Хто такий Джошуа Кушнер — нове обличчя американської мрії
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Джошуа Кушнер — венчурний інвестор і спадкоємець родини, що пережила Голокост і збудувала імперію в США. Його компанія Thrive Capital стала однією з найвпливовіших у світі технологічних інвестицій, але успіх не позбавив Кушнера сумнівів і страху втратити власну інтуїцію. Щоб розібратися в собі, він вирушає на зустріч із Ріком Рубіном, легендарним музичним продюсером, для якого важливіше відчуття моменту, ніж цифри.
У статті Colossus автор розповідає про шлях Кушнера — від родини та історії виживання до успіху у венчурному бізнесі, де кожен крок вимірюється цифрами, а внутрішній компас стає ключовим. Матеріал українською мовою підготувало Бюро перекладів для бізнесу MK:translations. Ми публікуємо адаптований та скорочений переклад.
Дорога до будинку Ріка Рубіна була для Джошуа Кушнера довгою й заплутаною — адже за блиском його життя ховалося значно більше, ніж можна було побачити зовні. 17 листопада 2023 року Кушнеру виповнилося 38 років. Чоловік супермоделі, брат і сват політичної династії Америки, а також засновник і генеральний директор компанії, що раптово перетворилася на одну з найжаданіших у світі венчурних фірм.
Але водночас — онук людей, що пережили різанину в гетто міста Новогрудок: злиденних біженців, які під час Холодної війни збудували в Нью-Джерсі власне маленьке «королівство» нерухомості. Їхній син, батько Джошуа, перетворив це королівство на міжштатну імперію — перш ніж опинився під судом і був засуджений до федеральної в’язниці. А коли старший брат Джошуа Джаред зайняв місце в Білому домі, перший став мимовільним учасником гучних політичних подій, в яких він не бажав брати участі. Жоден із цих фактів принаймні, на перший погляд, не мав нічого спільного з тим, чому Кушнер хотів зустрітися з Ріком Рубіном — людиною, яку він ніколи раніше не бачив.
У туманний п’ятничний ранок напередодні Дня подяки Кушнер вирушив на мис Пойнт-Дум у Малібу, де маєток Ріка Рубіна височів на скелястому узбережжі, над обривами та бухтами. Як колись Джонні Кеш, Metallica чи Geto Boys, він вирушив у цю своєрідну прощу не лише в надії вловити іскри натхнення від мага сучасної музики, а й щоб відверто поговорити з «великим бороданем» у момент особистої кризи. Рубін, у своєму звичному вигляді — шортах, футболці, босоніж, із розпатланою гривою, — зустрів Кушнера в саду за чашкою кави. Два крісла стояли біля краю тераси, звідки відкривався вид на океан.
До осені 2023 року інвестиційна компанія Thrive Capital, яку Кушнер заснував у Нью-Йорку 13 років тому, стала справжньою сенсацією. У 2010 її перший фонд становив лише $5 млн і охоплював стартапи на кшталт Kickstarter і GroupMe. Але до 2023 року Thrive запустила вже восьмий фонд — на $3,3 млрд. Серед найбільших угод — майже одержимі за масштабом 2 млрд інвестицій у Stripe за оцінки компанії в $50 млрд і чек на $150 млн для OpenAI, оціненого тоді у $29 млрд (нині їхня вартість — $107 і $500 млрд відповідно).
За цей час інвестиції Thrive у такі компанії, як Instagram, Spotify, Warby Parker, Skims, GitHub, Slack, Robinhood та інші, стали помітним феноменом. Для одних — це приклади дивовижної передбачливості, естетичного чуття й бездоганного відчуття моменту (на думку переважно виправданих часом прихильників). Для інших — занадто дорогі, спекулятивні вкладення, надмірно зосереджені у нестабільних бізнесах із неперевіреною прибутковістю (як визнають тепер їхні все більш розгублені критики).
Ще у 2010 році маловідомий брат Кушнера із невеликою, нікому тоді не відомою фірмою робив гучні, але на той час доволі дивні заяви. Він стверджував, що його компанія є венчурним фондом, байдужим до стадії розвитку бізнесу, його географії чи галузі, і що всі інвестиції буде зосереджено лише у невеликій кількості обраних компаній. Що Thrive — не просто інвестиційна фірма, а повноцінна компанія, яка не лише вкладає кошти, а й сама створює нові бізнеси. Що вона не обмежується роллю інвестора чи інкубатора, а виступає для засновників ще і як постачальник послуг, розробник продуктів і навіть «операційний спецзагін», який у разі потреби занурюється у процес ізсередини.
До 2023 року подібні заяви уже лунали з вуст кожного поважного інвестора на Sand Hill Road. І все ж багато хто дивувався: як невелика нью-йоркська команда двадцяти- й тридцятирічних ентузіастів — людей без жодного досвіду у венчурному капіталі, з «технологічного Бермудського трикутника» Нью-Джерсі — перетворилася на одну з найжаданіших інвестиційних команд у технологічному світі? І як саме вони стали тими, кого найтісніше пов’язують із бумом штучного інтелекту — явищем, що здавалося винятково західнокаліфорнійським?
Хоч Рік Рубін і прославився своїм винятковим музикальним слухом, терпінням у спілкуванні та здатністю безпомилково розпізнавати комерційно вибухову творчість, він так само відомий і тим, що не має жодних інструментальних чи технічних навичок. Ба більше — він не здатен пояснити, чому його особистий смак так послідовно виявляється пророчим і чому те, що зачіпає його, згодом доводить до сліз або екстазу сотні мільйонів людей. Саме тому Кушнер і вирушив із власної квартири в мангеттенській будівлі Puck Building до каліфорнійського притулку Рубіна в Малібу — із конкретним запитанням, яке він відчував, що повинен йому поставити.
«Моя найбільша невпевненість у тому, — сказав Кушнер Рубіну, коли вони сиділи в його саду з видом на океан, — що я часто маю інтуїтивне відчуття речей, яке не можу нікому пояснити. Іноді я бачу щось — чи переживаю якусь подію — і воно здається мені правильним, я буквально закохуюся в ідею, але не можу пояснити чому. Так було, коли Thrive інвестувала в Instagram, Spotify чи OpenAI. Я не міг пояснити нікому, чому ці продукти здавалися мені настільки осмисленими. Моя робота — дізнаватися якомога більше і передавати знання своїй команді, але часто мені доводиться йти вперед, спираючись лише на власну інтуїцію.
І саме тому мене турбує ще глибший страх: що, коли одного дня це відчуття просто зникне? Що, якщо я втрачу здатність це відчувати — бачити, розуміти, переживати такі речі?»
Сидячи навпроти, склавши ноги й тримаючи чашку обома руками, Рубін відповів на його тривогу запитанням — так само як, можливо, відповідав колись Jay-Z чи Slayer. — Знаєш, у чому головна помилка більшості музикантів? — промовив він. — Їхній перший альбом народжується з любові, розбитого серця, пристрасті чи депресії. Вони не мають жодних очікувань, не думають, як відреагує світ. Вони пишуть щиро — від серця. І якщо людям це відгукується, вони отримують підтвердження від світу. Але коли настає час другого альбому, вони вже не пишуть із любові чи болю. Вони пишуть те, що, як їм здається, світ хоче почути.
— Моя порада тобі й твоїй команді — просто залишайтеся собою, — продовжив Рубін. — Бо якщо ви почнете робити те, що, на вашу думку, хоче від вас світ, станеться одне з двох. Можливо, ви матимете рацію — але тоді навіть не зрозумієте, чому саме. А якщо помилитеся — будете злитися на себе за те, що зрадили власну сутність.
Тож просто будьте собою. Якщо матимете рацію — це буде чудово. А якщо ні — принаймні ви залишитеся собою.
«Одне я можу пояснити напевне — чому його слова так глибоко мені відгукнулися», — сказав мені Кушнер на початку вересня. Він говорив у своїй дивній, впізнаваній манері — ніколи не скорочував слів, вимовляв усе повністю. Це надавало йому хлоп’ячої безпосередності, за якою ховалася пам’ять і шалена амбіційність.
«У житті мені доводилося проходити через чимало складних ситуацій, — продовжив він. — І я навчився не перейматися тим, що про мене думає світ. Не тому, що я якийсь особливий, а тому, що мав змогу побачити, яким цей світ є насправді, і як поводяться люди. Спочатку вони тебе люблять, потім ненавидять, а потім знову люблять.
Єдине, що справді має значення, — це як ти сам до себе ставишся. Намагання всім догодити — програшна гра».
«Власне, це і є історія Thrive, — додав він. — Ми завжди залишалися собою — щирими, справжніми, незалежно від того, як нас сприймав світ — у добрі часи чи в погані».
— Тож із чого ти почав після цієї поради? — запитав я.
— Ну… це було у п’ятницю, 17 листопада 2023 року, — відповів Кушнер. Я дивився на нього, не усвідомлюючи значення цієї дати. З кожною секундою тиша ставала дедалі гнітючішою, і мені почало здаватися, що він шкодує про своє рішення дати найдовше інтерв’ю у своєму житті — і відкрити доступ до Thrive журналісту, який, можливо, виявився повним ідіотом.
«Я вийшов із будинку Ріка й глянув на телефон, — пригадав Кушнер. — Пропущений дзвінок від Сема Альтмана і, мабуть, із два десятки — від Келлі [Сімс — ред.] та Вінса [Хенкеса — ред.]», — двох провідних партнерів Thrive.
«Поки я був у Ріка, Сема звільнили з OpenAI, — сказав він. — І ми одразу кинулися в бій».
Історію Рей та Джозефа Кушнерів уже не раз розповідали, але її варто згадати знову — як невіддільну частину історії Thrive — з двох причин.
Перша полягає в тому, що більшість відомих нам фактів походить із відеосвідчення, яке бабуся Джошуа, Рей Кушнер, дала Університету Кіна в Нью-Джерсі у 1982 році. Запис цієї розмови понад 35 років спокійно лежав у відкритому доступі, допоки у 2017 не став об’єктом уваги — і навіть зброєю — проти старшого брата Джошуа. Тоді The New Yorker, NPR, ProPublica та інші видання намагалися звинуватити Джареда Кушнера в тому, що він «зрадив» досвід своїх бабусі й дідуся — фактично, використовуючи цю історію як інструмент, аби виставити Дональда Трампа «буквально Гітлером».
Ці спроби згодом знецінилися в контексті подальших дипломатичних подій, але водночас продемонстрували, наскільки брутально можна використати пам’ять людини, яка пережила Голокост. Так Джаред став єдиною лінзою, крізь яку тисячі американців дізналися історію родини, що сформувала і Джошуа — про існування якого більшість навіть не здогадувалася.
Друга, і набагато важливіша причина в тому, що історія Кушнерів — це історія Америки. Та, яку можна було б розповісти інопланетянам, якби вони захотіли зрозуміти, хто ми. Або ж ту, яку сховали б у броньованій капсулі глибоко під землею — на випадок, якщо почнеться ядерний дощ.
Адже якщо суть американського експерименту полягала в тому, щоб об’єднати різних людей у відчутті належності до однієї нації — частково завдяки здатності не озиратися надмірно на минуле, жити не в жахах історії, а в майбутньому, створюючи себе з нуля незалежно від обставин народження, — то історія Кушнерів доводить: цей експеримент, хай і спотворений часом, не є ані провалом, ані брехнею. І потреба розповідати його знову лише зростає — у час, коли віра в саму американську ідею стрімко розпадається. Навіть якщо сам Джошуа Кушнер ніколи не мав наміру цього демонструвати, Thrive мимоволі залишається живим доказом того, що ця ідея ще не померла.
Джозеф Кушнер рідко розповідав своїм дітям чи онукам про пережите під час війни. А пережив він, серед іншого, три роки життя в земляній ямі, яку він разом із братами та сестрами викопав у Налібокському лісі поблизу Новогрудка, після того, як на власні очі побачив, як нацисти розстрілюють його матір, трьох сестер, їхніх чоловіків і дітей. Його дружина Рей була відвертішою у спогадах про життя до Америки. Її діти записали ці розповіді в книзі The Miracle of Life («Диво життя»), підготовленій до її 75-річчя.
Рей народилася 1923 року в Новогрудку (тоді — на північному сході Польщі, тепер — Білорусь), де її батько мав дві крамниці, де продавали капелюхи й пальта (прізвище Кушнер походить із їдишу й означає «кушнір» — «хутровик»). У 1939-му, коли Рей було 16, Новогрудок увійшов до складу Радянського Союзу за пактом Молотова–Ріббентропа. Із 25 000 мешканців міста приблизно половина була євреями.
Коли прийшли радянські війська, вони націоналізували крамниці родини Кушнерів і заарештували заможніших мешканців міста, щоб депортувати до Сибіру. Мати сховала Рей і трьох інших дітей у домівках бідніших сімей, щоб урятувати їх від облави. Але ця тимчасова передишка закінчилася в червні 1941 року з початком нацистського вторгнення. У перші тижні операції «Барбаросса», після відступу Червоної армії, німці розгромили Новогрудок. У липні вони відібрали 50 представників єврейської інтелігенції та професійної еліти міста, зігнали їх на площу й розстріляли під музику оркестру, поки солдати Вермахту танцювали. Потім німці вибрали кілька десятків єврейських дівчат, серед них і Рей, і наказали їм змити кров із каміння та завантажити тіла у вагони.
Невдовзі нацисти зігнали близько 7000 євреїв до будівлі суду в Новогрудку. Кожного змушували йти або ліворуч — до трудового табору, або праворуч — на смерть. Рей, її трьом братам і сестрам та батькам наказали йти праворуч. Пізніше Рей згадувала, як навколо лунали крики матерів і немовлят, як літні жінки й чоловіки вигукували головну молитву юдаїзму — Шма: «Слухай, Ізраїлю: Господь — Бог наш, Господь — Єдиний».
Коли вони чекали вантажівок, що мали відвезти їх на страту, один німецький солдат запитав у натовпу, чи є серед них кушніри — армії потрібні були хутряні шапки для зимової кампанії проти радянських військ. Мати Рей відповіла, що їхня сім’я — саме кушніри. Їх вивели з натовпу й повернули до будівлі суду — усіх, окрім Естер, старшої сестри Рей. Її посадили у вантажівку, вивезли за місто до братської могили, наказали спуститися в яму й, разом із п’ятьма тисячами інших євреїв, розстріляли кулеметами.
Після різанини нацисти створили гетто, де решта родини Кушнерів жила на мізерних пайках хліба. У новорічну ніч 1941 року п’яний німецький солдат вирішив розважити свій взвод — змусив кількох юних єврейських хлопців вигукувати Sieg Heil! і Heil Hitler! (з нім. Хай живе перемога! Хай живе Гітлер!), а потім розстріляв їх. Серед них був і молодший брат Рей, Ханон: його поранили в ногу й кинули у вогонь, але він дивом вижив. У лютому 1943 року мати Рей була вбита — її чоловік і діти, серед них і сама Рей, бачили це крізь вікно. До літа 1943 року в місті залишалося лише кілька сотень євреїв. Ліквідація Новогрудка була майже завершена.
Почали ширитися чутки, що за 25 миль звідти, у Налібокському лісі, чоловік на ім’я Тувія Бєльський організував партизанський табір, який приймав і захищав кожного єврея, хто міг до нього дістатися. Про цих людей розповіла вціліла після Голокосту Нехама Тек у своїй книзі Defiance («Непокора», 1993), а також однойменний фільм 2008 року. Партизани Бєльського були найбільшим організованим єврейським збройним рухом опору нацистам; їхні оборонні дії та акти відплати за вбивства німецьких солдатів навіть стали натхненням для фільму Квентіна Тарантіно «Безславні виродки» (Inglourious Basterds, 2009).
Разом із повстанням у Варшавському гетто та десятками інших спалахів спротиву по всій Європі, історія партизанів Бєльського є найкращою відповіддю на запитання, яке часто ставлять: «Чому євреї Європи не чинили опору нацистам?» І відповідь на це запитання — брехня сама по собі. Вони чинили опір — знову й знову, з усім, що мали. Тоді як мільйони інших європейців не лише «не чинили опору», а й охоче співпрацювали з нацистами.
До вересня 1943 року тунель сягнув понад 600 футів (приблизно 183 метри) і був настільки вузьким, що крізь нього можна було пролізти лише по одному. У переддень свята Рош га-Шана, під зливою, останні живі євреї гетто здійснили втечу. Коли Ханон Кушнер виліз на волю з іншого кінця тунелю, він заблукав під дощем. Його спіймали нацисти й застрелили. Цього разу — остаточно.
Рей, її сестра Ліза та батько втекли до лісу й десять днів, між двома найсвятішими єврейськими святами, переховувалися серед дощу й багна. Зрештою їх знайшли партизани Бєльського, які почули про відчайдушну втечу й вирушили шукати тих, хто вижив.
Протягом наступних 9 місяців, аж до визволення Червоною армією, родина Кушнерів жила в лісі разом із партизанами Бєльського. Саме там Рей познайомилася з Йоселем Берковіцем, який згодом став Джозефом Кушнером та її чоловіком. Він був сином бідних кравців, мав лише початкову освіту (до п’ятого класу) і пережив три північнопольські зими, ховаючись із пістолетом у виритій у лісі ямі, замаскованій гілками, виходячи з укриття лише вночі, щоб знайти їжу.
У липні 1944 року, коли радянські війська витіснили нацистів із ленінграда й рушили на захід, Червона армія наказала знищити табір Бєльського, а 1200 партизанам — дві доби йти пішки назад до Новогрудка. «Ви навіть не можете уявити, — згадувала пізніше Рей Кушнер. — Я двічі знепритомніла, коли побачила своє рідне місто: від нього залишилися лише руїни та тіла. Ми всі хотіли втекти з цього місця».
Не маючи іншого виходу, Рей, двоє її живих братів і сестер, батько та приблизно дві з половиною сотні євреїв, які залишалися в новогрудському гетто, почали копати тунель. Протягом трьох місяців вони рили ночами після виснажливих днів примусової праці, користуючись ложками й шматками дерева, принесеними з робіт, а мішки з землею ховали в стінах будівлі суду.
Після капітуляції Німеччини в травні 1945 року Рей, її сестра Ліза та батько, видаючи себе за греків, сіли на потяг до Чехословаччини, а потім перетнули кордон з Угорщиною, де Рей і Джозеф знову зустрілися. Разом із 20-ма іншими єврейськими парами, що осиротіли під час Голокосту, вони взяли шлюб у будапештській синагозі. Згодом Кушнери — тепер уже разом із Джозефом — дісталися пішки та потягами до табору для переміщених осіб у Римі, де роками намагалися отримати документи для виїзду з Європи.
Лише через 4 роки, завдяки Єврейському товариству допомоги іммігрантам (HIAS), сім’я дістала візи, щоб сісти на корабель SS Sobieski, який відпливав із Генуї. Через два тижні, 29 травня 1949 року, Кушнери прибули до Нью-Йорка.
Більше про це
Пророцтва про «Антихриста» та занепад США: що відбувається за лаштунками приватних лекцій Пітера Тіля — колонка The Washington Post
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
