Колишні кріпаки, промисловці та інноватори. Як українські підприємці змінювали галузі у XIX столітті

Банкір та промисловець

Олексій Алчевський народився у 1835 році в Сумах у родині дрібного провінційного купця. Батькові забракло статків на повноцінну освіту для молодшого сина. Тому Олексій закінчив тільки курс повітового училища. Брак академічного навчання хлопець компенсував самоосвітою. 

У 1862 році Олексій Алчевський одружується з Христиною Журавльовою (у майбутньому талановитою педагогинею та відомою феміністкою), і подружжя переїздить до Харкова. Там, на позичені гроші, Олексій відкриває крамницю, яка торгувала «колоніальними товарами» — прянощами, чаєм та кавою. 

Схоже, такий початок власної справи наштовхнув Алчевського на ідею щодо подальшого бізнесу. 1866-го Алчевський створив «Товариство взаємного кредиту». Воно фокусувалося на підтримці малого та середнього бізнесу. Уже за два роки «Товариство» перетворилося на «Харківський торговий банк». Його Алчевський створив разом з професором економіки Київського та Московського університетів Іваном Вернадським. «Харківський торговий банк» став третім комерційним банком у російській імперії (два інших знаходилися в санкт-петербурзі та москві). 

На цьому Алчевський не зупинився. 1869 року підприємець увійшов до числа ініціаторів створення Харківської біржі та зайнявся організацією її роботи. Потім розгледів ще одну перспективну нішу на ринку — надавати кредити землевласникам під низький відсоток. Заставою для таких позик стала земля. 

Для цього 1871-го Алчевський та Вернадський разом ще з двома партнерами запускають «Земельний банк» з капіталом 1 млн рублів. Він надавав кредити під 7,5% річних. У той час лихварі брали іноді до 20% річних. Не всі позичальники вчасно розраховувалися з боргами, відтак банк конфісковував майно. Невдовзі Алчевський став великим землевласником. Агенти банку діяли у 18 губерніях, а про його успіх яскраво свідчить зростання вартості акцій банку з 500 до 2000 рублів всього за кілька років.

Урешті концентрації великих земельних ділянок на території сучасних Луганщини та Донеччини підштовхнули Алчевського випробувати власні сили у важкій промисловості. Він одним із перших почав розробляти поклади кам’яного вугілля у Бахмутському та Слов’яносербському повітах Катеринославської губернії та Області Війська Донського (територія Луганської та Донецької областей).

1878 року підприємець заснував «Олексіївське гірничопромислове товариство» з капіталом 2 млн рублів. За досить короткий час щорічний обсяг виробництва підприємства сягнув 60 млн пудів вугілля та коксу. Його основний капітал склав 6 млн рублів.

Іншим важливим починанням Алчевського стало «Донецько-Юр’ївське металургійне товариство» (нині «Алчевський металургійний комбінат»), яке запустили 1895-го. Його капітал склав 8 млн рублів. Згідно з книгою Тетяни Водотики, завод проєктували та будували під керівництвом висококваліфікованого інженера Аполлона Мевіуса. Серед інвесторів була німецька металургійна компанія Friedenhutte. 

Працівників також частково набирали за кордоном — бельгійців, французів, німців та британців. Проте основу колективу складали жителі місцевих губерній. А от посади директора, бухгалтера та голови заводської лабораторії зайняли вихідці з Німеччини.

Варто зазначити, що сама ідея будівництва такого заводу була ризикованою. Як пояснює Тетяна Водотика, у той час металургійні підприємства створювали з розрахунком на отримання державних замовлень на рейки для будівництва залізниць. Алчевський же будував завод, який мав орієнтуватись лише на потреби ринку в чавуні й сортовому залізі. Так він хотів убезпечити підприємство від політичних та кон’юнктурних випадковостей у процесі отримання замовлень від держави.

1897 року Алчевський запускає ще один металургійний завод в Маріуполі (нині «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча»). Цього разу більшість капіталу внесли бельгійські інвестори. 

Так, поступово син дрібного купця побудував успішну фінансово-промислову групу. У 70-х роках ХІХ століття статки Алчевського оцінювалися у 3-4 млн рублів.

Дослідники не дійшли згоди, на скільки вони зросли до початку ХХ століття. Зазвичай особисті статки підприємця оцінюють в 12-30 млн рублів. 

Біографія Алчевського виглядає як типова історія успіху, яку так полюбляють в медіа. Проте фінальний її акорд — трагічний. Криза перевиробництва 1899-1902 років, яка супроводжувалась банкрутствами та закриттями заводів боляче вдарила по бізнесу Алчевського. 

Щоб врятувати ситуацію, підприємець починає використовувати власні банки, щоб кредитувати самого себе. А проте цих коштів виявляється замало, аби утримувати на плаву неприбутковий металургійний бізнес. Тому Алчевський бере нові кредити у Державному, Волзько-Камському, Обліково-позичковому банках, у Харківському і Московському товариствах взаємного кредитування. У результаті підприємець та його бізнес загрузли в боргах. 

Алчевський знайшов вихід із ситуації — вирішив отримати держзамовлення на рейки. Весною 1901-го підприємцю майже вдалося, проте завадили чутки. «Земельний банк» начебто крав на користь правління та особисто Алчевського по 2 млн рублів щороку. Вину підприємця не довели. Проте, за однією з версій, чуток було достатньо, щоб міністр фінансів Сергій Вітте відмовив Алчевському в держзамовленні. 

Схоже, це рішення було фатальним. 7 травня 1901 року Алчевський кинувся під потяг на Царськосільському вокзалі в санкт-петербурзі. Утім, дослідники відзначають, що «самогубство» підприємця було вигідне низці осіб. Зокрема, московському клану підприємців Рябушинських. Після смерті Алчевського саме їм передали деякі його підприємства і, зокрема, Земельний банк. 

У власності сім’ї підприємця залишився лише бізнес з торгівлі «колоніальними товарами», з якого колись почалася його імперія. 

Природжений друкар

Стефан Кульженко — син незаможного купця, якому судилося стати відомим видавцем та ілюстратором. Він народився у 1837 році у селі Баришівка на Полтавщині. Стефан рано втратив матір, а через фінансову скруту не зміг продовжити навчання в духовному училищі при Софійському соборі. 

У 11 років Стефан зазирнув до типографії угорця Йосипа Вальнера, і вона справила на нього таке враження, що хлопець став учнем друкаря. Після банкрутства типографії Вальнера, Стефан продовжив здобувати досвід в інших подібних підприємствах. У 22 роки Кульженко став управителем невеликої літографії та друкарні відомого історика, археолога і письменника, статського радника Олександра Сементовського. 

1862-го він знову влаштувався на колишнє підприємство Вальнера. Починав з посади комірника, але вже за рік «доріс» до управителя. 1864-го власник типографії Іван Давиденко запропонував Кульженку взяти її в оренду. Той погодився. Так Кульженко орендував друкарню на 10 років. Коштувало йому це 5000 рублів на рік. 

У 1876-му Стефан вирушає у поїздку до Парижа, Відня і Берліна, де знайомиться з місцевими прийомами типографії й міркує, як їх можна застосувати для власної справи. Акумулювавши знання, у 1880 році відкриває в Києві триповерхову друкарню з найсучаснішим на той момент обладнанням. На підприємстві встановили п’ять великих машин для швидкого друку, чотири друкарські преси та три літографічні станки. 

Наприкінці ХІХ століття у Києві була гостра конкуренція на ринку друку (зокрема, працювало близько 25 друкарень). Щоб стати лідером, Кульженко поглинає конкурентів та постійно вдосконалює підприємство: встановлює нове обладнання (одним із перших освоїв друк кольорових фотоілюстрацій), розширює асортимент продукції.

«Типографія Кульженка друкувала практично все: від конвертів до газет, від якісних фото до відривних календарів, від коробок до кольорових альбомів надзвичайної якості», — розповідає Тетяна Водотика. 

У ній вийшов український переклад книжок Андерсена авторства Михайла Старицького з ілюстраціями Миколи Мурашка, твори Тараса Шевченка, «Український орнамент» Ольги Косач тощо. У 1902 році на підприємстві випустили «Історію мистецтв» Шарля Байє. Видання вмістило 350 ілюстрацій і 30 фототипічних таблиць. Загалом на підприємстві вийшло понад тисячу назв книг. У 1905 році там працювало 300 осіб.

Підприємець помер у 1906 році. Управління книгарнею перейшло до його сина Василя. Той продовжував батькову справу аж до націоналізації підприємства. У період УНР Василь Кульженко друкував карбованці за ескізами Георгія Нарбута, марки та офіційні бланки для держустанов.

Кріпаки, що стали магнатами

Михайло Яхненко був кріпаком з міста Сміла, який торгував шкірою, худобою, збіжжям і борошном. Накопичивши гроші, він зміг викупити з кріпацтва всю сім’ю: себе, дружину й п’ятьох дітей — трьох синів і двох дочок. 

Далі, завдяки стартовому капіталу (за різними даними — від 200 до 600 рублів) Яхненко разом з синами розпочав свою справу — гуртову торгівлю промисловими виробами, худобою, хлібом і сіллю. Також Яхненки орендували та будували млини в Смілі та Умані. У 1812 році родина переїжджає в Одесу, де Анастасія Яхненко знайомиться з Федором Симиренком і невдовзі виходить за нього заміж. 

Федір Симиренко — також колишній кріпак, що заробив гроші на оренді млинів та викупив себе й сім’ю. Разом родичі заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко» та організували мережу складів хліба та борошна по всій території підросійської України. Невдовзі підприємці відкрили шість магазинів у Одесі, облаштували склади в Миколаєві та Севастополі. «У 1820-х роках компанія монополізувала торгівлю великими партіями худоби практично в масштабах України та Центральної Росії, забезпечувала м’ясом усі промислові центри імперії», — зауважує Тетяна Водотика.

Проте настала криза перевиробництва — і торгівля борошном втратила у вигідності. Тому партнери вирішили випробувати себе в цукровій галузі. Ініціатором започаткування цього бізнесу виступив Платон Симиренко, син Федора та Анастасії, який свого часу навчався в Паризькому політехнічному інституті. Франція тоді славилася цукровим виробництвом, зокрема, технологіями та фахівцями у цій сфері.

У 1843 році родинна фірма побудувала цукровий завод у селі Ташлику на Черкащині. На ньому вперше застосували паровий двигун.

Він був потрібен для інноваційної технології згущення соку в закритих апаратах за звичайного тиску й розрідження. На роботу запросили 30 фахівців з цукровиробництва з Франції. Це було недешево, адже ці працівники отримували вдвічі більшу зарплату, ніж на батьківщині. Зате, крім безпосередніх обов’язків, навчали місцевих робітників. 

За першим заводом послідувала оренда та запуск цукроварень у селах Олександрівка та Орловка у 1845-му. До них додався ще один побудований завод у селі Руська Поляна. Найамбітнішим родинним проєктом стало підприємство під Городищем поблизу Млієва. Це був найбільшим цукровий завод того часу. У ньому також використовували французьке обладнання та залучили працівників-французів. У 1850-х роках фірма Симиренків та Яхненків виробляла 61,6% цукру України

Наприкінці десятиліття ситуація в фірмі почала погіршуватися. По-перше, зросла конкуренція в самій цукровій галузі. По-друге, у «клані» Яхненків-Симиренків почалася зміна поколінь. Зокрема, після смерті Степана Яхненка спадкоємці поділили капітал на чотири частини. По-третє, у cім’ї активно жертвували кошти на благодійність, а також витрачали на хобі та колекціонування (наприклад, діамантів). Усе це вело до серйозної кризи.

У кінці 1850-х багаторічний голова бізнесу Кіндрат Яхненко почав відходити від справ через вік та стан здоров’я. Собі на зміну він призначив племінника Платона Симиренка. Утім, Платон не міг похвалитися авторитетом у ділових колах. Інвестори вважали, що йому бракує досвіду, лідерських якостей та підприємницьких здібностей. Ситуація ускладнювалась суперечками між Симиренком та Яхненком. 

На фоні проблем компанії підприємці стали активно використовувати позики. 1861 року фірма видала
зобов’язань різним особам на 1 млн рублів. 1862-го кредитори підняли відсоток за позики «Братів Яхненків і Симиренків» до 24% річних. У лютому того ж року фірма перестала платити. Далі кредитори та колишні власники створили акціонерне товариство, яке намагалося врятувати майно й справи компанії. В 1862-му помер Платон Симиренко, Кіндрат Яхненко прожив ще близько шести років.

Сімейний бізнес відновити так і не вдалося. Певний час ним керував Василь Симиренко (молодший брат Платона). Проте він не зміг завадити занепаду сімейної справи. Залишки торгового дому проіснували до 1880-х, коли збанкрутував його останній кредитор. 

Утім, на цьому історія родинного бізнесу не закінчується. У 1873 році, Василь Симиренко заснував власне цукрове виробництво в селі Сидорівка, неподалік Млієва. Для цього довелося відмовитися від частини спадщини, що тягнула за собою родинні борги. 

Василь Симиренко брав кредити для облаштування виробництва. Іноді відсотки за ними дотягували 84% річних. Попри це, Симиренко не тільки справлявся, але й займався інноваційними розробками. Зокрема, винайшов нові способи виварювання цукру та зареєстрував патент на випаровувальний апарат, що вдвічі скорочує витрати палива на переробку цукрового буряка. 

Підприємство Симиренка не сягнуло грандіозних розмірів занепалого родинного бізнесу. Попри це, заробляв він достатньо, щоб не лише жити в достатку, але й жертвувати на потреби культурно-просвітницької діяльності української інтелігенції. Василь Симиренко помер у 1915 році. Усе своє майно, що оцінювалося у 10 млн рублів, заповів на потреби українського національного руху. 

Замість висновків

Між нинішніми та минулими українськими підприємцями можна знайти багато спільного. Це і вміння починати справу з нуля, і інноваційність, і готовність ризикувати. А ще різні покоління підприємців стикаються з чутками та упередженнями. Як пояснює Тетяна Водотика:

«Довкола підприємців завжди багато чуток і упереджень. Є стереотип: ти бізнесмен — отже, чийсь кум-брат-сват, знаєшся з владою, маєш переваги. З одного боку, це наслідок совєцької ідеології, яка підприємця оголосила ворогом народу. З іншого боку, українські підприємці ХІХ століття теж з цим зустрічалися. “Кіндрат Яхненко знайшов у ставку затоплений гайдамацький човен із золотом — і так розбагатів”, — так односельці пояснювали появу статків у колишніх кріпаків. 

Водночас є раціональне зерно в тому, що в успіху тогочасних підприємців не останню роль відігравали контакти із владою. І до сьогодні вміння зайти в правильні владні двері є важливим. Зберігається напівтіньовий механізм державних замовлень. Низка скандалів із закупівлями свідчить про це. Так було й раніше: щоб твій бізнес вижив — маєш бути дотичний до влади. Чому Юз Джон Юз — британський підприємець, засновник металургійного заводу. Юзівка — історична частина сучасного Донецька. вижив? Завдяки держзамовленням». 

Реклама у Vector

Знайшли помилку? Виділіть її і натисніть Ctrl+Enter