Агроеліта з Херсонщини, що фінансувала УНР, видала словник Грінченка й померла в еміграції у злиднях — кейс Чикаленків
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
Коли говорять про меценатів, ми переважно уявляємо вусатий портрет у музеї з табличкою «пожертвував на культуру». Проте в нашій історії був self-made-агроном з просторих полів Оклахоми Херсонщини — Євген Чикаленко.
Бізнесмен, який експериментував із чорним паром у степу, писав енциклопедії для селян і зливав майже весь прибуток у збиткові медіа, а ще освіту та видавництва — задовго до кейсів від USAID.
Журналістка Vector Дарія Прудіус відкладає Harvard Business Review та береться розповідати про українську родину Чикаленків, яка перетворила прибуток із поля на культурний капітал і створила один із перших українських impact-бізнесів.
З нуля в героя південного степу
У 1884 році 23-річний Євген Харлампович Чикаленко повертається в рідні Перешори Херсонської губернії (нині Подільська територіальна громада Одеської області) як політв’язень під наглядом поліції. Його вислали з Харкова за участь у драгоманівському гуртку — простіше кажучи, за проукраїнську позицію. Жити у великих містах заборонено, але на руках мав сімейний маєток на 1200 десятин Орієнтовно 1310 гектарів , який останні 12 років ніхто як належить не вів.
Класичний сюжет: або спитись і впасти у депресію, або створити щось з нуля. Чикаленко обрав другий варіант.
Перше, що він побачив — рутина без інновацій. Господарство велике (200 голів ВРХ, 150 коней, до тисячі овець), але методи з минулого століття. У регіоні на той час стояла хронічна посуха, тож урожай був мізерний, а селяни ледве виживали.
Він міг найняти управителя й безбідно повернутися в столицю. Натомість занурився у господарство: читав спеціалізовані видання з агрономії, вивчав методи сівозміни, досліджував, як зберігати вологу в посушливому кліматі, тестував різні способи обробки ґрунту тощо. Кажуть, вставав раніше за всіх, а лягав останнім. Зимою вивчав агротеорію, влітку тестував знання на практиці.
Дядько Петро Іванович, формальний власник маєтку і секретар губернського Дворянського зібрання в Херсоні, одного разу приїхав подивитися на стан справ. Побачив результати першого сезону і повністю довірив господарство Євгену. Більше не втручався. У 1890 році дядько помер, і Чикаленко став юридично повноцінним господарем маєтку.
«Чорна» технологія, яка спрацювала
Головна інновація — метод «чорного пару» Термін означає вид обробітку поля під час «чистого пару», коли землю навесні й улітку розпушують і очищують від бур’янів. . Землю не засівають цілий рік, а постійно розпушують верхній шар ґрунту так, щоб він накопичував вологу. Для посушливого степу це геймченджер.
Результат: урожайність 150 пудів із десятини 2457 кг з десятини — у 10 разів вища за середню у регіоні.
Складний момент: 1892 рік, велика посуха. Скрізь на Херсонщині земля потріскалась, хліб згинув, селяни моляться про дощ. У Перешорах земля Чикаленка зберегла вологу завдяки «чорному пару». Врожай є, паніки немає.
«На запитання вражених селян — яким способом я зберіг в ріллі весняну вогкість — я в подробиці розказав, як це робиться. Таким чином вийшла імпровізована лекція на ріллі, посеред степу. На мою думку, явище це було унікальним, — писав Євген у спогадах. — Тоді я рішив написати книжечку на цю тему або ліпше сказати, записати те, що я з цього приводу говорив, поясняв на практиці селянам».
Розголос розлетівся губерніями.
Від локального кейсу до масштабування
Чикаленко розумів, що один успішний маєток — це непогано, але треба масштабувати знання. Тож він починає писати практичну сільгоспенциклопедію.
П’ять років пробиває публікацію українською через бюрократію імперії. Звертається до Головного управління у справах друку, до міністра хліборобства, дійшов і до міністра внутрішніх справ. Усюди стіна. Врешті справа доходить до Комітету міністрів російської імперії, який дозволяє видати роботу «як виняток».
Як наслідок наполегливого пробивання російськомовних імперських стін з’явилася «Розмови про сільське хазяйство» — 5 книжок накладом 500 000 примірників. Перший наклад 10 000 розійшовся за тиждень. Кажуть, серед селян книги стали практично другими настільними книгами після «Кобзаря».
Урядовець із Міністерства хліборобства, який перевіряв маєток, офіційно визнав, що Чикаленко не лише запропонував нові методи, а й «запровадив їх у культуру місцевих селян».
За ці книги чоловік отримав дві срібні та одну золоту медалі, зокрема Харківського товариства господарів (1900) і Південноукраїнської виставки (1910). А головне — завдяки їм зробив аграрну науку доступною для тих, хто працює в полі.
Не лише профіт, а екосистема
Чикаленко міг максимізувати прибуток, розширювати землі, продавати зерно дорожче. Замість цього він грав довгу гру:
- Засновував кредитові товариства (виділив приміщення у власному маєтку).
- Віддавав землю селянам за чверть врожаю.
- Продавав 250 десятин безземельним через Земельний банк за доступну ціну.
- Подарував землю й будинок для школи.
По суті, він будував середній клас на селі. Економічно незалежні селяни = стабільніше суспільство, а значить = сильніша екосистема для всіх. Тут мова не про благодійність заради піару, радше про системну роботу над економічним ландшафтом регіону.
Євген говорив українською з усіма, не форсував панське походження. Селяни переставали соромитися рідної мови, бо «сам пан говорить по-нашому». Монолітній культурний зсув завдяки особистому прикладу.
Куди йшли гроші
Тож, у вас є доволі успішний бізнес, гроші надходять без проблем, репутація зростає. Що далі? Можна було б купити ще маєток, поїхати у подорож, вкласти у нерухомість. Проте це було надто легко для Чикаленка: заробив на полях — вклав у культуру. І не 10% чи 20% від ревеню, а більшу частину власних статків.
Проте Євген не роздавав гроші хаотично, як могло здатися. Він вибирав проєкти з довгостроковим ефектом — ті, що мають потенціал перезапустити систему, а не лише залатати дірки. Почав із перших українськомовних видань без цензури: фінансував газети «Громадська думка» та «Рада» (1906-1914 рр.).
Наклад «Ради» сягав 4000 передплатників. За мірками імперії, небагато, але на той час це була єдина щоденна україномовна газета в імперії. Дефіцит бюджету — 20 000 рублів щорічно. Чикаленко покривав його із власної кишені, інколи продаючи землю.
Паралельно він інвестував у мовну базу. Зокрема, профінансував перший повний український словник Бориса Грінченка на 68 000 слів. Також росийсько-український словарь Уманця-Комарова. Чи варто нагадувати, що в час, коли твоєї мови офіційно не існує, словник — це не просто чергова книжка. Фактично це легітимізація.
У Львові Чикаленко заснував Академічний дім — гуртожиток для українських студентів, вклавши 25 000 карбованців (приблизно $400 000–500 000 на сьогодні). Пріоритет отримували студенти з Наддніпрянщини, де українська вища освіта взагалі була недоступна.
Окрема стаття витрат була зарезервована на безпосередню підтримку артистів та творців. Зокрема він системно фінансував Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Володимира Винниченка. Так, Коцюбинський, гостюючи в Чикаленка на Полтавщині влітку 1908 року, написав там усім відому новелу Intermezzo.
Не обійшлося і без інтелектуальних журналів: «Кіевская старина», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада». Усі вони існували на кошти Чикаленка. Не повторюватимемось, що саме такі видання ставали легітимними платформами для дискусій, аналітики, формування наративів.
Навіщо він це робив? З погляду бізнесу — нелогічно: прибутку не буде, екзиту теж. Проте Чикаленко інвестував у проукраїнський фундамент — українське social impact-інвестування.
Паралельно у чеклісті Євгена окремо було виписано рідне село, Перешори на Херсонщині. Подарував землю й будинок для школи, домігся навчання українською — у той час це був акт непокори. Заснував першу бібліотеку для селян. Перешори стали анклавом української свідомості в русифікованому регіоні. Селяни перестали соромитися української, почали читати й самоорганізовуватися.
Фан факт: коли російськомовні держслужбовці глузували або чіплялись із чимось на кшталт «Чого це ви мужицькою говорите?», — перешоряни відповідали швидко: «А наш пан, на відміну від вас, справжній пан: уміє всі мови, але з нами говорить по-нашому».
Як побудувати мережу впливу в імперії
У 1894 році Чикаленко переїздив з Перешор спершу в Одесу, а в 1900-му — до Києва. Агробізнес налагоджений, профіт надходить, можна не відволікаючись сконцентруватися на посилення свого впливу. Він зробив те, що зараз назвали б коворкінгом: у власному будинку на Маріїнсько-Благовіщенській, 56, організував культурно-політичний салон. Їх згодом назвали «понеділками Чикаленка».
Щопонеділка в апартаментах збиралися найяскравіші українські інтелектуали, письменники, політики та вчені того часу. Без протоколів і формальностей — просто розмови, дискусії, обмін ідеями. Серед відвідувачів були Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Микола Міхновський. Практично вся українська еліта проходила через цей будинок №56.
Обговорювали політичні стратегії, організовували з’їзди, підтримували переслідуваних, планували культурні проєкти та займалися буденними інтелектуальними справами. А в історії України інтелектуальність завжди йшла поруч із революціями. Тож дім Чикаленка став центром українського національного руху.
5 вересня 1908 року саме тут відбувся останній з’їзд Української демократично-радикальної партії, яку перейменували на Товариство українських поступовців. А в березні 1917-го тут розробили ідею Центральної Ради.
Чикаленко був одним з ініціаторів її створення. Йому пропонували очолити Раду — він відмовився. Запропонував Михайла Грушевського для публічної політики, а сам залишився фінансувати, організовувати та підтримувати в тіні. У 1918-му йому знову запропонують посаду — цього разу гетьмана. Він відмовив вдруге, адже цього разу пропозиція надійшла від німців.
За описами істориків, Чикаленко був системним гравцем, а не публічним лідером — і чудово розумів свої сильні сторони. Він закладав міцний фундамент для тих, хто мав стати обличчям руху.
Жінка, яка обрала українську та померла під час Голодомору
Марія Вікторівна Садик, з якою Євген одружився в 1883 році в Харкові, була принциповою курсисткою з Лубенського повіту. Навіть із подругами спілкувалася тільки українською — на той час свідомий вибір, за який могли ув’язнити, заслати, а в кращий день і розстріляти.
Їхнє одруження спричинило сімейний скандал. Дядько Петро Іванович (той самий власник маєтку, який опікувався небожем) підшукав для нього партію з посагом у 1200 десятин землі. У Марії ж був посаг на сім десятин.
Дядько погрожував не давати благословення та припинити фінансову підтримку. Поза тим, це не злякало молодого Чикаленка — пара таки одружилася.
Марія активно ввімкнулася в громадське життя: заснувала Українську жіночу громаду в Києві, очолила Бестужевські курси, займалася просвітою та соціальною роботою. У подружжя народилося шість дітей: Ганна (1884), Євгенія (1885-1893), Вікторія (1887), Левко (1888), Петро (1892) та Іван (1902).
Вони працювали як команда: Євген займався бізнесом, політикою та інвестуванням; Марія — соціальною роботою, освітою та жіночим рухом. Так, це той приклад стосунків, коли люди доповнювали один одного, а не конкурували. Поки Євген не покинув свою дружину заради її племінниці.
Еміграція як фінальний внесок
У 1906–1907 роках, після 25 років шлюбу з Марією Садик, Євген Чикаленко закохався в Юлію Садикову — племінницю своєї дружини. Три роки він приховував це, внаслідок чого заробив нервовий зрив та лікування в санаторії. З 1909 року Євген та Юлія почали жити як цивільне подружжя. Офіційного розлучення з Марією не було.
Діти різко засудили батька. Донька Вікторія і син Віктор повністю розірвали стосунки. Навіть у 1911 році Чикаленко у листах до Винниченка писав, що діти відмовляються зупинятися в нього під час візитів до Києва: «…зупиняються у знайомих, а не в мене, а це мене болить нестерпимо».
У січні 1919 року через більшовицьку окупацію Чикаленко емігрував з Юлією до Галичини, згодом до Чехословаччини та Австрії. В еміграції були вкрай обмежені у засобах, тому виживали на мінімальні гонорари та допомогу діаспори. З 1925 року — у Подєбрадах, Чехія, де він очолював Термінологічну комісію при Українській Господарській Академії.
У 1929 році Юлія померла від тяжкої хвороби. Того ж року, дізнавшись про арешт молодшого сина, у Євгена стався нервовий зрив, після чого його госпіталізували. У 1929 році Чикаленко помер у чеському шпиталі від раку шлунка. Заповів розвіяти прах над Перешорами, коли Україна стане незалежною.
Цього не сталося. Довгі роки урна з прахом Євгена Чикаленка — людини, яка фактично менеджерила українську культуру понад 100 років тому — стояла в Музеї визвольної боротьби України в Празі. А далі — класика.
У 1948-му чеські комуністи «передали» експонати музею Академії наук УРСР. І відтоді її подальша доля невідома. Можливо, її знищили — радянська влада активно стирала пам’ять про Чикаленків. Родинний маєток у Перешорах зруйнували в 1988 році, а Свято-Миколаївську церкву, на будівництво якої Чикаленки виділили кошти ще в 1830-х, підірвали в 1985-му.
Марія Вікторівна Чикаленко весь цей час залишалася в Києві, жила з наймолодшим сином Іваном. Померла в 1934 році, похована на Лук’янівському кладовищі.
Як передали справу наступним поколінням
На відміну від багатьох заможних родин, де діти гедоністично ставляться до спадку та бізнесу, усі п’ятеро дітей Чикаленків реалізували себе в українській справі.
Ганна (1884–1964) знала понад 20 мов. Працювала перекладачкою, журналісткою, співзасновницею жіночих організацій. Представляла Україну в дипломатичних місіях УНР та на міжнародних жіночих конгресах у Європі — фактично лобіювала українські наративи на міжнародному рівні. Померла в еміграції.
Левко (1888–1965) — археолог, історик мистецтва. Член Малої Центральної Ради, працював у музеях Києва й Одеси, розробив новаторські терміни в археології, які використовують досі. Працював у музеях Києва й Одеси, у 1920–30-х роках викладав у Слов’янському інституті в Празі, а після Другої світової — у США.
За заповітом, у 1998 році прах перепоховали в Перешорах — частину розвіяли під грушею, на яку він лазив дитиною, решту поховали на сільському кладовищі. На перепоховання прийшло близько 2 000 людей — у вишиванках, з хлібом і сіллю.
Вікторія (1887–1964) навчалася музики у музично-драматичній школі Миколи Лисенка. Перекладачка, театральна діячка, етнографиня. Під час Першої світової волонтерила з пораненими. Померла в еміграції у Франції.
Петро (1892–1928) володів п’ятьма мовами, воював під час революції, служив помічником Винниченка, працював секретарем українського посольства в Стамбулі. Повернувшись, очолив український видавничий відділ в Одесі. У березні 1928-го заарештований радянською владою, засуджений до Соловків; помер у дорозі до табору в Курській в’язниці. Йому було 36.
Іван (1902–1974), наймолодший, залишився в Україні з матір’ю. У 1929 році його заарештували за «українське націоналістичне підпілля» та на п’ять років заслали до таборів на Далекому Сході. Вижив, повернувся. Помер у Києві в 1974 році.
Замість висновків і підсумків
Більшість меценатів вкладає у культуру «20% з кожного квитка» або те, що залишилося після відпустки на Французькій Рив’єрі. Селянин-агроном продавав землю, щоб покрити дефіцит єдиної на всю імперію українськомовної газети, і казав: «Любити Україну треба не лише до глибини душі, а й до глибини кишені».
Більшість одружених ховають коханок. Чикаленко ж повністю відчув наслідки власних виборів: публічно пішов від дружини до її племінниці — і втратив дітей, які відмовлялися навіть бачити його під час візитів до Києва.
Урну з його прахом радянська влада просто «загубила», а церкву, побудовану на його кошти, просто знищила — чим не ідеальна метафора того, як система позбувається неконвенційних героїв. Втім, родина Чикаленків ніколи не зникне з історії українців.
«Перечитайте минуле життя всіх народів, то побачите, що тільки просвіта на своїй рідній мові будить народ від віковічного сну, виводить його з темноти та бідності на ясний світ до кращого життя», — Є. Чикаленко.
Більше про це
Цукор, Бесарабка, КПІ: історія родини Бродських, яка будувала Київ
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
