кажу про себе, що я жонглерка. Це про жонглювання задачами, ідеями, клієнтами, підходами. Це не про короткостроковість. Мені здається, це найбільш влучна метафора.
Часто повторюю одну фразу — не знаю, чи це моя, чи колись десь почута, але вона мені дуже запам’яталася: коли ти наймаєш людину на роботу, ти береш не лише її, а й усю її сім’ю. Це зовсім інший рівень відповідальності — не просто за якісний результат, а за життя, стабільність, очікування. І, можливо, це трохи заземляє — нагадує, що ти не просто на шляху пізнання відірвався й полетів. Бо за тобою — команда, їхні родини, твої обіцянки.
Моя родина жила як всі: батьки не були заможними чи забезпечними. Але ми точно жили в турботі, любові, та піклуванні. Я була наймолодшою, тому мені діставалася любов усіх навколо: і насправді, це те паливо, на якому я існую. Вважаю, що лідери не мають права бути тими, хто наносить травми власній команді. На жаль, зараз такий час, коли травм уникнути складно. Але вони не повинні бути від менеджерів, лідерів.
Про моменти, які сформували
Нещодавно я дивилася інтерв’ю з Кейт Бланшет у форматі подкасту: до ведучої, яка є психотерапевткою, приходить відома людина. Вона лягає на кушетку, над нею — мікрофон, і просто відповідає на запитання. Одне з них було таким: «Яким був ваш перший контакт із розкішшю?». І Кейт відповіла: шовкова сукня мами.
Я зачепилася за це запитання: а яким був мій перший контакт з розкішшю? У дитинстві в мене було все, що потрібно, море любові, турботи, але коли я вперше проконтактувала саме з розкішшю? Я подзвонила сестрі, запитала її думку. Вона припустила, що, можливо, коли я вже дорослою полетіла в Єгипет. Ні, мені здається, щось було раніше. І я згадала родину друзів моїх батьків.
Вони були досить заможні, їхній батько був підприємцем. У домі завжди було багато стильних інтер’єрних речей і декору: красиві лампи, торшери, на які зверху ставили ємності з аромаолією. А ще завжди пахло густою трояндою. Я тоді цього навіть не усвідомлювала, але тепер ловлю себе на тому, що завжди дбаю про те, щоб у моїй квартирі приємно пахло — дорого і вишукано. І, можливо, саме той досвід теж мене сформував.
Їхній тато їздив у відрядження, у нього були дорогі піджаки, парфум. Мені теж важливо, щоб в мене були класні парфуми. У нього був персональний водій, перший мобільний телефон, який я побачила. Вони брали мене за свій рахунок в усі літні подорожі — їхня донька є моєю одноліткою, разом веселіше. З ними я побачила багато країн, Європу. Це, мабуть, і був контакт з розкішшю для мене. Це точно заклало фундамент для моїх уявлень про те, що можна бути заможним, успішним підприємцем і при цьому залишатися гарною, порядною людиною.
Абсолютно точно в тому, яка я є, і що сьогодні роблю, завдячую своєму чоловікові.
Моя сім’я, в якій я виросла, і яку я вже створила — це мій тил, гавань, вітрила, і мій якір. Це той осередок, який дає мені можливість рухатися далі.
Іти по життю з такою надійною опорою, знайти партнера, бути не самотньою на цьому шляху — це велика вдача.
Третьою, поворотною подією в моєму житті стала війна 2014 року. Частина моєї сім’ї — з Донбасу. І насправді я не могла б уявити себе там, де я зараз — у комунікаціях Defense Tech — без цього досвіду. Раніше це було зовсім не моє середовище. Але тепер я розумію, наскільки для мене беззмістовно було б відкривати агенцію, яка займається піаром крипти чи моди. Я не можу собі дозволити робити щось, що б не допомагало Україні в перемозі.
Про топскіли, які потрібні кожному керівнику
Емпатія, емоційний інтелект, гнучкість, вимогливість і постійна робота зі своїм его. Тому що его може бути в користь, коли людина надихає, веде за собою. Але є ризик потрапити в пастку, коли лідер стає занадто егоцентричним й у взаємодії з іншими перестає помічати їх.
Як жінка, я би хотіла мати більше дітей, і якось ми з психотерапевткою прийшла до висновку, говорячи про мою жіночу ідентичність, що моя материнська роль проявляється в моїх інших ідентичностях, професійних зокрема. Наприклад, я викладачка, у мене є своя школа. Ті, хто частина цієї спільноти, добре знають, наскільки я турботлива. Я намагаюся трохи стримувати це, бо інакше мені не вистачає ресурсу піклуватися про себе. Але все одно ця материнська роль залишається важливою частиною мого життя і творчості.
Так само, як я росту разом зі своєю донькою — їй уже майже 21 рік, і звісно, я не можу бути для неї такою ж, як тоді, коли їй було п’ять — так само зростає і моє ставлення до команди, лідерська ідентичність. Але при тому, мені здається, оцей материнський компонент він залишається. Тому, я би характеризувала свій стиль лідерства як такий материнсько-емпатійний.
При цьому я досить вимоглива. Часто чую від підлеглих або команди, що я надихаю людей. Це теж притаманне моєму лідерству — Lead by example. Найважливіше, що лідер може зробити для своєї команди, це створити безпечне середовище для помилок і зростання. Хто може достатньо адекватно і критично ставитися до своїх помилок, обов’язково виросте. Але не варто боятися помилитися.
На що я звертаю увагу при формування команди, це ціннісний компонент, як людина спілкується, навіть на етапі взаємодії і домовленості про інтерв’ю. Дуже важливий фіт потреб і талантів людини. Людина може бути класною, але може не бути метчу, тільки через те, що вона хоче робити зелене, а у вас потреба на кругле.
Про цінність думок інших
Я не буду брехати, мовляв, мені байдуже, що про мене думають. Насправді, як будь-якій соціальній істоті, точно ні. Але, мабуть, перша людина, до якої я прийду за порадою, це все ж таки буде чоловік. Місцями дуже дивуюся його мудрості, попри те, що в нього абсолютно інший досвід.
Потрапляння в списки чи рейтинги, якщо це справедливо, то хай буде. Насправді, все дуже залежить від цілі. Нагороди і рейтинги викликають певну довіру в людей, а якщо ми говоримо про бізнес-компонент, то люди шукають відповіді зараз не лише в пошуковику, а і в AI, LMM-інструментах. Для того, щоб вас знаходили в рейтингах, наприклад, агенцій, дуже важливо туди потрапляти, тому, якщо це не індексується в Google, то ChatGPT може це запропонувати як додатковий аргумент для довіри.
Мені свого часу було дуже цінно отримати нагороду Futurist Female від Warner Brothers і Adweek. Це такі медіаорганізації, які для мене свого часу були якимись еталонними. Певний майлстоун, що мої визнання помітні не тільки мені, але і ширшій індустрії.
Мені дуже імпонує оцей японський підхід «ікігай», коли робота — це перетин сенсів і твого призначення в житті. «Ікігай» — це як чотири пелюсточки: за що тобі готові платити гроші, що ти вмієш, яка твоя місія, чому ти тут. Це про пошук свого місця в цьому житті, коли ти знаходиш те, від чого ти сам кайфуєш, ще запалюєш інших і розвиваєш їх. Тому для мене ця робота – це як проявлення «ікігай».
Рольова модель для мене — це я у майбутньому. Є така вправа — «Аеропорт». Її застосовують, коли ти розгублений, не знаєш, що робити. Потрібно уявити, що ти у великому міжнародному аеропорту випадково зустрічаєш знайомого, котрого не бачив 10 років. І людина каже: «Як ти, де ти зараз?». І от ваша відповідь на це запитання буде проєкцією ваших бажань.
Про Україну
Я щиро вірю, що успіх майбутнього нашої країни за освітою. І я б інвестувала більше ресурсу та енергії саме в освіту, при плануванні подальшого шляху України. До основних базових дисциплін я би безперечно додавала критичне мислення і медіаграмотність. Я дуже турбуюся за наступне покоління, де, наприклад, мало освітньої складової від батьків чи інституцій, і натомість повістку підлітків формує TikTok, або якийсь сумнівний інфлюенсер. В Естонії є приклад: вони прибирали вивчення російської мови, а натомість поставили критичне мислення і медіаграмотність.
Фінальне запитання звучало так: Джобс колись сказав, що він би всі свої досягнення, здобутки, все, що в нього є, обміняв би на зустріч з Сократом. А чи є у вас щось, на що ви потенційно могли б обміняти все, що маєте?
Мабуть, я б з легкістю обміняла все, що в мене є із матеріального, на мир в Україні.
Більше про це
«Бізнесмен — це не барига і барсетка». Як ви думаєте, Наталіє Микольська?
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
