Чому Україна не має своїх old money-родин: історія знищених династій

У незалежній європейській Україні немає жодної бізнес-династії, старшої за 100 років. Жодної. І це важлива частина нашої ідентичності.

Журналістка Vector Дарія Прудіус дізналася, чому багаті українці не дають дихати росіянам, та з’ясувала, чому в нас досі немає бізнес-династій. Спойлер: їх систематично вбивали протягом століть. Терещенки, Симиренки, Алчевські, Ханенки — всі вони могли стати українськими Рокфеллерами, але закінчили однаково: розстріл, самогубства, еміграція. Нині росія продовжує свою «традицію» — у 2022-му ракета влучила у спальню мільярдера Вадатурського.

Українські династії, про які ви (не) чули

Уявіть собі альтернативну реальність. На площі Українських героїв стоїть хмарочос Терещенків — банківська імперія, яка почалася з козацької родини й контролює половину фінансового сектору країни. У Млієві працює найбільший у світі селекційний центр Симиренків, який постачає насіння в 50 країн. А у світових музеях висять колекції Ханенків — династії, яка збирала шедеври ще за гетьмана Мазепи.

Уявили? Все це Україна могла мати. Якби не…

Хроніка восьми століть тиску

З 1240 року кожна імперія на українських землях системно знищувала місцеву еліту. Не за збігом обставин, не через культурну особливість, «київську хунту» чи власну нездатність будувати незалежну державу. Це — цілеспрямована політика. Монголи фізично знищили князів, поляки змусили перейти в католицизм або зникнути, російські царі заборонили мову та культуру, радянська влада всіх розстрілювала. Росіяни перейняли естафету — і тепер ми майже щоденно бачимо у стрічці новини про смерть, полон чи викрадення.

Вісім століть кожне покоління української еліти знищувалося на піку свого розвитку. Тому відсутність багатовікових підприємницьких династій — не провал національного характеру, а наслідок тривалого геноциду. Втім, розпочнімо з давньої історії.

Монгольська навала (1240)

У 1240 році Київ впав під ударами орд Батия. Місто з 50 000 жителів скоротилося до 2 000. Але головна трагедія у зруйнованій системі управління, ремеслі й торгівлі, яка будувала нашу державність.

Князя Михайла Чернігівського стратили в Орді за відмову поклонитися язичницьким богам. Разом із ним загинула вся верхівка княжої еліти. Монголи ліквідовували всіх, хто міг організувати опір або відновити державність.

Ремісничі квартали Києва, Чернігова, Галича стерті з лиця землі, торговий шлях «з варяг у греки» припинив існування. Система, що робила українські землі одними з найбагатших у середньовічній Європі, повністю зруйнована. 

Річ Посполита (1569-1795)

Поляки своєю чергою застосували більш витончений метод знищення нашої еліти — релігійну та культурну асиміляцію. Після Люблінської унії 1569 року почали методично ліквідовувати православну шляхту.

Найяскравіший приклад — доля князів Острозьких, колишніх захисників православ’я. За одне покоління вони перейшли в католицизм і полонізувалися. Те саме сталося з сотнями інших родин. Хто не хотів переходити — втрачав землі, посади, майбутнє для дітей, іноді життя.

До кінця XVIII ст. польський хроніст Ян Длугош констатував: «У Галичині не залишилося українських боярських родин». Православним заборонили обіймати будь-які державні посади, бути суддями чи навіть ремісниками в цехах. Економічна еліта або зникла, або перестала бути українською.

Козацькі повстання були спробою відновити її. Але навіть у Богдана Хмельницького було недостатньо ресурсів для тривалого протистояння Польщі. Тож він шукав допомоги у москви.

російська імперія (1654-1917)

москва поступово економічно та культурно душила українську державність, а отже освічених та заможних громадян з проукраїнською позицією. Катерина II відверто писала у наказах, що українців потрібно «найлегшими шляхами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитись як вовки до лісу».

1. 1764 рік — ліквідація Гетьманщини. 
2. 1775 — знищення Запорозької Січі. 
3. 1783 — остаточна ліквідація козацтва як стану. 

За 20 років імперці фактично розібрали всю систему українського самоврядування, яка мала б зрощувати власну еліту.

Емський указ 1876 року заборонив українську мову в освіті, театрі, друкарстві. Ціль — перетворити українців на «малоросів», етнографічний матеріал без власних амбіцій. Російський міністр освіти Дмитро Толстой прямо заявляв: «Їхня любов до рідного краю не повинна переважувати любов до імперії. Вони повинні відкидати все, що може зашкодити імперії, особливо згадки про уявні біди та колишнє “щасливе” становище підвладних народів».

Економічна політика була не менш важкою. Українську металургію, яка в XVII ст. конкурувала з європейською, свідомо знищили. Цехи ліквідовані, ремісників переселили до російських міст. Україну перетворили на сировинний придаток — постачальника зерна та цукру для російських переробних підприємств. Усе підприємництво мало йти через російські міста або купців.

Коли наприкінці XIX ст. з’явилися Терещенки, Симиренки, Алчевські — це був дивовижний прорив всупереч системі, а не завдяки їй. Російська влада дозволила їм розбагатіти лише тому, що вони служили загальноімперським цілям.

СРСР (1917-1991)

Більшовики довершили те, що століттями робили попередники, але з науковою точністю та жорстокістю, де смерті — не трагедія, а статистика. Їхня мета вельми чітка: знищити не лише фізично, але й у пам’яті все, що могло стати основою для відновлення української державності.

«Розстріляне відродження» стало найбільшим культурним геноцидом в європейській історії. З 259 українських письменників у 1920-30-х роках вижили лише 36. Решту розстріляли, заслали в табори або довели до самогубства. Разом із письменниками знищили вчених, інженерів, священників — всіх, хто міг думати по-українськи. Загалом загинуло, було арештовано, заслано чи знищено близько 30 000 представників нашої культурної та наукової еліти.

Розкуркулення ліквідувало сільську еліту — 1,5 млн селян пограбували. Понад 352 000 селянських господарств знищено, половину розкуркулених депортували на північ росії і до сибіру. Проте найбільше забрав Голодомор 1932-33 рр. — 10,5 млн українців.

Нова економічна політика (в Україні — з 1922 року) на короткий термін послабила повідець на шиї бізнесу, але вже у 1928 році всіх приватних підприємців оголосили «ворогами народу». Хто встиг втекти за кордон — вижив. Хто залишився — загинув або потрапив до ГУЛАГу.

Конкретні кейси знищення української бізнес-еліти

Терещенки (II-га половина XIX — початок XX ст.)

Почавши з 500 рублів і воза з волами, Микола Терещенко створив цукрову імперію з понад 10 заводів, що експортувала продукцію на три континенти та виробляла 10% цукру російської імперії.

Терещенки запровадили восьмигодинний робочий день, безвідходне виробництво, під час кризи у 1870-х скуповували конкурентів замість скорочення витрат — усе було революційним для XIX ст. Федір Терещенко розробив сім оригінальних моделей літаків, створив перший український аеродром і запатентував змінні крила на 50 років раніше світової авіації.

Родина інвестувала мільйони у освіту та культуру — фінансувала КПІ, зібрала одну з найбільших художніх колекцій Європи, яка нині за основу в 7 національних музеях.

Симиренки (XIX-XX ст.)

Федір Симиренко викупив родину з кріпацтва і разом з Яхненками створив торговий дім від Києва до санкт-петербурга. Його син Платон збудував перший паровий цукровий завод в імперії та створив власний флот із пароплавами «Українець» і «Святослав».

Левко Симиренко перетворив Мліїв на науковий центр — створив колекцію з тисяч сортів плодових дерев з усього світу та вивів знаменитий «Ренет Симиренка» (1895). Його син Володимир заснував у 1930 році Всесоюзний інститут плодівництва у Китаєві, створивши перший R&D-центр за 100 років до Кремнієвої долини.

Родина систематично фінансувала українську культуру — Василь Симиренко віддавав 10% прибутку на підтримку «Кобзаря» Шевченка, журналів «Рада» та «Киевская Старина», заповів 10 млн рублів на український розвиток. 

Алчевські (XIX-XX ст.)

Олексій Алчевський приїхав до Харкова з порожніми кишенями, але за 40 років створив екосистему на $600 млн. У 1866 році заснував Харківське товариство взаємного кредиту — прототип банку для МСБ із короткотерміновим кредитуванням. Разом з Іваном Вернадським створив перший в імперії акціонерний іпотечний банк.

Капітал у 30 млн рублів Олексій інвестував у Донбас — заснував металургійні заводи в Алчевську та Маріуполі разом із німецькими та бельгійськими партнерами. Христина Алчевська навчила грамоти 17 000 жінок, написала національний бестселер «Что читать народу?» та підписувалася «Українкою» ще до Лесі. Архітектор Олексій Бекетов (зять) спроєктував понад 40 будівель, створивши бренд українського модерну. 

Ханенки (XIX-XX ст.)

Богдан Ханенко одружився з цукровою спадкоємицею Варварою Терещенко (тією самою) у 1875 році, об’єднавши два капітали у $50 млн. Весільна подорож до Італії стала першим інвестиційним раундом — за 15 000 рублів купили картини венеційської школи та античні скульптури. За 40 років створили колекцію з 25 000 експонатів: Рембрандт, італійські майстри, найкраща у світі збірка візантійського мистецтва.

Розробили власну бізнес-модель: дохідна нерухомість на Терещенківській фінансувала музей, археологічні розкопки Хвойки приносили знахідки трипільської культури. Богдан став головою міського Товариства старожитностей, контролюючи музейну політику Києва. Варвара організувала ремісничі школи та навчила грамоти тисячі селянок у власних маєтках.

Після смерті Богдана Варвара передала колекцію Українській академії наук, стала директоркою власного музею при більшовиках. 

Ґалаґани (XVIII-XIX ст.)

Створив систему інвестицій у позитивний контент через фінансування церков, шкіл та допомогу селянам. Його син Павло Григорович збудував палац у Сокиринцях із 40-гектарним ландшафтним парком — перший культурний центр регіону з галереєю, театром і хором.

Григорій Павлович у 1871 році заснував Колегію Павла Ґалаґана — перший в Україні заклад, відкритий для всіх станів. Витратив близько 1 млн карбованців: бібліотека з 6000 томів, фізичний кабінет з 397 приладами, телескоп, кіноапарат. Щорічний бюджет 40 000 карбованців покривав навчання 70 учнів, з яких 30 — стипендіати.

Підтримував Тараса Шевченка, Куліша, Максимовича, фінансував журнал «Киевская старина» та українську періодику. Очолював Південно-Західний відділ російського географічного товариства — центр українознавчих досліджень. Створив перше кооперативне ощадно-позикове товариство, виступав за скасування кріпацтва.

За 50 років через колегію пройшло близько тисячі людей: академік Кримський, поети Драй-Хмара та Филипович, художники Пимоненко і Мурашко. 

Бродські (XIX-XX ст.)

Лазар Бродський створив одну з найбільших цукрових імперій Східної Європи — 17 заводів із капіталом 35-40 млн карбованців. Родина домінувала на ринках України та російської імперії, експортуючи до Персії, Афганістану, Китаю.

Ісаак Бродський співзаснував російсько-Азійський банк — один з найбільших фінансових інститутів імперії. Масштаб операцій наближався до рівня Ротшильдів.

Бродські активно інвестували в культуру та інфраструктуру: побудували Хоральну синагогу в Києві, фінансували КПІ та Бессарабський ринок, підтримували лікарні й мистецьке життя столиці. Вони створили унікальну модель підприємництва, що поєднувала глобальні амбіції з розвитком українських міст.

Яхненки (XIX ст.)

Брати Семен та Афанасій Яхненки розпочали бізнес як колишні кріпаки й створили один з найбільших цукрових заводів Європи. У 1848 році їхнє підприємство в селі Дахнівка було провідним за обсягом виробництва цукру в регіоні та впровадженням технічних інновацій. Семен Яхненко став першим українцем, який обійняв посаду міського голови Одеси — одного з ключових економічних та торгових центрів імперії.

У своїх маєтках Яхненки влаштовували школи, сприяли відкриттю церков і лікарень. Вони активно вкладали кошти в інфраструктуру: прокладали дороги, організовували роботу маєтків і промислових підприємств, залучали до роботи селян і надавали їм робочі місця. Попри банкрутство у 1862 році, досягнення Яхненків у розвитку цукрової промисловості, модернізації виробництва та інфраструктури й досі згадуються як приклад реальних змін на локальному й регіональному рівнях.

Усі ці родини мали спільні риски: почали з нуля, мислили на століття вперед, інвестували в освіту та культуру. Кожна з них могла стати основою для української промислово-фінансової еліти.

Але де вони зараз? 

• Терещенки — династія розсіялася по світу після того, як їхні підприємства були націоналізовані, а майно розграбовано.
• Симиренки — Левка Симиренко та його сина Володимира розстріляли, а колекцію унікальних сортів знищили.
• Алчевські — фінансова імперія зникла після сумнівного самогубства Олексія Алчевського і націоналізації банків його сина. Шестеро дітей стали оперними зірками (Іван — «український Карузо»), композиторами, революціонерами та художниками. З них не емігрував ніхто, але всі загинули.
• Ханенки — їхню колекцію мистецтва націоналізували, частину вивезли в росію, а Варвара Ханенко померла в злиднях. Дітей подружжя не мало.
• Ґалаґани — колегію Павла Ґалаґана націоналізували, а мільйонний ендаумент конфіскували. Династія припинилася на смерті єдиного спадкоємця, на честь якого названо колегію.
• Бродські — родина втекла за кордон, втративши всі свої 17 цукрових заводів після націоналізації.
• Яхненки — династія збанкрутувала ще до революції через борги та несприятливу економічну політику уряду.

У 2014 році історія повторюється: росіяни приходять на наші землі, і знову цілеспрямовано знищують еліту. Підприємців, активістів, тих, хто тримав економіку та державність, вбивають, катують, викрадають. 

Тож наступного разу, коли хтось скаже, що українці «не вміють вести бізнес», просто покажіть цю статтю — 800 років наші династії розстрілювали, висилали й грабували. І продовжують це робити, поки ООН та США розстилають червоні килими росіянам.