Цукор, Бесарабка, КПІ: історія родини Бродських, яка будувала Київ
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Український єврей, якому за законом тих часів було місце лише в убогих нетрях, помирає — і на похорон виходить половина Києва, разом із губернатором. Його цукрова імперія давала чверть усього рафінаду російської імперії, а паралельно він відкривав лікарні, школи та інститути швидше, ніж москалі встигали придумати нові укази.
Журналістка Vector Дарія Прудіус додає до своєї колекції українських цукрозаводчиків Бродських — сім’ю, яка з 40 000 рублів зробила цукровий холдинг на десятки мільйонів у царській росії.
Одразу з другого покоління
Меїр Шор (який згодом взяв прізвище Бродський — імовірно, тому що родом з міста Броди) прибув до київських земель у 1840-х із класичним єврейським стартап-капіталом — кількома тисячами рублів, заробленими на торгівлі на заході України. У нього з дружиною Міріам було п’ятеро синів — Абрам, Зельман, Ісаак, Ізраїль і Йосип — усі отримали частку спадку, але найамбітнішим та найуспішнішим був Ізраїль Маркович Бродський (1823-1888 рр.). Саме на його гілці (а це друге покоління родини) ми зосередимо більшу увагу.
У 23 роки Ізраїль отримав у спадщину 40 000 рублів — достатньо для скромного бізнес-старту, але вкрай мало для статусу магната. Тож він зробив ставку на перспективну галузь, яка тільки-но зароджувалася в російській імперії: виробництво цукру з буряків, замість дорогого імпортного тростинного.
У 1846 році заснував свій перший цукрорафінадний завод у селі Лебедин, Київська губернія, у партнерстві з Петром Лопухіним, двоюрідним племінником князя Потьомкіна.
Протягом восьми років керували заводом разом, поки Ізраїль не викупив частку компаньйона і не став єдиним власником. На відміну від більшості підприємців того часу, він мислив не локально, а масштабно. У 1860-му переїхав до Одеси й відкрив там цукровий завод. Далі — як у «монополії»: викупив Кагарлицький і Корюковський заводи, взяв у довгу оренду Райгородський і очолив Томашевський.
Як і у всіх успішних бізнесменів, бізнес-модель була простою: купувати заводи у кризові періоди, коли власники потребували швидкої готівки, модернізувати обладнання та оптимізувати саме виробництво. Спрацювала вона ефективно — у 1873 році Ізраїль заснував Олександрівське товариство цукрових заводів з основним капіталом на 20 млн рублів. До складу товариства входили пʼять цукрово-піскових та два рафінадних заводи, які щороку виробляли 2 млн пудів цукру-піску (близько 33 тонн) та 5 млн пудів рафінаду (близько 82 тонн).
У 1866 році Ізраїль з дружиною та сімома дітьми переїхав до Києва — як купець першої гільдії (з капіталом понад 100 000 рублів) він мав право на постійне проживання в місті, тоді як звичайним євреям дозволялося перебувати там не більше трьох днів.
На Подолі Ізраїль Маркович купив Київський паровий млин — найбільше борошномельне підприємство міста. Кияни одразу перехрестили його на «млин Бродського».
Сергій Вітте, який згодом стане міністром фінансів імперії, згадував про Ізраїля так: «Це була на вигляд дуже поважна літнього віку людина, котра нагадувала за зовнішністю біблійного патріарха. Він був надзвичайно багатим… завжди справляв на мене враження людини неймовірно розумної, але майже зовсім неосвіченої».
Ще в XIX ст. Бродський зрозумів, що може будувати не лише заводи, а й суспільні проєкти для міста. Тож він почав вкладати гроші не тільки в заводи, а й у лікарні, притулки та школи.
У 1885 році збудував у Києві на Лук’янівці Єврейську безполатну лікарню на 100 ліжок, витративши 169 000 рублів на будівництво і ще 50 000 пожертвувавши як капітал для утримання. Як він сам пояснював: «Я даю не тому, що мені хочеться давати, а тому, що усвідомлюю, що треба і необхідно давати».
Коли Ізраїль помер у 1888 році, його сини успадкували готову бізнес-філософію, мережу контактів і наратив, що значні статки зобов’язують до суттєвої відповідальності перед суспільством.
Третє покоління
Після смерті Ізраїля у 1888 році контроль над Олександрівським товариством перейшов до його синів Лазаря (1848-1904) та Лева (1852-1923) Бродських, які за два десятиліття перетворили цукрову компанію на вагомий промисловий трест Об’єднання підприємств, які працюють під одним керівництвом як єдина компанія/корпорація без власної самостійності. російської імперії.
На початку 1900-х брати керували вже шістьма акціонерними товариствами з 10 бурякоцукровими та трьома рафінадними заводами в Київській, Чернігівській, Полтавській, Одеській, Подільській і Курській губерніях, контролюючи до 25% усього цукрового виробництва в імперії.
Лазар Ізраїлович був талановитим стратегом і новатором. Якщо Ізраїль зосереджувався переважно на цукровій галузі, то Лазар активно диверсифікував сімейний бізнес: крім спільних із Левом цукрових активів, йому належали 35 000 десятин землі, соляні промисли під Одесою, вугільні копальні на Катеринославщині, Хамовничеський пивоварний завод у москві та найбільший в російській імперії паровий млин на Поштовій площі в Києві, який щодоби переробляв 23 000 пудів збіжжя (приблизно 377 тонн).
Він зосередився на зовнішніх ринках, ставши монополістом з постачання цукру до Персії та азійських країн. Європейські бізнесмени критикували Лева Бродського за сумнівні схеми, а він у відповідь розробив власну систему ввезення цукру через країни-посередниці в Азію. Коли легальні шляхи експорту ускладнювалися, займався контрабандою під мовчазним благословенням влади.
Лазар заснував і очолив «Друге Пароплавне товариство по Дніпру та його притоках», володів кількома прибутковими будинками та значною частиною акцій міських товариств трамвая, водогону, освітлення, каналізації й газового господарства. Крім того, він був:
- заступником голови Київського біржового комітету;
- членом ради Київського товариства взаємного кредиту;
- членом правління Всеросійського товариства цукропромисловців;
- членом ради санкт-петербурзького міжнародного комерційного банку.
Фактично, йому належав контрольний пакет у київській міській інфраструктурі.
Лев Ізраїлович мав зовсім інший темперамент — менше переймався щоденним менеджментом, щорічно виїздив до Ніцци та Біарриця, Франція, грати в рулетку й карти та міг, за свідченням очевидців, за тиждень програти кілька сотень тисяч франків У XIX столітті не було звичних «паперових» грошей. Тож французький франк прив’язувався до ваги золота: 100 000 франків ≈ 29 кг золота; 200 000 франків (умовні «кілька сотень тисяч») ≈ 58 кг золота . Проте це не заважало йому ефективно керувати власними активами: крім спільних із Лазарем заводів, Левові належали ще два десятки цукрових підприємств, 17 000 десятин землі в Херсонській та Тверській губерніях, а в Києві — театр «Соловцов» (тепер театр імені Івана Франка), казино «Конкордія» та прибуткові будинки, замки й особняки на найпрестижніших вулицях.
Не можемо оминути й соціальний аспект їхньої бізнес-моделі, який був типовим для всіх успішних українських олд мані родин того часу. Так, Бродські створили власну модель корпоративної соцвідповідальності. Їхні цукрові заводи були відомі зразковим житлом для робітників, які користувалися безоплатними лікарнями, чайними будиночками та читальнями. Лазар започаткував дослідні поля для кращих сортів цукрових буряків і обладнав заводи сучасним європейським обладнанням.
Вершиною стало створення Київського політехнічного інституту. Коли наприкінці 1890-х у цукровій промисловості розпочалася гостра криза, представники галузі на чолі з Лазарем Бродським подали міністру фінансів графу Сергію Вітте петицію з проханням: держава допомагає з регулюванням цін, а бізнесмени інвестують у технічний університет європейського рівня. Лазар Бродський пожертвував найбільшу суму — 125 000 рублів Близько $7 млн у сучасному еквіваленті і очолив організаційний комітет, збираючи засідання у своєму особняку на Липках.
У 1912 році Лев продав усі свої цукрові заводи за 100 млн франків, залишивши за собою лише 20% акцій — досить вдало, враховуючи що через пʼять років більшовики націоналізують всю промисловість Бродських. До того часу брати вже мали бізнес-імперію, яка приносила не лише прибуток, але й суспільну користь.
Масштаби багатства Бродських
Масштаб імперії Бродських найкраще проілюструють цифри:
- Капітал Олександрівського товариства цукрових заводів становив 20 млн рублів, коли Лазар очолив компанію.
- Під керівництвом Лазаря контролювали 10 цукрово-піскових і три рафінадних заводи.
- Абсолютне домінування на ринку — понад 25% цукрового виробництва імперії (найближчі конкуренти Терещенки мали 10%).
- Власний флот на Дніпрі — «Друге пароплавне товариство».
- Найбільший в імперії паровий борошномельний млин на київському Подолі.
- Паперова фабрика в Тирасполі.
- Соляні промисли біля Одеси.
- Вугільні шахти на території сучасної Дніпропетровської області.
Бродські контролювали весь ланцюг — від вирощування сировини до її перероблення та логістики. Проте справжній бізнес-хист Лазаря проявився, коли він створив перший в імперії цукровий синдикат, який врятував цілу галузь від краху через перевиробництво. Домовившись з урядом про кредит у 5 млн рублів, він фактично керував цукровим ринком імперії.
Крім того, брати були найбільшими інвесторами міської інфраструктури Києва: електричний трамвай — перший в імперії та другий у Європі, газова мережа міста, система каналізації, водогін та освітлення.
По суті, Бродські контролювали всю комунальну інфраструктуру столиці.
На Всесвітній виставці 1900 року в Парижі Лазар та Лев Бродські отримали орден Почесного легіону за високу якість цукрової продукції, конкуруючи з кращими європейськими виробниками. Це було визнання передусім інноваційності Лазаря — Бродський першим застосував наукові методи вирощування цукрового буряка, створивши дослідні ділянки біля заводів.
Щоб зрозуміти реальний масштаб впливу: коли Лазар помер у 1904 році, на його похорон прийшли губернатор, командувач Київським військовим округом, міський голова та тисячі киян. Фасад його синагоги задрапували жалібними стрічками, а над входом встановили транспарант із написом на івриті: «Попереду його простує чеснота».
Ще трохи про благодійність
За даними з різних джерел, лише Лазар Бродський витратив на благодійність понад 1 млн рублів Близько $40–50 млн у сучасному еквіваленті . Але цікавіше не масштаб, а підхід: він системно розв’язував конкретні проблеми, а не хаотично розкидався рублями.
У 1895 році Лазар заснував Товариство боротьби з заразними хворобами — першу в російській імперії приватну організацію, яка займалася епідеміологією на науковій основі. Київ тоді регулярно страждав від спалахів дифтерії, від якої помирали тисячі дітей, а держава практично не вкладалась у медицину. Лазар виділив 132 000 рублів на будівництво Бактеріологічного інституту на Байковій горі, який за 100 днів зводили в дубовому гаю за сучасними європейськими стандартами.
Інститут працював за принципом державно-приватного партнерства — держава й приватні меценати об’єднували ресурси та ризики заради спільного проєкту. Так, професор Олександр Павловський за підтримки Лазаря створив там станцію з виробництва протидифтерійної сироватки, яка врятувала сотні життів.
Також сприяв створенню Художньо-промислового та наукового музею (нині — Національний художній музей України).
Лев Бродський також був активним філантропом. Разом із братом пожертвував лікарні Товариства надання допомоги хворим дітям, дитячій лікарні (нині на Парковій алеї). Профінансував будівництво Троїцького народного дому (нині Театр оперети), який став центром української культури та місцем виступів трупи Миколи Садовського, кар’єри співака Івана Козловського тощо.
Головним символом меценатства братів стала Хоральна синагога Бродського, збудована Лазарем у 1898 році за приблизно 150 000 рублів. Відкрили її на день його 50-річчя — одна з найбільших подій для єврейської громади Києва. Дозвіл на будівництво довелося отримувати через сенат у санкт-петербурзі, оскільки місцева влада категорично відмовляла. Поруч із нею Лев збудував купецьку синагогу, створивши релігійний комплекс для різних груп єврейської громади.
У заповіті Лазар залишив місту 500 000 рублів на будівництво критого ринку, але з умовою: 4,5% доходів ринку (22 500 рублів) щорічно йшли на утримання Бактеріологічного інституту, дитячого відділення Єврейської лікарні та інших закладів.
Коли міська влада побоялася взяти на себе вічні зобов’язання, розпорядники спадщини, яких раніше поетично називали «душеприказчиками», знайшли елегантне рішення: викупили міську облігаційну позику на 500 000 рублів, а місто використало ці гроші на будівництво Бессарабського ринку, який активно працює й досі.
Окрім братів, активно долучалася до розбудови міста і Сара Бродська, дружина Лазаря. Підтримувала соціокультурні ініціативи та була однією із засновниць жіночої клініки.
Лазар Бродський помер 19 вересня 1904 року в Базелі (Швейцарія) від діабету у віці 56 років. Тіло привезли до Києва, поховали на Лук’янівському єврейському кладовищі. Сімейний склеп знищили спочатку нацисти, а потім остаточно комуністи в повоєнні роки.
Лев Бродський помер у 1923 році у віці 71 року в Парижі. З його смертю закінчилася династія Бродських, адже обоє братів не мали спадкоємців.
Що ми (не) маємо
Династія Бродських всього за три покоління створила модель, де кожен завод мав безоплатну лікарню для робітників, а прибутки йшли на будівництво інститутів, лікарень, музеїв та десятків інших проєктів.
Сучасні столичні забудовники воліють впихати 30-поверхові мурашники на кожен вільний метр пагорбів Києва. Там, де Бродські будували лікарні та інститути, нині виростають сотні ЖК з претензійним комфорт-класом без жодної людської інфраструктури. А Бродські, маючи всі можливості жити в Парижі чи Відні, створювали місто для людей — з трамваями, парками, театрами й ринками.
Їхній спадок: Бессарабський ринок, КПІ, Театр оперети, Національний художній музей — архітектура, яка формує обличчя столиці вже понад століття. А що залишиться від сучасних мільйонерів через 100 років: бетонні гетто на Соломі, висотки замість Сінного ринку чи метро на Троєщині?
Більше про це
Кейс Алчевських: українська сім’я, яка винайшла фінтех за століття до нас
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
