Брудні гроші Гітлера: як відомі бренди процвітали завдяки співпраці з нацистами
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Volkswagen — створений Гітлером, Hugo Boss — врятований завдяки формі СС, BMW — збагатився на авіадвигунах для Люфтваффе. Без Третього Рейху та рабської праці в’язнів ці бренди могли просто не дожити до сьогодні. І хоча майже за кожним відомим світовим лого — кров, примус і прагматизм — сьогодні розберемо ті, що заплямовані нацизмом.
Журналістка Vector Дарія Прудіус дістає з архівів історії кейси найвідоміших корпорацій, що зробили ставку на «вигідного» німецького клієнта в 1930-40-ві. Чому для бізнесу війна — це завжди можливість і чому визнати своє минуле можна лише тоді, коли загрожувало падіння продажів у США — розбираємось у матеріалі.
Дисклеймер: це не вичерпний перелік брендів, які співпрацювали з нацистською Німеччиною. Ми висвітлили лише кілька всесвітньо відомих компаній з документально підтвердженими випадками такої співпраці.
Автогіганти та їхні «подвиги» у Третьому Рейху
Коли розглядаєш історію великих автомобільних брендів Німеччини, здається, ніхто не пройшов повз. Volkswagen створили у 1938 році як державний проєкт під керівництвом партії. Компанія використовувала працю в’язнів концтаборів: на території заводу функціонували чотири концтабори та вісім таборів примусової праці. Мільйони німців сплачували внески на власний майбутній «народний автомобіль», але з початком війни ці гроші перенаправили на військову продукцію. Жоден цивільний «Жук» із програми попередніх замовлень так і не дістався своєму власнику.
Німці святкують мільйонного «Жука», 1955 р. Військові автомобілі Volkswagen. Джерело: Deutsche Welle.
BMW у воєнні роки виробляла авіаційні двигуни для повітряних сил Третього Рейху (Люфтваффе). На заводах компанії щомісяця вмирали десятки примусових робітників — статистику тоді не вели, людей просто заміняли новими. Mercedes-Benz до кінця 1944 року залучив до виробництва близько 30 000 примусових робітників — майже половину всього персоналу. Це було типовою практикою: Ford Werke AG (німецька філія Ford) та Opel (належав General Motors) також використовували примусову працю для виробництва військової техніки.
1 — виставковий зал BMW у Берліні в 1939 році. 2 — екскурсія виробничим заводом для Гітлера від генерального директора Франца-Йозефа Поппа. 3 — іноземні працівники на заводі виробничому заводі, 1943. Джерело: Daily Mail та BMW Group Archive
Після війни автомобільні гіганти швидко перелаштувалися на мирне виробництво. Британські окупаційні сили відновили завод Volkswagen. Mercedes-Benz відновив виробництво легкових автомобілів у 1946 році. BMW, що постраждав від бомбардувань, перезапустила виробництво мотоциклів та автомобілів на початку 1950-х. Кар’єри більшості керівників, причетних до використання рабської праці, продовжилися після короткої перерви.
Питання компенсацій постало лише десятиліття потому. Mercedes-Benz першим у 1988 році виділив 20 млн німецьких марок для колишніх примусових робітників. Volkswagen створив компенсаційний фонд у 1998 році, через 53 роки після закінчення війни.
Volkswagen створив фонд компенсацій у 1998 році, виділивши $11,7 млн на виплати жертвам. Компанія визнала використання від 15 000 до 20 000 примусових робітників, з яких близько 1 500 були євреями.
BMW офіційно висловив «глибокий жаль» за використання рабської праці до свого 100-річчя у 2016 році. Під час святкування в Мюнхені компанія визнала, що працювала постачальником для німецької військової промисловості у 1930-1940-х роках, використовуючи примусову працю в’язнів концтаборів. У 1999 році BMW, Volkswagen та інші німецькі компанії стали співзасновниками міжнародного фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» для компенсацій жертвам примусової праці.
1 — відкритий туристичний автомобіль Mercedez-Benz, типовий представник лідерів Третього рейху. 2 — одна з вантажівок німецького Вермахту. 3 — іноземні працівниці на заводі в Унтертюркгаймі. Джерело: Mercedes-Benz Group AG
Сьогодні автомобільні компанії з нацистським минулим входять до найцінніших брендів світу. Volkswagen Group (дочірні бренди: Audi, Porsche, Bentley, Lamborghini) — четвертий за величиною автовиробник у світі. Mercedes-Benz та BMW — символи преміумсегмента. При цьому інформація про їхнє минуле доступна у відкритих джерелах, зокрема корпоративні сайти, де ці факти викладені в архівних розділах, але помітно відсутні в маркетингових матеріалах.
Мода під свастикою
Модна індустрія, як і багато інших бізнесів, під час нацистського режиму стикнулася з вибором: закрити бізнес, тікати чи адаптуватися. Багато хто обрав останнє.
Coco Chanel
Габріель «Коко» Шанель — одна з найвпливовіших постатей модної індустрії XX століття. А проте модельєрка також відома своїми антисемітськими поглядами. Під час німецької окупації Парижа вона оселилася в готелі Ritz, де була штаб-квартира нацистських офіцерів. Там розпочала роман з офіцером німецької розвідки Гансом Гюнтером фон Дінклаґе.
Розсекречені документи показують, що Шанель була зареєстрована нацистською розвідкою як «Агент F-7124» під кодовим ім’ям «Вестмінстер». У 1943 році їй доручили передати Черчиллю пропозицію СС про мирні переговори. Після війни її допитували, але не висунули звинувачень.
Однак окрім особистих стосунків із Дінклаґе, вона намагалася використати нацистську окупацію для власної вигоди. Одним із головних мотивів стало звільнення її племінника з військового табору — вона погодилася на шпигунську місію до Іспанії саме за цієї умови. Також Шанель прагнула зберегти контроль над своїм парфумерним бізнесом, намагаючись використати нацистські закони «аріїзації», щоб усунути єврейських партнерів.
Після війни вона переїхала до Швейцарії, щоб уникнути кримінальних проваджень за співпрацю з нацистами, й повернулася до Парижа лише 1954 року, щоб відродити свій бренд. Найімовірніше втрутився Вінстон Черчилль, який, попри невдалу шпигунську місію Шанель, вступився за свою давню знайому.
Цікаво, що Шанель не була поодиноким випадком серед французьких знаменитостей, чия поведінка під час нацистської окупації викликала питання. Подібні звинувачення висувались і проти інших культурних діячів: співачки Едіт Піаф, співака Моріса Шевальє та драматурга Саши Гітри.
Louis Vuitton
Louis Vuitton був єдиним модним брендом, який отримав дозвіл на роботу в готелі «Дюпарк», що слугував штаб-квартирою для маріонеткового уряду Віші на чолі з маршалом Філіппом Петеном. Винятковий доступ свідчив про особливі стосунки компанії з колабораціоністським режимом.
Поза тим, масштаби співпраці значно глибші, ніж просто збереження бізнесу. Компанія активно виготовляла предмети, що прославляли Петена, зокрема понад 2500 його бюстів. Примітно, що ці вироби навіть не внесли до офіційних бізнес-документів бренду (поговоримо про спробу приховати ці факти).
Особлива роль у цій співпраці належала Анрі Вюіттону, представнику родини власників. Він регулярно відвідував кафе, популярне серед офіцерів Гестапо, та став одним із перших французів, нагороджених нацистською окупаційною владою «за лояльність і зусилля для режиму» Такі близькі взаємини забезпечили бренду можливість продовжувати діяльність у часи, коли більшість французьких бізнесів були закриті або конфісковані.
Після війни Louis Vuitton уникнув серйозної критики. Коли пізніше виникли запитання про діяльність компанії в цей період, вона заявила, що відповідні документи були знищені під час пожежі, що значно ускладнило дослідження цієї теми істориками. Сьогодні Louis Vuitton, як частина групи LVMH, позиціонує себе як прогресивний і толерантний бренд, майже не згадуючи про свою роль у підтримці нацистського маріонеткового режиму у Франції.
Коко Шанель та її коханець, генерал Ганс Гюнтер фон Дінклаґе. Джерело: Timenote. Танк біля магазину Louis Vuitton, Париж, 1942 рік
Balenciaga
Кристобаль Баленсіага, іспанський кутюр’є, якого Крістіан Діор назвав «майстром нас усіх», мав неоднозначну історію співпраці з авторитарними режимами середини XX століття. На відміну від інших модельєрів воєнного періоду, його зв’язки з фашистськими лідерами проявились через тісні професійні стосунки з іспанським диктатором Франсіско Франко.
Ще до початку Другої світової війни Баленсіага створював вишукані сукні для дружини Франко Кармен Поло. Ці зв’язки з фашистським режимом Іспанії були настільки міцними, що через десятиліття після закінчення основної кар’єри, у 1972 році, 77-річний дизайнер спеціально вийшов із пенсії, щоб особисто створити весільну сукню для онуки диктатора Кармен Мартінес-Бордью. Чи варто говорити, що такі зв’язки дозволяли йому під час окупації Парижа отримувати дефіцитні матеріали з Іспанії?
При цьому у Баленсіаги була досить неоднозначна політична позиція. Коли під час окупації Парижа Гітлер наказав перенести французьку модну індустрію до Берліна, щоб посилити культурний вплив Третього Рейху, дизайнер категорично відмовився виконувати цю вимогу, попри можливі репресії.
Christian Dior
Крістіан Діор під час німецької окупації працював у відомому модному будинку Люсьєна Лелонга у Парижі. Цей дім моди одягав дружин та коханок високопоставлених нацистських офіцерів — факт, який пізніше критики назвали «моральним компромісом заради виживання французької індустрії високої моди».
Позиція самого Діора щодо нацистського режиму лишалася неоднозначною. Він не підтримував окупантів прямо, але й не демонстрував явного опору. Цікавий контраст поглядів був у родині митця: його сестра Катерина була активною учасницею французького Руху Опору, заарештована і відправлена до концтабору Равенсбрюк, тоді як племінниця Франсуаза пізніше стала відвертою прихильницею неонацизму та одружилася з британським фашистським лідером Коліном Джорданом.
Після визволення Парижа Діора, на відміну від Коко Шанель, жодним чином не переслідували за діяльність під час окупації. У 1946 році він заснував власний модний дім. Саме колекція 1947 року — New Look — принесла йому світову славу. Ця колекція з підкреслено жіночними силуетами, пишними спідницями та тонкою талією символізувала розрив з обмеженнями воєнного часу та повернення до розкоші й елегантності, ставши своєрідним символом післявоєнного відродження.
Hugo Boss
Г’юго Фердинанд Босс, засновник бренду Hugo Boss, став членом нацистської партії у 1931 році, ще до приходу Гітлера до влади. Його компанія швидко перетворилася на головного постачальника уніформи для нацистських організацій. Boss виробляв уніформу для штурмових загонів СА, елітних підрозділів СС, Гітлер’югенд та інших партійних організацій (хоча Hugo Boss не розробляв дизайн знаменитої чорної форми СС).
Після війни Босса судили в межах процесу денацифікації. Його визнали «активістом, прихильником і бенефіціаром» націонал-соціалізму, наклали великий штраф, позбавили виборчих прав і заборонили вести бізнес. Проте після апеляції його перекваліфікували як «послідовника» — категорію з менш суворим покаранням. Г’юго Босс помер у 1948 році.
Hugo Boss офіційно заявив, що «дізнався» про нацистське минуле свого засновника лише в 1997 році, коли його ім’я з’явилося у списку «сплячих» рахунків, оприлюдненому швейцарськими банкірами. «Зараз ми намагаємося розібратися в ситуації. Це дуже нова тема для нас. У наших архівах нічого немає», — заявила тоді представниця компанії. Сумнівна заява, враховуючи, що син Г’юго Босса визнавав: «Звісно, мій батько належав до нацистської партії. Але хто тоді не належав? Вся промисловість працювала на нацистську армію».
У 1999 році адвокати від імені жертв Голокосту розпочали судовий процес проти компанії через використання рабської праці, і Hugo Boss погодився зробити внесок до фонду компенсацій колишнім примусовим робітникам. У 2011 році компанія висловила «глибокий жаль тим, хто постраждав на фабриці, якою керував Г’юго Босс під час націонал-соціалістичного правління».
1 — вінтажна реклама Hugo Boss. 2 — племінницю Крістіана Діор Француазу, на весіллі зустрічають нацистськими салютами. Джерело: PA Images / Alamy Stock Photo
Американські бренди і нацизм
На відміну від більшості європейських брендів, які вимушено працювали в окупації, американські корпорації мали свободу вибору щодо співпраці з нацистами. Проте багато з них підтримували бізнес-зв’язки з Третім Рейхом навіть після початку війни.
IBM
Через німецьку дочірню компанію Dehomag, IBM постачала табуляційні машини Холлеріта, які оптимізували процес ідентифікації та депортації євреїв. З 1933 року ці технології використовувались для перепису населення за національними, релігійними та етнічними ознаками. Навіть після вступу США у війну IBM підтримувала свої машини через європейські філії.
Перфокарти мали коди для різних категорій в’язнів концтаборів, причин арешту, національності та способу страти. Лише в 2001 році, після публікації книги «IBM і Голокост», стала відома масштабність цієї технологічної підтримки.
Fanta
До війни Coca-Cola активно працювала в Німеччині, спонсоруючи навіть Олімпіаду 1936 року. Коли через ембарго постачання сиропу стало неможливим, керівник німецького підрозділу Макс Кейт створив напій Fanta з доступних у Німеччині інгредієнтів.
Fanta стала «точкою національної гордості» в Рейху і допомогла німецькому підрозділу не лише вижити, а й збільшити продажі. Після війни Coca-Cola інтегрувала Fanta у свій портфель брендів, ніколи публічно не визнаючи проблематичність своєї діяльності.
1 — апарат для сортування карток у Музеї Голокосту США у Вашингтоні. Джерело: NZME. 2-3 — вінтажні німецькі реклами Фанти.
Ford
Генрі Форд був відомий антисемітськими поглядами. Гітлер називав його «натхненням» і тримав його портрет у своєму офісі. Німецька філія Ford Werke AG виробляла техніку для Вермахту і використовувала примусову працю з Бухенвальда.
У 1999 році виявили документи про зв’язки Ford з Аушвіцем. Водночас у США компанія виробляла техніку для американської армії. Після війни Ford частково визнав використання рабської праці, але уникнув значних компенсацій.
General Motors і Opel
Через німецьку компанію Opel, GM виробляла військове обладнання для нацистів. Заводи також використовували примусову працю. У 1999 році компанія приєдналася до компенсаційного фонду для жертв нацистської експлуатації.
Керівництво GM довго стверджувало, що втратило контроль над Opel під час війни, але дослідження показали, що американські менеджери продовжували отримувати прибуток.
1 — Генрі Форд отримує орден від представників Третього Рейху, 1938 рік. 2 — протест працівників заводу Ford у США проти зв’язків Генрі Форда з нацистською Німеччиною, 1940-ві роки. Джерела: Rare Historical Photos і Hulton Archive/Getty Images
І наостанок
Після війни компанії успішно реабілітували репутацію, а їхня роль у підтримці нацистської військової машини була значною мірою забута споживачами.
У сучасному світі подібні ситуації повторюються — міжнародні компанії продовжують працювати в країнах з авторитарними режимами, використовуючи політику «неполітичного бізнесу».
Можливо, найбільш іронічний момент — це те, як колишні «нацистські» бренди сьогодні активно просувають цінності різноманіття, інклюзивності та рівності. Їхні корпоративні сайти рясніють заявами про підтримку меншин, екологічну відповідальність та етичні принципи ведення бізнесу.
Бренди вже 80 років успішно доводять: ми ігноруватимемо будь-що заради зручного сидіння і стильної емблеми. Тож коли наступного разу будемо обурюватися етичними проблемами якоїсь компанії, запитання просте: готові скасувати її прямо зараз чи лише після того, як з’явиться зручніша альтернатива? Історія підказує відповідь.
Більше про це
Рахуємо гроші «Євробачення»: чи вигідно країнам проводити конкурс
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
